Минулого тижня сталася подія безперечно історичного значення для українських католиків – нарешті опубліковано два спільних звернення католицького єпископату України стосовно питання абортів та захисту християнського подружжя. Велике здивування викликає хіба що дата документів – 9 лютого цього року. Чому пройшло більше місяця, як документ побачили вірні?
Як би там не було, але час коли і в римо-католиків і в греко-католиків триває Великий піст таки є оптимальним для оприлюднення таких документів. І хоча складається вражіння, що ці звернення адресовані до усього загалу українського суспільства, насправді – це звернення до своїх, до католиків. Щоб у часі Великопостної сповіді нагадати одні з основних засад католицької моралі.
Український загал, як це вже є традицією нашого совєтсько-постмодерного суспільства, був не готовий до таких радикальних заяв католицького єпископату.
Українське суспільство зі здивуванням прийняло ці документи. Воно таки в шоці – адже багато хто навіть і не знав, що католикам не вільно робити аборти, чи що Католицька Церква не приймає гомосексуальної поведінки, як дозволеної. Тотальна атеїзація суспільства на території, яка зараз називається Україна, таки вродило своїм плодом – тотальним релігійним анальфабетизмом зі східного берегу Збруча і далі на схід. І, як годиться, з такої надзвичайної причини – українське суспільство нарешті довідалось, що католики дійсно проти абортів та гомосексуальних «шлюбів» – у ЗМІ піднявся шум-гам: «права жінок, гомосексуалістів, феміністок утискають». Пошуміли, пошуміли та й забули. Таке вже суспільство нашого часу. Гарячі баталії, сварки, крики, ґвалти, а як результат… тряслися гори – вродилася миша. Таке вже воно є суспільство, яке живе у цифровому вимірі. Напевно, якби український католицький єпископат і наступного року вийшов з подібними заявами – реакція суспільства була б точнісінько такою самою. Навіть якби усі католики України з’їхалися до Києва з транспарантами, хоругвами, іконами, образами, то, може, би протиснули у Верховній Раді закон про заборону абортів, або принаймні їхнє суттєве обмеження. До речі, подібний законопроект у Верховній Раді уже зареєстровано. Але українське суспільство поставилося до цього з черговою порцією байдужості, хіба що «FEMEN» десь під парламентом станцювали б танець оголених аборигенок на захист бідних феміністок, гомосексуалістів та жінок-вбивць своїх же власних, щоправда, ще ненароджених дітей.
Можна би було сказати, що з погляду піарів, рейтингів і т. д. і т. п. ці звернення єпископату – вистріл гарматою по горобцях. В українському суспільстві, та ще й в часі кризи, та ще й перед виборами, такі речі не спрацьовують. Але Церква тут не могла інакше вчинити. Мовчачи на ці лиха нашого часу – масове вбивство невинних дітей та руйнування сімейних цінностей – Вона би ризикувала втратити свою віродостойність та стати співучасницею цих гріхів. Дякувати Богу, в нас, в українців, католицький єпископат відважився на такий непопулярний у суспільстві крок – вказати суспільству на правдиві цінності, принаймні на частину тих цінностей, на яких побудована християнська цивілізація. І це враховуючи загальну світову тенденцію до лібералізації абортивного законодавства та надання різноманітних «прав» і свобод там, де це не лише непотрібно і не доцільно, але й ганебно. Голос українського єпископату, хоча й подібний до голосу волаючого в пустелі, усе ж таки мусить звучати, щоби щонайменше католики України мали чіткі орієнтири. Адже ми покликані жити в час, коли усе релятивізується, усе проголошується відносним. І цей маніакальний релятивізм почав проникати і в Церкву, розмиваючи орієнтири, привчаючи людську совість до фарисейських компромісів і викрутасів з гріхом. Тому голос пастирів стада Христового, який опам’ятовує вірних, вказуючи їм знову і знову на орієнтири спасенної віри, є реальною Божою милістю для стада Христового в Україні.
А тим часом антикатолицизм на Заході усе відкритіше показує своє «миле» політкоректне личко. Так ваговик тяжкої категорії американського інформаційного ринку «The New York Times» розпочав ганебну антикатолицьку рекламу у відкритому форматі та відкритим текстом, уже без жодних приховувань під масками «політичної коректності», «захисту прав і свобод» і т. п.
У свою чергу ще один підвид «борців за всенародне щастя» – хакерський проект «Anonymous» – на якийсь час заблокував роботу ватиканського сайту «Радіо Ватикан», прикриваючи своє нахабство «боротьбою за скривджених», не приймаючи до уваги ні неупереджені висновки експертів стосовно випромінювання антен цього радіо, ні реальну, а не міфічну участь цього ж таки радіо в обороні прав і свобод у світі. Для багатьох католиків, які усе ще зазнають переслідування у своїх країнах, «Радіо Ватикан» – чи не єдиний голос, який із зовнішнього світу їм приносить втіху й надію.
Цікаво, чому ні «Anonymous», ні інші «борці за права знедолених» ніяк не відреагували на те, що уряд Судану позбавляє права на Батьківщину сотні тисяч суданських християн? Чому від них не чути жодного слова на захист ув’язненої і засудженої на смерть християнки Асії Бібі, єдиною провиною якої є те, що вона – християнка? Чому «борці за права знедолених» не стали на захист іранського пастора, якого засуджено на смерть тільки через те, що він не зрікся своєї християнської віри? Невже ці борці так панічно бояться мілітантних ісламістів? Чи, може, на цьому піару не зробиш? Чи, може, через те, що християнська віра – це власне те, що усі легіони таких «борців» ненавидять?
Ну, а чому тоді не було чути голосу «борців» на кшталт «Anonymous» на захист невинно засуджених і страчених білорусів?
Голос Церкви в білоруській ситуації був чи не єдиним голосом, який прозвучав на захист невинних. Адже там правдиві борці за людські права і свободи уже сидять у тюрмах. Голос Церкви чи не єдиний голос, який піднімається на захист прав китайських католиків, східнотіморського та південносуданського населення. На захист усіх переслідуваних, усіх невинних. Голос Церкви – практично єдиний голос, який ожирілому європейському та північноамериканському суспільствам доносить до вух голоси стількох стражденних! Католицька Церква – єдина інституція, яка не перестає дбати за матеріальну допомогу всюди у світі, стараючись згідно з Христовими словами голодного нагодувати, спраглого напоїти, ув’язненого провідати, хворим і немічним заопікуватися. Тому й не дивно, що цей голос так заважає багатьом. Вони би хотіли, щоб цей голос замовк і не турбував їхню обтяжену гріхами совість.
Голос Церкви мусить звучати, бо якщо він замовкне – то промовить каміння – а це і буде Апокаліпсис.
о.Орест-Дмитро Вільчинський
Джерело: Мандрівники Христа Царя
Немає коментарів:
Дописати коментар