30.01.2017р. Б. / Глава УГКЦ подякував Апостольському нунцію в Україні: «У цей скрутний час Святіший Отець є разом зі стражденними людьми в Україні»

Ваша присутність показує, що воскресіння католицької освіти є справою, яка не обмежується тільки УГКЦ. Це свято і радість всієї Вселенської Церкви! Разом із нами радіє Святіший Отець Франциск, який багато разів у ці роки війни називав УГКЦ «своєю улюбленою донькою». І ви у своєму служінні постійно це підкреслюєте. 

Про це сказав Глава і Отець УГКЦ Блаженніший Святослав, звертаючись до Архиєпископа Клаудіо Гуджеротті, Апостольського нунція в Україні, 28 січня після Архиєрейської Божественної Літургії в храмі Пресвятої Євхаристії у Львові. Літургія відбулася з нагоди 25-річчя створення першої греко-католицької школи в Україні – Гімназії імені Шептицьких.

Блаженніший Святослав висловив вдячність за те, що «в цей скрутний час Святіший Отець  є разом зі стражденними людьми в Україні». «Ви, як його посланець, доїжджаєте навіть туди, куди наші єпископи не можуть дістатися, аби звершити своє пастирське служіння. До парафій у Донецьку і Луганську, якими ми маємо обов’язок опікуватися, все ж таки дійшла рука Церкви завдяки вашим відвідинам», – сказав Блаженніший Святослав.

Далі Глава Церкви, дякуючи Апостольському нунцію, додав: «На ваші руки складаємо свідчення синівської любові і відданості Святішому Отцеві, тої єдності, яку запечатали своєю кров’ю мученики і сповідники нашої Церкви XX століття. І, повірте мені, ніякі політичні кон’юнктури чи геополітичні ігри цієї єдності, запечатаною кров’ю мучеників, ніколи не зможуть зламати. Тому нехай Господь вас благословить у вашій місії і посилає вам Духа Святого».

Джерело:      Департамент інформації УГКЦ

28.01.2017р. Б. / «Виховання і освіта є абсолютним пріоритетом душпастирського служіння УГКЦ», - Глава УГКЦ привітав спільноту Гімназії імені Шептицьких із 25-річчям

Від самого початку Київська Церква була матір’ю й учителькою свого народу. Київська Церква ніколи не була до послуг «могутніх світу цього», але завжди чувала над душею свого народу і була служителькою Слова Божого – Євангелія. Тому освіта і виховання від самого початку християнства в Україні були пріоритетами пастирського служіння Церкви.

Такими словами розпочав вітальне слово Глава і Отець УГКЦ Блаженніший Святослав до учасників Міжнародної науково-практичної конференції «Демократизація освітньої сфери України: католицька школа» 27 січня в УКУ. Додамо, захід відбувається в рамках святкування 25-річчя створення першої греко-католицької школи в Україні – Гімназії імені Шептицьких у Львові. Участь у конференції, зокрема, взяли: Архиєпископ Клаудіо Гуджеротті, Апостольський нунцій в Україні, владика Ігор, Архиєпископ і Митрополит Львівський УГКЦ, Христина Манн, президент СЕЕС (Комітет католицької освіти в Європі), Юрій Решетніков, заступник голови Громадської ради релігійних організацій при МОН, о. Кароль Манік, провінційний настоятель отців салезіан в Україні, с. Христофора Буштин, голова Комісії УГКЦ у справах освіти і виховання, та інші.

«Сьогодні ми згадуємо і дякуємо Богу, а також історичним постатям за 25 років існування УГКЦ та греко-католицької школи у Львові», - вів далі Глава Церкви. Промовець запропонував поглянути в історичне українське минуле, у той час, коли засновувалася гімназія: «Цей ліцей  заснували у вересні 1991 року, на зламі сторіч, коли ВРУ проголосила Декларацію про Незалежність, але народ ще очікував Референдуму про це. Наш ліцей зародився на зламі століть, коли наша Церква щойно виходила з підпілля і перед нею постали виклики, адже ми не мали де молитися, не мали церковних структур, священиків, але відчували, що з нами є Бог, який нас воскресив. У тих обставинах наші праведні мужі, зокрема владика Володимир Стернюк, визначили подальші пріоритети розвитку. Абсолютним авторитетом для тої Церква, яка воскресала, було виховання і освіта».

За словами архиєрея, у ті часи нелегко було знайти ентузіастів, які б могли виконати це завдання. У своїх пріоритетах вже тоді УГКЦ за благословенням владики Мирослава Івана Любачівського, усе, що мала, інвестувала у створення католицького ліцею. «Очевидно, не було багато тих людей, які б могли виконати це завдання, але священики, зокрема монахи студити, отримали завдання не тільки підтримувати, а й чувати над цим ліцеєм. Обидва згаданих ієрархи скерували для підтримки і розвитку цього закладу найкращих», - додав Блаженніший Святослав. Він згадав перших духівників ліцею - о. Йосифа Міляна, який сьогодні є Єпископом-помічником Київської архиєпархії УГКЦ, о. Степана Менька, який тепер є Екзархом Донецьким УГКЦ. «Тож усе, що найкраще мала наша Церква в ті часи, вона подарувала цьому ліцеєві. Наші владики дивилися в майбутнє й інвестували в освіту і виховання…» - додав він.

Серед людей, які першими прийняли цей заклик Церкви й почали працювати у цьому напрямку, була й перший директор ліцею п. Марія Кобилецька та товариство педагогів, які до неї долучилися. «Хочу подякувати монашеству, ченцям і черницям, які скеровували до ліцею своїх найкращих членів спільноти. Кожен клас мав тоді виховника чи виховницю із монашества», – подякував промовець.

Гімназія кілька разів міняла своє місце перебування. Однак, як підкреслив Предстоятель Церкви, важливим етапом в діяльності школи був 1996 рік. Саме тоді була прийнята нова Конституція України і закони; тоді потрібно було знову переєстровувати заклад. «Блаженніший Любомир став батьком ліцею, бо особисто його підтримував і вболівав над тим, щоби католицька освіта в Україні могла вибудуватися в ланцюжок: католицький садок – католицька школа – католицький університет», - сказав Глава УГКЦ.

Добрим приятелем ліцею став кардинал Крістоф Шенборн, Архиєпископ Відня, ординарій для вірних візантійського обряду в Австрії. «Дякую йому за підтримку цієї унікальної інституції, яка стала прикладом для всіх інших починань в нашій Церкві. Вдячний владиці Ігорю за те, що перейняв естафету опіки над ліцеєм», – склав слова подяки Глава УГКЦ.

Історичним моментом для школи був і 2006 рік, коли владика Ігор поручив отцям салезіанам опіку над ним. Тоді активно почав працювати для цієї справи о. Петро Майба, салезіанин. «Також вітаю з ювілеєм призначеного директором ліцею із 2015 року о. Олега Ладнюка. Виховання й освіта є абсолютним пріоритетом душпастирського служіння УГКЦ. Чування над освітою – це будівництво майбутнього. Досвід ліцею є скарбом для всієї системи освіти і виховання в Україні», - підсумував Блаженніший Святослав.

Джерело:     Департамент інформації УГКЦ

27.01.2017р. Б. / «Крапля миру в дьогтю війни», — військові капелани про служіння на сході України

«Духовні особи не можуть бути осторонь тих, хто потребує духовної опіки», – так стверджує ієромонах Михайло Лехновський, ЧСВВ. Він зазначає, що ми повинні нести людям мир за прикладом Христа, який дарує його, незалежно від того, що відбувається довкола.

Недавно із зони бойових дій на Сході України повернулися військові капелани о. Михайло Лехновський, ЧСВВ та бр. Роберт Ленів, ЧСВВ. Про особливості військового капеланства, мотиви для подальшого служіння, перспективи душпастирства та про звичайні кроки у побудові кращого суспільства – цими та багатьма іншими думками вони поділилися з нами.

Особисті передумови для служіння на Сході України

«Одним із важливих аспектів для мене є почуття патріотизму. Бо коли людина його не має, не розуміє, що відбувається в державі, то, зазвичай, є пасивною у громадському житті», – зазначає о. Михайло. Він розповідає, що патріотичний дух йому прищепили в родині. Але найважливішим рушієм для служіння ближнім, а зокрема, нашим військовослужбовцям, є любов. Мабуть, саме вона разом із патріотичними почуваннями стала тим поштовхом, щоб служити, як військовий капелан.

Натомість брат Роберт розповідає, що з дитинства не був вихований у патріотичному дусі. Проте події, які розгорнулися в листопаді 2013 року, та участь його друзів і знайомих у першій хвилі добровольчих батальйонів для військової боротьби з окупантом його глибоко вразили. Молодий чернець застановився над питанням: «Яку користь я можу принести своїй Батьківщині і нашим військовим як звичайний монах-василіянин?» Саме тому шукав нагоди їхати на Схід України як волонтер або військовий капелан.

Та першопричиною служіння на фронті для нього також є любов, яка може привести до тих обставин, коли доведеться пожертвувати своїм життям.

«Бувають випадки, коли хлопці можуть поводитися з капеланом агресивно, ображені на Церкву, Бога, шукаючи відповіді на питання: «Якщо Бог добрий, то чому навколо є війна?» Тому любов, яка тебе туди привела, незважаючи на всі обставини, має допомогти все ж таки залишатися тим, хто несе мир», – ділиться брат Роберт.

Особливості капеланського служіння

«Військовий капелан і священик на парафії – це та сама особа, але в зовсім інших ситуаціях. Тому й розпорядок дня є відмінний – тут, на передовій, його треба коригувати і самому підлаштовуватись під нові умови дійсності, але Божественна Літургія у щоденному розпорядку залишається незмінною», – говорить о. Михайло.

Ще однією особливістю є військові, які відображають територіальне розмаїття України, а також мають різне уявлення про Бога та Церкву. «Тут найважливішою рисою капеланського служіння має бути особиста присутність, – відзначає бр. Роберт. – Це стосується і того, щоб бути поруч із солдатами в їхній праці, їсти ту саму кашу та жити в таких же умовах, що й вони».

«Зважаючи на різноманітність релігійної приналежності особового складу, священик не має накидати все те, чим він сам живе, а радше розумно і второпно достукуватись до їхніх сердець. А для цього потрібен час і твій приклад, щоб знайти спільну мову, оскільки солдати можуть ставитись до капеланів з упередженням, бо мали досвід священиків, які не були для них авторитетами. Тому важливо показати реальні вчинки, які можуть бути одного разу рішучими, іншого – простими та покірними. З капеланом повинні бути дві головні чесноти – любов та мужність. Жертовна любов змінює тебе і має силу змінити тих, які перебувають поруч. А мужність є важливою чеснотою, щоб наважитись на цей крок, адже невідомо, що буде завтра на передовій. Та довіряючи Богові, віриш, що Він допоможе тобі, що б там не сталося», – ділиться думками о. Михайло.

Незвичайні спогади військових капеланів

«На фронті в особливий спосіб відчуваєш Божу допомогу. Бачиш, що Господь є насправді біля тебе, опікується та провадить, – стверджує о. Михайло. – Спостерігається надзвичайна людяність з боку більшості солдатів, особливо старших, які також і тобі стараються якось допомогти».

Брат Роберт розповідає про один випадок із військовим, що мав намір дезертирувати. Виявляється, вдома в цього воїна було двоє маленьких дітей, одне з яких він ще не бачив, оскільки народилося під час його перебування на передовій. І от, з таким наміром, військовий випадково проходив повз бліндаж, де проживали капелани, і вирішив зайти. Прийшовши зі сльозами на очах, цей чоловік сказав, що хоче втекти до своїх дітей. «Звичайно ж, що у таких обставинах підібрати добрі поради було вкрай важко, але після довгої розмови йому справді стало легше, а згодом ми навіть ділились один з одним жартівливими історіями. Тому в кожній простій розмові ти можеш щось зробити від себе», – згадує брат Роберт.

Не обходилося і без курйозів. Одного разу ченці помазували воїнів пахучим миром. Наступного дня приходять до них солдати і кажуть, що одних після мирування чоло трішки пече, а інших – ні. От вони й подумали, що одні з них є святішими, а інші більші грішники. «Ми не знали, що їм відповісти, але на собі потім перевірили та виявили, що одне миро має певний складник, який потім пощипує. Насправді у цьому й полягала проблема, а військові відчитали це по-своєму» (сміються).

Висновки і відкриття

Здебільшого капелани зустрічалися із військовослужбовцями з усіх регіонів України, які потребують священиків, добрих священиків. Тому вони ще раз для себе зрозуміли, що наша Церква має розвиватися не лише в Галичині, але також на інших теренах нашої держави. Це пов’язано не тільки з капеланським служінням, адже духовні особи мають бути теж із тими людьми, які повернуться згодом із фронту назад у свої домівки та з багатьма тисячами тих, які живуть поруч із ними...

«Наші солдати потребують навчання про Бога, який не захований за релігійними культами, а Бога живого, який насправді їх любить і є поруч. А священики мають бути тими, які їм це проповідують, даруючи надію…» – відзначає о. Михайло.

Це підкреслює і брат Роберт у своїх роздумах: «По-перше, я зрозумів, що війна існує і у ХХІ столітті. Люди, наші ровесники гинуть. Війна жорстока, несправедлива. Це все є поруч з нами. По-друге, якою б жорстокою вона не була, все одно Бог присутній і на війні. Там люди перший раз переживають свій досвід Бога, перший раз пізнали, подумали про Нього. Я зрозумів, що богопосвячені особи повинні бути там, де панує страждання, а не там, де є комфорт, і тим самим вони будуть нести Бога в ті місця, де інші терплять».

Що можуть зробити ті люди, які хочуть допомогти українським воїнам?

Військовий капелан, волонтер – це ще не повний перелік людей, які видимо допомагають війську. Існують й інші способи сприяти миру та вкласти свою лепту громадянина, на захист якого стали добровольці та люди, що у військових умовах відвойовують незалежність.

Розпитуючи капеланів про потреби солдат, чуємо цікаві відповіді. «Крім молитви, найважливішим нашим вкладом буде пам’ять про війну, де терплять наші ближні, пам’ять, яка може до чогось спонукати, наприклад, допомогти родичам військових добрим словом, коштами чи якимось іншим способом», – зазначає брат Роберт.

Що стосується духовних осіб, то вони мали б розвивати різні ініціативи для реабілітації військовослужбовців. «Як показує практика В’єтнамської війни, більшість американських військових загинуло вже після її закінчення внаслідок різного роду суїцидів, зловживання алкоголем тощо. Для того, щоб такі речі не відбувалися в нас, то, звичайно, кожен має докласти максимум зусиль, щоб не залишити наших військових на самоті. Найелементарніше – це людська повага, подяка їм. Бо існує багато пасивних людей, що живуть у своєму комфорті, для яких війни ніби не існує. Але свідомі, побожні люди з почуттям патріотизму, ті, в яких живе любов, намагаються щось робити для своїх захисників», –  зауважує о. Михайло.

Виявом пошани найперше має бути звичайна людська подяка нашим солдатам за те, що вони вчинили, адже наші воїни є справжніми героями, які захищають свій народ. «Це люди, про яких говорить Господь: «Ніхто неспроможний любити більше, ніж тоді, коли він за своїх друзів своє життя віддає» (Ів. 15, 13).

Розмовляв брат Яків Шумило, ЧСВВ

Джерела:     osbm.in.ua

Воїни Христа Царя

26.01.2017р. Б. / "Апологія. У що ми, католики, віримо". Розмова про шанування святих (VIDEO)

"Католицький оглядач" та о.Роман Лаба OSPPE (Орден Святого Павла Першого Пустельника в Україні) запрошують до перегляду першого випуску нового проекту під робочою назвою "Апологія. У що ми, католики, віримо".

У низці передач розглядатимемо певні істини віри Католицької Церкви та намагатимось вияснити, чому ми, католики, власне віримо так, а не інакше.

Перший випуск присвячений катехизі про святих Католицької Церкви. Про підстави їх шанування та про їх роль в житті Церкви. 

Джерело:  Воїни Христа Царя

25.01.2017р. Б. / В’язниці, як дзеркало суспільного сумління

Бути поруч, незважаючи ні на що; давати надію, попри замкнутість та відчуження; сподіватися на покаяння та переосмислення, часто не вловлюючи навіть проблисків віри. Розмова з керівником Відділу душпастирства в пенітенціарній системі України Патріаршої курії УГКЦ отцем Костянтином Пантелеєм відкрила зовсім інший вимір священнослужителів, волонтерів, ув’язнених.

Існування в’язничної системи ― це можливість для Церкви проявити весь потенціал, яким Господь наділив її у справі милосердя. В’язниця, я переконаний, ― єдине на землі місце, де всі заклики до милосердя щодо душі і тіла можна виконати водночас: „нагодуй голодного; напій спраглого; зодягни нагого чи того, хто не має пристойного одягу; відвідай того, хто знаходиться у в’язниці…“, — розпочав розмову отець Костянтин.

Навчи віри та добра того, хто не знає

Ув’язнення злочинця, на перший погляд, вирішує проблему, бо за зло має покарання. Та чи можливо виправитися в середовищі таких самих правопорушників? Адже в’язниця, навіть в ідеальному суспільстві, перетворюється на консервування злочину, плекання злоби та бажання помсти. Тому, аби хоч трохи змінити ситуацію, мусимо бути присутніми серед цих людей, щоб вони розуміли ― ми їх підтримуємо в усьому, крім гріха.

Безумовно, велике значення має безпосереднє душпастирство, коли священик сам на сам спілкується з ув’язненим, може вислухати, порадити. Та душпастирство ― це й сама присутність священика, яка засвідчує, що ці люди не забуті. Зрештою, така моральна підтримка необхідна і персоналу в’язниць. Адже в час служби вони до певної міри теж мають обмежену свободу.

Умов грішника й поверни його з погибельної дороги на добру

Найважче з тими, хто отримав великі вироки чи пожиттєві терміни за вчинені найважчі злочини. Вони потребують духовної підтримки та водночас ― на краю відчаю і цинізму. Адже, що глибша психологічна рана, то більше відчуження. Тому до них священик повинен бути найбільш терпеливий.

Особливо складна категорія в’язнів, ті що вчинили злочини сексуального характеру. Такі люди відбувають подвійну покару: суспільну ізоляцію та жорстоке поводження з ними самих засуджених. До тих, з ким непросто працювати, належать і неповносправні в’язні, які мають серйозні психічні відхилення, а їх судять, як осіб, що можуть відповідати перед судом.

Непросто категорія — неповнолітні. Зараз кримінально-процесуальний кодекс дещо пом’якшив ставлення до злочинів малолітніх, тож їх кількість зменшується. Згідно зі статистикою, на вересень минулого року в Україні було 316 таких ув’язнених. Та ті, кого осуджують, мають важчі злочини і отримують великі терміни.

В’язниця, навіть в ідеальному суспільстві, перетворюється на консервування злочину, плекання злоби та бажання помсти

Це особливе середовище, де необхідна постійна дбайливість. А в нашій країні брак саме системної і професійної роботи з неповнолітніми ув’язненими. Проблема й в тому, що більшість тих, хто опиняється за ґратами — шістнадцятилітні. Тобто вже за два роки вони опиняються у дорослих тюрмах, а спілкування зі злочинцями з різним „стажем та статусом“ їх ще більше криміналізує. Знаю чимало випадків, коли ті, хто опинявся після дитячих колоній у дорослих в’язницях, потрапляють туди знову за нові злочини, часто й жорстокіші.

Тому, аби уникнути такого поглиблення у злочинний світ, неповнолітні засуджені мали б перебувати в окремих закладах. З ними потрібно працювати індивідуально, бо різні злочини потребують різної терапії. І це мали б бути професійно підготовлені соціальні психологи, педагоги, які передовсім хотіли б морально зцілити таких осіб.

Жінки-в’язні ― вразлива категорія, особливо неодноразово засуджені. У нашій Церкві створений центр адаптації для жінок. І понад тридцять колишніх засуджених перейшовши через цей центр. Значна частина з них знайшли себе і залишаються закоріненими в життя Церкви.

Шанси на моральне одужання та легшу адаптацію в’язнів дає мііжконфесійний підхід до роботи з позбавленими волі, коли пастирі виступають перед в’язнями одноголосно.

Молись за нього Богу, щоб допоміг йому

Та душпастирство — це не лише священик, а в значній мірі — волонтери. Впродовж багатьох років ми спостерігаємо, наскільки важлива присутності вірних. В’язні часто сприймають священиків, як людей, які ведуть якийсь особливий спосіб життя, недосяжний іншим, натомість, коли приходять волонтери — різні люди, з різних соціальних груп, із власними проблемами і показують, що з Господом виходять із різних труднощів, це дає надію на зміни.

Ніколи не забуду запитання, яке на порозі колонії задавали засуджені, проводжаючи нас: „невже вам не заплатили за те, що прийшли до нас?“. Тобто ті люди не могли повірити, що хтось добровільно, пожертвувавши власним часом, може прийти аби провести час з ними. Це дає їм усвідомлення, що можуть бути для когось важливими.

В нас є чимало людей, які допомагають проводити різні акції зі збору всього необхідного для ув’язнених, готувати той чи інших захід. Таке волонтерство необхідне, як свідчення суспільної солідарності. Складніша систематична робота. Є помічники капеланів, які в той чи інший спосіб долучаються про проведення реколекцій, євангелізації. Вони потребують ґрунтовнішої підготовки. Та в будь-якому випадку, готуючи волонтерів до спілкування з ув’язненими, акцентуємо на моральній стороні. Адже кожен має власні уявлення про в’язницю, тож інколи виникають ситуації, коли волонтер прийшовши туди вперше, відчуває певне напруження, а це, відповідно, відображається на спілкуванні. Важливо поводитися природно, невимушено, щоб ніхто не відчував дискомфорту.

Не варто якогось одного священика „закривати“ у в’язниці. Він має бути закорінений у життя парафіяльної спільноти, а попри те здійснювати службу в’язням

Та мушу наголосити, що підтримка в’язнів корисна і тим, хто допомагає. Адже завдяки цьому глибше усвідомлюємо, що таке гріх і це сприяє духовному зростанню, усвідомленню повноти і значимості свободи, а також мотивує перемагати спокусу, долати зло у власному серці. Навіть парафіяльне життя стає ціннішим, глибшим і більш усвідомленим, коли серед різних ініціатив служіння є час для в’язнів.

Важливим питанням є також залучення більшої кількості священнослужителів. На разі в нашій Церкві є 34 капелани, які здійснюють систематичну душпастирську роботу. Та найефективніше, якщо є певна ротація капеланів, щоб вони мали можливість відновити сили задля ефективнішої допомоги. Обстоюю думку, що не варто якогось одного священика „закривати“ у в’язниці. Він має бути закорінений у життя парафіяльної спільноти, а попри те здійснювати службу в’язням. Це збагачує еклезіальне життя спільноти і цілої єпархії, а також дає можливість більшої співпраці з волонтерами.

Від серця прощай тим, хто тебе образив

Глибше усвідомлення таємниці Церкви полягає в зацікавленні в житті одне одного. Щоб подолати відчуження щодо людей, які вчинили злочини, варто пам’ятати слова Папи Франциска при зустрічі 23 жовтня 2014 року у Римі з делегатами Міжнародної асоціації кримінального права. Що існує так званий популізм, коли ми готові призначити найбільшу кару за будь-який злочин і покладаємо відповідальність виключно на людей, у яких проявилося це зло, скидаючи з себе відповідальність причетності до різних тенденцій і настроїв зла. Оздоровлення суспільства можливе, якщо будемо реагувати на болі і потреби кожної особи. Папа звернув увагу на те, що поняття „вершити правосуддя“ не означає „покарання задля покарання“, а має на меті „перевиховання винуватця“ ― „дійсне покарання не існує без надії“.

Утіш і розваж засмученого

Наша Церква з ув’язненими працює в багатьох напрямах. На жаль, досі нема жодного реабілітаційного центру для чоловіків, хоча, вважаю, що ми давно визріли для цього.

Важливим напрямом підтримки позбавлених волі є служба листувань. У Києві з 1992 року діє громада Святого Микола Чудотворця, яка постійно підтримує зв’язок і відстежує позитивні зміни та процес розвитку цих людей. Окрім цього спонукуємо семінаристів створити програму Впровадження до Святого Письма, щоб у листах пояснювати в’язням Боже слово.

До підтримки засуджених залучаємо людей різних спеціальностей. Та, наприклад, серед волонтерів є чимало фахових правників, які розуміють проблему кримінального права і виконують правозахисні та юридичні функції. Також є волонтери-медики — для наших тюрем це особливо актуально. Минулоріч успішно провели акцію перевірки зору ув’язнених і тим, хто потребував, закупили окуляри. До роботи з в’язнями залучаємо педагогів, психологів, соціальних працівників.

Є також люди, які допомагають в’язням відкривають у собі творчі здібності, особливо це актуально в дитячих колоніях. Досить часто засуджені відкривають у собі таланти в декоративно-прикладному чи образотворчому мистецтві. Я бачив, як неповнолітні в’язні вчилися вишивати різними стилями, бісером у супроводі майстрині у Кременчуцькій виховній колонії. Такі вміння урізноманітнюють їхнє перебування у в’язниці та змінює характер, виховуючи наполегливість і естетичні насолоду від роботи.

Багато хто співає, що теж сприяє духовному розвитку. Велику підтримку маємо від Братства козацького бойового звичаю „Спас“. Вони для неповнолітніх засуджених у літній період організовували козацькі розваги спортивні змагання, що сприяло вихованню духовності і патріотизму.

Тобто ведемо досить масштабну діяльність, та ще більше необхідно робити. Тому завжди раді різним суспільним ініціативам з підтримки засуджених та тих, хто відбув покарання.

Розмовляла Наталія Павлишин

Джерела:     dyvensvit.org

Воїни Христа Царя

24.01.2017р. Б. / Блаженніший Святослав зустрівся із родинами героїв Небесної cотні в Києві

Усі священики, що були на Майдані, пішли в АТО. Понад 400 ротацій відбули наші капелани, отримуючи як фізичні, так і психічні рани. Капелани самі потім повинні відбувати курс реабілітації. Бо коли під обстрілами священик виносить на своїх руках тіла вбитих, то потім йому тяжко повернутися до свого звичного життя в парафії і сім’ї.

Сказав Глава УГКЦ Блаженніший Святослав 23 січня під час зустрічі із родинами героїв Небесної сотні в Києві.

У своєму слові він зазначив, що сьогодні Предстоятелі Церков України стоять на передовій цієї інформаційної війни: «Кожного разу, коли ми прориваємо інформаційну блокаду, то стаємо голосом усього суспільства». А далі він звернувся безпосередньо до родичів загиблих героїв: «Кожен із нас має свій біль: трагедію матері, що втратила сина, чи біль дитини, яка втратила батька, неможливо виміряти. Та ми можемо бути разом із вами, аби підставити своє плече, щоб ви не почувалися покинутими».

Наприкінці зустрічі Блаженніший Святослав пригадав те, що Державний секретар Ватикану під час свого візиту в Україну, помолився в каплиці героїв Небесної сотні в Києві.

Джерело:    Департамент інформації УГКЦ

23.01.2017р. Б. / Перемоги над Йосипом Сліпим радянська влада не досягнула (+VIDEO)

Український історик, професор Київського національного уніерситету, Володимир Сергійчук у програмі «Відкрита Церква», розповів, чому Й. Сліпий і греко-католики були такі ненависні радянській владі.

«Ця церква взяла на себе місію духовного проводу, не тільки над галичанами, а зрештою над усіма українцями, які хотіли бути господарями на своїй землі, — підкреслив історик. — План полягав у тому, щоб до закінчення війни з Німеччиною, розгромити греко-католицьку церкву. Арештовують Йосипа Сліпого, але два місяці він не дає тих показань, які від нього добиваються. Перемоги над Йосипом Сліпим радянська влада не досягнула.

У програмі «Відкрита Церква» наше розслідування достовірності російських «документальних» фільмів. А також, вперше унікальний запис Богослужіння на Свято Водохреща 1942 року у Львові, яке очолив сам Блаженніший Йосип Сліпий.

Джерела:    zhyve.tv

Воїни Христа Царя