Коментар Євангелія на 4-ту Неділю Великого посту (Мк.9,17-31)
17 І відказав йому один з народу: «Учителю, привів я до тебе сина мого, що має німого духа, 18 і де тільки його вхопить, кидає його об землю так, що піниться, скрегоче зубами, дерев’яніє. Просив я учнів твоїх, щоб його вигнали, та не змогли». 19 Він же у відповідь каже їм: «О роде невірний! Доки я буду з вами? Доки вас терпітиму? Приведіть но його до мене». 20 І привели його до нього. Скоро дух угледів його, притьмом того затряс, і повалившись той на землю, запінившися, почав качатися. 21 Спитав же його батька: «Скільки часу як це йому сталося?» – «З дитинства»,– відповів той. 22 «І часто він кидає його у вогонь і в воду, щоб його погубити. Та якщо можеш, поможи нам, змилосердившись над ним». 23 Ісус же каже йому: «Щодо того – якщо можеш – то все можливо тому, хто вірує». 24 І вмить батько хлопчини викрикнув крізь сльози: «Вірю, поможи моєму невірству!» 25 Ісус же, побачивши, що збігається народ, пригрозив нечистому духові, кажучи: «Німий та глухий душе! Наказую тобі: Вийди з нього й не входь більше в нього». 26 І, закричавши та сильно його затрясши, вийшов з нього. І наче змертвів той, тож многі казали: «Вмер він». 27 Але Ісус, узявши його за руку, підвів його, і той устав. 28Коли ж увійшов у дім, то учні його питали його на самоті: «Чому ми не могли його вигнати?» 29Він відповів їм: «Цей рід нічим не можна вигнати, тільки молитвою та постом».30 Вийшовши звідти, проходив крізь Галилею, і він не хотів, щоб буть-хто знав. 31Навчав бо своїх учнів і казав їм: «Син Чоловічий буде виданий у руки людям, і вб’ють його, і, вбитий, по трьох днях, воскресне».
[32 Та вони не розуміли цього слова й страхалися його запитувати.]
1. Приготування
1.1. Прочитати уривок Мк 9, 17-31
1.2. Прочитати: Мт 17, 14-23; Лк 9, 37-45
1.3. Зробити аналіз:
* Де відбуваються події?
* Хто є головними героями?
* Визначити сцени відносно подій та героїв.
1.4. Контекст: Мк 8, 27 – 9, 32
Прочитати, проаналізувати зв’язок із уривком.
2. Нарис
2.1. Повідомлення із контексту
Починаючи з тієї хвилі, коли учні побачили в Ісусі Месію (Христа, Помазаника), він роз’яснює їм ціль свого приходу до людей і зустрічає нерозуміння, бо люди придумали собі свого месію, зробили собі ідола.
Ісус почав рухатися з Кесарії Филипової в напрямку Єрусалиму. Від найвіддалинішої землі, що належала до володіння Ізраїлю до центру, до Єрусалиму, де має статися відкуплення людського роду.
Учні йдуть з ним, але вони немов глухі та німі до слів Учителя, коли він їм розповідає про те, що його очікує в Єрусалимі. Зрозуміти ж до кінця навчання Ісуса, відкрити серце для Слова Божого, та звіщати його науку можна лише після подій, що сталися у Єрусалимі. Ось чому розповідь про позбавлення людини німого та глухого духа поміщена між двома згадками про воскресіння (Мк 9, 10. 31).
2.2. Читання тексту
17 І відказав йому один з народу: «Учителю, привів я до тебе сина мого, що має німого духа,
Цей вірш підкреслює зв’язок із попереднім матерілом, бо тут поміщена відповідь одного з народу, серед якого були й книжники, на поставлене Ісусом запитання. Підкреслюється, що велася суперечка між народом та учнями Ісуса (Мк 9, 14-16). Коли підходить Ісус – суперечка припиняється. Люди полишають нерозв’язаними питання, які щойно були для них дуже важливими, і біжать назустріч Ісусові, вітаючи його.
Один із народу починає розповідь, щоб показати Ісусові причину суперечки. Ця розповідь знаходиться у 17-18 віршах. Цікаво, чому чоловік, який привів свого сина для того, щоб його оздоровити, звертається до Ісуса не словом лікарю, що більш би підходило, але словом учителю. Тим більше дивно виглядає це тому, що сам Ісус дає зрозуміти, що він є лікарем (Мк 2, 17), який оздоровляє від хворіб тілесних та душевних (Мк 1, 34). Можливі два пояснення:
* чоловік звертається так до Ісуса, бо всі його кликали учителем;
* євангелист вкладає це звертання в уста цього чоловіка, щоб підкреслити щось, що не відразу кидається в очі.
Звернемо увагу тепер на саме прохання. Батько привів сина, і син має німого духа.
Дух, у грецькому тексті ?????? (пнеума), у Марка означає Духа, що сходить від Отця на Сина (1, 10. 12) (вживається без прикметника), те ж саме значення (Дух-Бог) має, коли вживається з прикметником святий ????? (хагіос) (3, 29; 13, 11); дух (бадьорий), що є в учнів на противагу кволому тілу (14, 38); разом з прикметником нечистий ????????? (акатартос) вказує на противника Бога (1, 27; 3,30; 5,8…); та тільки в цьому оповіданні вживається з двома прикметниками: німий та глухий.
Чому, отже, цей дух характеризується якраз такими прикметами: глухий та німий?
18 і де тільки його вхопить, кидає його об землю так, що піниться, скрегоче зубами, дерев’яніє. Просив я учнів твоїх, щоб його вигнали, та не змогли».
Цей вірш описує те, що стається з хлопцем під дією духа. Дух цей кидає його об землю, немов хоче повернути його туди, звідки людина була взята; немов отим киданням до землі хоче вибити з неї віддих життя, що його отримала людина від Творця (Бут 2, 7). При киданні з уст людини не виходить віддих життя, бо тільки Творець може сам забрати його від своїх творінь, і тоді вони гинуть та повертаються у свій порох (Пс104, 29), але виходить піна. Дієслово ?????? (афрідзо) пінитися вживається у всьому Новому Завіті лише два рази і обидва у цьому оповіданні. Духу цьому, що панує над людиною, вдається витиснути з неї лише суміш води та повітря, але позбавити її Божого духа він не здатний. Є також інші ознаки – скрегіт зубами та одерев’яніння. Скреготати ????? (трідзо), що його вставляє тут Марко, вжито лише раз у всьому Новому Завіті, його ж синонім ??????? (брігмос) скреготання, вживається Матеєм для описання того, що буде з грішниками після останнього суду (Мт 8, 12; 13, 42. 50). Так як з приходом Сина Божого наблизилось Царство Боже до людини (Мк 1, 15), так і для опанованої злим духом наблизився час суду. Ще один термін ??????? (ксерайно) ставати сухим, лежати сухим, в українському перекладі дерев’яніти. Сухим стається тоді, коли втрачається вода, а нового її надходження немає. Цим дієсловом євангелист вказує на те, що люди, які грішать – покидають джерело води живої (Пс 36, 10; Єр 2, 13), а ті копанки, що собі викопують натомість, не дають доброго результату, бо злий дух має силу перекрити доступ до них.
Також висловлено причину суперечки: учні не змогли вигнати. Учні Ісусові, не зважаючи на те, що постійно знаходяться поруч з учителем, слухають його слова, бачать його вчинки, залишаються немовби також опанованими отим німим та глухим (так уточнює Ісус у 9, 25) духом, що не дає їм чути.
Тому дух цей характеризується прикметами, які вказують на його спосіб дії. Завдання його полягає в тому, щоб не дати змоги почути Євангеліє (Благу Вість), а також перешкодити людині звернутися до Творця про допомогу, перебувати з ним у розмові.
19 Він же у відповідь каже їм: «О роде невірний! Доки я буду з вами? Доки вас терпітиму? Приведіть но його до мене».
До кого звернені ці слова? До всіх присутніх включно з учнями. Рід ??????? (апістос), де ? (а) – заперечна частка до віри ?????? (пістіс), означає рід без віри.
Людський рід є без віри, і тому наступні вислови немов хочуть звернути увагу читача у минуле, коли Господь говорив до народу, що його він визволив із неволі, коли він вирішив перебувати з ним, оселившись в шатрі серед нього (Вих 25 – 40). Господь прийшов до свого народу, але як і сам передбачає змушений буде його залишити через те, що «народ цей устане й почне блудувати слідом за чужими богами землі, до якої простує; мене ж покине і зламає мій союз» (Втор 31, 16).
Господь прийшов до людей прийнявши тіло, знаходиться серед своїх, але свої його не прийняли (Йо 1, 11). Тому цими словами (Доки я буду з вами? Доки вас терпітиму?) Ісус застерігає людей від помилки, що її зробили вже люди в минулому: відійшли від Господа. Після відходу життя стає нестерпним, тоді вже людина говорить: «Чи не тому спостигло мене це горе, що немає мого Бога серед мене?» (Втор 31, 17).
Відхід стається через невіру. Ті ж, які потім хочуть повернутися до Господа, шукають спосіб причаститися до діл Божих. Людині ж треба зробити лише одне: вірувати в того, кого він послав (Йо 6, 28-29).
Апостол Павло навчає у Посланні до Римлян (10, 17): «Віра із слухання, а слухання через Слово Христове». Необхідно слухати, щоб почути та повірити, і тоді вже перебувати у молитві, яка єднає з Богом. Тому Ісус наказує привести опанованого німим та глухим духом, щоб позбавити людину його впливу, щоб відкрити їй вуха та уста її серця.
20 І привели його до нього. Скоро дух угледів його, притьмом того затряс, і повалившись той на землю, запінившися, почав качатися.
Коли дух побачив, перед ким він знаходиться, то юнак вже не зміг встояти на ногах. Бо стояти на ногах означає перебувати в правді, мати чисте серце. Кожна людина є грішною, але як пише псалмопівець, блаженний є той, хто з безбожниками не ходить та шукає замилування у Господньому законі, він подібний до дерева, що стоїть, посаджене над потоками водними, безбожник же на суді не встоїться, і буде розвіяний, як полова (Пс 1). Людина, опанована духом, валиться з ніг перед Ісусом та качається у поросі, немов хоче злитися з ним і стати невидимою для очей Господніх, немовби хоче повернутися туди, звідки була взята – у порох, і тим виконати те, що передбачив Бог: «Бо ти є порох і вернешся в порох» (Бут 3, 19). Цією сценою євангелист вказує на те, що перед Ісусом людина визнає свій жалюгідний стан переступника заповіді Божої і, отже,– усвідомлює свій стан, позначений смертю.
21 Спитав же його батька: «Скільки часу як це йому сталося?» – «З дитинства»,– відповів той.
Маємо тут вияснення Ісусом про час, відколи цей хлопчина знаходиться у такому стані. Чи Ісус не знав цього? Чи може він хоче вказати на щось інше, ставлячи це запитання? У Євангелії від Івана в 9 главі описується зустріч Ісуса з чоловіком, який від народження був сліпий, і там піднімається питання про те, хто згрішив: він чи його батьки, що цей чоловік народився сліпим. Євреї хворобу пов’язували завжди з гріхом, тобто через гріх починалися болячки. Часом розумілося, що навіть без гріха можна було попасти у складне становище, бо Бог випробовує людину (Прип 3, 11-12). Та ж проблематика ставиться у книзі Йова, де приятелі Йова намагаються його переконати в тому, що Бог благословляє добрих, наділяючи всіми благами і проклинає поганих (грішних), позбавляючи їх як здоров’я, так і матеріальних благ. Але насправді воно є не зовсім так бо, той, хто краде, стає багатим, той, хто позбавляє когось хліба, сам споживає його донаситу, той, хто спричиняє комусь біль, сам того болю не відчуває. Дуже часто людина вважає, що голод, бідність, страждання є злом від якого треба хоронитися за будь-яку ціну, тому намагається “видерти” для себе якомога більше хліба, накрасти стільки, щоб забезпечити все своє життя. Коли ж нарешті вона зрозуміє, що зло не полягає в тому, що людина голодна, але в тому, що доводить когось до голоду, що страждання не є злом, але ним є приносити страждання? Бог же завжди стає на бік пригноблених, знедолених, бідних, переслідуваних.
Можливо запитанням, що його ставить батькові Ісус, євангелист хоче дати щось зрозуміти читачеві? Чи є якийсь зв’язок між прикметами злого духа та хвилею з якого це все почалося?
22 «І часто він кидає його у вогонь і в воду, щоб його погубити. Та якщо можеш, поможи нам, змилосердившись над ним».
У грецькому тексті завершення прохання є дещо іншим: змилосердившись над нами.
Батько додає від себе певну інформацію, про яку Ісус не питав. Тим він хоче додати певних фарб до картини, щоб підкреслити конечну необхідність здоров’я для дитини. Дух не просто опановував ним від дитинства, але чинить неймовірні речі з ціллю загубити душу хлопчини.
На початку діяльності Ісуса хвора людина, просячи про оздоровлення, висловилася: «Якщо хочеш, то можеш мене очистити» (Мк 2, 40). Тут маємо якщо можеш. Батько бо розуміє всю гіркоту становища: дитина на порозі смерті, а ті, про яких чув, що виганяли численних бісів, що оздоровлювали хворих (Мк 6, 13), виявилися безсилими вилікувати його сина. Але ось стоїть той, хто дав владу над нечистими духами тим (Мк 6, 7), які намагалися допогти, але виявилися безпорадними. Чи зможе вигнати він? Віра, яка заставила батька привести свого сина сюди, захиталася, але не пропала, бо не обізлився він на невдах, не забрав сина назад додому. Побачивши Ісуса він побіг йому на зустріч (Мк 9, 15), бо покладав на нього останню надію.
Тепер батько вже просить не лише за сина, але й за себе самого, тому й вжито першу особу множини. Віра захиталася, але ти, якщо можеш, допоможи, не можна відкладати більше, бо вона може пропасти, вилікуй мого сина і вилікуй мою захворілу віру. Допоможи нам!
Для євреїв було дуже важливо мати дітей. Син – це продовження роду. У дитині людина бачить продовження себе самого. Син цей від дитячих років опанований німим та глухим духом, отже батько також опанований ним, тому й просить про допомогу для обох, для роду, для людського роду.
23 Ісус же каже йому: «Щодо того – якщо можеш – то все можливо тому, хто вірує».
Ісус переносить наголос на людину. Він прийшов, щоб спасти те, що загинуло (Мт 18, 11), і тим вже виконав свою частину спасаючої діяльності. Людина ж повинна відповісти на Слово Боже, що несе спасіння, і відповідь ця має бути відповіддю віри. Нераз зустрічаємо в Євангеліях вислів з уст Ісуса: віра твоя спасла тебе, яким підкреслюється доконаність його приходу при співдії людини.
24 І вмить батько хлопчини викрикнув крізь сльози: «Вірю, поможи моєму невірству!»
Людина зрозуміла, що поправити становище можна лише при співпраці з Богом. Співпраця – спосіб діяльності, притаманний самому Богові (Йо 5, 19; Бут 1, 26), який поширюється і на людину. «Без мене ж ви нічого чинити не можете. Якщо хтось у мені не перебуває, той, мов гілка, буде викинутий геть і всохне» (Йо 15, 5-6). Той, хто не має зв’язку з Ісусом – всохне, тобто опиниться в такому стані, в якому опинилася людина під дією німого духа (Мк 9, 18). Тепер зрозуміло чому духа характеризує сама людина як німого, бо перед Ісусом вона говорить правду: я є німа з тобою, я є Каїном, якому нічого тобі сказати.
25 Ісус же, побачивши, що збігається народ, пригрозив нечистому духові, кажучи: «Німий та глухий душе! Наказую тобі: Вийди з нього й не входь більше в нього».
Характерною особливістю євангелиста Марка є представлення великих вчинків Ісуса немов огорнених таємницею. Дуже часто після чуда Ісус наказує не говорити нікому про те, що сталося, проголошення же цих всіх діл повинно розпочинатися, за його задумом, із воскресінням (Мк 9, 9).
Це чудо займає особливе місце, бо описує останнє вигнання злого духа з людини. Із розумінням особливості цього чуда краще можна зрозуміти слова, що їх говорить Ісус. Звернення, проголошене Ісусом, не має одного адресата, але більше. Слова є безпосередньо звернені до духа, що вселився у хлопчину, але вони також звернені і до учнів, що стоять поруч і є свідками того, що відбувається. Учні є також немов опановані отим німим та глухим духом, бо перебуваючи з Ісусом, слухають його слова, але їх не розуміють, немов не чують, а, отже, і не здатні говорити. Вони не в силі прогнати цього духа, бо й вони є опановані ним. Ісус чинить чудо: повертає можливість людині чути Слово Боже та розмовляти з ним. Це стається тоді, коли батько сягнув кризи віри до самого дна, і звідти засвідчив свою віру. Учні також повинні перейти шлях, що його пройшов батько. Учнів чекає також криза віри із смертю Ісуса і коли вони її пройдуть, тоді вже полишить їх глухий та німий дух і не повернеться більше.
У цьому вірші Ісус підкреслює те, чого людина не бачить. Людина бо визнає себе німою, але Христос вказує й на те, що вона є не тільки німою, але й глухою. Скільки Ісус перебував зі своїми учнями, постійно їх навчаючи, але вони не чули його слів, в них є свої уявлення про месію, і їх вони хочуть бачити втіленими в життя (Мк 8, 31-33). Тому це чудо євангелист описує такими словами, щоб кожна людина могла зрозуміти потребу позбутися німого та глухого духа.
26 І, закричавши та сильно його затрясши, вийшов з нього. І наче змертвів той, тож многі казали: «Вмер він».
Закінчення чуда є прекрасним. Той, хто навчиться чути Господа та відповідати йому, є Новою Людиною. Розповідь немов охоплює тему створення людини і тему воскресіння, що є також створенням нової людини.
Тема сотворення. І побачив Ісус в поросі земному людину. І сказав:«Вийди з нього», і сталося. І побачив Бог людину, і відділив Бог людину від злого духа. І назвав Бог людину другом своїм (Йо 15, 14), злого духа назвав противником (1Пт 5, 8).
Немов змертвів, бо потребувалося ще вдихнути в ніздрі Адама, що виринув із земного пороху, віддих життя,– лише тоді людина стає живою душею (Бут 2, 7).
27 Але Ісус, узявши його за руку, підвів його, і той устав.
Тема воскресіння. Ісус бере за руку юнака, так як він узяв був дочку Яїра, і тоді дух її повернувся до неї (Лк 8, 55), і вона встала. Господь піднімає людину і дає їй можливість подальшої співпраці. Слово ??????? (егейрен – аорист від ?????? – егейро – піднімати) вживається і для описання воскресіння з мертвих Ісуса (Рим 10, 9). Євангелист не вказує на те, що коли хлопець встав, то Ісус відпустив його руку і наказав іти звідтіля, як це за звичай бувало. Юнак немов і надалі тримається руки того, хто його підняв, і разом з ним та його учнями входить в ????? (ойкос) дім, що в Марка означає дім, де присутній Господь.
28 Коли ж увійшов у дім, то учні його питали його на самоті: «Чому ми не могли його вигнати?»
У цьому ????? (ойкос) учні питають на самоті. Для чого треба було підкреслювати, що вони зайшли в дім? Можна було опустити цей іменник, як це робить Матей (Мт 17, 19). Марко хоче підкреслити важливість дому Господнього, бо цим терміном він вказує на Єрусалимський храм (Мк 2, 26), отже, на кожний подальший храм, куди приходять учні Ісуса на молитву, храм, де він перебуває у тілі і крові. Тут людина повинна практикувати життя без німого та глухого духа.
29 Він відповів їм: «Цей рід нічим не можна вигнати, тільки молитвою та постом».
У цьому храмі отримують учні відповідь на питання, що в них виникає. Тепер вказується на спосіб життя, який потрібно вести, щоб цей дух знову не ввійшов у людину: молитва, тобто спілкування з Богом.
У старших рукописах слова піст немає, це є мабуть пізніша вставка.
30 Вийшовши звідти, проходив крізь Галилею, і він не хотів, щоб буть-хто знав.
Можна зрозуміти бажання Ісуса, щоб ніхто не знав, що він іде до Єрусалиму. Євреї очікували приходу месії, що мав принести звільнення, але вони уявляли собі це звільнення зовсім не так, як це розумів сам Месія. Євреї розуміють під звільненням політичну діяльність, Христос же несе звільнення від гріха. Це Марко дуже добре показав у історії, де він вперше вживає термін Син Чоловічий (Мк 2, 1-12). Євреї очікують месію сильного та славного, їм не вкладається в голові, що він може бути спаплюжений, обпльований та вбитий.
31 Навчав бо своїх учнів і казав їм: «Син Чоловічий буде виданий у руки людям, і вб’ють його, і, вбитий, по трьох днях, воскресне».
Тих же, хто є його учнями, Ісус правдиво вчить про те, що має статися з ним, та в чому є його прослава і сила. Таким чином він намагається їх застерегти також і від того, щоб вони не зневірилися у ході подій, але чекали на воскресіння, яке дасть світло для всіх тепер незрозумілих обставин.
Це є друге із трьох поучень-передбачень, що їх дає Ісус своїм учням по дорозі до Єрусалиму, в яких ідеться про смерть та воскресіння (Мк 8, 31; 9, 31; 10, 33). У всіх трьох випадках учні не розуміють свого вчителя.
В першому випадку Петро намагається вказати учителеві свій погляд на те, як мають проходити події у Єрусалимі, що стосуватимуться Ісуса. Петро поступає так, як це чинить сатана-спокусник, що не поділяє задумів Господніх і старається їх перекрутити.
У третьому випадку учні Яків та Йоан просять Христа, щоб він їм зробив те, чого попросять. На що Ісус їм каже, що вони не знають чого просять.
У другому випадку їх стан описано так: 32Та вони не розуміли цього слова й страхалися його запитувати. Чи мають ще учні Ісуса (ми) в собі німого та глухого духа?
3. Матеріал для читання:
Пс 91; 124; Євр 11.
4. Молитва уривком
4.1.Ввідна молитва
4.2.Читання уривку
4.2.1 Тиша
4.2.2 Ділення словом чи стишком, що справили враження
4.3. Друге читання того ж уривку
4.3.1 Тиша
4.3.2 Ділення особистою звісткою Бога
4.4. Третє читання
4.4.1 Тиша
4.4.2 Ділення спонтанною молитвою на Боже слово
o. Євген Станішевський
Джерело:
Патріарша катехитична комісія
Коментар Апостола 4-ої Неділі Великого Посту
Неділя 4-а Великого посту
Послання Ап. Павла до Євреїв 6,13-20
13 І справді, коли Бог учиняв Авраамові обітницю, не маючи
поклястися ніким вищим, то поклявся самим собою, 14 кажучи: «Справді
поблагословлю тебе щедро й розмножу тебе вельми.» 15 І він, завдяки
довгій терпеливості, осягнув обітницю: 16 люди клянуться більшим від
себе, і всякі їхні суперечки кінчаються клятвою на ствердження. 17 Тому й
Бог, бажаючи дати спадкоємцям обітниці якнайсильніший доказ, що його
рішення непорушне, вжив клятви, 18 щоб двома незмінними речами, в яких
неможливо, щоб Бог казав неправду, ми мали сильну заохоту - ми, що
прибігли прийняти надію, призначену нам. 19 В ньому маємо, неначе якір
душі, безпечний та міцний, що входить аж до середини за завісу, 20 куди
ввійшов за нас, як предтеча, Ісус, ставши архиєреєм повіки, на зразок
Мелхіседека.
(Євр 6,13-20)
Для багатьох сучасних християн Послання до Євреїв є однією з найбільш
незрозумілих і, водночас, найменш читаних книг Нового Завіту. Причиною
цього є теми і спосіб їх аргументації, зрозумілі і близькі адресатам,
і, на перший погляд, дещо дивні і чужі, неактуальні для сучасних
читачів. Так, у посланні багато посилань та цитат зі Старого Завіту,
зокрема, міститься багато подробиць, що стосуються священства та з ним
пов’язаної системи жертвоприношення, побудови і значення Храму. Проте
те, що автор хоче донести своїм слухачам, використовуючи характерні та
традиційні для того часу та їх культури аргументи, є важливим та
неминущим і для нас, що насправді зустрічаємось з тими ж викликами та
труднощами, що й автор та його адресати.
Це лист написаний до спільноти християн, більшість яких були
юдейського походження, що перебувала під тиском з боку як юдейського,
так і поганського оточення. Вірні по різному переживали ці випробування:
частина терпеливо і з радістю зносили утиски, зберігаючи вірність
Господеві, дехто натомість став відступником, а інші ж знаходились у
сумнівах або й перед спокусою повернутись до батьківських звичаїв,
зокрема й тому, що юдаїзм мав певне визнання з боку римської влади і
тому так було дещо безпечніше. Тому послання є застерігає християн від
повернення до старої, більш звичної системи приписів та ритуалів,
оскільки тоді „серце лукаве у невірстві” призведе не тільки до втрати
„майбутніх благ” через те, що було тільки їх тінню (10,1), але найперше
тому, що є відступництвом від живого Бога (3,12). Водночас в посланні
постійно лунає заклик берегти віру, кріпитись у надії та триматись
істини, наслідуючи у терпіні старозавітних героїв віри (гл.11) та
вдивляючись в Христа (3,1; 12,2-3), „засновника й завершителя віри”
(12,2), Сина Божого та Первосвященика Нового Завіту, в якому Бог вповні
відкрив та здійснив свій Замисел (Євр 1,1-3).
Застерігаючи від відступництва та закликаючи до терпіння і
витривалості, автор Послання до євреїв звертає свій погляд і вказує
своїм слухачам на Христа, роздумуючи над Його постаттю та служінням у
світлі Старого Завіту. Послання настільки „ пронизане” посиланнями на
Старий Завіт, що деякі дослідники цілком слушно вважають його коментарем
або „словом потіхи”, що завжди у синагогах та християнських зборах
слідувало після читань Писань (Євр 13,22; пор. Ді 13,15), на важливі
уривки СЗ, зокрема: Пс 8,5-7 та Євр 2,5-18; Пс 95,7-11 та Євр 3,1-4,13;
Пс 110,4 та 4,14-7,28; Єр 31,31-34 та 8,1-10,39; настанови щодо Скинії
та ритуальні приписи щодо жертв та, зокрема Йом Кіппур (Дня Відкуплення)
у книзі Левіт та інші. Кожен уривок і посилання доводять, що
старозавітні обітниці та установи (тіні майбутніх благ, пор. Євр 10,1)
знаходять своє сповнення у Христі та підкреслюють велич дарованого у
Ньому спасіння (Євр 1,14; 2,3.10; 5,9; 6,9; 9,28).
Важливо знову підкреслити: хоча таке тлумачення та спосіб
аргументації часто незрозумілі та дивні для сучасних читачів, вони були
характерні для тодішніх юдейських коментаторів та близькі і зрозумілі їх
слухачам, і, водночас, виявляють нерозривний зв’язок між обома Завітами
як прообразу та його сповнення.
Послання тлумачить обітниці та установи Старого Завіту у світлі їх
сповнення у Христі (так подаючи і нам спосіб прочитання СЗ), тобто
говорить про повноту Божого Одкровення у Ньому та діло Відкуплення, Ним
звершене, чого обітниці та установи були прообразом, і це визначає
зміст та композицію послання. Лист розпочинається із зіставлення
Одкровення Божого у Христі (1,1-14) та сповіщеного через ангелів Закону
(2,1-18), тож Христос вищий за нього, оскільки більший за ангелів. Так
само Христос більший за Мойсея, як Син вищий за слугу у своєму домі та
Землю Обіцяну, що була лише прообразом Божого Спочинку, збереженого для
Його народу (3,1-4,13). Будучи священиком по чину Мелхіседека, він
понад священство СЗ (4,14-7,28), бо є „посередник кращого завіту, що
заснований на кращих обітницях”, (8,6) та є служитель небесної святині
(8,1-10,18), отож, „маючи завдяки крові Ісуса свобідний вступ до
святині” (10,19) та такого „великого священика над Божим домом” (10,21),
ми покликані зберігати стійкість у вірі, терпеливість у надії та
перебувати у братерській любові (10,19-13,25), „маючи навколо себе таку
велику хмару свідків, відкиньмо всякий тягар і гріх, що так легко
обмотує, і біжімо витривало до змагання, що призначене нам, вдивляючися
пильно в Ісуса, засновника й завершителя віри,” (12,1-2). Оскільки у
Христі Старий завіт знаходить своє завершення, то й покарання за
відпадіння від Нового Завіту-Союзу є більшим, ніж порушення умов Старого
(Євр 12,25). На початку і при кінці послання (глл. 1-6 та глл. 11-13)
центральною темою є Боже Одкровення, повнотою якого є Христос,
центральна же і по розташуванню (глл. 7-10), і за значенням, частина
говорить про Відкуплення, Ним звершене.
Уривок сьогоднішнього читання знаходиться якраз після того, як автор,
довівши вищість слова та служіння Христа (1,1-5,10), закликає зростати
у Його пізнанні (5,11–6,12), зокрема, і через поглиблене дослідження
Писання та обітниць, що в ньому містяться, та перед центральною частиною
про досконалого первосвященика та джерело нашого спасення (глл. 7-10).
У першій частині гл.6 апостол закликає до зросту у пізнанні Христа
(«лишивши початкове вчення про Христа, звернімся до досконалішого…» в.1)
та застерігає від відпадення від «доброго Божого слова й сил
майбутнього віку” (в.5), протиставляючи плідну та неплідну землю та
долю, що їх чекає (вв.7-8). Важливий урок: зупинка та недбайливість у
духовному зрості можуть призвести до збайдужіння та відпадіння. Тому
автор, знаючи „діла й любов ... і послуги” своїх слухачів, заохочує їх
до старанності і терпеливості, наслідуючи „тих, які вірою і витривалістю
успадковують обітниці”, зокрема і найперше Авраама (вв.10-12).
13 І справді, коли Бог учиняв Авраамові обітницю, не маючи поклястися ніким вищим, то поклявся самим собою, Наша
віра не є просто загальнолюдською мрією про перемогу добра чи
прагненням кращого майбутнього, але спирається на чіткій обітниці Бога,
підтвердженій урочистою клятвою, і тому є найперше довірою Тому, хто це
зможе здійснити всупереч всім несприятливим обставинам та земним
перешкодам. Ця обітниця, дана Аврааму, є водночас закликом до нього:
через довіру і послух стати співучасником божого замислу спасіння людини
(Бт 12,1-3). Багато раз і у різних формах вона повторена його
наслідникам (Бт 15,1-21; 26,2-4; 28,13-15; Вих 3,6-10 інш.), але після
випробування віри Авраама, що полягала у принесенні в жертву Богові
„сина твого, твого єдиного, якого любиш, Ісаака”, Бог підтвердив, її
поклявшись Самим Собою, зобов’язавшись її здійснити (Бт 22,16: „Клянуся
мною самим - слово Господнє...). Ця клятва була винагородою Аврааму за
його вірність та заохотило його до терпеливого очікування її здійснення
(Євр 6,12-15).
14 кажучи: «Справді поблагословлю тебе щедро й розмножу тебе вельми.» 15 І він, завдяки довгій терпеливості, осягнув обітницю:
Обіцяне Богом благословення Авраама полягало у помножені його
потомків ( Ізмаїл та його численні наслідники, інші діти Авраама,
нащадки Ісаака) та виведення з них великого народу (нащадки
Якова-Ізраїля), даруванні йому землі (завдатком якої стане придбаний
клаптик землі для поховання Сари (Бт 23)) та тому, що в його „потомстві
благословляться всі народи землі” (прообраз чого можна вбачати у
порятунку Йосифом єгиптян від голоду). Проте ця обітниця пролунала, коли
все їй суперечило: Авраам був старий і у нього з Сарою не було дітей,
він був безправним, і, часами, беззахисним чужинцем на землі, яка
належала іншим племенам. Відповіддю Авраама були довір’я та послух, а
витривалість у терпеливості зробила його її спадкоємцем.
Обітницю, яка була прообразом „майбутніх благ”, Бог почав здійснювати ще за життя Авраама, проте вповні здійснив у Христі.
16 люди клянуться більшим від себе, і всякі їхні суперечки
кінчаються клятвою на ствердження. 17 Тому й Бог, бажаючи дати
спадкоємцям обітниці якнайсильніший доказ, що його рішення непорушне,
вжив клятви,
В античності клятви мали юридичну силу і служили як аргумент, тоді як
Бог або боги, до яких закликалося, виступали немов би гаранти
виконання обіцяного або свідками правдивості свідчення; в сучасних судах
клятва є зобов’язанням говорити правду. Подібно і в сфері міжособових
стосунків клятва є певною запорукою і зобов’язанням вірності. Свої
обітниці Господь запевняє і скріплює своєю клятвою, що підтримати своїх
вірних у випробуваннях, а оскільки немає клястись ким або чим, що було б
вище за Нього, клянеться Самим Собою, Святим і Праведним. Тою клятвою
Він зобов’язує Себе здійснити обіцяне, і Він не зрадить, не зламає
клятви : „Бог не людина, то й не рече неправди, не чоловік він, то й не
має чого каятись. Чи може ж він твердити, а ділом не ствердити? Чи може
сказати, а не доказати?” (Чис 23,19; пор. Мал 3:6).
Коли церква переживає період боротьби та випробувань, зносить зневаги
та знущання та зустрічається зі спротивом та ненавистю (10,32-34), що
не раз немов суперечать Божим Обітницям, клятва Бога, що є запорукою
здійснення обіцяного, і приклад Авраама стають заохоченням до сталості і
витривалості у вірі та надії.
18 щоб двома незмінними речами, в яких неможливо, щоб Бог казав
неправду, ми мали сильну заохоту - ми, що прибігли прийняти надію,
призначену нам.
В Писанні СЗ є інші випадки клятв Божих, зокрема, Бог поклявся Давиду
(Пс. 89,36.51; 132,11) в обітниці, яка мала сповнитись з приходом
Месії, проте говорить про дві обітниці та їх зіставляє: Аврааму (Євр
6,12; пор. Бт. 22,16; Вих 32,13) та первосвященику за чином Мелхіседека
(Пс 110,4: Клявся Господь і каятись не буде: «Ти - Єрей повіки на
зразок Мелхіседека.»). Про другу обітницю, її сповнення у Христі та
значення для тих, хто є її спадкоємцем, апостол говорить у глл. 7-8.
19 В ньому маємо, неначе якір душі, безпечний та міцний, що
входить аж до середини за завісу, 20 куди ввійшов за нас, як предтеча,
Ісус, ставши архиєреєм повіки, на зразок Мелхіседека.
Ці два вірші слід читати у зіставленні з вв. 7,20-22, де йдеться про
клятву з Пс 110,4, подібну до Бт. 22,16, якою Бог утверджу
первосвященство Месії. Оскільки в Ісусі сповнюється обітниця, як
священик за чином Мелхіседека він є „запорукою кращого союзу” (7,22),
„що заснований на кращих обітницях” (8,6).
Якір, що не давав морю відірвати корабель від узбережжя під час
стоянки, а під час шторму і рятував його від розбиття об скелі чи
підводні каміння, в багатьох культурах є образом безпеки та надії
(доречі, слід підкреслити подібність за формою хреста та якоря, хоча в
античності він дещо інакші форми; римській якір, наприклад, за формою
був подібний до христограми). Климент Олександрійський при кінці ІІ ст.
по Хр. образ якоря вважав одним і найважливіших символів християнської
віри.
Завіса відділяла святилище від „Святая Святих”, куди мав право увійти
раз на рік лише первосвященик з кров’ю жертовної тварини на покуту і на
очищення гріхів народу у великий День Покаяння (Лев 16; пор. Євр
глл.7-9). „Святая святих” у скинії, та, згодом, у храмі було місцем
присутності Бога серед Свого народу на землі (пор.: Вих. 26,31-34; 1
Цар. 8,6-11), і пригадувало Райський Сад, з якого за гріх було вигнано
людину. Земні святилище та обряд Відкуплення, які, ймовірно, ще існували
в часах автора, протиставиться Небесному (8,1-5), куди ввійшов Ісус як
архиєрей за чином Мелхіседека: „Христос же, з'явившись як архиєрей
майбутніх благ, через більший і досконаліший намет, що зроблений не
людською рукою, тобто не земної будови, - і не з кров'ю козлів та
телят, але з власною кров'ю, - увійшов, раз назавжди у святиню і знайшов
вічне відкуплення” (9,11-12).
Небесне святилище – це мрія і прагнення народу Божого жити в Його
присутності, що у посланні передається через образи майбутнього світу
(2,5), спочинку для народу Божого (4,9) та міста Божого (11,16;
12,22-24; 13,14). Запорукою і завдатком цієї обітниці є Ісус, що Своєю
жертовною смертю, Воскресінням та Вознесінням увійшов, розірвавши
завісу, і залишається там, немов якір нашої віри та надії. Він приніс
за нас досконалу жертву „раз назавжди” (9,26), воссів праворуч Отця та
заступається за нас (4,14-16; 10,19-22), тому ми маємо „завдяки крові
Ісуса свобідний вступ до святині” (10,19).
Тому Його названо нашим „предтечею” – prodromos. У військовій
термінології так називалось розвідників, що прокладали шлях для решти
війська, або авангард, передовий підрозділ; у змаганнях так називалось
переможців і так само називалось перші плоди. Він – не просто перший
увійшов, але приготував нам дорогу та місце (Йо 14,2-3: „іду бо
напоготовити вам місце”). Отож, подібно до Авраама, ми чужинці та
приходні у цьому світі, що шукаємо батьківщини (11,14; 13,14), маючи
Ісуса як запоруку здійснення Обітниці та вдивляючись в Нього, щоб „до
кінця” зберегти довір’я та надію (3,6), „увійти до того відпочинку”
(4,11), „триматися твердо віровизнання” (4,14) та „прийняти надію,
призначену нам” (6,18).
о. Ігор Цмоканич
Джерела:
Патріарша катехитична комісія
Воїни Христа Царя
