Частина третя
УКРАЇНСЬКІ КАТОЛИКИ: МІСТ ЧИ АКТИВНИЙ ЧИННИК?
Затиснених між Сходом і Заходом українських католиків часто
великодостойники «люб’язно» називають мостом між Сходом і Заходом.
Особливо цей «прекрасний» епітет часто використовують західні прелатами,
а ще особливіше щодо українських греко-католиків.
І, на жаль, багато є таких українських католиків, які щиро переконані у
своїй «мостовості». Але при цьому чомусь забувають, що міст є для того,
щоб по ньому ходили – не більше. «Мостовість» українського Півдня,
через який перелетіло не одне кочовисько, щикається нам до
сьогоднішнього дня. Міст – територія сіра, без ідентичності, без
власного «я». Міст – територія існтрументалізована чужими інтересами.
Міст часами може бути небезпечний для однієї з сторін, які він з’єднує, і
тоді його руйнують. Отже, в реальності бути мостом – це не що інакше,
як бути чужим інструментом.
Комусь, можливо, таке й подобається. Але, чомусь, підозрюю, що для
більшості українських католиків така роль і місія виглядають,
щонайменше, непривабливо. Та й суто етичного погляду, вважати групу
людей простим інструментом для досягнення «вищих цілей», занадто
співзвучне з масонським девізом проте, що «мета виправдовує засоби».
Те, що і Ватикан, і особисто Папа українських католиків як
«мостоподібних» очевидно не розглядають свідчить принаймні те, яку роль
відіграє Блаженніший Святослав Шевчук у Синоді Єпископів. Він – не міст,
а активний учасник процесу випрацьовування євангелізаційної стратегії
цілої Церкви.
Тому, що скоріше українські католики перестануть бути мостом, а стануть
дійсно активним чинником релігійних процесів в Європі, то краще буде і
для них самих, і для Католицької Церкви в цілому.
З одного боку, ми до сьогодні майже не бачимо і не чуємо про активну
громадську позицію католиків в Україні. Правда є, що вона час від часу
з’являється тут і там у ЗМІ, але в цілому відсутньою є тяглість такої
позиції, яка здатна формувати громадську думку, і то, найперше, самих
католиків. І така ситуація є чи не найголовнішою перепоною для
активізації католиків у суспільному житті українського суспільства,
вибачайте за тавтологію.
Усе ще серйозною проблемою католицької Спільноти в Україні є її реальна
суспільна маргіналізованість у сенсі відсутності впливу на громадське
життя. Ця маргіналізованість не тільки і не стільки є виявом зовнішніх
перешкод, а властиво вона добре показує відсутність розуміння серед
українських католиків того, що у суспільстві не досить себе декларувати
приналежним до тієї чи іншої партії, до того чи іншого народу чи етносу.
Свою суспільну, громадську, політичну, світоглядну позицію не можна
ділити від своїх релігійних переконань. Українські громадяни, і католики
також, виявились настільки вражені секулярною ідеологією, що вважають
за краще жити у стані своєрідної духовної шизофренії, коли їхні
релігійні переконання взагалі не впливають на їхнє життя, окрім хіба що
недільних відвідин церковних приміщень.
Іншою проблемою є відсутність інформації про все те добро, що його
Церква вершить для українського суспільства, відсутність, вибачайте
політичної некоректності, пропаганди здоровості католицького способу
життя, відсутність реклами того, що Церква зробила для культури,
відсутність популяризації реальних історичних, а не вигаданих
московсько-православної пропагандою фактів впливу Церкви в Україні.
Враховуючи ту дурню про Католицьку Церкву, яку наші діти змушені
вивчати в школі, та «суперприхильну» суспільну думку, бути католиком і
бути гордим з цього в Україні непросте завдання. А без необхідної
гордості за власну конфесійну приналежність, без чіткого усвідомлення
тих переваг, яких надає людині приналежність до світової Спільності
Католицької Церкви, дуже важко отримати суспільно активного католика, а
щобільше – в Україні.
Ми, українські католики, перш за все мусимо самі собі поставити
правильний діагноз. Дати відповіді на питання стосовно нашої суспільної
неактивності, відсутності інтегрального католицького життя.
А все це тією чи іншою мірою стосується нашого самоусвідомлення на
власній землі. Ми – не діаспора, не національна меншість, чи релігійне
новоутворення на власні батьківщині. Ми – виросли з цієї землі та не
можемо дозволити собі бути іграшками у чужих руках. Тому варто перестати
бути внутрішньою діаспорою, якщо хочемо впливати на суспільство, в якому
живемо. Або обрати шлях внутрішньої консолідації діаспорного типу –
закритися у собі, законсервуватися, але боротися за власні права у
чужородному суспільстві. У всякому випадку вибір залежиться тільки від
нас самих.
Але не варто забувати – час перестати бути мостом, по якому всі товчуться. Час збудитися і бути самим собою.
о.Орест-Дмитро Вільчинський
Частина 1
Частина 2
Джерело: Воїни Христа Царя
Немає коментарів:
Дописати коментар