Ніч
на 11 грудня стала ще одним випробуванням для Євромайдану. Тоді
євромайданівцям вдалося не тільки встояти, а й мобілізувати більшу
кількість мітингувальників. Поміж силовиками й протестувальниками у цю
ніч молилися двоє отців з Чикаго – Микола Бурядник і Ярослав Мендюк.
Вони провели у Києві сім діб, з-поміж яких нічний штурм барикад
видався найскладнішим. Одразу після повернення священиків в Чикаго
кореспондент VIDIA поспілкувалась із отцем храму святого Йосипа
Обручника УГКЦ Миколою Бурядником.
Отець Микола у 2004-му не зміг вилетіти до Києва на Помаранчеву
революцію. Коли ж у Києві почала назрівати ще одна історична подія,
майже миттєво купив квиток на літак.
- Я вірю, що кожна людина має свою роль, має нести своє служіння.
Служіння священика мусить бути з народом – і це миротворчий елемент. У
час, коли усі готові одне на одного накинутися, потрібно трохи холодного
розуму і авторитету. Церква нині може впливати на багатьох людей. Те,
що роблять священики, й стало одним із поштовхів, чому ми з отцем
Ярославом поїхали до Києва.
Після жахливого побиття студентів ми почули, що на місці потрібні
психологи, які б допомогли вивести їх з кризи. Окрім того, що я є
священиком, я є професійним капеланом уже 11 років. Отець Ярослав також.
Це нас зачепило, ми вирішили, що маємо хоч трошки щось там зробити,
бути там присутніми, представити громаду чи передати кошти, поговорити з
людьми. Ми пробували це робити і були щасливі, що навіть не потрібно
було нашої допомоги – настільки самодостатньо там усе працює. У мене
склалось враження, що я відвідав Небесний Єрусалим. Я відчув життєдайну
енергію мого народу і моєї землі. Для мене це була потреба віднови духа.
За отцями з діаспори – 7 днів та 2 ночі на Майдані, один штурм барикад, десятки прочитаних молитов, сотні нових облич, друзів.
- Ніч між 10 і 11 грудня була найважчою. Ми хотіли потрапити на
Майдан з боку Європейської, однак нас не пускали внутрішні війська і
Беркут. Згодом до них приєдналися «тітушки» під головуванням Царьова. Їх
пропускали без проблем після того, як ті показували якісь посвідчення.
Силовики хотіли захопити частину Майдану з боку Профспілок,
мотивуючи, що це є державні споруди та що комунальники мають виконувати
свої обов’язки. Сюди приходив судовий виконавець, зачитував рішення
суду. Хоча, згідно із законом, він не мав цього робити у той період
доби. В один момент ми почули, що розпочинається бійка. Тоді ж ми із
отцем Мендюком вирушили на барикади. Що цікаво, Беркут нас пропускав. Ми
були в підрясниках, з хрестами – і він нас пропускав. Здавалось, що
рядові Беркуту хотіли, щоб ми були всередині.
- У вас склалось враження, що силовики не хотіли конфлікту?
- Ніхто не хоче цього конфлікту. Важко повірити, що це сталося тоді.
Цю провокацію мали організовувати спеціально. Але це ще більше
підставило владу. Бо на ранок приїхало ще більше людей. Тоді ми пішли
безпосередньо на барикаду. Помолилися разом із хлопцями – яка була
молитва!
Будь-який страх – природній. Не боятися було не реально. Але було
внутрішнє відчуття, що все буде в порядку. З одного боку стояв Беркут і
внутрішні війська, з іншої – наші хлопці в касках. І ті, і ті хотіли
вирішення і боялись одне одного.
- Що ж чи хто, усе-таки, допоміг стримати наступ?
- Не можна сказати, що це був хтось один, двоє чи троє. Силовики
взяли депутатів у кільце, бо вони пробували блокувати наступ. А нас вони
не виганяли. Ніхто не бив депутатів, просто не давали їм вийти. Нас
жодного разу ніхто не зачепив. Ми молилися «Богородице» і «Отче наш» і
бачили, як ті хлопці з внутрішніх військ молились пошепки. Вони були
холодні, голодні. Навіть в туалет не ходили. Їх годували раз на день. О 5
годині ранку давали пайок, навіть гарячого не було. Очевидно, що їх
залякують, тому однозначної оцінки ситуації щодо Беркуту, солдатів не
може бути.
- З ваших спостережень – чи можливо, щоб Беркут і війська перестали виконувати накази влади, змінили сторону протистояння?
- Я вірю, що це дуже реально. У момент, коли влада стане
нелегітимною, вони побачать, що їх кидають, а це відбувається вже – вони
стоять між одним мечем і другим. Вони впевнені, що там стоять загони,
які будуть їх розстрілювати. Вони не впевнені, що мають робити. Бачать,
що їх починають поступово підставляти. Це є слабкістю влади. Зараз така
реальність, коли відчувається, що людям це остогидло. Це важко описати.
Людям із інтелектом і європейською культурою важко бути приниженим у
такому стані. Ми були глибоко поранені. Але ми ще повстаємо завдяки
прагненню волі.
Один «беркутівець» у анонімній сповіді сказав: “Не сипте на нас
прокляття, ми такі самі люди, громадяни, патріоти”. Їм загрожує не
тільки звільнення з праці, їм загрожує в’язниця. Вони стоять і не
знають, чи повірити політикам, чи повірити Майдану. Ніхто з нас не є у
їхньому взутті, щоб зрозуміти їх. Людей судити не можна, треба судити
систему і гріх, неморальність поведінки. І треба оцінювати, що кожна
людина має власну відповідальність.
Ще дуже важливо – не закликати до збройних речей, особливо з-за
кордону. Немає жодного морального права осуджувати людей на місці.
Помагаймо, чим можемо, але не осуджуймо.
- Отче, нині Церква активно підтримує Майдан – і
молитвою, і приміщеннями. Яку роль Ви як священик визначаєте для
духівників на Майдані?
Держава була створена на основі релігії. Саме релігія була поштовхом
об’єднання – свідомим чи несвідомим. Бог вживає і творить чудеса. Бог
вживає болото і творить нас. Бог вживає, можливо, навіть Януковича, щоби
змінити нас. Не тому, що він створив його. Ми самі створили його і
дозволили бути. Тепер через нього іде зцілення народу.
Люди потребують внутрішньої підтримки. Вони мають ідею й працюють для
неї. Але їм потрібен хтось, хто би їх підтримував. Присутність
священиків, єпископів, монахинь дозволяє людям відчувати, що вони не є
самі, а є присутність Божа. Це нагадування, що Бог є завжди разом з
ними. Церква не може бути відділена від народу, закритися у храмах.
- Ви відчули на Майдані неймовірну енергію. Багато людей
говорять про те, що їх охоплюють відчуття, які важко пояснити. Це
конструктивна енергія, яку важливо зберегти. Як не дати їй згаснути?
- Поки що про це дбав Янукович. Щоразу після наступу збиралось більше
людей. Це за принципом християнського мучеництва – мученики стали
сім’ям для християн. Так довго, як влада буде вперта, люди будуть
стояти. Також нам потрібно боротися з фінансами влади, закривати в’їзд у
інші країни.
Майдан тут, в Чикаго, є не менш важливим, ніж там. Ми живемо у стані
«гомо совєтікус». Чи в Україні, чи тут – ми мусимо вивільнятися. Майдан
є нашим лікуванням, очищенням народу. Цей процес є дуже важливим і
страшенно болючим. Бог дає можливість як хірург видаляти ці пухлини. Ми
мусимо зцілятися не тільки там, але й тут. Бо інакше й далі будемо
нещасливі.
- Як підтримати Євромайдан українцям за кордоном і чи відчувається там підтримка?
- Збиратися тут, як ми це робимо, посилати кошти, давати їх
доброчесним. Люди інколи скептично думають, що політики їх розтратять.
Така інформація була і в 2004 році. Ми передали кошти безпосередньо.
Приїхали до козаків, які тримають самооборону, зібрали кошти, вони
підписалися. Можна переслати гроші рідним, знайомим, заплатити комусь за
квиток на Майдан. Туди потрібно їхати – житло знайдеться. Кожна людина
там є дуже важливою, особливо, коли на дві тисячі людей наступає Беркут
і внутрішні війська. Дуже важливим є кожен чоловік.
- Що є найбільшим досягненням Євромайдану для вас?
- Усвідомлення людьми щастя свободи, щастя надії. Усвідомлення того,
хто ти є. Що ти є вільна людина. Що ти є народ. Бути частинкою цього
народу, цієї зміни чи преображення. Це відчуття буде змінювати людей.
Ми завжди повставали і ніколи не здавалися. Це важко описати. Це
інтуїтивний стан щастя, радості, що ти є гордий бути частинкою народу,
його віри, культури. Я буду довший час в житті передумувати те, що мав
честь від Бога це пережити.
Я бачив там героїв. Раніше я про них читав, а тепер їх бачив: бабцю,
якій 80 років, у молитві, молодих людей, які говорять різними мовами, не
дбають, яка у кого релігія чи переконання. Навіть ті з Антимайдану
приходили поїсти. Їх годували, поки ті провокацій не робили.
Я побачив зрілу націю. Наша молодь повела себе, як дозріла частина
нації. Зробила те, що від неї було потрібно, об’єднала політичні сили,
які не були між собою змирені. Люди самі керують Майданом. Вони кажуть
політикам, що вони хочуть, а не навпаки. Вони стараються знайти спільну
мову і роблять. Там немає спасителя, що нас врятує, прийде і вирішить
усі наші проблеми. Там ніхто не шукає Прометея. Усі є лідерами. Усі є
працівниками.
Джерела: http://vidia.org
Воїни Христа Царя
Немає коментарів:
Дописати коментар