13.08.2014р. Б. / Владика Йосиф (Мілян): «Шевченкове слово – рятунок України»

Нещодавно в Києві відбувся духовно-формаційний семінар для священиків Української Греко-Католицької Церкви, які здійснюють своє служіння в країнах, де немає ієрархічних церковних структур УГКЦ, але є потреба душпастирської опіки вірних. Таких країн у світі понад сорок, у 15 з них уже провадиться душпастирська опіка. Цих священиків координує Пасторально-міграційний відділ УГКЦ, який очолює владика Йосиф (Мілян).

Цього року участь у семінарі ПМВ взяли священики з 11 країн.  У рамках семінару учасники разом sз головою ПМВ відвідали Шевченківський національний заповідник у Каневі, де оглянули експозиції в музеї, та відслужили панахиду на могилі Кобзаря на Тарасовій горі. Своїми враженнями від побаченого в шевченківських місцях і думками щодо ролі поета в становленні української нації поділився владика Йосиф.  

Владико, яку роль, на вашу думку, відіграв Шевченко в становленні української нації?

Усі ми, будучи християнами, віримо, що Ісус Христос своїм воплоченням, терпінням, смертю та воскресінням відкупив усе людство від вічної смерті, від пекла, дарувавши нам можливість бути вільними від гріха і нагоду бути щасливими, не тільки у вічності, а й тут - на землі. Через відповідне життя в Христі ми можемо бути разом із Тим, хто є вічним, хто є любов’ю, хто є милосердям, – це справжнє християнське щастя.

Господь ніколи не покидає своє найкраще створіння – людину – сиротою, посилаючи завжди когось, хто своєю дією чи словом утверджує суспільство в правильності вибору. Таким «пророком» для українського народу, який має своє особливе посланництво в усі часи для України, був і є Тарас Шевченко.

 Мабуть, усі наші священики, які були в Каневі, звернули увагу на слова Шевченка, котрі ми почули з вуст екскурсовода: якщо залишиться бодай одна людина, яка розмовлятиме рідною, як тоді казало російське дворянство – «мужицькою», мовою, то вона не пропаде. І тому справедливо вважати, що Шевченкове слово є одним із чинників, котре врятувало українство і разом з ним українську націю від цілковитого знищення, забуття і зіпсуття.

Великий, гідний народ, якому Господь дарував генія Шевченка! Кобзар був, є і буде для нас національним пророком, світлом завдяки силі свого слова, образотворчого мистецтва, духу та віри в Україну.

Кожна епоха потребує пророка, світоча. Можемо говорити про те, що зараз переживаємо важкі часи, але і часи Шевченка не були кращими: кріпацтво, неуцтво, злидні… А серед нас низенький чоловік – метр шістдесят п’ять – своїм талантом, внутрішньою силою потряс цілу Російську імперію, став для неї великою ідейною небезпекою через Дух свободи. Не можемо тут не згадати біблійного юнака Давида, який переміг велета Голіафа. І хоч Тарас Шевченко не дочекався волі своєї Батьківщини, але своїм талантом писати і малювати, бути собою і, попри все, залишатися сином свого, тоді злиденного, народу, дав потужний поштовх для наступних поколінь, результатом якого є і буде вільна й щаслива Україна. Він, як своєрідний вулкан, через своє слово урухомлює та підштовхує всіх і кожного до відповідальності за рідну землю, до уміння її любити, відчувати і захищати.

Які у вас враження від відвідування Музею Шевченка, що не так давно був відреставрований у модерному стилі? 

Поклін тобі, народних нужд співаче;
Від мільйонів, для котрих ти жив,
Від України, що ще й нині плаче.
В тім самім горі, як ти ї лишив!..
Вони бояться, що ти ще не згинув,
Що в тій могилі не поліг, не стлів,
Що в слушний час повернеш в Україну
Ще раз і збудиш громом своїх слів.
Вони бояться, чи та вкрівля з глини
Ножів не криє, списів, хоругов,
Старої слави й сили України,
Котра от-от воскресне, встане знов (І. Франко. На роковини Т. Г. Шевченка).

Коли перевозили домовину Шевченка з Петербурга через Київ до Канева – вона була дуже важкою. Ходили легенди, що там нібито везли зброю і амуніцію, щоб повалити російське «самодержавіє». А насправді важкою вона була тому, що складалася з кількох трун (цинкової, дерев’яної, ще однієї). Цю історію ми почули від екскурсовода. Тепер я розумію, на якому ґрунті І. Франко написав такі пророчі рядки у вищезгаданому вірші… Мабуть, знав цю легенду, яка тягнулася з часу поховання Шевченка в Каневі. Потрібно визнати, що Франко мав рацію – насправді важкою є не труна Кобзаря, а його Слово. Його несуть у своєму серці всі, хто захищав і продовжує захищати майбутнє і єдність нашої держави. Слово Шевченка в серці українця – це грізна зброя, яка тяжітиме над кожним, хто захоче скривдити нашу землю.

Хочу відзначити високий фаховий рівень екскурсовода, її знання шевченкіани. Приємно вразив і весь колектив на чолі з керівництвом музею, його щирість, людяність, привітність і патріотизм... Ще раз переконався, що в такому музеї не можуть працювати непрофесіонали.

Це завдяки їм усе тут зберігається, розвивається, популяризується, виноситься на світло Боже, і роблять це вони як свою рідну українську справу – справу всього свого життя.   

Сам музей після реновації дещо інший. Створюється враження, що втрачено меморіальність – первісний дух його творця, національний колорит. Це трохи інший музей, щось на кшталт музеїв біля американського Капітолію з сучасними банерами та електронікою, які дають змогу людині XXI століття отримати бажану інформацію.

Знаючи, як держава забезпечує сьогодні  музейних працівників (ці інституції віддають в управління комунального майна), я справді приємно вражений самовідданістю співробітників Шевченківського заповідника в ділянці популяризації Тарасового слова, популяризації духу і пам'яті цього місця, святого для мільйонів українців і патріотів, де він не поліг, не стлів і в слушний час поверне в Україну ще раз…

Владико, ви взяли грудочку землі з могили Шевченка. З якою метою? 

Не було такого року в радянський період, щоб у нашому селі не відзначали день пам'яті Шевченка. Учитель-патріот української мови і літератури Ніна Федорівна Кулик із Переяслав-Хмельницького щороку організовувала такі вечори. Це були виступи шкільного хору і  шкільних колективів. Завжди долучалася громадськість села. На вечорах лунали старі пісні, люди переставляли або змінювали слова, бо за деякі тексти можна було загриміти за ґрати. Так людно в нашому сільському клубі, як на шевченківські вечори, не було ніколи. 

Для моїх односельців постать Шевченка завжди була дуже дорогою. Пам'ятаю, у будинку мого діда ще до війни висіли портрети Шевченка і Франка. Хотілося б, щоб Кобзар і надалі залишався сумлінням односельців.

Маю велику мрію – разом з односельцями встановити пам’ятник Шевченкові в рідному селі Добряни Городоцького району біля Львова. До речі, цей пам’ятник уже готовий, вилитий із бронзи. Автори – київські скульптури. Постамент – зелений граніт заввишки два з половиною метра під погруддя Шевченка. Тільки-но завершимо будівельно-підготовчі роботи, думаю, зможемо його урочисто відкрити в 200-ту річницю народження поета. Перебуваючи в Каневі, узяв грудочку землі з могили Шевченка, щоб урочисто вкласти у фундамент пам'ятника. У такий спосіб хочу духовно поєднати Добрянський сільський сквер імені Шевченка і Чернечу (Шевченкову) гору в Каневі.

З великодушності працівників музею дістав пропозицію ще більшого зв’язку рідних мені теренів із дорогим серцю Каневом – через посадженого дубка з Шевченкової гори у скверику в Добрянах.

Інфоцентр ПМВ

Джерела:   http://news.ugcc.org.ua

 

Воїни Христа Царя