Минулого тижня з Британського острова надійшла новина, що сповнює надією, – як свідчать дослідження англіканського теолога Девіда Гудхева, християнство у Великобританії починає переживати початки свого відродження. Сполучене Королівство Великої Британії та Північної Ірландії відоме своїми антихристиянськими випадами та чи не найагресивнішим лібералізмом на європейському континенті. І тому активізація християн цієї країни, зріст кількості покликань до стану священичого і монашого усе ж таки вказує, що і в цій країні християнство аж ніяк не перебуває на межі вимирання, як цього би багато кому хотілося.На тлі відродження католицтва у США, стан у Великобританії міг би обнадійливо вказувати на початок відродження християнства в англо-саксонському світі після кількадесятилітнього стану кругової оборони та проникнення ліберальних ідей у християнське середовище.
Коли наприкінці ХХ американський політолог і соціолог Самуель Гантінгтон писав про «La Revanche de Dieu» (Samue lP. Huntington The Clach of Civilization sand the Remaking of Word Order, 1996: 124–131) у незахідних країнах, християнство Заходу перебувало у співвідношенні майже 50:50 між ліберальними та консервативними християнами. Здавалося, Божий реванш не загрожує Заходу, чиєю новою релігією ставав ліберальний секуляризм. Але останнім часом той самий секуляризм почав явно-славно перегинати палку, призводячи до утисків християн у західному світі. Цей тиск на християнство, вочевидь, став мотором радикалізації самих християн, а також і одним з джерел вимирання ліберального християнського ешелону.
Прагнення ліберального секуляризму релятивізувати усі віри та національності, стерти в одному плавильному котлі усе строкате різноманіття світу, звівши його на однотипну сіру масу політкоректного мультикультуралізму, вочевидь, зустріло спротив саме постмодерного обивателя, якого уже замордували постійна відносність і відсутність будь-якого фундаменту в усьому.
У 60-х роках ХХ століття західний світ переживав хіпі-бум та сексуальну революцію, руйнацію усіх встановлених кордонів та меж суспільно прийнятної поведінки. Виглядало на те, що молоде покоління повністю рве з усіма дотеперішніми традиціями, вибудовуючи нову, раніше невідому ідентичність людини, позбавленої усіх обмежувальних норм. Діти батьків хіпі, здавалося б, перейняли естафету у своїх батьків, відрікаючись будь-якої ідентичності, окрім штучно вигаданої загальнолюдської ідентичності – вселюдства.
Та ситуація почала кардинально змінюватися з виходом на сцену внуків покоління хіпі. Усе, що руйнували їхні батьки, нове покоління починає збирати, заново відбудовуючи власну, знищену дідами-батьками, ідентичність. Якщо у постколоніальних та посткомуністичних країнах руйнівником національної та релігійної ідентичності було комуністичне чи колоніальне засилля, з падінням якого окрім національного відродження відбулося і повернення до релігійності, властиво фамозний Гантінгтонів «La Revanche de Dieu» – Божий реванш, то у західному світі цим руйнівником став мультикультурний політкоректний ліберальний секуляризм.
Визнанням провалу політики мультикультуралізму в Європі Ніколя Саркозі, Ангела Меркель, Гордон Бравн фактично визнали крах мультикультурального політкоректного ліберального секуляризму як ідеології. Боротьба американського президента Барака Обами проти католицьких і загально християнських моральних норм та паралельна консервативна революція у американському католицтві є лише одним з етапів падіння ідеології ліберального секуляризму. Ситуація у західному світі нагадує передперебудовний період в історії СРСР: криза ідеології, економічні негаразди, пошук шляхів виходу з кризи.
Історична епоха постмодернізму західного світу щораз ближче наближається до періоду трансформації. Годі намагатися передбачити, якими шляхами розвиватиметься ця трансформація, але те, що ліберальні атаки на Церкву лише зміцнюють її позиції у суспільстві, стає уже цілковито зрозумілим. Відроджене на основі ортодоксії католицтво усе активніше стає суспільним чинником у західному світі. Пошук нової суспільної та світоглядної парадигми дає відродженому католицтву всі шанси стати новим серйозним осердям західної цивілізації. Слід зауважити, що ознаки, які гіпотетично вказують на таку можливість, так само бачимо в англо-саксонському світі: це і солідаризація протестантів з католиками у боротьбі проти агресивного лібералізму теперішньої американської адміністрації, це і активний перехід консервативних англікан до новостворених католицьких Ординаріятів. І тільки час покаже, чи стануть ці тенденції правилом розвитку ситуації у західному цивілізаційному колі.
Для ситуації з християнством в Україні, на відміну від суто західної цивілізаційної зони, характерна багатозначність і многота, здавалося б, сценаріїв розвитку. Українське християнство затиснене між московським православ’ям, яке чираз більше талібанізується, та впертим просуванням цінностей, уже практично смертельно хворого мультикультурального політкоректного ліберального секуляризму. Плавання між цими Сціллою і Харібдою не буде легке. Традиційні Церкви, що входять у Всеукраїнську раду Церков стараються більш-менш успішно триматися у фарватері, який лежить у площині протистояння талібанізації та лібералізації. Але попри це спостерігаємо й активізацію нетрадиційних релігійних форм, які стають гучнішими в українському соціумі. З одного боку, маємо в Україні розвиток різних постмодерних сект, які вирізняються не так великою кількістю членів, а радше, своєю галасливістю та хамством щодо всіх інакодумців. З іншого – маємо розвиток фундаменталістських християнських рухів та течій. Такі суспільні реалії вказують на виникнення в українському суспільстві запиту за чіткими життєвими орієнтирами у релігійній площині.
Україна, або щонайменше її цивілізаційно розвинутіша частина, уже переживають епоху постмодерну. Щоправда, з величезним запізненням та значними реліктами модерни та совковості. Не слід також забувати про специфічний розвиток функціонування державної влади та проблематичність існування української демократії. Але уже зараз український постмодернізм показує нездатність надавати відповіді суспільству, яке більше двадцяти років перебуває у стані постійного бродіння та перманентної кризи. Посткомуністичний та постколоніальний «La Revanche de Dieu» в Україні уже зараз помало, але впевненно, переходить у постсекулярний«La Revanche de Dieu».
Суспільні реалії уже зараз змушують християн реагувати на типово постмодерністські виклики: права сексуальних та релігійних меншин, абортивний менталітет, розпад сімейних цінностей і таке інше. І ці реакції охоплюють широку палітру: від різноманітних звернення традиційних конфесій – до ідіотських агресивних акцій релігійних маргіналів. На які суспільство, втомлене псевдоідеологічними баталіями політикуму, вже майже не реагує. Але попри усе це українське суспільство виражає зацікавлення у існуванні діалогу щодо болючих питань. Хоча часто, насправді, спостерігаємо неспроможність релігійних діячів до такого діалогу. На тлі цієї незадоволеної потреби за діалогом вигідно виділяється постать Архиєпископа-емерита Блаженнішого Любомира Гузара. Саме вміння вести діалог з опонентами та серйозне медійне розкручування його особистості в українських ЗМІ і створюють його авторитет в українському суспільстві, який у кілька разів перевищує кількість католиків в Україні.
Однак, попри всю повагу до особи Блаженнішого Любомира, слід зазначити, що він уже до певної міри є людиною епохи, яка минає. Його авторитет вказує на те, що незважаючи на істеричні реакції тієї частини суспільства, яка на хвилі падіння комунізму ментально з совкового тоталітаризму «в’їхала» в своєрідний тоталітарний лібералізм, суспільство дослухається до голосу українського католицтва. І це є надзвичайно позитивним моментом. Адже Церква має що запропонувати українському суспільству.
Майже двотисячолітня історія католицизму нагромадила величезні багатства соціального та морального вчення, яке не складене з апріорних, неаргументованих тверджень. На відміну від православ’я, яке щойно робить початкові спроби випрацювати свою соціальну доктрину, католицтво уже має добре розвинуте соціальне вчення, яке може запропонувати суспільству як альтернативний шлях розвитку. Але треба, щоб самі ж українські католики переосмислили власну громадянську позицю. І для цього не потрібно винаходити велосипед. Потрібно лише дати реальну оцінку українським реаліям та звернути увагу на досвід інших країн Середньої Європи, які зіткнулися з подібними проблемами. Якщо застосовувати правильну інформаційну стратегію та вирозуміло її запровадити в життя, то український католицизм у двох його формах – УГКЦ та РКЦ – має усі шанси стати серйозним чинником побудови в Україні справедливішого суспільства.
Зараз, як ніколи до цього, в Україні стає актуальною потреба проведення в Церкві на місцевому рівні своєрідної консервативної революції, опертої на католицькій ортодоксії. Повернення до першоджерел здатне відродити українське католицтво, роблячи з нього магніт для змученого експериментами совєтського та ліберального тоталітаризмів суспільства. А що це можливо – доводить досвід католицтва в англо-саксонському світі.
о. Орест-Дмитро Вільчинський
Джерело: Воїни Христа Царя
Немає коментарів:
Дописати коментар