15.01.2017р. Б. / Фатімське об'явлення: історичний нарис

Об’явлення Богородиці трьом дітям-пастушкам у містечку Фатіма є одним з найбільших див і одночасно загадкових явищ у історії Церкви. Чому Вона явилася саме в цей час? Що приховане за її посланнями?

Будь яка подія в історії має свою причину. Нам не осягнути Божого Задуму і що Він замислив, відправляючи Богородицю з цією місією.

Але ми можемо скласти уявлення, побачивши, що коїлося на той час у світі. А коїлася Перша Світова війна. Папа Бенедикт XVблагав керівників великих держав припинити безглузде кровопролиття. Проте до його прохань лишалися глухими і бої продовжувалися, несучи руйнування і смерть. У відчаї, Папа написав листа до своєї пастви, з проханням спрямувати до Богородиці прохання про заступництво. «Нам більше, ніж коли б то не було, в цей жахливий час потрібно надіслати прохання до Божої Матері від її вірних дітей», - писав Понтифік.

Але кровопролиття не зупинялося. Більше того – 6 квітня 1917 року у війну вступили Сполучені Штати Америки, розширивши таким чином масштаби катастрофи.

Можна лише здогадуватися, чи було явлення Фатімьскої Божої Матері реакцією на заклики чи абсолютну нездатність людей самим розв’язати питання припинення війни чи може з самого початку у Бога був свій задум, який не залежав від молитов і війн, але 17 травня 1917 року троє маленьких пастушків – брат і сестра Франціско і Жасінта Марту та їх двоюрідна сестра Люсія Сантос, під час випасу худоби, побачили дивне сяйво, у якому потім розгледіли силует Пані (як вони назвали видіння).

Варто одразу зазначити, Фатімські об’явлення не були одномоментним явищем. У своїх подальших розповідях діти зізнавалися, що мали видіння ще задовго до основного явлення.

Почалося все ще у квітні 1915 року, коли Люсія побачила "людину без голови і рук, загорнуту в хустку, схожу на скульптуру зі снігу". Інші діти говорили, що протягом року вони багато разів бачили появу «красивої істоти». Вони не інтерпретували побачене в релігійному сенсі. Також іКатолицька Церква не визнає ці ранні об’явлення як пов'язані з "дивом у Фатімі".

Загалом, після 17 травня діти приходили на місце об’явлення у червні, липні, вересні та жовтні 13 числа кожного місяця. У серпні поява відбулася в іншому місці 19 числа, оскільки 13 серпня за наказом міського голови діти були арештовані. Це була спроба довести, що вони просто вигадують. Міська влада боялася, що їхні розповіді сколихнуть громадськість і посіють безлад.

Під час об’явлень Пресвяту Богородицю бачили лише троє дітей, яким Вона об’явилася вперше, хоча, починаючи з другого об’явлення, при цій події завжди були присутні люди – щоразу більше й більше. Лише Люсія й Жасінта чули Діву Марію і тільки Люсія могла розмовляти з нею. У часі своїх об’явлень Богородиця передала дітям особливі повідомлення, так звані «Три таємниці», або «Три послання», які Вона просила до часу не розголошувати. Незадовго після об’явлень Франциско й Жасінта покинули цей світ. Люсія Санто була єдиною, хто знав про зміст послань. Згодом дівчина пішла до монастиря, та не розголошувала Богородичних таємниць. Лише згодом з Божого дозволу, що був даний їй під час ще кількох особистих об’явлень, с. Люсія записала свої спогади про зустріч із Божою Матір’ю та зміст Її таємниць.

Першою таємницею було видіння пекла, якого діти дуже злякалися. Вони побачили страждання позбавлених Божої Благодаті грішників. Марія пообіцяла дітям, що вони туди не потраплять, попередивши, правда, що Франциску доведеться промовити немало молитов.  

Друга таємниця передрікала швидке закінчення Першої світової війни, яка власне і послужила причиною масового молитовного заклику до Діви Марії. Також Вона придрікла початок Другої Світової війни. Діва Марія говорила також і про загрозу комунізму, про голод, численні смерті, переслідування Церкви, знищення цілих націй і особливу роль Росії в історії людства на межі тисячоліть. Пресвята Богородиця закликала до вшанування її Непорочного Серця. Особливо ж Вона наголосила на необхідності посвятити Росію Її Непорочному Серцю та завжди молитися за навернення цієї країни. Уперше акт посвяти Росії та цілого світу Непорочному Серцю Діви Марії здійснив Папа Римський Пій ХІІ у 1942 році. У 1984 році Святіший Отець Йоан Павло ІІ відновив цей акт перед статуєю Фатімської Богородиці на площі Святого Петра в Римі. Утретє акт посвяти світу Непорочному Серцю Марії здійснив Папа Римський Франциск 13 жовтня 2013 року. Треба правда зазначити, що Діва Марія просила, щоб акт посвячення Росії Її Непорочному Серцю Папа здійснив разом із усіма своїми єпископами. Чого власне і не відбулося – усі акти посвяти Папи здійснювали самотужки.

Третя таємниця стосувалася переслідування християн у ХХ ст. та замаху на життя Папи Римського Йоана Павла ІІ. Незважаючи на сумний зміст послань, Пресвята Богородиця вказала й шлях, ідучи яким можна відвернути загрозу від людства. Цим шляхом є покаяння і безперервна молитва. Під час об’явлень дітям-пастушкам Діва Марія заповіла щодня відмовляти молитву розарію, роздумуючи при цьому над таїнствами народження, життя, смерті на хресті та Воскресіння Господа Ісуса Христа та Її власного життя.

Вона закликала жертвувати цей щоденний розарій за навернення й прощення грішників. Тоді з Її вуст прозвучали також особливі слова-благання: О, наш любий Ісусе! Прости нам провини наші, врятуй нас від вогню пекла і приведи на небо усі душі, а особливо ті, котрі найбільше потребують твого милосердя.

Треба однак зазначити, що саме третє послання Богородиці стало предметом суперечок і маніпуляцій. По перше, воно так і не було опубліковане повністю. Крім того, засоби масової інформації і на сьогоднішній день активно поширюють чутки про його редагування католицькими ієрархами.

Про саме його існування стало відомо лише у 1944 році, коли сестра Люсія розповіла про нього Папі Пію XII під час особистої зустрічі.

У 1959 році Папа обговорював з кардиналами питання публікації третього послання. Усі прийшли до висновку, що це не на часі. Після того лист сестри Люсії читали Йоан XXIII, Павло VI та Йоан Павло ІІ. Лише у 2000 році відбулася часткова публікація послання, де ішлося про замах на Йоана Павла ІІ. Кардинал Йозеф Ратцінгер (нині папа-емерит Бенедикт XVI) привідкрив завісу таємничості, натякнувши, що нерозкрита частина послання містить жахливу інформацію про долю людства і християнства.

Так чи інакше, на сьогоднішній день махінації навколо Третього Послання з Фатіми тривають.

Нині Санктуарій Діви Марії Фатімської є одним з найбільш відомих і відвідуваних місць паломництва. Хоча послання Богородиці можуть і налякати нас, не забуваймо, що нема неможливого для Бога і просячи про заступництво Його Матінку ми завжди можемо сподіватися, що з Божою допомогою здолаємо усі труднощі і зануримось у Божу Благодать.

Павло Зінченко

Джерела:    Католицький Медіа-Центр

Воїни Христа Царя

13.01.2017р. Б. / Прес-конференція щодо заяви про напад поліцейських на дім священника у Кривому Розі

Учора відбулася прес-конференція щодо заяви про напад поліцейських та спробу чинити тиск на отця Ігоря Дмитришина, члена Криворізької Ради Церков, священика Української Греко-Католицької Церкви (далі УГКЦ - ред.) в Кривому Розі.

Нагадаємо, 5 січня у дім священника ввірвалися невідомі особи. Вони були на подвір’ї, намагалися проникнути в дім, де проживає священик із сім’єю. Потім приїхала поліція.

Полісмени - нащадки Дзержинського, звинуватили й обшукали сина священика, студента Київської трьохсвятительської духовної семінарії УГКЦ.

На заході були члени Криворізької Ради Церков (далі КРЦ - ред.): представник Української Греко-Католицкої Церкви Іван Талайло, Німецької євангелічно-лютеранської церкви України (НЄЛЦУ) Олег Фішер, об'єднання Християнських церков «Дім Хліба» Валерий Григораш (Головуючий КРЦ), секретар Криворізької Ради Церков Роман Морозов, отець Ігор Дмитришин та його син, якого звинувачують у крадіжці мобільного телефона.

Представники КРЦ вважають, що напад був пов’язаний з візитом глави Української Греко-Католицької Церкви Блаженнішого Святослава (Шевчука) та з його зустріччю з КРЦ 18 грудня минулого року.

Тоді під час візиту Блаженніший сказав: «Коли ми будемо виступати і боротися за якісь права – не йдеться лише про нас. Ідеться про всі церкви та релігійні організації. Бо коли ми говоримо, що ми є дискриміновані, ідеться про формування відкритого суспільства. Відкритість означає відсутність будь-яких упереджень. Тому-то Криворізька Рада Церков, яка змагається за справедливість, – змагається за те, щоб Кривий Ріг був справді демократичним містом». 

Криворізька рада церков звернулася до керівництва т.зв. "поліції" з вимогою провести прозоре службове розслідування задля встановлення правомочності описаних дій працівників.

Про деталі зустрічі читайте у наступних публікаціях.

Джерела:   1kr.ua

Воїни Христа Царя

12.01.2017р. Б. / У Львові 45 років тому КГБ провело масові арешти через Вертеп та коляду

12 січня 1972 року у Львові та Києві відбулися масові обшуки та арешти. Загалом було арештовано 19 осіб, які були учасниками різдвяної коляди та вертепу у Львові.

Операція, яку провели радянські спецслужби, супроводжувалася справжнім погромом інтелігенції.

Під приціл КГБ потрапили учасники різдвяної коляди та Вертепу 1972 року, а це молодь зі Львова та Києва. Організатори вертепу кинули виклик атеїстам-пропагандистам та намагалися повернути до життя національні традиції українського народу.

Загалом у вертепі та коляді брало участь більше як 40 людей. Серед них і Василь Стус.

«12 січня 1972 року відбулися масові обшуки і арешти. Забрали маму, Стефу Шабатуру, Івана Геля, Михайла Осадчого, В'ячеслава Чорновола у Львові і десятки інших у Києві... 45 років тому», - написала на Фейсбуці донька учасниці Вертепу 1972 року Ірини Калинець Дзвінка Калинець-Мамчур.

Джерело:    Воїни Христа Царя

11.01.2017р. Б. / В Кривому Розі поліція напала на церкву

В ночі, 5 січня 2017 р. о 22:00 на парафію УГКЦ Святої Трійці в м. Кривому Розі був вчинений напад поліції.

Про це повідомляє парох парафії Святої Трійці о. Ігор Дмитришин.

Зі слів отця Ігора невідомі особи ввірвалися на подвір’я приватного домоволодіння, намагалися проникнути в дім, де проживає священик з сім’єю, також ломилися до церкви, трапезної, піднімалися сходами на горище. Коли приїхали патрульні, вони самовільно відкрили ворота і відразу приїхало 4 патрульні машини. 

«На моє запитання в адрес поліції, пояснити такі дії з їхнього боку, нічого не пояснюючи полісмени сказали ходіть з нами в сад, ми вам покажемо. В саду нам показали телефон, зі слів поліції – крадений. Відразу один з полісменів звинуватив мого сина і його обшукав. Також аргументом з боку поліції своїх дій було те, що вони 4 дня полюють на крадія. Той факт, що мій син в Кривому Розі перебуває лише один день для поліції було абсолютно байдуже.

Далі події розвивалися по добре спланованому сценарію, в межах 5-10 хв. появилась потерпіла. Один з полісменів спитав - «ето он?» На що вона не дала конкретної відповіді. Ще через 15 хв. привезли собаку. Мене вразив висновок одного з полісменів – «сабаку нє абманєш, вот відітє, ана зашла в дом». При цьому до людини, яку звинуватили полісмени собака навіть не підійшла.

Після цього до полісменів долучилася опер група і до 2.00 ночі вони попираючи всі закони, морально тероризували всю мою сім’ю, встигли всіх допитати прикриваючись тим, що вони просто розмовляють як в кращих традиціях НКВД, основне завдання їх було за будь-яку ціну забрати у відділок мого сина. Я розцінюю такі дії поліції, як свавілля і спроба тиску на нашу церкву» — повідомляє отець Ігор.

Віктор Короп 

Джерела: Кріварожскій абазрєвацєль

Воїни Христа Царя

10.01.2017р. Б. / Тонкий гумор від одного з очільників української Церкви: Росії залишилося річку Москву перейменувати у Дніпро і сказати, що тут було хрещення Русі (+відео)

Секретар Священного Синоду УПЦ КП Євстратій Зоря про те, коли потрібно святкувати Різдво і чому Україна повинна отримати єдину помісну автокефальну православну церкву.

Євстратій Зоря – випускник Київської духовної академії. Має науковий ступінь кандидата богослов’я. Доцент і викладач Київської православної богословської академії. На початку 2000-х був призначений секретарем Київської патріархії. Нині очолює її інформаційне управління. Є активним користувачем Фейсбук. Має понад 4 тис. друзів, та більше ніж 12 тис. користувачів стежать за його сторінкою. 

Євстратій Зоря розкритикував Київський марш рівності. Коментуючи ситуацію, навів цитату зі "Скотоферми" Оруелла про те, що всі звірі рівні, але є рівніші. А далі роз’яснив, що виглядає ситуація так, наче всі у суспільстві рівні, а ті, хто намагаються, нав’язати гендерну ідеологію, рівніші за інших. І нав’язують цьому суспільству стандарти прав людини, моралі та закони.

Євстратій Зоря часто стає героєм антиукраїнських публікацій, авторства російських пропагандистів за своє ставлення до московських попів. Також він відкрито називає прізвища гаманців керівництва Московського патріархату – Новинського, Фірташа, Льовочкіна, Бойка.

Євстратій Зоря активно підтримує створення Єдиної української помісної церкви і вважає, що незважаючи на те, що Великий Православний Собор так і не розглянув українське питання, рішення не за горами.

Усе ж таки ми святкуємо 6-го січня, але було бажання, була ініціатива святкувати 25 грудня, є думки про те, щоб перенести якось свята чи щось реформувати. Як ви ставитеся до цих речей?

Це очевидна дискусія щороку, коли ми наближаємося до Різдва, Нового року і коли наближаємося до Великодня, вона виникає в медіа-просторі, в мережі. Моя позиція така – не нашкодити. Бо історія церкви свідчить, що неуспішних календарних реформ, які замість єднання приводили до подальшого роз’єднання, є значно більше ніж успішних. Успішні приклади теж є, але їх менше.

Тому якщо проводити реформу, то в умовах підготовленості, передусім, церковного середовища до сприйняття. Бо інакше замість єднання можна отримати ще глибше розділення, ще одну лінію протистояння, коли одна частина церкви, віруючих наполягатиме на новому календарі, інша наполягатиме на традиційному календарі.

І може статися так, як сталося у 30-х роках у грецькій церкві, коли три чверті прийняли новий календар, одна чверть тримається старого традиційного календаря, і ось вже 80 років церква через це розділена замість того, щоб втілити ту ідею, заради якої новий календар впроваджували, щоб мати єдність східних і західних християн.

Я думаю, що природним чином це питання рано чи пізно вирішиться. Але особливо в нинішній час, коли у нас і так вистачає поділів, кожен може особисто визначитися, до якої традиції він належить. Більше того - ми бачимо, що ми як народ дуже полюбляємо святкувати, тому можемо святкувати і релігійні, і світські свята, і за одним календарем, і за іншим, святкують і Новий рік, і Старий Новий рік, Різдво і за західним календарем, і за східним календарем.

Я думаю, що чим більше світла, тепла і радості нам приносять святкові дні, чим більше вони допомагають нам внутрішньо заспокоїтись та знайти духовну гармонію і гармонію з навколишнім світом, рідними, близьким, суспільством, тим краще.

Але все ж таки цікаво, що буде на Великдень? Були перемовини, щоб це святкування було разом у всіх церков. Як ви вважаєте у цій ситуації було би доцільно зробити?

Це ще складніше питання, тому що, з одного боку, це внутрішні процедури кожної церкви, тому що це мало би бути спільне рішення і католицької церкви, і православної церкви, і також, можливо, протестантських церков. А з іншого боку - це питання того, яку власне формулу пропонуватимуть. Тобто східні церкви доєднаються до західної традиції, чи західна традиція доєднається до того, як святкує східна церква, чи буде вироблена якась третя формула.

Найголовніше, що коли ми говоримо про Різдво, коли ми говоримо про Великдень, узагалі про церковний календар і ці свята, треба розуміти, що ми святкуємо не день народження Ісуса Христа, так само як ми святкуємо не день воскресіння Ісуса Христа, так як у світському розумінні день народження людини чи день її смерті, чи якась визначна дата, скажімо, як День незалежності України.

Ми святкуємо подію. Давньою традицією, до речі, було святкування 6 січня спільно свята Різдва Христового і свята Хрещення під іменем одного свята Богоявлення. І ці дві події, які відбулися з різницею у 30 років, але святкувалися спільно, в IV столітті були рознесені в часі, і 25 грудня стало днем святкування Різдва Христового через те, що так обрала церква, а не тому, що є якісь свідчення, що саме 25-го, а не 26-го чи 24-го у грудні чи листопаді народився Господь Ісус Христос. Тому ми святкуємо подію, так само, як святкуємо Воскресіння.

І тут у нас немає ніякої різниці. Тут ми всі спільні – християни західної і східної традиції, православні, католики, протестанти. Ми святкуємо одну й ту саму подію. І тут, я думаю, варто часто згадувати слова Блаженного Августина, який казав, що в головному – єдність, у другорядному – різноманітність, але у всьому – любов.

Для того, щоби брати участь у таких дискусіях стосовно святкувань, обрядовості, саме українській православній церкві треба бути єдиною. Власне, це має все ж таки бути церква або національна українська помісна православна, або якесь вирішення у бік автокефалії. Це проблема, яка ще не знайшла свого рішення. Ви можете коротко окреслити, що ми можемо чекати в новому році: яких подій, перемовин або, може, якихось рішень? Що нас чекає?

Ця проблема багаторівнева. Українського рівня і поза українського рівня. І тут зусилля мають бути спрямовані в кілька напрямків одночасно. Внутрішньо ми сподіваємося, що рано чи пізно в церкві Московського патріархату в Україні знайдеться та критична маса, сила, спільнота ієрархів, священиків, які відчують свою відповідальність за долю православ’я в Україні, і що іншого шляху як діалог, порозуміння і єднання, творення єдиної помісної православної церкви для православ’я в Україні немає. 

Особисто для мене немає питання і я абсолютно переконаний, що єдина українська православна помісна церква буде. Питання лише в тому, станеться це раніше чи пізніше. Ми хочемо, щоб це сталося раніше. Московський патріархат хоче, щоб цього взагалі не сталося. Як минулого року на своїх ювілейних святкуваннях сказав патріарх Кирил.

Вибачте, хочу навести цю цитату. Подивімося її, тому що вона дуже промовиста.

"Те, що наш Патріарх Філарет говорить вже багато років – "російська церква ніколи не погодиться на автокефалію Української Церкви", нарешті визнав і Московський патріарх Кирил. А то з 1992 року Моспаріархія дурила УПЦ і весь світ, розповідаючи, що колись розгляне прохання Собору УПЦ про автокефалію. Колись на наступному Помісному Соборі. Знадобилося 24 роки, щоби брехня МП була визнана і самим Московським патріархом."

Тобто вони відмовляються від власних слів зараз.

Вони дотримуються тієї політики, якої московська політика дотримувалася завжди. Вони хазяї свого слова: слово дали, слово забрали.

Але кінцеве рішення залежить від Вселенського Патріарха. 

Кінцево залежить від Української церкви. Уже давно, приблизно 25 років тому, блаженної пам’яті перший український патріарх Святійший Мстислав Скрипник сказав: визнайте самі себе, і тоді вас визнають.

Питання в тому, щоби критично достатня маса православних українців захотіла мати єдину православну помісну церкву. Зараз, так про це свідчать соціологічні опитування, відносна більшість православних в Україні виступає за єдину помісну автокефальну православну церкву.

Принаймні як показало опитування Центру Разумкова, яке робили восени, 44% православних за те, щоб була створена. Але, що цікаво, звернення Верховної ради до Вселенського Патріарха, підтримує при цьому 47%. Тобто коли йдуть реальні кроки, то людей, які готові до них доєднатися, більшає. 

Просто дуже багато людей, які не визначилися. І ось зараз, думаю, це до певної міри і відповідальність вашої церкви. Щоби ті 30% людей, це дуже багато, третина людей, які не визначилися, не мають якоїсь певності стосовно цього. Що вам треба зробити, що треба зробити українській православній громаді, щоби ці непевні люди зробили свій вибір?

Це другий рівень, про який ми говоримо, це наша праця. А наша праця передусім полягає в тому, щоби ми зростали як церква. Якщо ми повернемося в 1992 рік, то тоді наша церква була дуже маленькою. Моя Чернігівська єпархія починалася з того, що віруючі приносили стола під закриті двері П’ятницької церкви, і на цьому столі звершували літургію, навіть не у храмі, бо там ще був музей.

А зараз у Чернігівській єпархії понад 130 релігійних громад, понад 60 священнослужителів. І це зростання створює ту критичну масу, про яку ми говоримо. Ми демократична країна, тому не буде так, що стовідсотково всі будуть за, чи стовідсотково всі будуть проти.

Але головне, щоби більшість, сприймала, бажала і хотіла, щоби так було, і тоді так буде. І тоді й зовнішні сили до цього доєднаються. Так само і з незалежністю України. Тому що бути Україні незалежною чи ні, вирішували не в Москві чи Вашингтоні, чи ще де-небудь. Якби це залежало від них, вони ніколи би цього не вирішили.

Це було рішення українського народу, підтверджене на референдумі, але яке визріло внутрішньо. І люди визнали, що хочуть незалежної української держави. І зараз показуємо, що хоча минуло понад 25 років, ми відстоюємо цю державу, хочемо її мати і продовжуємо за неї боротися.

Те саме і в церковному питанні: коли буде спільне бажання віруючих і духовенства, єпископів - і зовнішні центри будуть. Хто хоче, хто не хоче, але будуть по-іншому сприймати це. І навіть ті слова, що сказав Московський патріарх, що ми ніколи не примиримося, ніколи не визнаємо. Колись казали, що Україна ніколи не буде незалежною.

Так, із погляду вічності може бути все, що завгодно.

Я в цьому дописі, що цитувався, сказав, що патріарх мав би сказати, якщо вже правдиво говорити, що ніколи при моєму житті. Тому що, так, він особисто, як керівник Російської церкви, категорично проти, ніколи не погодиться. Але і він не вічний. Часи змінюються.

Моє глибоке переконання, бо це історична правда: кожна країна, яка має свою незалежність, де живе достатня кількість православного населення, а в Україні, це понад дві третини, що відносять себе до православної церкви (це одна з найбільших православних країн). Кожна країна рано чи пізно приходить до того, що там утворюється помісна церква, тобто адміністративно незалежна, але єдина з іншими православними церквами у вірі, богослужінні, канонах, традиціях. І Україна в цьому плані, безперечно, не буде винятком.

Так само свого часу важкий шлях пройшли грузинська, болгарська, румунська, грецька церкви, навіть маленька албанська церква, яка територіально і за кількістю населення, десь як Київська область, може, навіть менше, вона теж автокефальна, тому що є незалежна албанська держава.

У переважно неправославних країнах таких, як Польща, Чехія, Словаччина, теж є свої автокефальні церкви. Чому в Україні, де є мільйони православних віруючих, понад тисячолітня історія православної церкви, не повинно бути помісної церкви. Тільки тому, що Москва цього не хоче?

Крім того, саме українські князі фігурують у Соборі святого Петра, скажімо, як представники православної церкви. Там не фігурує жоден російський князь.

Річ у тому, що якщо ми подивимося на московську трактовку української церковної історії, то вони все найкраще намагалися привласнити.

Тому вони Володимира минулого року поставили посеред Москви.

Так, князя Володимира поставили, лишилося тільки річку Москву перейменувати у Дніпро і сказати, що ось тут було хрещення Русі, ось тут був центр, звідки все пішло. До речі, хтось із мудрих сказав, що Росія – це країна з непередбачуваним минулим. Там історія переписується, на догоду нинішній політичній ситуації теж її намагаються переписати, але насправді історію не можна перемінити. Якщо хрещення було в Києві 988 року.

І якщо патріархат був Київський, перший.

І київська метрополія, і церква в Києві, і з Києва пішла по всій Русі й так далі. Ну хто кому є мати? Як вони кажуть, що російська церква є матір’ю для української церкви. Ну як може бути мати молодша на 150 років від дочки? Не буває такого. Мачуха може бути молодшою від дочки.

А якщо спробувати уявити, як могло би відбутися створення помісної церкви? Як ви це бачите, який варіант вважаєте найкращим?

Найкращим варіантом є той, на якому ми наполягаємо, над яким ми активно працюємо. Це визнання з боку Вселенського Патріарха, який має особливу відповідальність серед усіх православних предстоятелів, яка накладена на нього історично і канонічно, і за іншими обставинами. Визнання неправдивості московських рішень щодо української церкви.

Тобто це відміна рішення XVI століття.

XVII століття, 1685-86 років. Визнання того, що влада московської патріархії над українською церквою неканонічна.

Це дуже радикальне рішення, для цього треба скликати, напевно, Собор. 

Не треба Собору скликати. Достатньо влади самого Вселенського Патріарха, бо він свого часу, точніше один із його попередників, приймав це рішення.

Але тоді має бути дуже сильний тиск з України. Тобто маємо рішення Верховної Ради, має бути і внутрішнє об’єднання церков.

Можливо, якби ми говорили про якісь світські речі, то так би ми і думали. А оскільки ми говоримо про церкву і говоримо як віруючі люди, то наше переконання таке: Бог поставить усіх в такі обставини, що будуть хотіти, не будуть хотіти з тих чи інших мотивів, але приймуть те рішення, яке необхідне для блага церви в Україні та православ’я в цілому.

А це визнання православної церкви в Україні як автокефальної помісної церкви. Як це буде технічно, у який день це буде, ми не можемо сказати. Так само, як ніхто не міг сказати, як і яким чином Україна стане незалежною державою. Хто міг передбачити, що комуністи, які все життя боролися проти незалежності, потім побоявшись наслідків невдалого перевороту в Москві, побоявшись, що їх буде переслідувати нова влада на чолі з Єльциним, підтримали те, проти чого вони боролися, щоби відгородитися. Але це сталося. Проголосувала Верховна Рада. Люди, які ще навесні 1991 року, 86%, проголосували за оновлений Радянський Союз, а 1 грудня 1991 року понад 90% проголосувало за незалежну Україну.

Чому так сталося? Господь привів такі обставини, що хотіли чи не хотіли, але розуміли, що іншого шляху нема. Так само і для української церкви іншого шляху немає, як бути єдиною помісною автокефальною церквою. Якщо вже є українська держава, є український народ як окремий народ, то це історична неминучість. І опираються цьому чи ні, це буде. Головне, що ми можемо робити – ми можемо сприяти.

Мені припали до душі ваші слова, які ви сказали 2015 року, що Революція Гідності перемогла тому, що вона була Революцією Гідності, а не снайперів, а ті, хто мали снайперів, її якраз програли, що Україна змінилася саме завдяки самопожертвуванню, а не через прагнення принести в жертву когось іншого. 

Скажіть якісь напутні слова, як ми маємо жити наступний рік, на ваш погляд? Можливо, я трохи перебільшую, але люди напружені, хочуть швидких змін, хочуть чогось яскравого. Це як котел, на якому стоїть якась покришка, і з нього виривається. Що мають робити люди, щоб втриматися від необдуманих рішень, щоби їхні дії справді йшли на користь, а не на шкоду?

Думаю, найперше те, що я і сам роблю: оцінювати не з погляду того, що ми хотіли би, а з погляду того, чого ми уникнули. Бо завжди наші людські прагнення є більші, ніж те, чого ми досягаємо. Завжди. І тому завжди ми бачимо попереду щось краще і більше від того, що маємо.

Але якщо ми тверезо подивимося навіть на проминулі роки і побачимо, чого нам вдалося уникнути, коли хотіли нам "Новоросію" збудувати від Харкова до Одеси, а зараз вона є лише від Донецька до Луганська, то це є привід відчути, що все ж таки є щось добре в нашому житті, щось, чого ми змогли досягти спільними зусиллями. І так у всьому.

Якщо ми будемо порівнювати не тільки зі своїми прагненнями, а й із тим поганим, чого нам вдалося уникнути, ми побачимо, що в Україні ситуація хоч і повільно, не так, як би нам хотілося, але змінюється на краще.

І тому хочу побажати більш позитивного погляду, бачення, бо зло, яке є у світі, завжди кидається в очі. А коли ми бачимо тільки зло, тоді нам важче жити, бо коли все в житті у сіро-чорних відтінках, то й на душі так моторошно і сіро-чорно. А коли ми бачитимемо більше прикладів добра, любові, взаємопідтримки, тоді й наш внутрішній стан буде більш гармонійний і більш світлий.

Власне тому й переміг Майдан. Тому що вся та чорнота, що була навколо, у душі, серця не проривалася. У серцях і душах були любов, мир єдність, жертовність, взаємопідтримка, а це ті речі, які завжди допомагають проходити навіть найважчі випробування.

Навіть маленька свічка розганяє велику темряву. Нехай у серці кожного з нас свічка, різдвяне світло, та зірка, яка провадила волхвів до місця народження Ісуса Христа, хай вона освітлює нам шлях, щоб ми не блукали в темряві, а йшли до правдивого світла, Божої правди, любові, єдності, миру і порозуміння.

Христос ся рождає!
Славімо його!

Джерело:    Патріоти України

09.01.2017р. Б. / Що нам принесе новий 2017 рік? Основні тенденції

Уже кінець 2016 року вказав на те, що 2017 рік від Різдва Христового стане роком цікавим, динамічним, але дуже ймовірно важким. Кінець 2016р. – початок 2017р. уже ознаменований низкою терактів та зростом антиісламських настроїв у світі. Низка виборів в європейських країнах і минулорічні вибори в США уже змінили розклад політичних сил на Заході. І цілком ймовірно, що ця тенденція продовжуватиметься і в 2017 році, відображаючи бунт громадян проти істеблішменту, який задовго засидівся на вершині владної піраміди. А це призведе до зросту популістських настроїв у більшості західних суспільств.

Тиск ліволібералів призвів до того, що тепер пружини націоналізму та консерватизму почали розкручуватись. Як наслідок – слід очікувати серйозних перестановок у світовій політиці та економіці, що у свою чергу може мати вплив на християн, незалежно від їхньої віросповідної приналежності.

Не слід вважати, що зміни у політичному та суспільному житті умовного Заходу не будуть мати прямого і безпосереднього впливу на загальний стан християнства.

Перш за все варто звернути увагу на розвиток бунту суспільств проти істеблішменту. Його виразом стали в першу чергу події в англосаксонському світі: обрання Дональда Трампа на пост Президента США та голосування за вихід Сполученого Королівства з ЄС. Виглядає на те, що це не є тенденцією виключно обмеженою до англосаксонського світу, але й прихід до влади в Польщі правих – «Право і солідарність», перемога правоцентристської коаліції в Хорватії та тенденції у електоральних симпатіях у Франції (згідно з останніми опитуваннями французькі ліві кандидати не мають шансу потрапити до 2 туру президентських виборів), Німеччині (падіння рейтингів великих партій), Італії (зріст правих електоральних симпатій) вказують на те, що бунт суспільств проти еліт тільки-тільки розгортається.

Усе це відбувається у зв’язці із зростанням націоналістичних настроїв, що у свою чергу призведе до політичних, економічних та суспільних криз у цілому західному світі. Кризи у свою чергу призведуть до зросту релігійності, але не християнської. Адже християнські конфесії на Заході часто вважають частиною істеблішменту, а їхні священнослужителі – інтегральною частиною еліт. Нехристиянському, а радше, антихристиянському настрою нового релігійного відродження сприятиме і жахлива некомпетентність пересічних християн Заходу у віросповідних питаннях.

Про реальність такого релігійного відродження ще кінцем минулого століття писали св. Іван Павло ІІ та Самуель Гантінґтон. Що правда, Гантінґтон не вказував на можливість нехристиянського характеру релігійного відродження на Заході. Якщо св. Іван Павло ІІ оцінював ситуацію з точки зору християнської антропології та розглядав таке відродження в контексті пошуку людиною Абсолюту, то Гантінґтон це релігійний реванш ставив в контекст етнологічного питання пошуку людиною коріння своєї ідентичності. Тому, їхні оцінки не протиставлені, а радше коплементарні.

Відважився б рекомендувати читачам звернути увагу на Апостольські листи св. Іван Павла ІІ «Novo millennio ineunte», «Tertio millennio adveniente» та буллу «Incarnationis mysterium». А також на книжку Самуеля Гантінґтона «Конфлікт цивілізацій». Оскільки саме у цих творах викладено погляди цих геніальних людей на ситуацію з релігійним відродженням, з яким ми, дуже ймовірно, стикнемося вже у 2017 році.

Здається, дуже ймовірно, що нове релігійне відродження, яке має реальний шанс розпочатися у кризовому 2017 році, матиме характер повернення до поганських практик, а також й неймовірний зріст зацікавлення окультизмом. Протиставитись цьому в рамках пануючої душпастирської практики більшості християнських конфесій буде практично неможливо. Єдиним засобом протиставлення зростові поганства та окультизму, здається, є невеликі слабо структуровані групи. Але, напевно, більшість великих християнських конфесії не наважаться взяти цей засіб на озброєння і то в першу чергу через страх єрархії перед втратою управляємості власними вірними.

З іншого боку, досвід деяких західних країни, зокрема США, Польщі, Хорватії, Словенії показує здатність католицької єрархії не лише розпізнавати такі групи, як натхнення Святого Духа, але й вміло інтегровувати такі групи і рухи в загальноцерковний контекст. Причому варто зауважувати, що тут прослідковується доволі просте правило: схильність єрархії до ортодоксних поглядів є прямо пропорційною до їхньої здатності позитивного оцінювання таких груп християнського релігійного відродження. У той же ж час, схильність єрархії до лібералізму чи суспільного конформізму різко знижує її здатність до адекватного реагування на виклики сучасного суспільства.

Тому, скоріше за все, ситуація із християнським чи антихристиянським характером нового релігійного відродження буде дуже неоднорідною. В частині країн Заходу антихристиянський характер нової релігійності, ймовірно, призведе до чергових утисків християн, а в частині – цілком ймовірно, нова релігійність матиме шанс стати підвалиною християнського відродження.

Усе це вимагатиме нового відчитування культури в стилі прочитання культури як тексту, як це свого часу запропонував Кліффорд Ґірц, адже саме ця антропологічна реальність стане предметом боротьби в середині постхристиянського соціуму. Оскілки саме боротьба ліволіберальної та християнської (традиційної) антропологій найближчим часом, як це передбачав Бенедикт ХVІ, чи не найголовнішим театром «бойових» дій.

Іншим моментом, який серйозно ускладнить життя християн в цілому світі, є ісламський тероризм, який після мордерств в Алеппо стане активнішим і небезпечнішим. Як прямі загрози слід розглядати збільшення кількості терактів, спрямованих проти християн в ісламських і неісламських країнах. А також і зростання прямого тиску на християнські громади в країнах, де іслам є державною релігією, або переважає, як релігія більшості населення.

Ми, люди Заходу, часто забуваємо просту річ, що в ісламському світі немає поділу на релігійне і світське. Релігія не дає автономії світському життю, вона пронизує все, вона є тотальною. І саме через окуляри релігійної тотальності мусульмани сприймають пост-християнську цивілізацію умовного Заходу. Тому теракти спрямовані не тільки проти християнських громад, а в першу чергу – проти представників західної цивілізації, як проти ворогів релігії. Ісламісти не беруть до уваги антихристиянських переконань лібералів. Для них усіх жителі Заходу – хрестоносці.

Опосередкованими загрозами від зросту мусульманського тероризму для християн стане прагнення більшості суспільств захистити себе від ісламістського терору шляхом посилення контролю за громадянами та гостями. А вже зараз істеблішмент показує тенденцію трактувати християн, які віддані своїй вірі, на тому ж рівні і в цей же ж спосіб, як ісламських радикалів. Усе це може спровокувати доволі важкі часи християнам, які живуть країнах, де християнство номінально залишається релігією більшості.

Ще однією опосередкованою загрозою, яку несе зростання ісламістського тероризму, є погіршення християнсько-мусульманських стосунків в країнах, де існують великі мусульманські спільноти. Причому таке погіршення стосунків відображатиметься від побутового рівня, аж до загальносуспільного.

Іншим дуже можливим джерелом погіршення статусу християн у деяких країнах може стати ймовірне протистояння по лініях США – Китай та США – РФ. В обох випадках, як в РФ, так і в КНР, католиків та протестантів сприймають як цивілізаційно чужородний елемент, який представляє конкурентну чи навіть ворожу цивілізації. Оскільки в КНР і так існує серйозний державний тиск на католиків та протестантів, а в РФ він посилюється, то дуже ймовірно, що у 2017 році стан католиків та протестантів у цих країнах та їхніх сателітах і союзниках лише погіршуватиметься.

У самій західній цивілізації існує доволі серйозний світоглядний конфлікт між християнами та лібералами довкола пролайферських та християнських цінностей. Поразка лібералів у США та Польщі, а також ймовірна поразка лібералів на майбутніх виборах у Франції та Німеччині не відміняє цього внутрішнього конфлікту. Навпаки, слід очікувати його загострення та спроб радикальних лібералів організовувати бунти проти правих урядів та спроб стати виразником народного невдоволення у випадку дуже ймовірних кризових явищ, що, радше, тільки сприятимуть розвитку та загостренню цього внутрішнього конфлікту.

Ситуація в Україні, з поправкою на місцеві особливості, не розвиватиметься поза контекстом вище описаних тенденцій, тому варто спробувати заздалегідь до неї приготуватися.

о.Орест-Дмитро Вільчинський

Джерело:    Воїни Христа Царя

07.01.2017р. Б. / Христос ся рождає! - Славімо Христа! (Вітаємо...)

Христос ся рождає! - Славімо Христа!

Дорогі, у Христі Ісусі, брати й сестри, вітаю Вас і всіх ваших рідних та друзів зі світлим святом Різдва Господа Бога і Спаса нашого Ісуса Христа!

Бажаю вам ВІРИ - НАДІЇ - ЛЮБОВІ, правдивого й непроминаючого Щастя, міцного духовного й тілесного здоров'я, сили і снаги у боротьбі за УССД, від Сяну по Кавказ, перемоги в РУВ та здобуття непроминаючого щастя у Царстві вічного блаженства і буття!

І хай Новонароджене Дитя, в убогих яскинях ваших сердець, зростає в мудрості й любові, та благословляє вас на многії і благії літа!

З повагою, сл.Б. Леонід.