Під час офіційного пастирського візиту до Луцького екзархату минулого
тижня предстоятель Української греко-католицької церкви Блаженніший
Святослав (Шевчук) значну увагу приділив Рівненщині. Про причини цієї
уваги — у розмові з Блаженнішим Святославом.
— Перебуваючи на Рівненщині, ви зустрічалися не тільки з релігійними
громадами, а й зі студентами та міським головою Рівного. Які ваші
враження від таких зустрічей?
— Рівненщина — це земля глибоко побожних, релігійних людей. Незважаючи
на те, до якої конфесії вони сьогодні належать, вони спраглі до
досконалості у християнському житті. Окрім цього, це є історична земля
освіти та культури. Де ще ми можемо побачити в світі спільноту, яка має
таке глибоке культурне, європейське коріння, як на Рівненщині? І я
приїхав на цю землю для того, щоб відвідати вірян, наші громади в
Рівному, Здолбунові та Дубні, наших священиків. І здійснити візити
ввічливості до місцевої влади. Зокрема, ми вдячні владі Рівного за те,
що вона готова допомогти нам створити у місті карітас — організацію, яка
займатиметься соціальним служінням для найбільш незахищених верств
населення.
Луцький екзархат днями відсвяткував п'ять років з дня заснування. Це
відродження нашої присутності як на території Волинської області, так і
на території Рівненщини. Адже наша церква є історичною церквою для
волинської землі, і Богу дякувати, що ми маємо змогу повернутися додому,
і ми справді почуваємося на Рівненщині як вдома. І одна з причин, чому я
приїхав на Рівненщину, та, що згідно з нашими підрахунками, близько 10%
мешканців Рівного є традиційними греко-католиками, тобто походять з
греко-католицьких родин. Моє завдання, як пастира, їх знайти, донести до
них Слово, допомогти дозрівати у Христі. Навіть якщо вони шукають
істину в інших церквах, то дати їм можливість пізнати та полюбити свою
церкву, пізнати Бога.
— З обранням нового Папи перспектива надання УГКЦ статусу патріархату наблизилась?
— Повідомлення про патріархат буде залежати не так від Папи Римського
чи від особи Папи, як від життя нашої церкви. Тому що патріархат — це не
є якась зовнішня прикраса, яку хтось додає до церкви. Патріархат — це
спосіб буття східної церкви, яка дозріває до своєї вершини. І я б
сказав, що сьогодні наша церква справді, крок за кроком, у розбудові
своїх структур, прямує до патріархату. Перш за все, це справа наших
вірян, нашого духовенства — будувати патріархат, що ми і робимо щодня.
Адже у світі близько 7 мільйонів греко-католиків, з яких 5 мільйонів — в
Україні. І важливо, щоб всі вони відчували, що мають духівника, який
живе в Україні й піклується про них.
— Зважаючи на ваше давнє знайомство з новообраним Папою Римським, чи слід сподіватися на його візит в Україну найближчим часом?
— Я справді особисто знаю Святішого Отця Франциска вже багато років.
Зокрема, коли я був єпископом в Аргентині, ми з ним співпрацювали, він
був нашим митрополитом в місті Буенос-Айресі. І я вже запросив його
відвідати Україну, зокрема, в цьому ювілейному році — 1025-річчя
хрещення Русі-України. Якою буде відповідь — не знаю, але я вважав своїм
обов'язком таке запрошення надіслати.
— Вже звучать окремі заяви про неможливість участі у заходах з
відзначення 1025-річчя хрещення представників різних конфесій. З ким
УГКЦ готова святкувати ювілей?
— Хочу сказати, що ми — Українська греко-католицька церква — є церквою
Володимирового хрещення. І тому будемо святкувати своє коріння — 1025
років віри, існування та спорідництва нашої церкви. Водночас вважаємо,
що всі конфесії повинні святкувати разом. І це основне гасло, яке ми
хочемо дати нашим вірянам та всьому українському суспільству.
Зрештою, всі ми, предстоятелі різних конфесій, входимо до оргкомітету
при Президентові України для святкування цього ювілею. І сподіваюся, що
разом з владою відшукаємо такі форми святкування, щоб могли бути
присутні і вільно себе почували усі конфесії, зокрема, традиційні церкви
в Україні. Наша церква буде брати участь в усіх офіційних, державних
заходах, ми активно вже до них долучаємось. Також нашою ідеєю є, щоб
святкування не обмежилося лише одним державним офіційним актом у Києві. А
щоб в усіх регіонах нашої України, в найбільших закордонних наших
єпархіях, разом з дипломатичними представництвами долучилися до цього
святкування. Очевидно, що пізніше кожна конфесія буде святкувати
літургійно цей ювілей по-своєму, у своїй громаді. Так, ключовим моментом
святкування у нашій церкві буде Синод єпископів нашої церкви, церковна
міжнародна проща і освячення Патріаршого собору УГКЦ у Києві 18 серпня.
— На противагу одній з християнських конфесій, яка за тісний союз з Росією, ви бачите майбутнє України в єднанні з Європою?
— Це твердження я трохи спростую. Бо насправді за єднання з Європою не
тільки УГКЦ, а й Всеукраїнська Рада Церков і релігійних організацій, до
якої входять предстоятелі усіх християнських конфесій, а також іудеї та
мусульмани. Місяць тому ми відбули спільний візит до Брюсселя, мали
зустріч з єврокомісаром з питань розширення і політики Штефаном Фюле.
Метою нашого візиту було задекларувати від імені нашого громадянського
суспільства, що українці — це є європейський народ. І що бачать вони
своє майбутнє в європейській сім'ї народів. І в цьому ми всі були єдині,
як наша церква, так і представники УПЦ КП, УПЦ МП, протестантські
спільноти, всі члени нашої делегації.
— А чи зважають на єдину думку членів Всеукраїнської Ради Церков українські Президент, уряд і парламент?
— Відколи я очолюю нашу церкву, Президент періодично зустрічається з
Міжцерковною радою. Чи завжди дослухається? Ні. Але це означає, що ми
повинні й далі з ним та іншими посадовцями говорити, далі спілкуватися…
Часто можна почути: "Навіщо церква взагалі спілкується з владою?". Але ж
державно-церковні відносини, їхній розвиток є необхідною передумовою
для будівництва демократичної, вільної держави. Тому що свобода совісті й
релігійних організацій є лакмусовим папірцем, який показує рівень
свободи громадянського суспільства в тій чи іншій державі.
— Молодь і сучасні спокуси: чи існує універсальна порада, як встояти перед ними?
— Я завжди намагаюся зустрічатися з молоддю, щоб, зокрема, донести до
неї таку фундаментальну думку. Що справді бути собою і бути вільними ми
зможемо тільки тоді, коли будемо прислухатися до божественної мудрості,
яка висловлена у моральному законі. Це своєрідний компас, який допоможе
розрізнити фальшиві цінності, які часом ми знаємо як певні спокуси,
пропозиції-одноденки. І істинні цінності, які справді варто покласти в
основу свого життєвого вибору та свого життя. Я говорив молоді в Луцьку,
що слово "закон" сьогодні має для українців дуже негативне значення. Що
закон — це щось таке, що нас поневолює, забирає в нас свободи. Часом
навіть кажуть, що закон існує для того, щоб його оминати. Але якщо
говорити про божественний закон, то це слово у Священному Писанні має
інше значення. Це є підказка, як мудро поступати за складних життєвих
обставин.
— Хвороби — чи завжди за гріхи вони даються?
— За своєю світською освітою я медик. Одного разу я студіював з
випускниками українського лікарського товариства у Львові над питанням,
що таке здоров'я, що таке повнота здоров'я. І ми усвідомили, що дуже
часто, коли ми бачимо одну сторону людської істоти, тобто її фізичну
сферу, її тіло, ми тоді не бачимо всієї людини. А людина — це є
дубльована істота, яка живе у єднанні душі й тіла. І древні медики,
той-таки славний лікар Авіценна говорив, що не можна лікувати хворобу —
потрібно лікувати хвору особу. Чому хворіють ті чи інші люди? Ми не
знаємо, це є таїнство. Але, я думаю, можна вилікуватися від будь-якої
хвороби лише тоді, коли матиме місце передусім довіра до лікаря з
великої букви — до Господа Бога. І тоді всі хвороби ми зможемо побороти.
— Чи є більші та менші гріхи?
— За східним християнством, гріх — це не просто переступ якогось
закону. Гріх — це є травма, певна рана, яку людина собі завдає. З
медичної точки зору можна сказати, що є тяжкі та легкі захворювання. Але
якщо захворювання вчасно не виявити та не лікувати, воно ускладнюється.
Щось подібне є і в нашому духовному житті, коли говорити про феномен
гріха. Зазвичай дехто вчить, що найтяжчі хвороби духовні, найтяжчі гріхи
обумовлені в десяти Божих заповідях. Часом для того, щоб якось
зорієнтувати своїх вірних у нових небезпеках, які виникають у нових
історичних обставинах, церква говорить ще про якісь тяжкі гріховні
прояви тієї чи іншої культури. Для прикладу, ми сьогодні часто говоримо
про гріх аборту, який є великою пошестю в нашому суспільстві. Ми
сьогодні говоримо про неправильне розуміння гідності людської статі, що
призводить до фальшивих демократичних цінностей, які в ім'я
толерантності намагаються узаконити. Наприклад, узаконити одностатеві
подружжя.
— А як щодо існуючої думки про те, що чим далі на захід, тим церква лояльніше ставиться до одностатевих шлюбів?
— На жаль, сьогодні поняття демократії в окремих країнах, зокрема у
США, дорівнює лібералізації такого типу гріха. Але в усьому світі
католицька церква, в тому числі й УГКЦ, каже цьому явищу категоричне
"Ні". До тієї міри, що наших священиків в окремих країнах навіть
притягують до кримінальної відповідальності за це "Ні". Разом з тим,
церква не лише засуджує таку зневагу людської статі, зневагу гідності
подружжя. На кожну конкретну особу, яка страждає від цієї недуги, церква
дивиться в такому собі терапевтичному ключі. Думає, як допомогти
людині, щоб вона від того зла звільнилася…
— З початком Великого посту у своєму посланні Ви говорите про особливу відповідальність заможних людей.
— У центрі Рівного я побачив рекламу "Гроші, свобода, майбутнє". Але це
цілком хибний силогізм. Тому що гроші не є основою існування, тим менше
можна їх ставити як необхідну умову для того, щоб будувати майбутнє. Це
є другорядне та відносне. Отож я завжди кажу, що піст і милостиня — це
два крила, якими душа під час Великого посту повинна підніматися до
Господа Бога. Бо коли ми хочемо справді наблизитися до Господа Бога, то
мусимо наблизитися до свого ближнього. А милостиня саме дає нам
можливість це зробити.
І я, у своєму посланні на Великий піст, особливо звертаюся до людей,
які мають сьогодні матеріальний достаток в Україні. Бо ми, на жаль,
живемо в обставинах дикого капіталізму у пострадянському суспільстві.
Коли багато вважають, що для того, щоб вижити, щоб мати майбутнє,
потрібно чимбільше нагарбати. І не думають ні про ближнього, ні про наш
український народ, ні про наше суспільство. Кожен тоді живе для себе. І
початок Великого посту — це нагода, щоб цю хибну логіку трохи поламати. І
подумати про відповідальність. Адже матеріальні блага завжди є певним
завданням для людини дбати про ближнього. Бо не можна любити Бога, якого
ти не бачиш, якщо не любиш свого брата, свого ближнього, якого бачиш…
У піст також часто говорять про їжу. Але основне, піст — це не якийсь
дієтичний ритуал. Це перш за все піст від гріха. Час, коли людина
повинна ще раз визначитися, що в її житті повинно бути основним, а що
другорядним. Тобто це час такого розрізнення і час оздоровлення духовної
свободи. Великий піст — це коли все оживає, все відроджується. І хто
правильно переживає час Великого посту, той переживає весну в душі,
насправді відроджується до повноти життя.
Джерела: http://www.rivnepost.rv.ua
Воїни Христа Царя
Немає коментарів:
Дописати коментар