З малечку наша первородним гріхом зранена природа нас привчає уникати болю, страждання, терпіння, терпцю, одним словом, неприємних ситуацій. Людина створена Богом з любові та для любові, для щастя і насолоди, але гріх вніс в історію людського року викривлення усього цього. Усе сталося затьмарене похіттю та егоїзмом. Людина перетворилася на єство, здатне своїми діями зіпсувати практично усе. Поняття любові часто зведено до поняття сексуальної хтивості, поняття щастя до посідання багатства, поняття насолоди ототожнене з пізньоримськими оргіями.
Ще гірше сталося з поняттям істини. Істина – річ, за яку треба платити високу, а часом і болючу ціну. А наша зранена гріхом природа кричить, щоб ми уникали болів та неприємностей за всяку ціну. Краще втекти, сховатися у зону напівправд та брехні, аніж стати під палючі рефлектори істини. Краще забрести в релятивізм і разом з Пилатом саркастично Самій Істині в лице риторично питати: «А що є істина?» (Ів. 18, 38а). Так легше. Легше, бо можна приспати свою совість, можна уникнути зустрічі з потребою визначитися з питанням, чи ти за істину, чи проти неї.
Але у всьому цьому ми навіть не хочемо задумуватися над наслідками такого життєвого вибору. Не хочемо навіть здатностями свого людського розуму поглянути, спробувати передбачити, що ж нам принесе наше уникання істини.
Святе Письмо без прикрас нам говорить про ці наслідки. «І тому їм Бог посилає діяльну силу неправди, яка зводить їх вірити брехні, щоб були засуджені усі, що не повірили істині, але виріши стати на бік неправди» (2 Сол. 2, 11–12). Отож, неприйняття істини, нелюбов до неї в кінцевому результаті має за свій плід вічний Божий засуд!
Як таке можливе?
Біблія – це книга, яка з поміж іншого доносить нам істину про Бога, нас і світ, який нас оточує. Її завданням є донести нам істинну інформацію про ці реалії. І перш за все істину про закони функціонування духовного світу. Як і незнання фізичних законів не визволяє нас з-під їхньої дії (наприклад, незнання закону гравітації не звільняє нас від його дії, тому якщо виліземо на 20 поверх будівлі і скочимо, то впадемо до низу, а не полетимо), так само і незнання духовних законів не звільняє нас від їхньої дії. Тому старозавітній пророк каже: «Народ мій гине, бо знання не має» (Ос. 4, 6а). Це незнання істини робить нас легкою здобиччю злого.
Нічим не кращим є стан напівправди. Людина, яка посідає неповну істину і переконана, що має її повноту, перебуває у значно гіршому стані від тих, хто не знає істини. Адже у диявольській тактиці зваблення напівправда дієвіша від чистої брехні. Коктейль змішаний з уривків істини та брехні має багато більше смертельнішу дію від концентрованої брехні. Більшість людей не є настільки попсутими і немудрими, щоб приймати чисту брехню за чисту правду. Внутрішній черв’як сумнівів усе ж таки здатен зруйнувати бастіони брехні. Адже чиста брехня немає на чому опертися в реальності, її легко викрити. А от напівправда – це цілком інакша справа. Вона хитро балансує між реальністю і маревом, між істинною і брехнею. Вона опирається на істинних даних, але викривлює їх. Людині в тенетах напівправди значно важче побачити істинну.
Прекрасним прикладом такого перебування у напівправді є більшість формальних християн. Вони, живлячись коктейлем напівправд, свято переконанні, що мають істинну в останній інстанції. Всяка спроба вивести їх з цього стану, вказати їм на істину призводить до бурхливої реакції з їхнього боку. Вони готові боронити свого бога від самої Істини. Так, саме свого бога – ідола, якого вони собі витворили на основі своїх власних уподобань. Їхня поведінка багато в чому нагадує поведінку старозавітніх садукеїв і фарисеїв, які кинулися рятувати і Бога, і Храм, і Місто, і народ від Ісуса з Назарету (див. Ів. 11, 47). Так, рятуючи Бога від Бога, вони стали боговбивцями. Ці твердошкірі «рятівники істини» навіть після вісті про Ісусове Воскресіння не відважилися стати на сторону Істини, а прикрилися брехнею (див. Мт. 28, 11 – 15).
Від такого плачевного стану не застраховані ні прості смертні, ні вискоосвідчені інтелектуали.
Боронячи свого бога ці напівхристияни з агресивною наполегливістю стараються довести свою «істину». Для них їхні власні вигадки є важнішими, аніж об’єктивна істина. Їх, як стародавніх фарисеїв, згіршують речі, які не вкладаються в їхні рамки, в яких би вони хотіли закрити Бога. У світовій мережі вони часто кричать про нездалих священників та єпископів. На шпальтах друкованих видань тони бруду виливають на все і всіх. Проціджуючи комара – ковтають верблюда. Витягуючи скалку з братового ока, колоди ж у власному не добачають. Що більше, здорова євангельська істина видається їм чимось страшним, нелюдським, негуманним, чимось, що ображає їхні вуха. За дві тисячі років так нічого і не змінилося. «Тверда ця мова! Хто це може її слухати?!» (Ів. 6, 60с). Здається, що збуваються слова св. Апостола Павла: «Бо буде час, коли люди не знесуть здорової науки, але за своїми пожаданнями зберуть навколо себе вчителів, щоб лоскотали їм вуха, і від істини відвернуть вухо, а повернуться до байок» (2 Тим. 4, 3–4).
«Що нам Папа! Адже він може помилятися!» – улюблений девіз напівхристиянської маси. І надзвичайно шкода, що для багатьох католиків України такий погляд на речі виглядає цілком нормальним. Їм виглядає цілком нормально читати книжечки з різними баєчками, які посмерджують Нью-Ейджем, їх не цікавлять документи Церкви, до Якої вони начебто належать, їх не дивує, що українські католицькі видавництва видають, м’яко кажучи, некатолицьку літературу, бо видавати документи Церкви фінансово не виплачується. Хіба не дивно, що шість мільйонів українських католиків до сьогоднішнього дня не спромоглися на видання нормального перекладу документів ІІ Ватиканського собору?! Хіба не дивно, що Денцінгерів збірник – збірник усіх догматичних формулювань Католицької Церкви – навіть не є в планах на видання українською?! А твори Отців та Вчителів Церкви?! Де їхній переклад? Нема. Є, щоправда, якісь огризки то тут то там… Богу дякувати, що принаймні «Місіонер» спромігся видати книжку Папи «Ісус з Назарету», а «Кайрос» – «Компендіум соціальної доктрини Церкви». Але де ж видання інших не менш важливих документів? Чому 4, 5 млн. хорватів мають доступ до усіх документів Церкви, спадщини Отців та Вчителів Церкви на рідній мові, а 6 млн. українців-католиків – ні?
Відповідь проста. Для чого пізнавати істину, якщо вона валить прекрасні повітряні замки власних теорій і мрій, власної нереальності й утопізму? Ліпше нехай буде все так як є. Маси не знатимуть істини, їм легше буде вішати локшину на вуха, щоб бува не відійшли від нас, лоскотати їхні вуха казковими історійкам про їхню доброту і вищість, про те, які вони добрі та гарні християни, про велич їхньої спадщини, про те, що Бог є тільки любов і більш нічого (боронь Боже, згадати, що Він є і справедливість). Кого цікавлять слова пророка: «Народ мій гине, бо знання не має» (Ос. 4, 6а)? Кого цікавить, що «веселе товариство» українського суспільства перебуває в стані, який може завершитися вічними муками в пеклі? Головне, щоб не казали: «Тверда ця мова! Хто це може слухати?!» (Ів. 6, 60с)!
Після вибуху 90-х та Помаранчевої революції мало хто докладав систематичних зусиль, щоб виховувати народ, щоб поширювати між ним католицьку просвіту, щоб клопіткою працею формувати нову, християнську, відповідальну еліту. Тому, цитуючи першого Президента України: «Маємо те, що маємо».
Можемо кинути відповідальність на Церкву. «А винна якась там абстрактна Церква». І совість наша виглядатиме чистою. Але хіба ми не є власне цією конкретною, неабстрактною Церквою, яка несе відповідальність за такий стан речей? Хто кому забороняє старатися бодай через Інтернет, бодай через приватні видання поширювати католицьку просвіту, формувати нарід, формувати його католицьку свідомість і відповідальність?
У часі Великого Посту, роблячи іспит сумління перед Великодньою сповіддю, варто кожному себе запитати: Чи люблю я істину, чи живу заради Христової правди, чи поширюю її, чи борюся за неї? Варто. Варто змінити свою поведінку. Не потрібно грошей, зв’язків, не знати яких знань. Потрібно почати з Божою допомогою це робити – витривати на шляху Істини.
З одного боку маємо вислів старозавітного пророка: «Народ мій гине, бо знання не має» (Ос. 4, 6а). А з іншого боку – заяву самого Христа: «Я є Істина, Дорога І Життя» (Ів. 14, 6а)
о.Орест-Дмитро Вільчинський
Джерело: Мандрівники Христа Царя
Немає коментарів:
Дописати коментар