09.09.2014р. Б. / Останні руссмірівські галюцинації патріарха Кіріла – загроза для міжнародної безпеки

Московська патріархія і її державні куратори, впевнившись, що користі з очорнюючих листів патріарха Кіріла до Патріарха Константинопольського і до міжнародних організацій рівно ж стільки, скільки з виступів в ООН пана Чуркіна, тобто ніякої, починають, здається, новий раунд руссімрівських припадків. Від цих припадків стає лячно. Оскільки попередні припадки, які увінчалися уже згаданими листами, завершились введенням московитських регулярних військ на територію сходу Донбасу, окупацією Новоазовська, відновленням окупаційного режиму низки міст, уже визволених українськими силами, та нападом на Маріуполь.

Теперішній припадок страшний і тим, що досить ясно і чітко, уже без жодного маскування означають  кордони «русскаго міра» – від Карпат до Тихого океану, від Північно-Льодовитого океану до Чорного моря. Виникає питання: чи не приховані за цими галюцинаційними мареннями очільника Московського патріархату, а тим самим –  і деяких автономних церков, зокрема УПЦ МП та Молдавської ПЦ, реальні плани його кремлівських господарів. Дай Боже, щоб у цьому випадку патріарх просто переграв у довіреній йому Кремлем ролі. Місце і час для такої заяви також вибрані не випадково – день міста Москви і московський монастир на честь Київського митрополита Петра, який фактично, свій осідок переніс до Москви.

Уже сама спроба воскресити фантом «русскаго міра» вказує на те, що очільник Московського патріархату та його куратори вирішили спробувати підвести релігійно-ідеологічний фундамент під московитські імперські апетити. Оскільки провід московського православ’я не може не усвідомлювати катастрофічного провалу ідеї «русскаго міра» як в Україні, так і в Молдові, спроба реанімації цієї ідеї може свідчити тільки про одне – кремлівське начальство усвідомлює, що офіційно шовіністично-фашистські ідеї євразійства Дугіна зовсім не годяться для офіційної ідеологічної доктрини нових московитських агресивних планів.

Тобто у московитських імперіалістів уже цілком чітко прослідковується криза жанру. Вочевидь, саме тому московські ідеологи намагаються в черговий раз запустити ідеї «духовної» імперії.

Слід зауважити і те, що у своїх мареннях про нову духовну імперію, яка начебто не претендує на жодну політичну владу, патріарх Кіріл за два дні, від 6 до 7 вересня цього року, зумів наговорити стільки неправди, що стає знову ж таки лячно. І особливо від того, що така людина очолює доволі велику християнську конфесію, яка впливає на дуже багато речей не тільки в Московії. Згадати хоча б патріарше посередництво під час визволення спостерігачів ОБСЄ з лап російських терористів на Донбасі.

Також не варто надіятися на те, що теперішній московитський імперіалізм не візьме на озброєння ідеї патріарха Кіріла. Виступи чільного ідеолога «русскаго міра» не дуже подібні на спробу пов’язати власні ідеї з реальністю. Вони у своїй суті більше нагадують спроби Путіна підтасувати реальність під власні ідеологічні схеми, і якщо реальність не відповідає цим схемам, то тим гірше для самої реальності. Властиво тому, радше, новий руссмірівський припадок товаріща Ґундяєва є нічим іншим, як спробою узгодити реальність з московитським імперіалістичними планами. Звідси усі ці псевдоісторичні лементи про тисячолітню спільність, єдиний народ, єдину культуру. Тобто, такий собі перетягнений на московське православне копито «один народ, один фюрер, один райх».

Отож, кілька слів про псевдоісторичні інсинуації очільника усіх московсько-православних, а між них й УПЦ МП.

У своїй проповіді, виголошеній 6 вересня 2014 року в Високо-Петровскькім монастирі, в Москві, патріарх Кіріл розпочав черговий раунд трансляції облудних псевдоісторичних «істин».

Перш за все, патріарх Кіріл з митрополита Петра, родом волинянина, безпардонно зробив не більше не менше, а малороса. Сам митрополит Петро, точно не міг вважати себе малоросом, оскільки тодішній нормативний етнонім для більшості волинян був русин, а сам термін малорос є суто московитським. У самій Московії він увійшов до широкого вжитку щойно у ХVІІІ столітті, і його ніколи не прийняв як самоназву український загал. Отож, сам митрополит Петро, ані для тодішніх московітів, ані для русинів, не був малоросом, а просто – русином чи волинянином.

Не може бути жодного сумніву, що вдаючись до саме такого етноніму, який більшість українців сприймають як образливий, патріарх Кіріл намагався наголосити на московитській імперіалістичній ідеї про міфічну єдність українців й московитів.

Цікаво зазначити, що, оповідаючи про руйнацію Києва, патріарх Кіріл загадав тільки руйнування Києва монголо-татарами і невідомими «лихими людьми» у ХІІІ столітті, проте цілковито забув руйнування Києва Андрієм Боголюбським 1169 року й перше спалення київських церков та крадіжку Боголюбським Вишгодської ікони Богородиці й вивезення її до Владіміра на Клязьмі.

Окрім цього, московитський церковний очільник вдається до дивовижних інсинуацій – мовляв, оскільки митрополит Петро забажав бути похованим у Москві, то «стало цілком ясно, що Москва перетворюється на першопрестольне місто». Яким дивом патріарх Кіріл дійшов до такого дивовижного висновку, залишається загадкою. Але ж до яких часом висновків вдаються люди, тільки щоб аргументувати свої хворобливі ідеї, коли реальних аргументів нема! Однак, звісно, не всім таким дано бути очільником Московського патріархату.

«Темні сили роблять спроби зруйнувати зв’язок між Києвом і Москвою, піддати сумніву спадкоємність Москви як Першопрестольного міста всієї Руської церкви, коли робляться спроби посіяти ненависть в нашому народі, коли ці спроби призвели до кровопролиття». Трішки згодом московській носій білого куколю уточнює, що він має на увазі під висловом «наш народ»: «І сьогодні, прозріваючи трагедію нашого народу – громадянську війну на українській землі». Але, що вже таки ні в кого не виникло жодних сумнівів, який отой загадковий «наш народ» має на увазі оракул «русскаго міра», він сам пояснює: «щоб він, який доклав багатьох зусиль для збереження єдності Русі – і Володимира, і Галичини, і Волині, і Києва, і Новгороду, і Ярославлю – без перерви молився про збереження духовної єдності всього нашого народу, який заселяє простори від Тихого океану до Карпатських гір, від північних морів до Чорного моря».

Отож, для патріарха Кіріла і українці, і московити, і білоруси, і карели, і саами, і комі, і перм’яки, і мордва, і башкири, і якути, і сотні інших народів – це єдиний народ.

Ого! Навіть брежнєвські ідеологи, які вигадали «совєтскій народ», правда, на дещо ширших просторах, так і не змогли похвалитися його формуванням – це передбачали лише у найближчому майбутньому. У своєму шовінізмі патріарх Кіріл переплюнув навіть чорносотенців.

Майже в пророчому заносі очільник Московського патріархату продовжив: «Ми нікому не дозволимо потоптати благовійну пам’ять, а значить – і свідомість народу, пов’язаного тисячолітньою єдиною духовною історією, єдністю нашої Церкви». І знову в черговий раз виникає запитання: московський патріарх Кіріл не має жодної освіти чи жодних знань, чи просто безсоромно бреше?

Про яку тисячолітню єдність «нашої церкви» він може говорити? Почнімо, принаймні з цього, що 3 вересня 1458 р. Б. Папа Пій ІІ розділив Київську митрополію на власне Київську (католицьку) митрополію та Московську (схизматичну) митрополію і призначив Київським митрополитом Григорія ІІ. Тобто щонайменше в українських та білоруських землях від 1458 року не існувало єдиної Церкви. Навіть тоді коли Москва отримала патріархат, тобто, у 1589 році, Київська митрополія не входила до складу цього патріархату. Щойно 1686 року Московському патріархату вдалося видерти у Константинополя Київську православну митрополію. Тобто 231 рік Київська митрополія і Москва жили відмінним еклезіальним життям. Але якщо сюди доплюсувати і 10 років самопроголошеного неканонічного, з погляду православ’я, автокефального статусу Москви, то маємо 241 рік. Проте задля справедливості слід зазначити, що від вже 1302 року Москва і землі довкола неї виділилися в окрему юрисдикцію, а 1448 тільки це було московітами формалізовано. Тобто, до 241 мусимо до плюсувати ще 186 років. Від цих років варто відняти період від 1420 до 1431 років, коли і московитською, і руською частиною управляв єдиний митрополит. Отже, навіть суто формально Московія і Русь 416 років не мали єдиної церковної організації.

Та ця історична реальність не заважає патріарху Кірілу теревенити про тисячолітню церковну єдність і молитися до того, кого він і його церква почитають як святого, про духовну єдність «єдиного» народу від Карпат до Тихого океану і від північних морів до Чорного моря.

Ба більше того, на думку московського куколеносного пропагандиста «русскаго міра» ця міфічна церковна єдність заважає тільки тим, кому заважає церква, яку патріарх називає «наша церква». Дивний спосіб скакання з одної реальності в іншу. Адже саме життя спровокує це твердження патріарха московського. Для значної більшості українців ідея «русскаго міра» і його єдності є цілком неприйнятна, проте їм абсолютно не заважає московитська церква навіть в Україні.

З іншого боку, здається, патріарх наговорив зайвого. УП МП лізе зі шкіри, щоб українське суспільство усвідомило її окремою організацією від РПЦ. Але їхній церковний шеф каже що це не так – ніякі вони не окремі, це є «наша церква» – московитська, руссмірівська. І знову ж таки виникає запитання: хто бреше? УПЦ МП чи її патріарх?

Щоб закріпити свою лекцію про єдність «русскаго міра», патріарх Кіріл вирішив того ж таки дня закріпити це виступом на ТБ. У програмі «Слово пастиря» 07.09.2014 р. він подав роз’яснення на тему, що таке «руській мір».

Першим ділом носій білого куколю ІІІ Риму чи то Райху звинуватив усіх, хто в Україні не сприймає його ідей про «русскій мір», у націоналізмі й тому, що такі люди «намагаються в Росії бачити ворога». Дуже цікава думка – на твою державу безпідставно спрямована агресія, а ти, якщо бачиш у цьому агресорові, ворога, – націоналіст, який собі вигадує того ж таки самого ворога.

І щоб якось підкріпити цю свою конструкцію, патріарх Кіріл вдається до чергових очорнень. «Зараз приходять трагічні повідомлення про те, що часами, допитуючи людей, ці люди з іншого табору, які не приймають поняття «руській мір», питають, спокушаючи чоловіка, чи не є ти прихильником «русскаго міра»? І, якщо він мужньо відповідає, що так, то його принижують. А якщо не вистачає сил сказати «так», чоловік мовчить, або говорить щось, що приємно почути його мучителям» – ось такий собі опис новітніх хоробрих і не зовсім мучеників за «руській мір». Після такого складається враження, що очільник всесвітнього московського православ’я, а тим самим і УПЦ МП, просто з’їхав з глузду. І як би це було правдою, то це б було півбіди. Але, радше, під білим куколем усе ж таки не розум повного безумця, а вишколений в КҐБ ум.

Патріарх Кіріл не може не знати банальної істини – якщо ідея має мучеників, то за нею можуть піти маси. Творення реальних і вигаданих мучеників – це старий прийом нацистської та більшовицької пропаганди. Саме тому московському патріарху настільки потрібні мученики. І якщо своїми листами всім і кожному йому не вдалося спровокувати бодай одного єдиного мученика за його, Кірілові, марення, то принаймні варто підтримувати міф про існування таких.  Адже заяви головного ідеолога «русскаго міра» неможливо перевірити, та  вони й не розраховані на перевірку, на раціоналізацію. Раціональність – смерть ідеології, реальні факти – смерть ідолів. І патріарху Ґундяєву не потрібні руйнівники міфів. Тому він апелює до емоцій, до іраціонального, до найтвариннішого людського почуття – страху.

Для підтримання належної температури шовіністичного накалу своїх слухачів московський кукольоносець вдається до відвертих фальсифікацій. Для нього руський літопис «Повість времяних літ» не більше не менше, а хронограф московитської національної історії. Більше того, згідно з патріаршими твердженнями «Повість времяних літ» розпочинається словами: «Откуда есть пошла русская земля». Хоча єдиний список «Повісті», який має ці слова – Лаврентіївський (інші списки його мають трошки пізніше у тексті) – на початку має дещо інші слова, а саме: «Ѿдкоудо уесть пошла рускаѩ землѧ». Тобто «руская» заміть «русская», отже йдеться про землі Русі, а не Росії. Тай в усіх відомих списках цієї хроніки ніде ніколи нема й натяку на прислівник «русскій» у будь-якій формі, у будь-якому роді. А «рускій» і «руській», як кажуть Одесі, – це дві великі різниці.

Більше того, патріарх Кіріл договорився до того, що начебто в часах існування Київської Русі її населення називало себе «русскімі», хоча немає ніяких фактів того, щоб для етнонімічного самоозначення населення Київської Русі використовувало етнонім у формі прикметника. Відомі тільки іменникові форми – русин / русич. Прикметниковий етнонім русскіє – це типово московитський винахід. У слов’янському світі такий випадок відомий тільки у православних волохів Дальмації, які прийняли православ’я і слов’янську мову, тому довший час називали себе просто «гричко-православні». Тобто це навіть не був правдивий етнонім, а вказування на церковну та на той час і судову юрисдикцію. Якщо хорвати у цих околицях зберігали етнонім «хирваті», а серби в Сербії «сирбі», то волохи тільки визначали себе, яке тих, хто підпорядковується суду грецьких православних. Адже в часі панування Отоманської імперії на тих просторах «мілет» – народ у мові турків – не означав етнічної, а лише юрисдикційну приналежність. Отож, ймовірно, етнонім «русскіє» виник саме, як означення якоїсь доволі аморфної групи, яка хотіла перед іншими просто визначити свою юрисдикційну приналежність до влади князів-колоністів руської народності.

Але вернімося до московського патріаршого марення.

Патірарх Кіріл дійшов до того, що ствердив: іншого етноніму окрім «русскіє» у населення не існувало Русі – «Не було іншого імені у людей, що жили в Києві і на цілому просторі тодішньої Русі». Уже навіть з самого тексту, цитованого московським патріархом «Повісті», цілком зрозуміло, що Русь це, скоріше, не етнонім, а державне означення. Адже Літописець пише: «Словѣнескъ ѩзыкъ в Русі: Полѧне, Деревлѧне, Новъгородьци, Полочане, Дьрьговичи і Сѣверо, Бужа̑не, заньсѣдѧть по Бугу, послѣ же   Волынѧне. І се суть инииѩзыцѣиже дань дают̑Руси: Чюдь̑, Весь, Мерѧ, Мурома, Черемись, Мордва, Пѣрмь, Печера, Ѩмь, Литва, Зимѣгола, Корсь, Нерома,Либь, си суть своиѩзыкъимуще ѿ колѣнаАфетова, иже живуть на странахъполунощныхъ» Уже ця цитата показує усю нікчемність шовіністичних потуг патріарха Ґундяєва. Русь повстає перед нашими очима строкатим поліетнічним утворенням, а не єдиною масою «русскіх».

Якщо літописець усе ще знає ці етноніми, то, вочевидь, вони в його часу ще не були мертвими. Отож, навіть в час написання літопису нема «русскаго» однообразія в етнонімах на Русі.

Можливо, після Володимирового хрещення уся ця строкатість етнонімі щезає? Але ж ні. Рік 993: ходив Володимир на хорватів. Рік 1018: Ярослав же зібрав багато русі, варягів, словенів. Рік 1024: І пішли Мстислав і Ярослав супроти, і зіткнулися чільні варяги з сіверою. Більше того, у тексті «Повісті» навіть етноніми русич / русин не з’являються. Нема навіть натяку на етнонім «русскій». А прикметник «рускій» у різних формах ужито хіба що для означення країни та її князів і відповідно військ. Говорити про існування етноніму «русскій», тим більше як про єдиний етнонім на Русі у часі написання «Повісті», є не те що повністю безпідставно й антинауково, це взагалі варто порівнювати з мареннями, викликаними вживанням галюциногенних речовин.

Виводячи «руській мір» з «Повісті времяних літ», або як сам очільник Московьского патріархату твердить: «Ось звідки руській мір – з нашого літопису, від преподобного Нестора літописця», – патріарх Кіріл, свідомо чи не свідомо, але усе ж зовсім виразно вказує на галюциногенне походження отого «русскаго міра».

Щоб хоч якось прив’язати до реальності свої шовіністичні марення носитель третьоримського куколю хапається за закарпатських русинів. Хоча ті, що називають себе русинами – чи то на Закарпатті, чи в країнах колишньої Югославії  – абсолютно не ідентифікують себе з московитами. Тільки невелика групка довкола відомого московсько-православного священика Сидора ідентифікує себе з «русскім міром».

Слід також зауважити, що навіть і сам етнонім усе ще нічого не доводить, ні етнічної, ні духовної спорідненості, ні навіть державної тяглості. Добрий приклад цього – греки. Які себе називали «ромеями» – римлянами аж до ХІХ століття включно. Хоча ані не говорили по-латинськи, ані не мали жодного стосунку до римської культури, тим паче більшого, аніж інші європейські народи, особливо після турецького поневолення.

Надалі патріарх Кіріл починає займатися змішування гороху з капустою. То він «русскій мір» називає цивілізацією, то культурною і духовною спільністю. Тобто, вмисне, чи ні, очільник московитського православ’я вносить плутанину на рівні самих понять. Адже якщо «Русскій мір» лише цивілізаційне поняття, то його може об’єднувати спільний світогляд і віросповідання, але аж ніяк не культура. Оскільки в сучасному науковому дискурсі цивілізація – це поняття, яке об’єднує різні культури, які фундаментально мають одинакові принципи. Так, для прикладу, поляки і чехи мають відмінну культуру, але об’єднують їх спільні світоглядні цінності. Якщо ж «русскій мір» має спільну культуру, то це вже є поняття не цивілізаційне, а культурне.

Але навіть випадковому спостерігачеві неозброєним оком видно, що українці та московити – це два культурно відмінних народи. Щобільше, їхні відмінності насправді світоглядного характеру, адже українці ніколи не сповідували колективістських цінностей, на відміну від московитів. А це і є фундаментальна різниця, як у світогляді, так і у прагненні організувати своє суспільство. Можна довго і широко аналізувати саме цивілізаційні відмінності українців і московитів, але у цьому не має жодної потреби. Адже жодна людина при здоровому глузді не стане стверджувати, що українці та московити належать до єдиного цивілізаційного простору.

Ба більше того, у своєму телевізійному зверненні патріарх Кіріл зробив надзвичайне відкриття, виявляється, що не має єдиної ісламської цивілізації, а є окремі арабська та ісламська. Звісно, дуже шкода, що своє геніальне відкриття патріарх Кіріл так і не аргументував. Адже до нього в наукових колах, які займаються цією проблематикою, загальноприйнятим вважали, що існує єдина ісламська цивілізація. Тому дуже шкода, що очільник московського патріархату не поділився з цим своїм видатним відкриттям аргументованіше.

А щоб українці не сприйняли його слова легковажно, патріарх Кіріл пригрозив, що якщо українці не приймуть цінності «русскаго міра», то перестануть існувати як народ.

Одночасно глава МП сказав: «Зовсім чужою є всяка війна з людьми інших поглядів, інших переконань, бо в центрі цивілізації, до якої ми належимо –євангельські цінності». Ось тут відбувається повний когнітивний дисонанс. Що це за загадкова цивілізація, яку представляє патріарх Кіріл? Адже у своїй історії Московія вела незліченні війни і незліченну кількість раз була агресором, виправдовуючи свою агресію саме різницею світоглядних позицій. Здається, московський патріарх Кіріл Ґундяєв зовсім втратив зв’язок не тільки з історичною реальністю, але й з реальністю сьогодення.

Напевно, куколеносний очільник «русскаго міра» не зовсім певний, що переконав таки всіх, то в часі свого візиту до Владіміра він вирішив ще раз і ще раз утвердити свою паству в своїй правоті. У Владімірі патріарх Кіріл знову ж затягнув свою пісеньку про спільні цінності, про громадянську війну в Україні й про органічну єдність «Святой Русі». Усе це тільки для того, «щоб підкреслити ще раз органічну єдність і духовний зв’язок Києва, Владіміра, Москви, непереможну і нездоланну єдність Святой Русі».

І знову ж таки, в часі існування Руської держави нікому навіть до голови не приходило проголошувати її святою. Ніякої органічної єдності ніколи й не існувало. Єдність була утримувана хіба що військовою силою київських князів – не більше. Існували удільні князівства, існувало Галицько-Волинське королівство, тепер існують на цьому просторі аж сім незалежних держав: сама Московія – РФ, Україна, Молдова, Білорусія, Литва, Латвія і Естонія. Органічна єдність існувала та існує хіба що в запаленій уяві шовіністично налаштованих московитів й москвофілів, але це не є реальність – це ілюзія, небезпечний міф.

Міф про «Русскій мір», про «істарічєскую Русь» і вся істерика довкола цього, – насправді не є якимось безпечним маренням релігійного фанатика. Ідея «русскаго міра» уже лягла в основу московитського тероризму на Донбасі й, на превеликий жаль, виглядає на те, уже почала дестабілізовувати ситуацію – від Карпатських гір до Тихого океану, від Північно-Льодовитого океану до Чорного моря. Марення Кіріла насправді більше мають спільного з мареннями біснуватого фюрера, дуче і вождів світового пролетаріату, аніж з християнством. І є на стільки ж небезпечними.

Яких ще бід ідеологія патріарха Кіріла може наробити, ми не знаємо. Але одне вже відомо: як тільки патріарх Кіріл починає битися в руссмірівському припадку – очікуй ескалації конфлікту.

о.Орест-Дмитро Вільчинський

Воїни Христа Царя