Йо 17,1-13
1Отак мовив Ісус, а підвівши очі свої до неба, проказав: «Отче,
прийшла година! Прослав свого Сина, щоб Син твій тебе прославив, 2згідно з владою, що її ти дав йому над усяким тілом: дарувати життя вічне тим, яких ти передав йому. 3А вічне життя у тому, щоб вони спізнали тебе, єдиного, істинного Бога, і тобою посланого – Ісуса Христа. 4Я тебе на землі прославив, виконавши те діло, яке ти дав мені до виконання. 5Тепер же прослав мене, Отче, у себе – славою тією, що її я мав у тебе перед тим, як постав світ!
6Я об’явив твоє ім’я людям, яких ти від світу передав мені. Вони були твої, ти ж передав мені їх, і зберегли вони слово твоє. 7Нині збагнули вони, що все, тобою дане мені – від тебе; 8слова
бо, тобою мені дані, я їм дав, і сприйняли вони їх, і справді
збагнули, що від тебе я вийшов, і увірували, що ти мене послав. 9Молю ж за них: не за світ молю, лише за тих, яких ти передав мені, бо вони – твої. 10І все моє – твоє, твоє ж – моє, і в них я прославися. 11Я
вже більш не у світі, а вони у світі, і я до тебе йду. Отче святий!
Заради імени твого бережи їх, тих, що їх ти мені передав, щоб були одно,
як ми!
12Бувши з ними у світі, я беріг їх у твоє ім’я; тих, яких ти
передав мені, я їх стеріг, і ніхто з них не пропав, лише син загибелі,
щоб збулося Писання. 13Тепер же іду до тебе, і кажу те, у світі бувши, щоб вони радощів моїх мали у собі вщерть.
Уже сама назва цієї неділі промовиста: 7-ма неділя після Пасхи і
свв. Отців І-го Вселенського Собору. З одного боку, отже, маємо зв’язок
з Пасхою, з Христовим Воскресінням, хоч у середу вже було і Віддання
Пасхи; з іншого боку ця неділя згадує одну подію, про яку не говориться у
Новому Завіті, а саме Перший Вселенський Собор, який відбувся у Нікеї
325 року по Хр.
Інша річ, яка привертає до себе увагу, це цікава паралель між
закінченнями Євангелія на Вознесіння Господнє і сьогоднішнім Євангелієм.
На Вознесіння ми чули, що апостоли «поклонившися Йому [Ісусові],
повернулися з радістю великою в Єрусалим, перебували ввесь час у
xрамі, славлячи та xвалячи Бога» (Лк 24,52-53), а сьогодні ми чуємо
самого Христа, який каже: «Тепер же іду до тебе [Отче], і кажу те, у
світі бувши, щоб вони радощів моїх мали у собі вщерть»
(Йо 17,13). Обидва тексти говорять про радість, причиною якої є саме
вознесіння Христа, тобто його прославлення і повернення до Отця. А
Перший Вселенський Собор у Символі віри «навчив про одне єство й
природу Отця і Сина, і Святого Духа, і ясно передав Церкві богословське
таїнство», відкинувши єресь Арія, який «змішував Христа із
створінням... розділив одноістотність Пресвятої Тройці на три нерівні і
різні природи...» і тим самим свв. Отці спричинилися до того, щоб і ми
всі «сподобилися славити Отця, Слово і Весвятого Духа» (див. Неділя святих Отців Нікейського Собору, Вечірня і Утреня, стихири).
Вступ
17 розділом, який містить Ісусову молитву до Отця закінчується
«духовний заповіт» Ісуса своїм учням. Ця молитва, яка є одною із вершин
НЗ, не є ізольованим уривком в Четвертому Євангелію, а становить
своєрідне включення з 13 розділом, яким розпочинається перша частина
«Книги слави» (= 13-17 розділи Євангелія від Йоана) з одного боку та,
водночас, впроваджує нас у розповідь Христових страстей і прослави
(18,1-19,42) з іншого.
Протягом історії молитву називали по різному: «Молитва Ісуса за учнів
та за вірних на Тайній Вечері» (перекл. Огієнка, 1962); «Діло Спасове
виконане. Молитва за учнів. Молитва за віруючих» (видання патр. Сліпого з
1981). Інші говорять про «Молитву посвячення» або «Молитву прослави»
або «Молитву післанництва». Сьогодні часто називають її «Молитвою за
єдність віруючих» через її універсальний характер і мету, або «Молитвою
години» через наближення ключового моменту Ісусового життя, а саме
хреста-піднесення. Можливо все ж таки найбільш відомою є назва
«Архиєрейська молитва Ісуса Христа» (перекл. Хоменка, 1963). У кожному
разі, в цілому євангельському переданні не знаходимо іншого розділу
вповні присвяченого молитві. Що стосується Четвертого Євангелія, слід
зауважити, що євангелист не подає Ісусову молитву ані в Гетсеманському
саду, ані на хресті, наче б 17 розділ був чудовим компендіумом Ісусової
молитви, яка, присутня вже у 11,41-42 і 12,27-28, тут досягає своєї
вершини. Цією молитвою доторкаємося верхів йоанівського богослов’я і
сходимо в самі глибини його містики.
Тематики і динамізм
У загальній картині Четвертого Євангелія розд. 17 поміщається в
урочистій хвилині, про яку нагадує нам прихід «години», що пронизуєусе
Євангеліє. Поміщений вкінці прощальних слів і перед страстями, увесь
розділ є молитвою, відкритим вікном на найглибшу божествено-людську
сутність Христа. Таким чином, перед нами розкриваються самі глибини
Божого життя. Прекрасний вислів Ісусової любові до Отця дає нам
спроможність пізнати щось з життя Пресвятої Тройці. Ісус звертається до
Отця, він розмовляє з Ним, але його молитва не може забути людей,
покликаних до «вічного життя», тобто до сопричастя-єдності Пресвятої
Тройці (вв.1-5). Дія Христа-священика займає більшу частину розділу,
оскільки уточнено конечні вимоги, щоб ця єдність могла народитися,
розвиватися і зберегтися. Точніше, ця велика молитва є палким проявом
заступництва за учнів, щоб були вони збережені від злого, посвячені і
призначені до близькості з Богом.
Схематично розд. 17 складається з двох неоднакових частин: А) Ісус і
Отець (1-5) і Б) Ісус і учні (6-26). У свою чергу друга частина також
ділиться на дві менші частини: Б1) Об’явлення Ісусом Отця учням (6-10);
Б2) молитва заступництва за учнів (11-26), яка складається з чотирьох
заступницв-прохань: а) «бережи їх» (11-16); б) «освяти їх» (17-19); в)
«щоб усі були одно» (20-23); г) «хочу, щоб й вони були зі мною» (24-26).
Наша літургія подає сьогодні перші 13 віршів цього розділу, а вв. 18-26
ми почуємо в п’ятницю цього тижня (вв.14-17 натомість вповні опущено з
літургійних читань). Біблійні коментарі, як можемо побачити, подають
інакшу структуру й інакший поділ від читань, запропонованих літургійним
роком. Нашим завданням, однак, не є пояснювати того, чого нема і шукати
аргументи за чи проти різних припущень. Очевидно, що науковий коментар
дуже багато залежить від обсягу і контексту якогось уривку та його
внутрішньої структури. Щодо нашого сьогоднішнього Євангелія, то навіть,
якщо б воно охоплювало і увесь 17 розділ, і нам би вдалося віднайти
єдину структуру, не думаю, що це б відразу і зробило цей розділ більш
ясним, оскільки знаходимо у ньому ще багато дуже важливих богословських
тем, як «година», «слава», «любов», «пізнання», «правда» тощо, кожна з
яких вимагала б не тільки короткого коментаря, а цілого трактату. Тому
довірмося молитовній інтуїції нашої Літургії, яка поєднала радість учнів
із-за Христового Вознесіння і «славу єдності», яку Син має з Отцем
(див. Йо 17, 22) із соборним навчанням у Символі віри Отців Нікейського
собору «ясно визнавати одноістотного й споконвічного Сина Божого»
(Неділя святих Отців Нікейського Собору, Вечірня, Стихири на стиховні,
Слава), засвідчуючи тим самим Божу опіку над ними (в.11), освячення у
правді (в.17), єдність між віруючими (в.21) і з Христом (в. 24) у
Пресвятій Тройці.
Короткий коментар
Увесь 17 розділ можемо читати як відповідь на питання Пилипа «Покажи
нам Отця» (14,8), що своєю чергою є відгомоном питання Мойсея: «Покажи
мені, благаю, твою славу!» (Вих 33,18). Євангелист Йоан веде нас у
близькість з Отцем, якого починаємо краще пізнавати в його любові до
людей. А Христова молитва допомагає нам у цьому.
Ісус і Отець
Характер молитви буде окреслений її змістом, але все ж таки вже зі
самого початку читача поміщено у відповідну атмосферу, якому сприяє оте
«підвівши свої очі до неба» Ісуса, який навіть за допомогою тіла,
точніше, погляду, ставить себе у співзвучність з Отцем. Бог, як звично
для всіх релігій, поміщений вгорі, у знаменитому і недоступному місці,
якого ми називаємо небом.
Заклик «Отче» розпочинає молитву і окреслює її найважливіші моменти,
стаючи своєрідним рефреном, сповненим почуттів, пошани та ніжності.
Молитва поміщена в цьому місці євангельської розповіді, тому що сталося
щось дуже важливе: «прийшла година». Усе Четверте Євангеліє підкреслює
цю спрямованість до «години». Публічне життя Ісуса наче затримується
через те, що його година «ще не настала» (пор. 2,4), але тепер маємо
враження, що досягаємо її звершення. Прихід години співпадає з початком
страстей, які, насправді, почнуться пізніше (пор. 18,1). Зв’язок між
приходом години і початком страстей не є чимось несподіваним для читача,
який вже підготовлений і по-богословськи навчений зрозуміти, що годиною
є година смерті, година, в якій Ісус повинен піднятися-вознестися з
цього світу до Отця (13,1). Водночас це і година прослави (12,23), так
що поняття години/слави/прославлення переплітаються, утворюючи
історично-богословські рамки, в які Йоан поміщає значну частину свого
Євангелія.
Закінчуючи першу частину архиєрейської молитви, яка представляє
відношення Отець-Син, Ісус урочисто стверджує про завершення його
завдання, «діла» (в.4), отриманого від Отця. Четверте Євангеліє
розрізняє між ділами в множині і ділом в однині. У першому випадку
ділами є чудесні знаки, які допомагають зрозуміти особу Ісуса і
поглибити його таїнство (пор. 9,4; 10,32-38; 14,10-11). Натомість, діло в
однині і приписане Ісусові підсумовує волю Отця, яка була головним
рушієм усього життя Сина (пор. 4,34; 17,4). Ісус, умираючи на хресті, не
скаже нічого іншого окрім того, що «звершилося» (19,30): діло, доручене
йому Отцем виконане, Божа воля здійснена, вповні і досконало, до кінця.
Так можна краще зрозуміти значення прославлення, яке Ісус приписує
Отцеві: Ісус прославляє його тому, що він сам сповнює його волю,
здійснює його задум, який полягає в тому, щоб об’явити людям, що Бог є
світло і життя.
Найвищий момент послуху Отцеві співпадає з моментом найбільшого
вивищення Ісуса. Отець прославляє Сина, показуючи славу, яка йому вроджена,
тобто властива йому завжди: «Тепер же прослав мене, Отче, у себе –
славою тією, що її я мав у тебе перед тим, як постав світ!» (в.5) – дуже
чітке твердження стосовно передіснування того, якого юдеї намагалися
пізнати і помістити в часі (пор. 8,52-57).
Ісусова молитва у багато дечому співзвучна з Прологом, тому що це єдині
два уривки Євангелія, які говорять про передіснування Сина. У Пролозі
Боже Слово промовляє у вічності до Отця, а у молитві Син говорить до
Отця у часі. Пролог оспівує прихід Сина у світ, а молитва прославляє
повернення Сина до Отця. Це порівняння не має нас дивувати, оскільки
знаємо, що Йоан просякнув початковий гімн, Пролог, найважливішими темами
свого Євангелія і розмістив його на початку свого Євангелія, як
своєрідний богословський і духовний путівник, щоб провадити читача до
зустрічі з Христом.
Ісус і учні (вв. 6-26)
Відносини Син-Отець, яким розпочинається цей розділ, слід розглядати
крізь призму ставлення до учнів. Не знаходимося в якомусь абстрактному
богослов’ю, дистильованому якимось проникливим мислителем, а навпаки у
втілюючому богослов’ї, поміщеному в історію і призначеному людині.
Ісус тепер пояснює сповнене ним діло: «Я об’явив твоє ім’я людям, яких
ти від світу передав мені» (в.6). Зустрічаємо відтак термін «збагнути»
(в.7), український синонім якого ми вже бачили у в.3 (=[с]пізнати),
яким пояснюється зміст вічного життя. Пізнати Господа, отже, означає
жити в його присутності і посідати вічне життя. Іншими словами, пізнати
Бога і пізнати Того, кого він послав, уже є вічним життям, тому що це
поступове входження в єдність з Богом. У цій лінії можемо пояснити і в.
6: Ісус дозволив своїй учням увійти у близькість з Отцем, тобто пізнати
його в повноті його дійсності, пізнати «його ім’я». А ім’я, для східної
ментальності, є словесним висловом, який здійснює характерні риси особи.
Виявити ім’я означає – в особі і в самому існуванні Ісуса – об’явити
Того, хто його післав, і об’явити його як свого Отця. Отже, це ім’я того
«Ти», до якого Ісус звертає свою молитву і кого він називає «Отцем», зі
всім навантаженням, яке це слово має для Йоана.
Коли у СЗ Бог дає пізнати своє Ім’я (див. Вих 3,14), він не виявляє ним
свою найглибшу сутність, а радше підкреслює те відношення, яке він
встановив між Собою і вибраним народом. Таким чином підкреслено особисте
відношення, яке пов’язує Бога з людиною.
Ісус виконав діло об’явлення Отця, який, однак, не залишився кимось
чужим, кимось, кого слід було лише «пізнати». Він, натомість, також є
дієвим, ба навіть є джерелом кожного шляху віри (пор. 6,44). В дійсності
мова йде про те, що люди є його власністю, яку він дарує Синові: « Вони
були твої, ти ж передав мені їх» (в.6б). Не йдеться тут загалом про
людей, але лише про тих, які «зберегли слово твоє», живучи в духовній
симфонії з Отцем, відколи Ісус об’явив його. Приймаючи Слово вони
зрозуміли, що Ісус є Посланцем. Таким чином вони спроможні тепер брати
участь у тому колі сопричастя-єдності, яке пов’язує Отця, Сина і учнів.
Між учнями і світом (тут значення цього слова є негативне і позначає
тих, які відкинули світло) утворюється справжня прірва: «Молю ж за них:
не за світ молю, лише за тих, яких ти передав мені, бо вони – твої»
(в.9). Тут молитва набирає характеру молитви заступництва, позначену
чотирма проханнями: «бережи» (в.11), «освяти» (в.17), «щоб усі були
одно» (в.21), «щоби й вони були зі мною» (в.24). Таким чином починаємо
краще пізнавати деякі характерні риси церковної спільноти: завдяки
заступництву Ісуса уся історична дійсність Церкви описана у яскраво
христологічних рамках: у її сутичці зі світом, в її місійній діяльності,
в її церковній єдності, в її есхатологічному напруженні і завершенні.
Перша молитва заступництва: «Заради іменi твого бережи їх, тих, що їх ти мені передав» (вв.11-16)
Ісус молиться, щоб учні були у світі без того, щоб приналежати світові.
До цього моменту своєю присутністю він виконував виховно-захисну роль:
він відкрив їх до нових обріїв Бога, досвід присутності якого вони могли
глибоко відчути у власному житті («пізнати ім’я», в.6), та зробив так,
щоб вони зростали у цьому досвіді («я беріг їх у твоє ім’я», в. 12). За
увесь час свого перебування з учнями Ісус зберіг їх в єдності Отця і
охороняв їх. Тому, ніхто з них не пропав, окрім Юди, якого тут не
названо прямо, а окреслено просто як «сина загибелі», що є гебраїзмом,
щоб сказати загублений, цілком загублений. У Святому Письмі так
названі ті, які добровільно вибирають дорогу зла і не відходять від
неї. Хоч саме твердження досить жорстоке євангелист не стверджує прямо,
що Юда назавжди залишився в цій ситуації загубленості. Натомість
підкреслює, що Юда загубився не через брак дбання зі сторони Бога, але
із-за власної вини. Святе Письмо не зумовлює і не визначає наперед
людські рішення, але по пророчому їх випереджає. У світлі подій,
перечитується Святе Письмо. Посилання на Юду вказує наскільки сильною є
влада притягування світу (в.14) і оманливою дія Злого (в.15). Євангелист
тут протиставить Юду апостолам: він представляє відкинення, відмову,
представляє негатив.
Хоч і уважаючи учнів паломниками у цьому житті, підкреслюється те, що
місце учнів є у світі: і Церква, своєю присутністю у світі продовжує
Христове діло спасіння. Тому апостоли і радіють, споглядаючи Христове
вознесіння у славі: Христос не покинув їх, не відлучився від них, а
насправді перебуває з ними невідступно (див. Вознесіння Г. Н. І. Христа,
кондак). А вони могли не тільки споглядати його славу, але і самим
стати учасниками його прославлення і його слави. Отці першого
Нікейського Собору показали в який спосіб усі віруючі можуть стати
учасниками Христової слави: «сповідуючи Ісуса Христа Сином Божим,
співпрестольним з Отцем і Духом» (Неділя Святих Отців Нікейського
Собору, Вечірня, стихири на «Господи, взиваю я»).
Тому ж і ми сьогодні, складаючи подяку Богові за дар віри й участь в
єдності життя Пресвятої Тройці, з радістю сповідуймо в Символі Віри,
якого навчили нас свв. Отці, нашу віру, одностайно прославляючи Отця, і
Сина, і Святого Духа – Тройцю єдиносущну і нероздільну.
o. Тарас Барщевський
Джерела: http://pcc.ugcc.org.ua/
Воїни Христа Царя
Немає коментарів:
Дописати коментар