21.03.2016р. Б. / Гарнізонний храм Святих Бориса і Гліба освятили в Дружківці Донецької області (+VIDEO)

18 березня 2016 року в Дружківці Донецької області владика Михаїл (Колтун), керівник Відділу Патріаршої курії у справах душпастирства силових структур, освятив гарнізонний храм Святих Бориса і Гліба. Розрахований храм на 70 осіб.

Особливістю конструкції є те, що храм легко розкладається і його можна перевозити. Автором проекту храму є отець Василь Іванюк, декан Краматорського деканату УГКЦ, військовий капелан. Разом з отцем над спорудженням храму працювали військові 81-ї бригади, а також допомагали меценати. 

До цього у прифронтовій зоні РУВ вже освятили 17 капличок УГКЦ.

Джерело:     Департамент інформації УГКЦ

20.03.2016р. Б. / Усвідомлюючи відповідальність перед Богом…

Слово, яке дуже часто чуємо останніми місяцями, – це "Конституція". Цей термін вживається з різною метою: переважно для позначення документа, якого нам треба дотримуватися, або ж документа, зміст якого необхідно поправити. Хочу сьогодні представити кілька думок, пов’язаних із Конституцією.

Усі держави на Земній кулі мають Конституцію або принаймні хочуть її мати. Деякі мають Основний закон, хоча він не розписаний. Прикладом може слугувати Королівство Великобританії. Але хоча громадяни Королівства не мають писаного документа, на якого можуть покликатися, у них є дуже чітке усвідомлення існування законів.

Що таке Конституція? Це документ, в якому зібрані ті закони, що на них побудована держава.

Конституцію називають ще Основним законом, бо це справді основа, на яку спирається суспільний лад поодиноких держав. У зв’язку з цим пригадуються слова з Євангелії, якими Ісус Христос порівнює людину, яка своє життя упорядковує згідно з Божою наукою, з будинком, поставленим на солідній кам’яній основі, завдяки чому він безпечно переживає всякі негоди (пор. Мт. 7, 24-25).

Якщо Конституція побудована на солідній основі та всі громадяни – від найвищого до найнижчого – ретельно дотримуються закону, який написаний на загальне благо, така держава сильна і належно шанована всіма іншими державами.   

       

Відроджена наприкінці ХХ століття Українська Держава одержала свою Конституцію у 1996 році. На превеликий жаль, у нас вона ніколи не була Основним законом. За 20 років переживала кілька редакцій або, точніше, кілька інтерпретацій, відповідно до потреб чи примх власть імущих. Кожна зміна приносила якусь кризу…

Сьогодні знову переживаємо кризу і то дуже поважну. Вдруге пригадуються слова Христа, який порівнює людину, що легковажить Божою наукою, з чоловіком, що збудував свою хату на піску. Каже наш Спаситель: прийдуть бурі, вітри, дощі і будинок упаде (пор. Мт. 7, 26-27).

Не одного читача здивує порівняння державного закону з Божою наукою. Однак прохаю вас не робити поспішно негативних зауважень. На початку цього матеріалу було сказано, що кожна нормальна держава хоче мати Конституцію – тривкий Основний закон. Цілком інакшою є ситуація із згадкою в цьому документі про Бога. Далеко не всі Конституції її мають.

Наш Основний закон, укладений 1996 року, згадує про Бога, доказом чого є цитата в назві цього матеріалу. Цим фактом ми можемо і повинні пишатися, бо навіть попри всі хиби нашої Конституції така згадка дуже багато каже про наш народ і про нашу державу.

А що саме вона каже? Над цим варто задуматися, зважаючи, по-перше, на святий час - Великий піст, що недавно розпочався, і, по-друге, на політичну ситуацію, в якій ми опинилися.

Автори нашого Основного закону згадкою про Бога насамперед заявили перед усім світом, що, незважаючи на наше недавнє минуле, ми є або хочемо бути державою, в якій дуже велике, переважне число громадян вірить у Бога. Який зміст для існування нашої держави мають цитовані в назві слова? Це важливе, однак прикре запитання, яке все ж таки мусимо собі поставити.

Спробуємо його уточнити: наскільки наші посадовці усвідомлюють відповідальність перед Богом за свої слова та вчинки? Автор цих рядків не береться відповідати на таке важке запитання, але настрої, які панують у населенні, – брак довіри одне до одного, особливо у вищих ешелонах влади, легкодушність, з якою творяться закони і приписи суспільної поведінки, а також складність здійснення реформ, – змушують нас замислитися, наскільки ми справді свідомі відповідальності перед Богом за те, що чинимо.

Чи маємо підставу пишатися згадкою про Бога в нашому Основному законі? На жаль, у нашій державі відбувається багато подій, головно в політичному житті, які можемо сприймати тільки з болем душі. Тому − думають ті, хто читає ці рядки − доводиться тільки тремтіти за наслідки для себе та для інших від нашої духовної поверховності.

Адже, якщо б можновладці були свідомі змісту й суті цієї статті Конституції, то вони, наприклад, сідаючи за стіл для переговорів про створення коаліції у Верховній Раді, мали б дуже чітко усвідомлювати свою відповідальність перед Богом; голосуючи за різні закони, призначення на керівні посади – мали б усвідомлювати свою відповідальність перед Богом; приймаючи (у випадку уряду) якісь рішення – мали б усвідомлювати свою відповідальність перед Богом. І так у всіх сферах нашого життя.

Так, з одного боку, багато причин сумніватися в щирості наших переконань. Але з іншого – згадка про Бога в нашій Конституції є підставою для надії, що завжди так не буде. Хоча недруги нашого народу стараються нас переконати, що немає і не може бути надії на краще майбутнє (українці, кажуть вони, приречені на загладу), однак саме тому, що в нашому Основному законі є згадка про Бога, ми не маємо впадати в розпуку. Радше навпаки, не сміємо позбуватися надії.

Наш визначний громадянин, Юрій Старосольський, у своїй книжці "Велика гра" дуже гарно сказав: "В кім надія – ще лік, той – цілий чоловік!" А там, де є Бог, завжди є надія. Висловлена авторами нашої Конституції згадка про Бога – це підстава для надії. Вище було згадано, скільки лиха відбувається в нашій державі: за це його "творці", якщо не навернуться, змушені будуть прийняти кару від Бога. Проте й багато добра робиться в нашому народі: скільки щирої молитви єднає віруючих людей із Небесним Отцем!

Ми повинні бути дуже вдячні авторам нашої Конституції, що, пишучи її, не закрили очей на спасенну дійсність, не тільки на зрозумілу правду, що Бог є з нами, а й на те, що дуже багато серед нас щиро стараються бути з Богом. Тож вгору піднесімо серця, усі ті, що вже стараєтеся бути з Богом. А ви, брати і сестри, що легкодушно блукаєте, шукайте дороги до Нього!

+ ЛЮБОМИР

Джерела:      pravda.com.ua

Воїни Христа Царя

19.03.2016р. Б. / Єпископ Станіслав Широкорадюк: «Сьогодні продають наших людей, як Юда Христа»

З усієї України прийшли та приїхали католики, щоб узяти участь у великопісній Хресні Дорозі, яка відбулася учора в Шаргороді на Вінниччині.

Молебень очолював ординарій Харківсько-Запорізької дієцезії Станіслав Широкорадюк.

Перед Хресною Дорогою у храмі св. Флоріана відбулася Служба Божа. Проповідь виголосив владика Станіслав.

Коментуючи сьогоднішнє Євангеліє, проповідник наголосив, що лукавий і твердолобий народ, який хоче каменувати Ісуса — це не лише євреї, це кожен із нас. «Той лукавий народ, те зміїне плем’я — це праобраз кожного з нас. Це ми так легко змінюємо Бога на золотих тельців. Це ми швидко беремося за каміння, щоб когось засудити. Це ми рішаємо, кому жити, кому вмерти, яку дитину народити, яку викинути. На кожному кроці ми можемо впізнати самі себе. Сьогодні Бог до кожного з нас звертається: “За які діла ви хочете мене каменувати?”. Ми міняємо Бога на золотого тельця. Мало ми ходимо до ворожок, до колдунів, шаманок? Стидно часом слухати, до чого вдаються християни, коли хочуть чогось добитися у своєму житті: чужого чоловіка чи жінку, чи майно — то готові диявола запросити навіть. Хіба не впізнаємо себе серед того твердолобого і прелюбодійного народу?»

Владика згадав також про секти, забобони, астрологію та інших «золотих телят».

Крім того єпископ Станіслав, який служить у Харкові, прокоментував сьогоднішню ситуацію на сході України, стверджуючи, що наших людей сьогодні продають, як Юда Христа: «Ми навчилися торгувати всім, навіть людським життям. Скільки сьогодні зради в Україні… Слава Богу, що ви всього не знаєте… Скільки сьогодні людей з погонами продали наших хлопців на Сході… Мільйони заробляють на людському житті, на своїх людях… Є якась боротьба, щось діється, але ще більше продається. Ісус Христос до сьогоднішнього дня каменований. Сьогодні продають наших людей, як Юда Ісуса Христа…», — сказав ієрарх.

Єпископ Широкорадюк наголосив, що ми дочекалися в Україні свободи віросповідання та вибору, а тепер треба бути відповідальними. «Бог дає нам таких керівників, як ми самі. Якщо ми вміємо за гречку голосувати, то потім треба ту гречку їсти», — сказав владика.

Як відомо, у Харкові при римо-католицькому храмі діє центр соціальної допомоги для біженців, де є велика їдальня, куди щодня приходять на обіди потребуючі; там же пункт розподілу гуманітарної допомоги — одяг, взуття, продовольчі пакети; є душові та пральні машини, кабінет штатного психолога та юриста. Також діє щось на зразок світлиці для дітей біженців — вони приходять, займаються, роблять уроки.

Згадуючи про переселенців, які приходять до цього центру і стоять у черзі за продовольчими пакетами, єпископ Станіслав сказав, що вони почуваються винними. «Вони кажуть: “Ми на це заслужили. Ми за гроші ходили на мітинги. За гроші вішали комуністичні прапори. За гроші вішали російські прапори. Кричали: Путін, прийди”. Кожен пайок, зароблений нечесним шляхом не буде солодким, але його доведеться з’їсти», — додав єпископ.

Владика Широкорадюк пригадав, що під час зустрічі з Папою Францискм вони згадували біблійну розповідь про «Виноградник Навота» (1 Цар 21, 1-16). Цар Ахав хотів купити у Навота виноградник, але Навот не бажав продавати спадщину своїх батьків, тоді дружина царя підлаштувала очорнення та вбивство Навота, щоб її чоловік отримав виноградник.

«Наша земля сьогодні просочена невинною кров’ю людей через те, що якийсь там Ахав хоче забрати собі чуже майно», — сказав єпископ Станіслав і додав, що є тільки один справедливий та милосердний Цар, який нічого не забирає, а лише дає нам надію і благодать та винагороджує за страждання.

«У Бога є своя справедливість і ніхто не зможе від Нього відкупитися. Немає іншого Царя та іншого Бога, ніж Ісус Христос, Який віддав за нас своє життя на хресті. Ми повинні цінувати своє християнство, викинути всіх золотих тельців і жити по совісті», — завершив свою проповідь єпископ Станіслав Широкорадюк.

Джерела:     credo

Воїни Христа Царя

19.03.2016р. Б. / Політика як шлях до святості: блаженний Карл Австрійський

Блаженний Карл Австрійський - імператор Карл I Франц Йосип, останній монарх з династії Габсбургів. Карл Австрійський був беатифікований Папою Іваном Павлом II в 2004 році.

Карл Франц Йосип народився 17 серпня 1887 року в Персенбойзі поблизу Відня. Син ерцгерцога Отто і ерцгерцогині Марії Йозеф, дочки Саксонського короля, сам він носив титул ерцгерцога Австрійського. Освіту майбутній імператор отримав у Відні й Празі, потім вибрав шлях військової кар'єри, що було звичайною справою для юнака з імператорської родини.

У 1911 році Франц Йосип одружився на Зіті Бурбон-Пармській. Це було воістину християнське подружжя. Першою думкою ерцгерцога при укладенні шлюбу було бажання довірити цю єдність небесному заступництву Діви Марії. У перші дні після весілля майбутній імператор відправився разом з молодою дружиною в паломництво в Маріацелль. Граф П'єтро Ревертера, який займав посаду камерленго при принцесі Зіті, так описував стосунки між подружжям: «За моїми особистими спостереженнями, стосунки між ними були надзвичайно глибокими, повними ніжності і м'якості. Свідком цієї ніжності я і сам інколи ставав, коли, наприклад, Слуга Божий Карл I виступав з промовою на офіційних прийомах - а вони його зовсім не приваблювали. Я сам бачив, як Її Величність перед цим ласкаво підбадьорювала його, щоб він виконав свій обов'язок, який був йому настільки неприємним. А в кінці, з тією ж ласкою, вона завжди знаходила слова радості та схвалення». Сам Карл перед весіллям в листі своєму колишньому наставникові зізнавався: «Я - найщасливіший з заручених, адже я заручений з найкращою дівчиною на світі». Зіта (до речі, їй пощастило свідчити на процесі беатифікації чоловіка) згадувала, що під час заручин Карл не раз говорив їй: «Тепер ми повинні допомогти один одному потрапити в рай!». «Для нього, - пише Зіта, - ця мета була абсолютно серйозною». Карл I  Австрійський надихався словами молитви Господньої: «Хай буде воля Твоя». Шукати волі Божої і намагатися виконувати її найкращим чином: це і стало секретом святості монарха.

У щасливому, міцному шлюбі у подружжя народилося вісім дітей.

У 1916 році, у віці 29 років, Карл став імператором Австрії і був коронований на престол Угорщини. Ті, хто був тоді з ним поруч, свідчать про високе почуття відповідальності, з яким він зійшов на трон і здійснював правління. Причому відповідальність ця була не тільки рисою його характеру, але і плодом релігійних переконань. Він завжди пам'ятав, що влада дана Богом.

Момент коронації Карл I сприйняв як «священну гідність»: йому були довірені самим Богом і Церквою народи, за які він несе відповідальність перед Богом. Карл був переконаний, що в цій місії він повинен за них «страждати, молитися, померти». Тому імператорство стало для нього шляхом до глибшого єднання з Богом, у Якого він просив врятувати ввірені йому душі. Саме на троні Карл I, імператор Австрійський, наділений одночасно титулом Карла IV, апостольського короля Угорщини, проявив свою любов до Господа і прихильність Його вченню. Своєю ціллю він ставив духовне і матеріальне благо підданих, в конфліктах виявляв велику терпеливість. Але яким же чином імператор-офіцер може досягати святості?

Християнські переконання, з якими Карл I керував імперією, не покидали його і на полі битви. Про це свідчить його неприйняття газової зброї, а також використання підводних човнів для атаки на ворожі міста, що виходили на Адріатичне море, в першу чергу Венецію. Карл вважав, що цивільне населення повинне бути абсолютно недоторканним.

Карл I  відчував великий вплив енцикліки Папи Лева XIII Rerum Novarum. Він був першим главою держави - в Європі і в світі, - який створив міністерство соціальної допомоги і охорони здоров'я, а також задумав аграрну реформу. Імператор ввів контроль за цінами, щоб забезпечити захист робітників, і заснував почесні посади для багатих, які бажали служити імператору. Карл збільшив зарплати і ввів пенсії, а також заснував «народні кухні» - їдальні. Під час війни чимало кроків було ним зроблено для боротьби з корупцією і зловживаннями військового часу, він створив фонд з роздачі харчування і тим самим допоміг п'яти мільйонам бідних. Він сам, разом з членами своєї сім'ї, у воєнний час харчувався тими ж пайками, що і солдати. Одного разу хтось із його оточення заперечив йому: бідняки звикли до свого становища і не потребують такої турботи, - на що Карл відповів: «Це такі ж люди, як і я сам, і вони відчувають голод, спрагу  так само, як і я». Під час війни він роздавав їжу людям, які залишилися без даху над головою, не роблячи при цьому відмінностей між «своїми» і «ворогами», але керуючись одним лише християнським милосердям.

Миротворчі спроби імператора Карла I не увінчалися успіхом. Він повинен був терпіти наклепи, багато хто засуджував його за слабкість і називав зрадником німецького союзника.

Після розпаду Австро-Угорщини в листопаді 1918 р. імператор оголосив, що «відсторонюється від управління державою», проте не зрікся престолу. Читаємо свідчення сучасників: «Під час розпаду монархії Слуга Божий повів себе чудово, як і у всіх інших випадках. Він не зрікся престолу, оскільки, відповідно до його поглядів, царство було довірено йому благодаттю Божою, і він не міг відректися від цього обов’язку. Він лише відмовився від тимчасових повноважень, приймаючи як волю Божу все, що йому довелося вистраждати. Єдиним бажанням Слуги Божого було те, щоб в цій ситуації не відбувалося жодного кровопролиття. Він глибоко слідував християнським принципам любові до ближнього, діючи так, а не інакше».

Після двох невдалих спроб повернути угорський престол в 1921 році він був доставлений на острів Мадейра, визначений йому як місце заслання. Імператриця Зіта описала негаразди, які довелося терпіти подружжю під час морської подорожі. Вона пише, що Карл I найбільше страждав через неможливість брати участь у Службі Божій і приймати Причастя. Імператор помер всього лише через п'ять місяців після вигнання. Він відчував наближення смерті, але віра в усьому підтримувала його. Жодного разу з його вуст не прозвучала скарга або звинувачення гонителям, але єдиною його турботою було зберегти любов до Бога. Свої страждання, які він змушений був терпіти у віці всього лише 35 років, він сприймав як хресну жертву за благо свого народу. Серед інших, про це залишилися свідоцтва капелана, який провів з ним два місяці у вигнанні: «Мене вражала його віра, - пише отець Антоніо Хоменеї де Гувейя, - віра надзвичайна, практична, що підкоряє всі вчинки Божественній волі, з найбільшою покорою терпить усі негаразди і суперечності, та, яка не промовляє жодного слова  невдоволення на адресу ворогів. Навпаки, він говорив, що вони служили знаряддям Божественного провидіння. Ночі здебільшого він проводив перед Пресвятими Дарами».

Захворівши на запалення легенів, імператор терпляче переносив біль, думаючи насамперед про інших. Покоївка імператриці, свідок останніх днів Карла I, передає його слова, якими він звертав сам до себе: «Аби не втратити терпець, не втратити терпець». Під час смертельної хвороби монарх невпинно молився, в тому числі й вголос, незважаючи на тривалі та важкі напади кашлю. Він постійно бажав з'єднатися з Христом у Святих Тайнах. Неминучу смерть він вважав тимчасовою розлукою з рідними, повторюючи: «Всі ми знову знайдемо один одного в обіймах Спасителя».

Перед смертю Карл I висповідався і соборувався. Ці Таїнства йому уділив угорський священик Паоло Шамбокі. Ось його свідчення: «Він не відривав палаючого погляду від дароносиці, і тому я продовжував стояти так, щоб він міг дивитися на Пресвяті Дари».

Імператор помер через чотири дні, в які його дружина майже не відходила від нього за його бажанням, і останнім словом монарха перед смертю було ім'я Господнє.

Яку духовну спадщину залишив нам блаженний Карл I, від якого нас відділяє ціле століття? Перш за все, це повна сумісність ідеалу християнської святості з політичною діяльністю. Хоча контекст, в якому жив Карл I, був абсолютно своєрідним, його прихильність до християнських цінностей в суспільному житті актуальна в будь-який історичний момент.

Джерела:     Радіо Ватикан

Воїни Христа Царя

18.03.2016р. Б. / Глава УГКЦ: «РПЦ не передбачає іншого спілкування, крім як возз’єднання з нею» (+VIDEO)

Глава Української Греко-Католицької Церкви Блаженніший Святослав під час круглого столу «Насильницька ліквідація УГКЦ та її наслідки: уроки й завдання для сьогодення» у приміщенні Національного університету імені Тараса Шевченка розвінчав деякі пропагандистські терміни, які впродовж десятиліть застосовуються до УГКЦ.

Собор чи псевдособор? Блаженніший Святослав розповів, що зараз готується до публікації низка документів десятирічної давності. Це переписка колишнього Глави УГКЦ Блаженнішого Любомира з тодішнім Московським Патріархом Алексієм ІІ.

«Це є об’ємний лист, де йдеться про те, що осмислюючи ці події, ми могли б пізнати правду і визнати, чому ці події з точки зору канонічного права Католицької Церкви є псевдособором. Відповідь, яку отримав мій попередник, підписана тодішнім головою зовнішньоцерковних відносин Московського Патріархату, а нинішнім Патріархом Кирилом. І перша теза в цьому листі звучить так: «Собор є канонічний. А якщо вживається термін «псевдособор», то далі нема про що говорити»», – зауважив Глава УГКЦ.

Коли Католицька Церква, пояснив він, говорить про канонічність чи неканонічність цього «собору», то говорить про певну суперечність або прямо заперечення канонічного права. «Натомість Московський Патріархат перебуває цілком в іншій парадигмі. Канонічним вважається все те, що в лоні російського православ’я. Усе те, що веде в лоно російського православ’я, не залежно від методу, є канонічним. Тобто мета виправдовує засоби. Такого типу дискусія про канонічність чи неканонічність має прямий зв'язок про канонічність чи неканонічність Церков українського православ’я сьогодні. Тобто не йдеться про так звані канони, не йдеться про права чи закони церковні. Йдеться про те, хто не є з нами, той проти нас. І хто не є в лоні єдиноспасаємого човна, той, очевидно, не є канонічний», – сказав Предстоятель.

Також вживався термін «возз’єднання». «Багато науковців, – каже Глава УГКЦ, – задаються риторичним запитанням, як можна бути з кимось возз’єднаним, тобто повернутися в якесь лоно, якщо хтось ніколи в тому лоні не перебував?! Українська Греко-Католицька Церква як спадкоємиця Київської Митрополії своєю матірною Церквою має Константинопольський Патріархат. Ніколи ця церковна одиниця не була в єдності з Московським Патріархатом. Тому з історичної точки зору термін «возз’єднання» є абсурдним. І якщо відкрити документ, його можна знайти на офіційному сайті Відділу зовнішніх церковних відносин Московського Патріархату, який називається «Основные принципы отношения к инославию Русской Православной Церкви». І будь-які відносини з РПЦ називатимуться дорогою до возз’єднання. І постійно цей термін застосовуватиметься. Тобто возз’єднання – це не є щось, що залишилося в минулому. В РПЦ немає іншої моделі будування контактів чи єдності, як тільки дорога возз’єднання».

Проте, наголосив Глава УГКЦ, офіційна позиція Церкви не завжди відповідає сумлінню православних. Прикладом цього є те, що з нагоди 70-их роковин ліквідації УГКЦ група православних інтелектуалів і просто чесних людей на нашу адресу скерували листа, в якому засуджують і самі визнають злочини Львівського псевдособору. «Я б хотів, – додав Блаженніший Святослав, – аби ми написали офіційний лист-відповідь нашим братам православним. І я хочу бути першим підписантом такого листа. І закликаю греко-католиків у слід за мною також його підписати».

Джерело:      Департамент інформації УГКЦ

17.03.2016р. Б. / Священик не може йти у політику, бо із вовками жити – по-вовчому вити, - Венедикт (Алексійчук)

Чим викликана нинішня агресія Росії до України? Чому Церква має сторонитися політики? Як не зламатися психологічно у нинішній нелегкий в країні час? Про все це йшлося під час зустрічі з єпископом-помічником Львівської архиєпархії УГКЦ, владикою Венедиктом (Алексійчуком).

Нинішня агресія до України викликана тим, що Росія боїться «заразитися» змінами, які відбулися в нас

Агресію має той, хто боїться. Тому нинішня агресія Росії до України викликана тим, що вона боїться, що зміни, які сталися в нас, можуть відбутися і в них. Росія боїться греко-католицької церкви, вони не мають стільки претензій навіть до римо-католиків, як до нас.

Поруч з нами є дві слов’янські держави, чому ж на їхньому фоні Україна є інакшою? На моє переконання, тому що Україна відрізняється, тому що має таку греко-католицьку церкву, а її феномен у тому, що вона має незалежність від держави. Янукович також мав страх перед греко-католицькою церквою, бо це сила, яка є неконтрольованою…

Священик не може йти у політику, бо, як кажуть, із вовками жити – по-вовчому вити

Коли, до прикладу, Церква входить у політику, їй можуть давати певні дивіденди, але у цьому світі не буває нічого безплатного. Навіть сир у мишоловці і той, кажуть, став платним (сміється-Ред.) А як у нас в народі говорять, хто платить, той і замовляє бал.

Церква має єдине покликання – не мовчати, свідчити правду, боронити її, говорити про неї. А коли вона входить у якусь політичну партію, то стає залежною. А самі знаєте, з вовками жити – по-вовчому вити. Так, коли наш капелан йшов працювати у Львівську міську раду, однією з моїх умов було, щоби він не отримував там зарплати.

Погляньмо, чи мали ми за всю історію України якесь велике пошанування від президентів. Завжди мали із владою конфлікти. Нам нема різниці чи це праві, чи ліві, до якої партії хто відноситься, якщо роблять добре, то Слава Богу, а, якщо зле, – ­на це треба вказати.

Звісно, бувають екстремальні ситуації, коли Церква може входити в політику. Тут знову доцільно згадати про Омеляна Ковча. Під час німецької окупації він короткочасно був мером Перемишлян. Але, якщо у житті є винятки, то це ще не означає, що вони є правилами.

Можуть бути виключення, коли священик йде в політику – стає депутатом міської ради чи Верховної Ради. Але проблема в тому, що це не є покликанням Церкви. І небезпека у тому, що вона може почати виконувати невластиві їй покликання.

Я за те, щоби Церква входила у політику та бізнес. Але не священики, а миряни, які мають здорові християнські цінності, які не привабляться спокусливими пропозиціями у владі.

Часом гроші жертвують як хабар, щоби відкупитися

Як говориться, краще не рятувати цілий світ, а допомогти одній конкретній людині. Господь ледь не під ніс нам дає багато обставин, варто лише трішки придивитися і зможемо виразити милостиню у свій особливий спосіб.

Боронь Боже, якщо ти жертвуєш лише гроші, бо часом їх дають лише для того, щоби відкупитися. Можна присвятити кілька годин в тиждень волонтерству – відвідуванню поранених у військовому госпіталі чи немічних у будинку престарілих. Це також милостиня, кожен може собі щось обрати.

Про ЗМІ: Не важливо, що трамвай ходить, коли зійшов із рейок, про це усі напишуть

Як давати раду із потоком негативної інформації, який через нелегку ситуацію в країні щодня обвалюється на наші голови? Дуже важливо зрозуміти, що у цей час нас помістив Бог. А Йому видніше для чого і чому. Коли приймемо це, то усвідомимо, що ці обставини не є випадковими, що за ними стоїть Господь. Наша проблема у тому, що ми хочемо втекти від дійсності. Прийняття – ще не означає згоду, але коли воно є, то приходить мир та спокій.

Тут доречно згадати про священномученика Омеляна Ковча, який був феноменальною особистістю і  у часи польської влади захищав українців. Був аж 40 разів арештований! Коли прийшли комуністи і почали винищувати поляків, він став на захист останніх. Коли українці, скориставшись тим, що поляків почали утискати, хотіли собі присвоїти якесь їхнє майно, Омелян Ковч скликав до церкви людей і наказав повернути награбоване, в іншому випадку – піде з парафії. Коли ж прийшли німці і стали вбивати євреїв, він став їх боронити. Тобто, коли було потрібно, він брав під свою опіку і українців, і поляків, і євреїв. А коли потрапив до концтабору Майданек, то сказав, що не хоче звідти йти. Уявляєте?! Омелян Ковч розумів, що не спроста Господь його туди послав, що саме тут він має виконувати свою місію.

Мені здається, часом є так, що весь оцей негатив накручують журналісти…Був нещодавно на одній парафії – там так багато всього робиться, дуже сильно згуртувалися діти, молодь і старші люди, але про це ніхто не написав. Як то кажуть, не важливо, що трамвай ходить, але, коли він зійшов із рейок, то всі про це напишуть (сміється-Ред.) Тобто це питання напряму стосується і журналістів, адже важливо подавати і хорошу інформацію. Знаєте, чим відрізняється бджілка від мухи? Бджілка приносить мед, а муха – самі знаєте що. Журналісти мають бути отакими бджілками…

Соцмережі – це віртуальна реальність, особиста зустріч є важливішою

Я дуже не люблю Інтернет, тому що це не є реальною зустріччю, це – віртуальна реальність. Погляньмо у Євангеліє, Ісус Христос особисто зустрічався з людьми. Вважаю, що в житті є дуже важливою оця особиста зустріч.

Тим не менше, я зареєстрований у Facebook, адже свідомий того, що ми живемо у сучасному світі. Мені часто пишуть, щоби я не облишав викладати тут свої думки, щоби у цьому морі інформації був позитив. Нічого у Facebook не коментую, просто ділюся тим, що є для мене важливим та дорогим.

Соломія ГОЛОВІНА, Львівський портал

Джерело:   Воїни Христа Царя

16.03.2016р. Б. / ПЕТИЦІЯ: Не допустити проведення у Львові комлексу заходів, анонсованих ЛГБТ-спільнотою

У засобах масової інформації анонсовано проведення так званого "Фестивалю рівності", який планують організувати 19-20.03.16 у місті Львів. Формальною метою заходу є боротьба з упередженням та дискримінацією, проте, на нашу думку, цей захід є пропагандою деструктивних цінностей та пріоритетів не притаманних для українського суспільства. Проведення такого роду заходів може суттєво загострити суспільні протистояння та стати причиною дестабілізації ситуації в місті Львові. Галичина завжди вирізнялась традиційними та консервативними поглядами щодо інституту сім'ї та принципів виховання підростаючого покоління, також тут сильний вплив релігійних общин, які негативно ставляться до пропаганди одностатевих зносин (саме ця тема є домінуючою у анонсованій програмі проведення "Фестивалю рівності").

Звертаємось до міського голови міста Львова та депутатів львівської міської ради вжити заходів з метою недопущення проведення так званого "Фестивалю рівності" щоб уникнути суспільних збурень та, як наслідок, створення негативного іміджу міста Львова.

Автор: Літературно-просвітницький проект "Дух нації"

Дата початку збору підписів: 15 березня 2016 р.

До кінця збору підписів залишилось: 60 днів

Станом на 15 березня петицію підписали 173 особи з 1000 необхідних.

Джерело:   Воїни Христа Царя