18.06.2013р. Б. / Витай, епохо постгуманітаризму!

Старий галицький вислів «витай» має те ж саме значення, що й англійське «welcome» чи німецьке  «willkommen», чи український «ласкаво просимо». Отож, ласкаво просимо в епоху постгуманітаризму, в яку сонне й водночас бурхливе українське суспільство уже робить перші кроки через вузівську пропаганду гендеризму, спроби проштовхування проґеївських законів і тому подібне.

І поки українські християни чухають потилиці, потгуманітарні цінності невблаганно завойовують світ.

Цими днями у світових ЗМІ з’явилося, на перший погляд, дивовижне повідомлення: російський мільярдер зібрав у Нью-Йорку вчених зі світовим ім’ям, щоб не більше не менше, а осягнути тілесну безсмертність людини. «Ми живемо в час, коли технології можуть впливати на еволюцію людини», – заявив мільярдер.

Ну і що тут такого надзвичайного? Чоловік має гроші – не знає, де їх витратити… Так, курйоз, і не більше. Людина, відділена від Бога, завжди мріяла про тілесну безсмертність – від трави шумерського Ґілґамеша до каменя філософів та творів сучасної наукової фантастики. Що тут не природного?

Але насправді між Ґілґамешем і філософським каменем, з одного боку, та спробою замінити людське тіло, включно з людським мозком, виробами техніки, з іншого боку, пролягає гігантська прірва. Якщо покоління наших попередників прагнуло продовжити біологічне життя, то теперішнє покоління прагне це ж саме біологічне життя замінити на технологічне.

Для пересічного обивателя така переміна не видається чимось страшним, загрозливим чи проблематичних. Але насправді тут маємо справу з проектом повної дебіологізації людського життя, подолання біологічних обмежень, підміною людини чимось поки що невідомим. І все це в ім’я еволюції, прогресу, покращення.

Якщо йти логікою еволюціоністів, то людину не можна сприймати як кінцевий продукт. Людина у такій перспективі ніщо інше як одна з вищих форм самоорганізації матерії і не більше.  Пригадаймо собі еволюційну модель – спочатку хімічні речовини випадково об’єднуються у першу клітину, тоді та перша клітина випадково об’єднується з іншими клітинами – випадково виникають перші тварини і рослини, а потім уже тварини, завдячуючи сумі випадків, перетворюються на людей. У такій схемі ніщо не заважає людині перестати бути людиною, дегуманізуватися, еволюціонувати у щось інше.

Прагнення еволюціоністів витворити нову надлюдину вже вилилися у найстрашніші геноциди, які ми мали до тепер. Прагнення покращити расу вилилося в євгеніку в англосаксонському світі, в націонал-соціалістичну ідеологію арійської раси в Німеччині, ідею відновлення римської раси в Італії, ідею суперпролетера в Росії і так далі.

Невідомо в що виллється новітнє прагнення подолати біологічні обмеження людської природи. Уже зараз можемо спостерігати, що прагнення позбавитись біологічної обумовленості процесу запліднення, призвело до ідеологічного оправдання абортів, широкого застосування засобів контрацепції, штучного запліднення, сурогатного материнства, відділення статевого акту від плідності, а тим самим й оправдання статевих збочень. Тобто уже зараз ми стикаємося з повною дегуманізацією самого початку людського життя. Запліднення в пробірці, можливість обирати генетично найкращий ембріон, сурогатне материнство, діти як товар….. Сам початок людського життя виставлено на поталу людському егоїзму. Щобільше, досліди на людських ембріонах, спроба клонування людей, використовування людських ембріонів у медицині, косметичній індустрії, виробництві продуктів харчування відбувається за повної байдужості суспільства. Від такого лише крок до використання уже народжених людей для виробництва якісної косметики і використання людського м’яса, як продукту харчування.

Якщо людина випадок, випадкове скупчення хімічних елементів, то чому б і ні? Позбавлена статусу Божого унікального творіння, людина стає уже не суб’єктом людських взаємовідносин, а об’єктом егоїзму іншої людини, предметом задоволення потреб і прагнення іншої людини. Уже 1968 року зазвучав пророчий голос Папи Павла VІ в енцикліці «Humanae Vitae», а згодом, з урахуванням розвитку подій, і голос блаженного Івана Павла ІІ в енцикліці «Evangelium Vitae» 1995 року. Церква голосом Вселенських Архиєреїв попереджала людство про наслідки дегуманізації, яка після ІІ Світової війни набрала нових політично коректних форм.

Але світ, захоплений новим обіцянням земного раю, раю без Бога і Його обмежуючих заповідей, раю, в якому люди, як боги, не помітив і надалі не готовий помічати жахливі наслідки дегуманізації, яку сучасна ідеологія «земного раю» втілює в життя.

Сучасна епоха, у яку ми стрімко входимо, уже не переймається великими ідеологемами епохи модернітету – комунізмом, націонал-соціалізмом, фашизмом, ані уже не переймається «без ідеологічним» мульткультуралізмом. Зараз людство зіткнулося з прагненнями нової епохи – епохи, що її дехто називає епохою постгуманітарною, а дехто – трансгуманітарною, прагненням подолати біологічні обмеження людини – старість, хвороби, природну смерть, стать і т.д. Людина має перестати буди людиною, вона має стати надлюдиною – ось лозунг нової епохи. Але хіба в ньому не лежить старе демонічне «будете, як Бог»?

І саме цей лозунг є в основі гендерної ідеології – позбавлення людини обмежень, які вона має через біологічний факт приналежності до чоловічої  чи жіночої статті, секуляризму – обмеження людини релігією, пошукові технологічного безсмертя – обмеження людини, як біологічного організму. Людство, відкидаючи Бога, відкинуло й факт своєї сотвореності з любові. У такому стані нездатність збагнути прагнення людського духа закладене в людиною Творцем, бути чимось більшим, як просто згустком матерії, призводить до прагнень, що їх сучасна доба утіловлює в життя, а які в реальності дегуманізують людину.

Світові торгаші були б нерозумними, якби і в ідеях сучасного доби не бачили зиску для себе. Індустрія контрацептивів, дешевий якісний матеріал з абортованих дітей, людські органи на продаж, діти на продаж, індустрія орієнтована на сексуальні меншини, індустрія безсмертя – це необмежені можливості для фінансового зиску. А на додаток – можливість контролювати людину в усіх виявах її життя, маніпулювати – стати богами над групою рабів, чий мозок узалежнений від отримання насолод. Тому й не диво, що грошовиті люди світу цього так активно фінансово підтримують запровадження гендерної ідеології, як колись підтримували запровадження еволюціоністської ідеології. Не дивно, що мільярди витрачаються на контрацептиви, а не на програми боротьби з голодом і спрагою. Не диво, що гранти рікою течуть на боротьбу за «права» сексуальних меншин. Не дивно, що ліберальні уряди недемократичними методами накидають суспільствам нову ідеологію вседозволеності та сексуальної розпущеності.

Блаженний Іван Павло ІІ назвав цей стан речей «культурою смерті», адже коли дегуманізовують людське життя, коли воно втрачає свою абсолютну цінність, коли воно стає товаром, знищити його стає набагато легше. А щоб такий стан речей осягнути як сталий, необхідно запровадити систему, яка б могла постійно релятивізовувати усі цінності, що ми бачимо останнім часом усе частіше. Релятивізм як єдиний спосіб мислення – усе відносно, відносною є і сама цінність людського життя, сама людина стає відносною. Усе, що цьому протистоїть, має бути подолане. От і маємо те, що Папа Бенедикт ХVІ влучно назвав «диктатурою релятивізму».

Тому недільний заклик Папи Франциска фактично б’є в саму основу антигуманної піраміди, що вибудовується на наших очах. «Скажімо «так» любові, а не егоїзму. Скажімо «так» життю, а не смерті. Скажімо «так» свободі, а не поневоленню багатьох ідолів сучасності. Одним словом, скажімо «так» Богові, Котрий є любов, життя і свобода, і Котрий ніколи не розчаровує (пор. 1 Ів. 4,8; Ів. 11,2; Ів. 8,32). Лише віра в Живого Бога спасає нас: в Бога, Котрий в Ісусі Христі дав нам Своє життя, а даром Святого Духа дав нам змогу жити як правдиві сини і дочки Божі. Ця віра приносить нам свободу і щастя. Просімо Марію, Матір Життя, допомогти нам прийняти і постійно свідчити «Євангеліє Життя».

Саме екзистенційна віра в спасаючу місію Христа, здатна повернути людству відчуття святості життя кожної людини і тим зупинити дегуманізацію людства. Тому, хочемо ми цього чи ні, але реальне виживання нашої цивілізації не пов’язане ні з чим інакшим, як тільки з широкою загальною християнською місією.

І основна відповідальність за цю місію лягає на плечі католиків. Чому? А тому, що більше нема кому. Більшість великих протестантських конфесій прийняли гендеризм як частину своєї поведінки – свячення жінок і декларованих гомосексуалістів, вінчання одностатевих пар – усе це стало частиною релігійного життя англікан, лютеран, більшості кальвіністів, методистів й інших. Фундаменталістські протестантські деномінації своїм агресивним наступом проти всіх і всього, просто не здатні, хоч якось мінімально впливати на стан суспільства. Православні ж церкви часто законсервовані своєю історичною пам’яттю, обтяжені теорією симфонії між церквою і державою, виявляють з одного боку нездатність до суспільної діяльності поза межами державних структур, з одного боку, а з іншого –традиційний антикатолицизм цих конфесій мало в чому відрізняє їх від протестантських фундаменталістів. Звісно, всяка честь виключенням з цього правила, та, на жаль, ці виключення погоди не роблять. Не зважаючи на таку невтішну картину в рядах світового християнства, католики не мають права відійти від пошуку єдності з нашими відділеними братами-християнами. Не пошук якогось стратегічного союзу, але пошук дійсної єдності усіх християн в єдиній Христовій Церкві.

Такий стан речей не повинен нас лякати – Бог завжди допомагає своїй Церкві, навіть тоді коли Вона вимушена протистояти усій міці тоталітарної держави. Але також не варто перекладати усю відповідальність на Бога. Сучасним католикам добре би було засвоїти правило, що його сформулював св. Ігнатій Лойола: «Роби так, як би все залежало тільки від тебе, а молись так, як би все залежало тільки від Бога». Цей чіткий та зрозумілий практичний вираз співпраці людської свобідної волі з Божою милістю міг би стати великою користю сучасному католицтву. І тут Боже Провидіння дало нам знак, допровадивши одного з духовних синів св. Ігнатія на Папський Престол.

Розуміння загроз, які для християн представляє нова доба з абсолютним секуляризмом, запереченням людськості у її біологічному аспекті, а тим самим і людськості як такої, деконструкція людського суспільства і самої людини диктатурою релявитивізму, не повинно нас наводити на думку про необхідність тактичного чи навіть стратегічного союзу Католицької Церкви з іншими християнськими конфесіями – це шлях політики і політичних інтриг у кінцевому результаті. А все, що не побудовано на Христі, не може мати твердого фундаменту й перебуває у постійній загрозі перед зруйнуванням.

Пошук реальної, а не віртуальної єдності, не може закритися за дверима богословських кабінетів – він мусить стати імперативом усього народу Божого. І в світі, і в Україні. Перебуваючи з візитом в Україні, кардинал Курт Кох чітко окреслив завдання католицько-православного діалогу, окреслив майбутні екуменічні кроки, які повинні зробити як Католицька, так і Православні Церкви назустріч одна одній. Тобто, Католицька Церква зі свого боку повинна «поглиблювати аргументацію про важливість для життя і діяльності Церкви примату Папи», а Православні Церкви повинні «відважно розглянути свою головну еклезіологічну проблему, а саме – автокефалію національних Церков і їхню тенденцію до націоналізму». Як наголосив кардинал, «найважливішим є не втратити з поля зору мети екуменічного діалогу між Католицькою і Православними Церквами, що, принаймні, з католицької точки зору, може полягати лише у відновленні видимого сопричастя Церков».

Звісно, що видиме Сопричастя і питання папського примату – питання, які в реальності найбільше розділяють католиків і православних. Оскільки звинувачення РПЦ чи УПЦ МП греко-католиків у прозелітизми є просто інсинуаціями для прикриття зовсім не екуменічних прагнень,  і тому їх навіть не варто брати до уваги. До чогось подібно вдаються малі діти, коли бажають маніпулювати батьками. Тому істерики православних стосовно католицького прозелітизму не варто брати до уваги, так само, як розумні батьки не беруть до уваги маніпулятивні істерики своїх дітей. Якщо православна сторона побачить відсутність уваги до подібних свої безпідставних звинувачень, то перестане махати жупелом прозелітизму. І це буде на користь найперше самим православним.

Але в українських реаліях серед інших перешкод існує одна суттєва перешкода для реального екуменізму. І ця перешкода, як не дивно, взагалі не фігурує в екуменічних роздумах сторін. А це –історична пам’ять. Історична пам’ять українських греко-католиків і православних суттєво різниться. Належачи до реалій, які формують ідентичність, історична пам’ять не є чимось, чим можна нехтувати. Нехтування відмінною історичною пам’яттю українських регіонів уже зараз створює серйозні проблеми в українському суспільстві. Так само нехтування історичною пам’яттю у католицько-православному діалозі в Україні здатне породити масу передбачуваних і непередбачуваних проблем.

Без лікування історичної пам’яті через взаємопрощення екуменізм в Україні виглядатиме, як вистава, в якій діючі актори грають свої ролі для зовнішніх глядачів і заради пристойності. Католицька Церква уже неодноразово просила вибачення у православної сторони і почула прохання про вибачення зі сторони Царгороду, але в Україні ситуації реалії дещо інші.

Хоча УГКЦ звернулася до православних з проханням про вибачення і готовністю вибачити кривди нанесені греко-католикам православними, але у відповідь лише почула звинувачення у свій адрес. Допоки православна сторона не зрозуміє потребу в очищені історичної пам’яті українських християн, екуменізм в Україні, як реальний процес пошуку реальної єдності, а не віртуальні потуги групки теологів, буде неможливий.

Часу в реальності залишилось мало – постгуманітаризм уже входить у наше реальне життя. І ситуація в українському суспільстві, за відсутності реального прагнення православної сторони до єдності, змушуватиме українських католиків розраховувати тільки на свої сили і Бога, а це в кінцевому результаті матиме своїм наслідком ще більше відчуження між католиками і православними України. Як би там не було – м’яч усе ще на православному боці, і здається вони далі продовжують грати не в ті ворота, не усвідомлюючи, що спроба опертися на українську державу, до нічого доброго не приведе. Державний апарат уже не раз показав, що заради політичної доцільності український політикум готовий торгувати і найсвятішим. А галопуюче входження українського суспільства в постгуманітарику, зітре з української карти усі християнські конфесії, які будуть не в стані протиставитись цьому і чи не першою жертвою впаде саме московське православ’я, і це буде закономірним розвитком історичного процесу. Але це є вибором самих православних, і тільки вони можуть цей вибір зробити.

Українським же католикам слід і духовно й інтелектуально готуватися до часів, коли для українського соціуму гендерна ідеологія, релятивізм і секуляризм стануть новими стовпами суспільства.

о.Орест-Дмитро Вільчинський

Джерело:   Воїни Христа Царя