Під час фестивалю "Святкуймо воскресіння разом" владика Венедикт Алексійчук, Єпископ-помічник Львівської архиєпархії поділився роздумами про святкування Воскресіння, виклики, що стоять перед молодими християнами та закликав працювати над творенням єдиного молодіжного простору.
- Преосвященний Владико, якими є Ваші найяскравіші враження відзначення Великодня з того періоду, коли Ви навчались?
- Я деколи заздрю, у доброму розумінні цього слова, сучасній молоді, бо не мав цього у свій час. Я виріс в селі, де не було церкви. Моя мама була вчителькою, і коли її одного разу побачили в церкві, вона ледь-ледь втрималася на роботі. Тому ми досить рідко мали змогу ходили до церкви – декілька разів на рік і то в «п’ятому-десятому» місті чи селі. Я цілковито сприймаю, що Бог дав мені саме такий шлях до Нього. Звичайно, вдома, в родині була присутня віра в Бога, молитва, святкували свята. Але в цьому людському розумінні, я сказав би, заздрю цій молоді, яка тепер може від своїх дитячих років – від колиски, у юнацькі роки перебувати в християнському середовищі. Моє враження, що молодь часто не цінує того, що має, що може мати. Це вже сприймається як закономірне, а це є певний дар, який треба оцінити і за який треба бути вдячним Богові.
- Молодь шукає Бога, але часто підлаштовує певні норми під своє життя – зростає прагматичний аспект. Сьогодні все частіше перефразовується фраза з Біблії «Бог на свій образ людину створив, на образ Божий її він створив» (Бут 1, 27) на «створила людина Бога на свій образ»… Якою б мала бути віра?
- Я б не давав однієї етикетки для всієї молоді. Хто така молодь? Слово «молодь» - відносне, бо кожна молода особа є іншою. Я глибоко переконаний, що кожна людина, будучи створеною на образ Божий, шукає свого Творця. А те, що дехто з нас творить Бога на свій образ – це також правда. Але проблема, мабуть, в тому, що ми як християни не являєм своїм життям правдивий образ нашого Бога.
Я перконаний, що молодим особам завжди був притаманний радикалізм. І цим радикалізмом християнська молодь має жити. Вона має не боятися радикально жити заповідями Божими, радикально жити Євангелієм. Не дивитися, хто і як живе навколо. Бо ж коли ми дивимося на початки християнства – там теж не все було просто і легко. Христос, дванадцять апостолів… Один з цих апостолів зрадив, другий відрікся, коли Христа арештували, інші дев’ять розбіглися. Так що товариство Ісуса Христа теж не було ідеальне. Хтось також прагнув по правиці сидіти, інші спалити село. Не було до кінця розуміння, хто для них особа Христа.
Початки кожної людини є добрі, тому що вона створена на образ Божий, вона шукає свого Творця. Але завдання всіх нас – християн – являти нашого Творця. Бачите, справа християнства – це не говорити, а цим, що знаємо, жити.
Ми святкуємо Воскресіння, але ми маємо не лише святкувати Воскресіння, але цим Воскресінням жити. Тому важливо, щоб християнство ставало для нас життям. Я думаю, що наше головне завдання як Церкви, зокрема кожного з нас, вказувати молоді ці цінності і дуже важливо, я б казав – це преважливо, щоб серед самої молоді були ті особи, які б не боялися цим жити – християнськими цінностями. Бо моє враження – що це дуже потягаюче, коли хтось бачить іншу молоду людину, яка живе християнськими цінностями, це дуже промовляє, і молодь, будучи радикальною, може це підхоплювати. Проблема нас, які називають себе християнами, і молоді, яка називається християнською, що вона деколи не має відваги жити, вона боїться думки, інших людей.
- Як Церква може утвердити віру, поділитися досвідом?
-Кожен з нас є частиною Церкви. Я маю одне служіння, хтось – інше. Я думаю, що в Церкві нам важливо ділитися вірою. Знаєте, моє враження, що в сучасному світі ми, християни, виглядаємо переляканими. Світ своїми пропозиціями зі сторінок газет, телебачення, Інтернету аж пхається, а ми так боїмося свідчити, говорити і ділитись своєю вірою. Думаю, ми, як Церква, мали б більше один одного скріплювати в цій вірі, бо моє враження, що коли ми й живемо своєю вірою, то так поодиноко. Ми не чуємося Церквою. Всі ми, які щодня промовляємо Отче наш – всі християни, але коли я називаю Бога Отцем, це означає, що мій сусід по сходовій клітці теж називає Бога Отцем, а коли в нас спільний Отець, то ми браття, а коли та чи інша особа теж називає Бога Отцем – вона моя сестра чи брат. Це в нашій Церкві не є присутнє – ми не усвідомлюємо до кінця, хто є наш спільний Отець, що в нас є спільне походження. Я думаю, цього в нас у Церкві бракує. Тоді, коли ми відчуємо ту спільність – це буде перемога, бо диявол якраз тому і діє («диявол» – від слова ділити, розділяти). І тому, думаю, ми маємо один одного більше пізнавати – старші, молодші члени Церкви, більше ділитися своєю вірою, зустрічатися. Вважаю, ці зустріч мають бути різного формату.
- Преосвященний Владико, Ви говорите про важливість спільноти. Комісія у справах молоді УГКЦ прагне підтримати спільноту молоді через творення єдиного молодіжного простору Української Греко-Католицької Церкви. Якими є Ваші побажання до тих молодих осіб, які вже почали працювати в цьому напрямку, до молоді загалом?
- Важливо підкреслити оте «працювати»… Цей простір не створять церковні струтури. Якщо всі почують відповідальність творити цей простір, ми створимо це. Для прикладу, що це – свято? Ми – кожен – приносимо свою частину свята, пережиття його, і творимо це спільне свято. Цей простір можна створити, коли кожен щось вкладе від себе. Я думаю, що ми маємо зрозуміти, що не «Я» можу щось лише взяти від того простору, у якому мені добре, але найперше принести до нього. Я б казав, якщо хтось хоче від того простору щось взяти, почерпнути, не має боятися почати давати, вкладати щось у цей простір. Бо ж кожного з нас Бог чимось обдарував, кожен з нас має якісь таланти, здібності.
Джерела: ДивенСвіт
Воїни Христа Царя
Немає коментарів:
Дописати коментар