У середу, минулого тижня, Святіший Отець Франциск закликав католиків
перестати боятися і вийти з затвору церковних стін, куди їх загнав
секуляризм з його псевдотолерантною політкоректністю: «Спробуймо
відчувати радість від того, що ми є християнами! Ми віримо у
Воскреслого, Котрий подолав зло і смерть! Маймо також сміливість «вийти
назовні», щоб нести цю радість і світло в усі куточки нашого життя!
Воскресіння Христа є нашою найбільшою впевненістю, це – наш найцінніший
скарб! Як ми можемо не ділитись цим скарбом, цією прекрасною впевненістю
з іншими! Він не є призначений лише для нас, його слід передавати,
ділитися з іншими цим свідченням!». Цей заклик Папа повторив і в часі недільної молитви «Царице Неба, радуйся!»: «Дух
Воскреслого Ісуса проганяє страх із серця апостолів і спонукає їх вийти
з Світлиці, щоб нести Євангеліє в світ. Нам теж треба сміливіше
свідчити про віру у Воскреслого Христа! Ми не повинні боятися бути
християнами і жити по-християнськи! Ми повинні мати цю мужність йти і
проповідувати Воскреслого Христа, тому що Він є нашим миром, Він зробив
цей мир Своєю любов’ю, Своїм прощенням, Своєю кров’ю, Своїм милосердям.».
Направду, ми дуже часто залишаємось у своїх парафіях, своїх монастирях,
своїх домах, закриваємося самі у собі, так, неначе, боїмося що нам
хтось вкраде наш скарб віри. На Заході така поведінка є наслідком
пануючого секуляризму, котрий з часів Французької революції докладав
усіх зусиль, щоб якнайскоріше і якнайуспішніше загнати християнство у
сферу виключно приватну, позбавити його усякої присутності в
суспільстві. В Україні секуляризм прищеплений комуністичним окупаційним
режимом, який переслідуваннями загнав християнство ще глибше у сферу
приватного, аніж це зміг секуляризм Заходу.
Тому й в Україні західний ліберальний секуляризм практично не зустрів
жодного суттєвого опору. Тут уже був свій – доморощений, успадкований з
часів комуністичного терору.
Для християн секуляризм – це стан повної шизофренії. Бог, віра,
побожність – у хаті та в церкві, а всюди решта не мало б йому бути й
сліду. Ця поділеність, шизнутість призводить до стану лицемірства,
лицедійства і практичного атеїзму.
Якщо в часі гонінь народ Божий перебуває під зовнішнім нападом, то в
часі секуляризму він вимушений боротися на два фронти – зовнішній і
внутрішній.
У своїх зовнішніх виявах секуляризм творить суспільство на принципах
загальної толеранції (до всіх окрім християн), яка у свою чергу виявляє
себе як ідеї так званої «позитивної дискримінації» так званих ранимих
груп – релігійних маргіналів, гомосексуалістів й інших сексуальних
збоченців, груп, що відмовляються інтегровуватися у суспільство, до
якого вони фізично долучилися. При цьому всьому для християн практично
не залишається місця.
На внутрішньо церковному плані секуляризм виявляє себе, найперше, як
прагнення підстосувати світло Євангелія до цього світу, щоб воно не
разило, звиклих до темряви очей людей цього світу, усуваючи усі моменти,
які світ не сприймає: «Краще не говорити про те, що людина може
завершити у вічному пеклі – ми не покликані людей страшити. Краще не
говорити про те, що Ісус Христос є єдиним спасителем усіх людей і що
Його Слово Абсолютна Істина в останній інстанції – ми мусимо бути
толерантними, щоб не виглядати фанатиками. Краще не засуджувати гріх –
подумають, що ми засуджуємо людей. Краще не боротися за Істину – кожен
має право на свою істину» – цей ланцюжок життєвих кредо «воцерковленого»
секуляризму може провадити дуже і дуже довго.
«Воцерковлений» ліберал-секулярист звертає свій погляд на світ, а не на
Христа Розп’ятого і Воскреслого. Він може, як бджілка, трудитися на
ниві проведення різних культурних, харитативних, спортивних,
просвітницьких заходів, але ніколи не наповнюватиме їх правдивим
християнським змістом. Він довго дивуватиметься мізерним успіхам своєї
праці, консультуватиметься з різними піар-менеджерами, психологами,
соціологами, але ніколи не буде здатен переварити їхні поради під
аспектом віри.
І саме тому, що у найліпшому випадку віра в нього зведена до сфери
приватної ідеології, «воцерковлений» ліберал ніколи не буде здатен вийти
назовні з Євангельською проповіддю.
Не зможе на зовні вийти з Євангельською проповіддю ні вражений
ментальним секуляризмом католик, який звик свою віру вважати своєю
приватною справою – віру поширювати можна тільки свідченням про Христа, а
про приватне не свідчиться. Хоча у своєму приватному житті він може
бути зразковим християнином, але буде позбавлений сили свідчити про
Христа цьому світу.
Саме тому секуляризм є першим і найгіршим ворогом реальної нової
євангелізації. Він робить християн стерильними, світськими, не святими.
Бути святим – це не тільки не бути в стані тяжкого гріха. Бути святим
означає бути інакшим від світу цього. Юдейські рабини у І столітті до
Христа тлумачили зникнення 10 ізраїльських племен з історичної арени в
наступний спосіб – Всевишній вибрав собі Ізраїль, що він був Йому святим
народом (святий, гебрейською «кадош», це, насамперед, такий, що
відрізняється від цього світу). Інші народи також обрізалися, інші
народи також не їли нечистого, але тільки Ізраїль серед усіх відрізнявся
суботнім відпочинком – він був інакший від всіх. Але Ізраїль перестав
тримати Закон, перестав святкувати день, посвячений Всевишньому. Одного
дня поглянув зі Свого Престолу Всевишній і вже не міг відрізнити 10
племен Ізраїльських від решти народів і тому пустив їх їхній долі. І
вони зникли. Бути святим народом – бути інакшим від народів світу цього –
належати Богу, а не світу.
Секуляризм спрямований власне проти цієї інакшості. Він прагне у
плавильному котлі перетопити усі віри, народи й культури в одну
більш-менш одноманітну суміш. Неможливо бути християнином і
секуляристом. Ці два стани людської свідомості не терпляться між собою.
Прийшов час, коли вже не можна бути однією ногою в світі, а іншою в
Церкві. Потрібно визначатися – або з світом, або з Христом та Його
Церквою.
«Спробуймо
відчувати радість від того, що ми є християнами! Ми віримо у
Воскреслого, Котрий подолав зло і смерть! Маймо також сміливість «вийти
назовні», щоб нести цю радість і світло в усі куточки нашого життя!
Воскресіння Христа є нашою найбільшою впевненістю, це – наш найцінніший
скарб! Як ми можемо не ділитись цим скарбом, цією прекрасною впевненістю
з іншими! Він не є призначений лише для нас, його слід передавати,
ділитися з іншими цим свідченням!» - закликає Папа усіх нас, кожного католика зокрема.
Маємо ще час і можливість збудити у собі віру в Христа, віру в Його
Перемогу, віру в Його Царювання. Маємо ще час переосмислити своє життя і
своє місце в Церкві, усвідомити собі своє покликання і свою місію.
Церква уже з часів «Просвітництва», яке до своїх заслуг сміло може
вписувати і криваву Французьку революцію, і криваві масонські революції в
Мексиці, і антикатолицькі погроми в часі громадянської війни в Іспанії,
і жахіття нацизму та комунізму, і новітню диктатуру релятивізму,
перебуває в оборонних окопах. Устами Папи Бог нас закликає вийти з цих
окопів, високо підняти прапор нашої віри і йти у бій за безсмертні душі,
відкуплені Предорогоцінною Кров’ю Христовою. Якщо проґавимо цей Божий
заклик – відповідальність за поразку буде тільки на нас самих.
о.Орест-Дмитро Вільчинський
Джерело: Воїни Христа Царя
Немає коментарів:
Дописати коментар