05.03.2013р. Б. / Духовенство та вірні єпархії попрощались з покійним архиєреєм Юліаном Вороновським

4 березня теплими словами зі сльозами на очах прощалось духовенство та вірні Самбірсько-Дрогобицької єпархії зі своїм першим єпископом – владикою Юліаном Вороновським, - який відійшов у вічність 28 лютого після важкої недуги.

 

Цього дня заупокійну Літургію очолив Владика Володимир Війтишин, архиєпископ та митрополит Івано-Франківський, у співслужінні Владик УГКЦ: Ярослава Приріза, Михаїла Колтуна, Миколая Сімкайла, Дмитра Григорака, Степана Менька, Василія Івасюка, Тараса Сеньківа, Богдана Дзюраха, Йосифа Міляна, Мілана Шашіка. За душу покійного архиєрея молились близько 300 священнослужителів та тисячі вірних.

 

"Його життя – це книга Божої любові, яка була відкрита і доступна для кожної людини," – такими словами підсумував життєвий шлях владики Юліана секретар Синоду Єпископів УГКЦ – Владика Богдан Дзюрах. За словами проповідника, покійний архиєрей за життя показав приклад "євангельської дитини": "Був невибагливий у всьому, простим у спілкуванні, щирим у відносинах, безпосереднім та довірливим". Ще від семінарійних часів усі його вихованці називали його простим словом - "тато".

 

Владика Богдан наголосив, що своїми ділами покійний Владика Юліан засвідчив насамперед свою любов до Господа. Рівно ж усією душею архиєрей любив свою Церкву-Матір, а також рідний народ, врешті-решт, кожну людину, яку зустрічав на своєму шляху.

 

Після завершення Божественної Літургії Владика Ярослав зачитав духовний заповіт Владики Юліана, згідно з яким тіло покійного владики буде поховане на монашому цвинтарі Унівської Свято-Успенської лаври поруч із могилою його брата – о. Василія Вороновського. Від імені покійного архиєрея Владика Ярослав висловив подяку єпископам, священикам, ченцям та черницям, семінаристам, вірним, місцевій владі, медперсоналу хірургічного та реанімаційного відділень Львівської обласної клінічної лікарні (які спішили на поміч в медичній послузі владиці), а також усім, хто прибув на спільну прощальну молитву.

 

Відтак після чину останнього цілування домовину з тілом покійного архиєрея процесійною ходою пронесли довкола катедрального храму. Після цього похоронна процесія вирушила до храму Преображення Господнього, де з покійним Владикою Юліаном попрощались державні та громадські діячі Дрогобича. По дорозі прощальним співом проводжали покійного архиєрея дрогобицькі хорові колективи: "Боян", хор музучилища ім. Барвінського та хор Дрогобицького педуніверситету. Після панахиди домовина з тілом покійного архиєрея перевезено до Унівської Свято-Успенської лаври, де увечері буде відспівано чин монашого похорону. Наступного дня, 5 березня, о 10-й годині відбудеться Архиєрейська Літургія, яку очолить Блаженніший Святослав, Глава УГКЦ. Після її завершення труну з тілом архиєрея буде передано землі.

 

о. Олег Чупа,
Прес-секретар Самбірсько-Дрогобицької єпархії

 

Слово владики Богдана Дзюраха на похороні  владики Юліяна Вороновського

 

«Блажен муж, що за порадою безбожників не ходить,
і на путь грішників не ступає, і на засіданні блюзнірів не сідає,
але в Господньому законі замилування має
і над його законом день і ніч розважає.
Він – мов те дерево, посаджене над потоками водними,
що плід свій дає у свою пору й що лист його не в’яне,
і все, що чинить він, йому вдається. …
Бо Господь дбає про путь праведників,
а путь безбожників загине» (Пс 1).

Високопреосвященні і Преосвященні Владики, Високопреподобні, Всесвітліші і Всечесніші Отці і Диякони, Преподобні Ченці і Черниці, дорогі брати-семінаристи, дорога молоде, дорога родино владики Юліяна, достойні представники влади, дорогі брати і сестри у Христі. Слава Ісусу Христу!

Ми зібрані сьогодні в цьому домі Божому, щоб віддати борг, борг вдячності і молитви нашому дорогому Батькові – владиці Юліянові – першому Єпископові Самбірсько-Дрогобицької єпархії. І я сьогодні хочу скерувати слова щирого співчуття і запевнення у молитві Вам – найближчим, що належали до духовної родини владики Юліяна: в першу чергу Преосвященному Владиці Ярославові, Правлячому єпископові Самбірсько-Дрогобицькому, який ще будучи священиком прибув сюди, щоб підкріпити владику, а відтак вже як Єпископ-помічник розділити з ним відповідальність за єпархію і до кінця журився й піклувався про нього, як справжній син про люблячого батька. Висловлюю співчуття Сестрам-студиткам, які як ті євангельські жінки-мироносиці оточували владику Юліяна опікою і турботою, Отцям і братам студитам, його найближчим співпрацівникам, усьому духовенству, монашеству, боголюбивим мирянам Самбірсько-Дрогобицької єпархії, а також усій родині. Прагну зробити це як Секретар Священного Синоду в імені усіх Єпископів нашої Церкви на чолі з Блаженнішим Святославом та особисто в імені нашого вислуженого Патріярха Блаженнішого Любомира, який просив запевнити Вас усіх про його особливу молитовну близькість у ці дні.

Ми сьогодні стоїмо біля тіла слуги Божого владики Юліяна. Велична мить – сумна, а водночас врочиста. Ми стали свідками закінчення земного шляху праведного чоловіка: примірного християнина, побожного монаха, ревного пастиря, останнього підпільного Владики, якого по праву усі називаємо Ісповідником віри нашої Церкви-мучениці. Це про нього говорить Псалом, що ми його на початку проповіді чули: «Господь дбає про путь праведних». Ми хочемо сьогодні бодай в якійсь мірі пройти отой путь, спогадуючи, як Господь впродовж усіх тих майже 77 років дбав про свого Праведника. І дякуємо Богові, що дав нам цього велетня духа, людини великого серця і геройської віри. Справді, наш Владика належав до тих осіб, про яких замало сказати, що це Людина з великої літери, бо у їхньому випадку кожну літеру у слові «ЛЮДИНА» слід писати великим шрифтом.

А ця його велич це не була велич посад, земної слави, маєтків, нагород чи почестей. Він жив безсрібником і відійшов убогим, подібним до убогого Христа, який на цьому світі не мав де прихилити голови. Був невибагливим у всьому, простим у спілкуванні, щирим у відносинах, безпосереднім і довірливим, як та євангельська дитина, про яких Христос говорить, що лиш такі ввійдуть до Царства Божого. Його велич це – велич Божої любови, вмістилищем і живим втіленням якої був Владика Юліян. Коли до храму чи до кімнати заходив владика Юліян, там відразу ставало більше світла, миру і тепла. Він дивився з-під своїх окулярів очима невинної добродушної дитини, а ці старечі очі завжди світилися якоюсь неземною радістю. Біля такої людини неможливо було сумувати, така людина не була здатною завдати комусь кривду чи образу… Тому ми всі, ще від семінарійних часів, називали його просто «тато».

Його життя – це книга Божої любові, яка була відкрита і доступна для кожної людини. Гортаймо в нашій пам’яті сторінки життя Владики Юліяна і зауважмо, як сильно перегукується це життя із Божим словом про Любов: «Любов – довготерпелива, любов – лагідна, вона не заздрить, любов не чваниться, не надимається, не бешкетує, не шукає свого, не поривається до гніву, не задумує зла, не тішиться, коли хтось чинить кривду, радіє правдою; все зносить, в усе вірить, усе перетерпить. Любов ніколи не минає» (1 Кор, 13, 4-8). Це все – про нього. І в цій любові – справжня його велич.

- В першу чергу – любов до Бога. В його серці горів вогонь великої любові до Бога. Він розгорівся з іскри, яку заклали в його серце побожні батьки, відтак скріпився прикладом татового брата – отця-студита Януарія Вороновського, а потім це полум’я любови так захопило молодого юнака, що той, хоч жив у світі тілом, душею вже належав цілковито до Христа, вступивши у 1958 році до підпільного монастиря Студитів, так як це зробив і його славний брат – бл. п. отець Василь. Вибір не був, по-людськи кажучи, легким і простим, адже довкола панував терор і утиски релігії, а рідна Церква діяла лише у катакомбах. Але була якась більша сила у серці молодого юнака, яка долала увесь страх і сумніви. Ця сила – це сила досконалої любові. Бо й справді, «страху нема в любові, а навпаки, досконала любов проганяє геть страх, а хто боїться, той недосконалий у любові» (1 Йо 4, 18). Він не боявся, а тому ціле життя ішов відважно за Христом сам і провадив до Нього інших. Він укріпляв і черпав свою любов до Бога у молитві. В одному зі своїх інтерв’ю він скаже лаконічно: «Молитва допомогла мені дійти до Христа». Він був свято переконаний, що «Церква пройшла 45 років переслідувань тому, що молилася». Пригадую, з яким болем Владика сприйняв репліку певної особи духовного сану, яка мала необережність сказати Владиці: «А який закон приписує, що маємо молитися Часослов?». На це Владика мав свою просту і як же переконливу відповідь: «Закон любові!». Закон любові Божої нас кличе до молитви, браття і сестри! Нехай ці слова нашого Владики стануть сьогодні для нас усіх, а в першу чергу – для священнослужителів, богопосвячених осіб – іспитом сумління, а водночас – останнім напутнім батьківським словом і духовним заповітом.

- Любов до Церкви. Церква була для нашого Владики Мамою, яка народжує своїх дітей, виховує їх у Дусі Божому, дарує повноту життя у Бозі, а тому заслуговує на взаємну вірність і любов. Він не соромився своєї Церкви: приниженої, зруйнованої і веденої на Голгофту. Він просто як її вірний син взяв на свої рамена Її хрест, хрест переслідуваної Церкви-мучениці, ставши її священиком у 1968 році, а відтак – єпископом 30 вересня 1986 року. Він вболівав за Патріярший статус нашої Церкви і був голосом єпископату, який звучав на кожному Синоді, пригадуючи, закликаючи і просячи не відступати від цієї величної мети. Оцю свою любов до Церкви він прагнув передати іншим. Пригадую, як наступного дня після захисту своєї докторської дисертації я зустрів владику Юліяна в монастирі Отців-Василіян що на вулиці Мьодовій у Варшаві. Привітавши мене з успішним закінченням студій, Владика уважно подивився на мене очима, в яких раптом з’явилися сльози, обійняв мене і сказав слова, яких я не забуду до самої смерті: «Сину, люби Маму!». У тих словах був увесь він: вірний син, який завжди і до кінця любив свою Матір-Церкву.

- Любов до рідної землі. Його патріотизм це – не сентименти, не гучні слова і заклики, але цілеспрямована дія та геройська посвята для добра свого народу. Його патріотизм це - «труд важкий, гарячка невдержима». Він міг зробити своїми слова ап. Павла: «Ми трудимося, працюючи власними руками; нас ображають, а ми благословляємо; нас гонять, а ми терпимо; нас ганьблять, а ми з любов’ю відзиваємось» (1 Кор 4, 12-13). А плодом того труду нашого Владики посеред принижень, страждань і утисків є нині ця Єпархія, 20-ліття якої припадає саме цього року, відновлені парафії, збудовані церкви, засновані монастирі, відкриті духовні школи, власна семінарія. Щó більше і краще міг він дати своєму стражденному народові, від світла Євангельської правди і зерна Божої науки, яке він впродовж майже півстоліття щедро засівав на ниві української душі? Але, мабуть, найбільша радість для владики це – усі ви – вірні, про яких він, як святий Павло може сказати: «Бо хоч би ви мали тисячі учителів у Христі, та батьків небагато. Бо я вас породив через Євангелію у Христі Ісусі. Отож благаю вас: будьте моїми послідовниками» (1 Кор 4, 15-16). Він породжував нас словом проповіді, духовним проводом, святительським служінням. За час свого єпископського служіння Владика висвятив понад 300 священнослужителів для нашого народу, серед яких аж 6 єпископів, в тому числі і нинішній Глава нашої Церкви Блаженніший Святослав. Я мав особливу ласку отримати із рук владики Юліяна усі три свячення: дияконські (вчора виповнилося рівно 22 роки від того дня, коли у цьому храмі Пресвятої Тройці владика уділив мені, останньому з великої групи 19 семінаристів, перший ступінь священства – дияконат), священичі і єпископські. Нині його слова звучать як програма до дії і заповіт для кожного із нас: «Пам’ятаймо, що доля нашої рідної Церкви і нашої улюбленої Неньки-України залежить від того, наскільки кожен із нас буде молитися, служити, працювати».

- Любов до кожної людини. Тут я не буду багато говорити. Бо думаю, що кожен із присутніх міг би розказати свою власну проповідь – оповідання про те, як відчував на собі любов владики Юліяна – дискретну, тиху, ніжну, милосердну і терплячу. Нехай спомин про його любов до кожного із нас відгукнеться у нашому серці нині – і не тільки нині – молитвою вдячності і прохання до Всевишнього про прославу цього Праведника не тільки в небі, але й на землі.

Дорогі у Христі! Ми сьогодні сумуємо, бо втратили дуже близьку і дорогу ЛЮДИНУ, - взірцевого християнина, прведного монаха, мужнього ісповідника віри, ревного пастиря, а передовсім – люблячого Батька. Але водночас, коли дивимося на його перехід від нас очима віри, у нашій душі панує Боже світло і духовне свято. Ми неначе чуємо, як наш владика каже сьогодні словами св. Павла: «Я боровся доброю борнею, скінчив біг – віру зберіг. Тепер же приготовано мені вінець справедливости, що його дасть мені того дня Господь, Справедливий Суддя» (2 Тм 4, 7-8). І  ми віримо, що він нині перебуває в руках Отця Небесного, що Дух Святий, як той вогонь, уже спалив усі залишки гріха, які він, може, ще не спокутував своїми молитвами чи стражданнями у цьому віці.

Віримо, що він сьогодні дивиться на нас із дому Отця своїм добротливим поглядом і супроводжує нас своїми молитвами. Він разом із блаженним Омеляном Ковчем неначе каже нам сьогодні: «Не сумуйте за мною, радійте зі мною!» – «Любіть нашу Матір – святу Церкву-мученицю, залишайтеся їй вірними, навіть якщо треба перенести випробування і терпіння. Терпіння цього віку короткі у порівнянні із тою нагородою і тою радістю, яку Господь приготував тим, хто Його вірно любить».

Нехай Господь Ісус Христос прийме нашого Батька у свої божественні обійми і покладе на його голову вінець слави, що його обіцяв усім тим, хто витриває у вірі і любові до кінця! Амінь.

+ Богдан
м. Дрогобич, Катедра Пресвятої Тройці,
4 березня 2013 року Божого

Джерела: http://www.sde.org.ua

Воїни Христа Царя