10.03.2016р. Б. / На спомин про підлий ювілей

24 вересня 1949-го Георгій Карпов, голова агенства, яке з боку НКВД контролювало Російську православну церкву, писав Йосифу Сталіну і його поплічникам конфіденційного листа із огидним самовихвалянням – «Інструкцію уряду про ліквідацію греко-католицької церкви [в Україні] було втілено в життя» - виспівував Карпов – «Уніатська церква, яка була підпорядкована Папі Римському була ліквідована через возз’єднання з Російською православною церквою».

Ключовою подією цього агресивного плану, у здійснені якого російське православ’я діяло в якості прикриття для жорстокого нападу атеїстичного режиму на християнську Церкву, стали події, які 8 березня 1946 року розгорнулися у Львові – столиці Галичини. Після поліційного насилля, яке тривало рік часу, неканонічне зібрання (псевдособор) українських греко-католицьких священиків «проголосував», без обговорення, «спонтанним» піднесенням рук за скасування Берестеської Унії 1596 року. Жоден український греко-католицький єпископ не був присутній на цьому зібрані. Вони були або під арештом, або на етапі в ГУЛАГ.

У роки між горезвісним Львівським псевдособором і листом Карпова радянська влада знищувала інституції УГКЦ, передаючи їх у руки православних. На початку 50-х років ХХ століття УГКЦ була найбільшою катакомбною релігійною організацією в світі. Вона жила у підпіллі. Вона вижила завдяки надзвичайним актам мужності й вірності українських греко-католиків, аж поки ця Церква не вийшла з підпілля у 1989 році.

Львівський псевдособор не був церковним актом. Це був фарс, керований державною радянською владою, яка вважала українських греко-католиків основною перешкодою для реалізації двох принципів комуністичної політики: державного атеїзму і русифікації України.

Протягом першої половини ХХ століття, під проводом неймовірної людини – митрополита Андрея Шептицького, УГКЦ була двигуном і одночасно безпечним сейфом української культури, ідентичності та національних прагнень.

Сталін не міг цього терпіти. Українські національні прагнення, як і прагнення інших народів у багатонаціональній в’язниці – СССР, мали бути стерті в порох і кроком на шляху реалізації цих сталінських планів було викорінення УГКЦ. Після ІІ світової війни сталінський режим розпочав проти УГКЦ наклепницьку пропаганду, яку добре описав історик Богдан Боцюрків, як індустрію фальсифікації. Ця пропагандна машинерія виставляла УГКЦ, як зрадницьку банду бандитів і злочинців, як були маріонетками німецько-фашистських загарбників і саботували соціалістичні перетворення в Західній Україні.

Наруга над УГКЦ і Львівський псевдособор, були інтегральною частиною спроб радянської влади знищити український націоналізм. Для цього було «возз’єднано» українських греко-католиків з російським православ’ям, оскільки РПЦ була піддатливим знаряддям у руках радянської влади. Іронія долі полягала в тому, що зусилля сталіністів по ліквідації УГКЦ та русифікації України були імітацією так самих дій царської Росії у цьому питанні. В обох випадках російське православ’я виступало в якості капелана режиму, не дивлячись на його природу і характер.

Чому цю річницю потрібно пам’ятати?

По-перше, католики цілого світу мають братський обов’язок шанувати пам’ять багатьох українських греко-католицьких мучеників, які відмовились прийняти Львівський псевдособор, які залишилися вірними Риму і заплатили найвищу можливу ціну.

По-друге, пам’ять про сталінську індустрію фальсифікації повинна змусити нас бути більш уважними до брехні в нашому часі, яку поширює російська пропагандистська машинерія по цілому світі проти України, проти побудови у ній реальної демократії, свободи і просперітету.

І по-третє не буде ніякого прогресу на шляху, що його розпочав Папа Франциск, зустрівшись з російським патріархом Кирилом, якщо церква Кирила не визнає свою підлу роль у Львівському псевдособорі 1946 року, зробивши тим самим важливий крок до євангельської свободи звільнення від задушливих обіймів російської державної влади.

Джордж Вайґель 

Переклад "Католицький Оглядач" 

Джерела:    First Things

Воїни Христа Царя

09.03.2016р. Б. / ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ: Блаженний священномученик о.Роман Лиско (+відео)

Отець Роман Лиско – блаженний священномученик Української Греко-Католицької Церкви, священик УГКЦ. Роман Лиско народився 14 серпня 1914 р. у м. Городку Львівської області. Син відомого душпастиря, просвітителя, декана Золочівського о. Володимира Лиска, внук отця-шамбеляна Михайла Цегельського.

У 1941 році був призначений парохом у село Колтів. У 1944 році став парохом у селі Белзець Золочівського району (сьогодні село Гончарівка), де пробув до 1948 року. Відмовився підписати перехід на православ’я, зазнавав утисків, переслідувань з боку радянської влади, йому заборонили відправляти в церкві.

9 вересня 1949 року був заарештований НКВД, поміщений у тюрму на вулиці Лонцького у Львові. Поширювались чутки, що молодий отець Роман збожеволів від тортур, співав у тюрмі на повен голос псалми. Переказували, що його живцем замурували в стіні. Помер 14 жовтня 1949 року.

Божим посланником можемо назвати о. Романа Лиска і нашим спільним обов’язком є знати, шанувати і плекати в собі його чесноти.

Детальніше у дивіться у програмі ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ:

Джерело:   zolochiv.net

08.03.2016р. Б. / Росія - це не союзник, а, на жаль, ворог, - Любомир Гузар

Екс-глава УГКЦ, Блаженніший Любомир Гузар вважає, що Росія зуміла зачарувати Західну Європу, завдяки своїй пропаганді.

Ватикан і Константинополь занадто схильні до впливу Москви, що дуже шкодить їхнім стосункам з Україною, вважає архиєпископ-емерит, колишній глава УГКЦ, кардинал Любомир Гузар. У другій частині інтерв'ю "Апострофу" Блаженніший пояснив, як Україна повинна діяти, щоб змінити такий стан речей, що потрібно для зближення українських церков, які будуть наслідки недавньої зустрічі Папи Римського Франциска і російського патріарха Кирила, а також про своє ставлення до війни на сході України.

- Як сьогодні, на вашу думку, Україна виглядає у війні з Росією? Виглядає вона жертвою чи переможцем? Чи має Україна шанс вирватися з російських мереж?

- Все залежить від нас. Ми повинні стати повністю незалежними, оскільки ми були жертвами весь довгий радянський період, а раніше - російський період, коли українська мова була заборонена. Тепер ми повинні зібрати наші сили і усвідомити всю небезпеку, яку несе ця війна. Те, що відбувається з боку Росії, - це не акт братства. Це ворожнеча і бажання домінувати. Росія - це не союзник, а, на жаль, ворог. Так вони самі себе подали і подають далі. Це показує нашому народові, що порятунок - в наших руках. Ми не повинні чекати ні від Росії, ні від будь кого іншого порятунку, а повинні побудувати державу власними силами. У нас є люди, багата країна, у нас є всі передумови, але потрібно їх використовувати.

- Чи повинні ми пробачити Росії цю агресію? Чи настав уже для цього час?

- Ми як християни повинні прощати всім. Але також ми повинні захищатися. Пробачити - не значить віддати себе на поталу. Ми не повинні виховувати в собі дух ненависті, але повинні свідомо захищати свої права. Нехай росіяни люблять Росію, а українці люблять Україну. Ми не хочемо їм зла і не хочемо, щоб вони нам зла бажали. Ми також повинні вживати всіх можливих заходів, щоб показати Росії, що ми - це ми.

- Але чи можна воювати, уникнувши ненависті?

- Це не легко. І чим далі - тим гірше. Чим більший тиск, тим сильнішою буде реакція. Може скластися враження, що я скажу зараз щось дивне, але насправді це не так: Росія більше шкодить собі. Пам'ятаю, років двадцять тому в Києві був спектакль про те, що українці і росіяни - братські народи. Якби сьогодні такий спектакль поставили, то люди сміялися б. Росія, на жаль, своєю поведінкою довела, що вона не вважає себе братнім народом, а хоче домінувати. Це не породжує благородних почуттів до Росії. Ми повинні намагатися по можливості не заохочувати ненависть, але, з іншого боку, свідомо захищати свої права.

- Нещодавно була опублікована стенограма засідання РНБО дворічної давності. З неї видно, що деякі політики тоді були проти того, щоб Україна воювала. І сьогодні в Україні є люди, які кажуть, що воювати не треба, тому що життя кожного загиблого солдата цінне. Наскільки ця думка правильна?

- Життя кожної людини - неповторне і цінне. Ми - не агресори. Не ми почали цю війну. І не ми її хочемо. Але по радіо ми раз по раз чуємо, як бойовики обстрілюють наші війська, а ми, здається, не відповідаємо. На мою думку, це навіть не війна, а щось одностороннє. Це не війна формально, хоча люди і гинуть. Це - ціна свободи. І ми повинні оборонятися до тих пір, поки на нас нападають. Ми повинні оборонятися, поки триває агресія і, на жаль, ми повинні робити це ціною життя наших військових.

- Українці скаржаться, що в цій війні Росія намагається залучити на свою сторону Ватикан.

- Є певні люди в Ватикані, та й взагалі в Західній Європі, яких Росія намагається переконати в своїй правоті за допомогою дуже професійно проведеної пропаганди. Ватикан як держава і як люди не є винятком. Треба визнати, що Росія високопрофесійно здійснює свою пропаганду і отримує відповідні результати.

- В Україні дуже негативно сприйняли те, що закладено в декларації, яку Папа підписав на Кубі разом з патріархом Кирилом. У соціальних мережах з цього приводу було чимало гострих коментарів ...

- Мені дуже шкода, що жертвою цього став Папа. Я не знаю всіх подробиць, але, судячи з того, що я мав можливість чути, там діяли люди, які певним чином Папу обіграли. Я б так про це сказав. Папа дуже хотів і хоче встановити мирний контакт з Росією, з патріархом Кирилом. Але мені здається, йому це все піднесли в дуже невідповідній формі. І Папа продемонстрував своє величезне смирення, тому що, самі подумайте: зустрічаються предстоятелі Церков на вищому рівні. Де зустрічаються? На аеродромі. Як це виглядає? Хіба в Гавані немає церкви, немає храму?

І ще один момент. Вони не молилися разом. Це дуже показово, що не було спільної молитви. Папа продемонстрував смиренність і зробив це не від слабкості - щоб упокорити себе, треба бути сильним. І тому я ним певним чином захоплююся.

Не треба бути генієм, щоб розуміти, як це виглядає: два священики зустрілися і не моляться. І вони не пішли навіть до церкви, а, можна сказати, пішли до корчми.

- Якими будуть наслідки цієї зустрічі?

- Не буде жодних наслідків, тому що це не був історичний момент, і це нічого не змінить. Це не було по-Божому. Я думаю, що Папа хотів це зробити по-Божому. Я не хочу судити патріарха, тому що я його не знаю, хоча його поведінка мені не дуже підходить.

Ця зустріч нічого не змінить. Пригадується зустріч Папи Павла VI і патріарха Атенагора, які зустрілися на Святій Землі і щиро поцілували один одного. І, як наслідок, були зняті взаємні відлучення, які були проголошені ще в 1054 році. Одним словом, це було щось таке, що відчув світ. А те, що сталося в Гавані, я не знаю, чи відчує хтось. На мою думку, це була дуже хитра політика.

- Як ви вважаєте, це була одноразова дія чи все-таки до нас повертається східна політика Ватикану?

- Я не думаю, що зараз повертається політика часів кардинала Казаролі (Агостіно Казаролі - державний секретар Апостольського Престолу в 1979-1990 р.р., - "Апостроф"). Я просто думаю, що "шило вийшло з мішка", виявилася правда.

- Користувачі соціальних мереж називають причиною такого повороту подій в тому числі і недостатню роботу української дипломатії. А дехто каже, що в УГКЦ немає хороших представників у Ватикані ...

- Я знаю, що Блаженніший Святослав представляв Папі ситуацію в Україні, тому що вони знайомі давно. Але там є і багато інших людей, які роблять свою роботу і мають інші переконання. Для Ватикану, як і для Західної Європи взагалі, Росія важливіша, ніж Україна в політичному контексті. Цьому є історичні докази. Але так не повинно бути, і це шкідливо для папського уряду, для спадкоємця Святого Петра і того, хто повинен бути принципом об'єднання для всіх.

- Чи є у нас шанс донести правду про Україну і переконати Ватикан?

- Росія має в своєму розпорядженні дуже ефективних пропагандистів. У нас їх немає. У нас є окремі люди, а у них ціла система. Західна Європа тільки тепер починає "пізнавати" Росію. Західна Європа зачарована Росією, бо Росія довгі роки над цим працювала. У цій ситуації ми, на жаль, як немовлята проти них. Наша дипломатія в Західній Європі не представляє Україну дуже сильно.

Наша молодь їздила на молодіжні міжнародні зустрічі Тезе (християнська екуменічна спільнота, на зустрічі якої збирається безліч молодих віруючих, - "Апостроф"), і я запитав їх про враження. А вони відповіли: там нічого не знають про Україну, а знають тільки те, що дізнаються з російських джерел.

- Коли обрали Папу Франциска, були такі прогнози, що через прихильність цього Понтифіка до України і УГКЦ він може дати цій Церкві Патріархат. І що якщо цього не зробить він, то не зробить ніхто. Зараз вже ці прогнози не такі оптимістичні ...

- Я думаю, що Папа добре знає українську Церкву. Я його зустрічав ще до того, як він став Папою, і я не сумніваюся, що він хотів як краще. Але є багато обставин і багато людей навколо нього, які говорять інакше. Папа непомильний тільки в питаннях віри і моралі, а у всіх інших справах може помилитися.

- Минуло вже п'ять років з тих пір, як ви перестали очолювати УГКЦ. Чи задоволені ви розвитком УГКЦ за цей час?

- Є багато позитивних ініціатив. Я думаю, що в цілому є позитивні зрушення до поліпшення церковного життя. Але це не означає, що ми все вже робимо прекрасно. Тут все в великій мірі залежить від духовенства. Синоди сходяться, але рішення Синоду, які відносяться до повсякденного життя, священики повинні доносити до людей. Мені здається, що в цьому плані є ще багато роботи.

- А Блаженніший Святослав приходить іноді до вас радитися?

- Час від часу приходить. Він багато їздить і мало буває вдома, але ось недавно заходив. Він ще молодий і сильний. Я навіть прошу Блаженнішого Святослава, щоб він трохи себе шкодував, бо це все дуже добре для людей, але його сили від цього виснажуються. Потрібно більше себе берегти, щоб мати можливість довше пропрацювати.

- Чи вдасться об'єднатися української Церкви?

- Є такий приклад: Харківсько-Полтавська єпархія УАПЦ під проводом Владики Ігоря Ісіченка повідомила, що хотіла б якось зблизитися з УГКЦ, щоб у церков було спільне причастя. Таке було. Але щоб для всієї цієї Церкви - ні. Над єдністю церков в Україні потрібно ще багато працювати. Потрібно прагнути до об'єднання. Сьогодні в цьому є велика потреба, але немає прагнення.

- А хто цьому заважає? Російська церква?

- Москва робить свою справу через УПЦ МП, намагається її не допускати до єдності з іншими українськими церквами. Але, врешті-решт, це залежить не від Москви, а від нас.

- А що стосується Константинополя? Може, Константинопольський Патріарх надати автокефалію УПЦ КП, враховуючи, що останнім часом відносини між Росією і Туреччиною напружені?

- Вони також проводять свою політику, тому що на них також дуже діє Москва. Вони зараз - напередодні Всеправославного Собору, і хочуть його провести за будь-яку ціну. Вони, можливо, не готові робити все те, чого б ми від них очікували. Вони повинні захистити нашу церкву, будучи Церквою-матір'ю, тому що християнство прийшло до нас з Візантії. Але, на жаль, політика тут відіграє свою роль.

- За ці два роки після Майдану змінилися українські Церкви? Чи стали вони ближче одна до одної?

- Не так сильно, як ми сподівалися. На жаль, різного роду людські амбіції і політика дуже цьому перешкоджають. В першу чергу, всі ми - католики, протестанти, православні - повинні прагнути до єдності, якої Ісус Христос від нас вимагає. Це перше. А друге: ми повинні робити хоча б маленькі кроки: поважати один одного, не говорити погано один про одного, підтримувати, шукати можливості у співпраці та благодійності. Це наше прагнення до єдності має створювати певну атмосферу, яка з часом може вилитися в певний результат - привести до єдності.

Тетяна Шпайхер

Джерела:    apostrophe.com.ua

Воїни Христа Царя

08.03.2016р. Б. / Річниця псевдособору 1946-го і наші сучасні реалії

Цього тижня звершується сумна дата – 70-та річниця псевдособору у Львові, який «воз’єднав» галицьких греко-католиків зі сталінською РПЦ. Організаторами цього ганебного дійства однаковою мірою були і сталінський режим, і російська православна церква. Опубліковано чимало таємних документів совєтських спецслужб, які не тільки доводять цей факт, але потверджують, що православне духовенство брало активну участь у переслідувані греко-католиків до самого падіння комуністичного окупаційного режиму.

І хоча від часу Львівського псевдособору минуло 70 років, для українських греко-католиків ця подія усе ще є свіжою раною. І тому, що живе у спогадах представників генерації, які пам’ятають жахіття приходу «визволителів» (саме переслідування УГКЦ в Україні тривало практично до 1990 року). І з тієї причини, що, попри всі намагання замовчувати факти і їхні наслідки, Львівський псевдособор донині  є реальною перепоною для діалогу між православними і греко-католиками.

Московський патріарх не тільки не визнає своєї участі у сатанинській справі переслідування християн, але й старається показати себе мало не рятівником християнства в Галичині, мовляв, як би не ми, то комуністи би перетворили Галичину на атеїстичний край. До сьогоднішнього дня московські православні співають брехливу жалібну пісеньку про розгром уніятами трьох православних єпархій в Галичині, розповідають казки про уніатську русофобію і вигадки про переслідування уніятами «канннонічєскаго праваславія».

Та що там московські православні… Жодного вибачення від українських православних за участь їхнього духовенства у переслідуванні УГКЦ під комуністичним режимом греко-католики теж не почули. Не є таємницею і участь патріарха Філарета, тодішнього московського православного патріаршого екзарха України, в брехливій пропагандистській кампанії комуністичного режиму проти УГКЦ. Так само, як відомі факти, що частина православного духовенства, яка доносила «органам» на греко-католиків за часів комунізму, тепер стала частиною духовенства УПЦ КП та УАПЦ. Складається враження, що наші православні брати страждають вибірковою втратою пам’яті або ще й нині вважають свою участь в комуністичному переслідувані УГКЦ нормальною, допустимою і морально виправданою.

Зрештою, це справа самих православних. Проте відсутність хоча б формального вибачення з їхнього боку за участь у переслідуванні УГКЦ у часах кризи та агресії з боку РФ не сприяє єдності українського суспільства перед лицем небезпек, які загрожують його існуванню. Може, прийшов вже той час, коли українським християнам потрібно перестати оглядатися на істерики Москви про «канонічних і неканонічних» та розпочати діалог істини? Здається, саме такий діалог і щире прагнення єдності поміж українськими християнами був би виразом правдивої любові до народу й України, на відміну від показних піар-акцій.

Як виглядає, м’яч на боці православних – ініціатива за ними. Головне, щоб рука примирення, яку простягають греко-католики, не затерпла.

о.Орест-Дмитро Вільчинський

Джерело:   Воїни Христа Царя

07.03.2016р. Б. / ПІД ПОКРОВОМ ІКОНИ "МИЛОСЕРДЯ ДВЕРІ" УКРАЇНЦІ В РИМІ ВШАНОВУВАЛИ ГЕРОЇВ І ВИСТУПАЛИ ПРОТИ РОСІЙСЬКОЇ АГРЕСІЇ

У другу річницю розстрілів мирних протестувальників в Києві, окупації Криму та російської агресії проти України на розлогій площі Есквілінського пагорбу біля Папської базиліки Санта Марія Маджоре в Римі зібралася українська спільнота Риму та інших міст Італії разом з італійськими друзями, щоб молитовно згадати невинно убієнних під час Революції Гідності в Україні та молитися за мир в Україні і припинення путінської агресії проти України.

Дощова погода не завадила українцям чисельно зібратися на площі біля відомої базиліки Санта Марія Маджоре. Спочатку відбувся спільний молебень за Україну та поминання жертв Небесної сотні і війни на Донбасі.

Молебень до Богородиці очолив владика Іриней Білик, Канонік цієї Базиліки у співслужінні з  владикою Борисом Гудзяком, Єпископом Паризької єпархії УГКЦ. З ними співслужили численні священослужителі УГКЦ, які навчаються та душпастирюють в Італії, українські студенти-богослови. На Есквілінський пагорб прибув також Посол п.Євген Перелигін разом з співробітниками Посольства України в Італії.

Владики звернулися до присутніх своїми духовними міркуваннями-настановами та закликом до молитви і Божої допомоги та Покрову Пресвятої Богородиці над всім нашим українським народом та уділили всім присутнім Архієрейське благословення.

Спільна молитва українських та італійських сердець і Молебень до Богородиці навіть припинили дощ і розігнали сірі хмари та відкрили небо.

«Вже два роки Україна спливає кров’ю, хоронячи щодня своїх Героїв. Кращі сини і доньки України на лінії фронту щохвилини ризикують своїм життям, захищаючи мирний сон українців. Ми, перебуваючи далеко від Батьківщини, не можемо мовчати! Велелюдним протестом проти російської агресії підтримаймо Україну, наших Героїв!» – наголосив голова Оргкомітету Євромайдан-Рим Олесь Городецький.

Саме цими словами звертаємося до Вас, прагнучи підкреслити, що наш небесний Отець, дітьми якого всі ми є, є Богом любові. В любові ж немає насильства. Любов, тобто Бог, дає нам вільність, свободу.

У день другої річниці жорстокого кровопролиття на Майдані, вшановуємо пам’ять розстріляних під час Революції Гідності. Жертви подій, пов’язаних із насильницькими діями у Києві та на Сході України, закликають нас, християн, та всіх людей доброї волі заново взяти відповідальність за те, як виглядає наше сьогодення та виглядатиме майбутнє.

Нашими молитвами огортаймо героїв Небесної сотні, які віддали життя заради доброго майбутнього. В собі плекаймо мужність та відвагу жити чесно й у правді. Просімо у Господа необхідних благодатей для керівників нашої держави, щоб вони гідно виконували своє служіння. І не втрачаймо надії на те, що мирний час настане.

З вірою та довірою в Божу силу та міць просімо Всевишнього благодаті мирного розв’язання даної конфліктної ситуації в Україні. Благаймо теж Господа за посередництвом Діви Марії, Цариці Миру про мир у кожному людському серці.

Після виступів центральними вулицями Риму під синьо-жовтими прапорами пройшла велелюдна хода.  Колону супроводжувала українська ікона "Милосердя Двері", якою Папа Франциск відкрив у Ватикані Святий Рік Милосердя.

Учасники маніфестації, привертаючи увагу італійського політикуму та громадськості до подій в Україні, закликали європейських партнерів до солідарності з нашою державою у протидії агресії з боку Росії.

Таким чином українська громада прагнула нагадати світові про агресивну політику Росії та потребу більш жорсткої позиції, ізоляції і продовження санкцій щодо Російської Федерації країнами ЄС. Також активісти закликали світ сприяти звільненню українських політв’язнів з російського полону Учасники апелювали до громадян Італії та її уряду, вимагаючи посилити антиросійські санкції та збільшити гуманітарну допомогу українцям, які постраждали від російської агресії на Донбасі.

«Наша мета максимально повідомити про реальну ситуацію в Україні, що війна там і досі триває, і вона не так далеко від кордонів Італії», – повідомила одна з організаторів національної ходи Мар’яна Тріль.

Учасники національної ходи в Римі ухвалили резолюцію до італійського уряду. Вони просять зберегти та посилити економічні санкції проти Росії. Також від італійських політиків вимагають активізувати дипломатичні канали, щоб змусити російський уряд дотримуватись норм міжнародного права і зупинити агресію в Україні. Серед вимог є збільшення гуманітарної допомоги людям, які постраждали внаслідок війни на Донбасі.

Після завершення акції її учасники зібрали кошти на автомобіль для проведення евакуації та медичне обладнання шпиталів в Україні.

Джерела:     canonic.org.ua

Воїни Христа Царя

06.03.2016р. Б. / «Як душпастирі, ми говоримо від імені нашого народу до Святішого Отця і до світу: Папа Франциск нас почув», – єпископи УГКЦ

«Ми приїхали підтвердити нашу єдність зі Святішим Отцем та попросити його у Рік милосердя допомогти людям, що страждають в Україні», – повідомив Блаженніший Святослав, Глава УГКЦ, після зустрічі Постійного Синоду УГКЦ зі Святішим Отцем. «Папа нас почув», – наголосив він.

Напередодні 70-ї річниці Львівського псевдособору Глава Української Греко-Католицької Церкви і члени Постійного Синоду приїхали до Риму, щоб зустрітися з Святішим Отцем Франциском, Папою Римським. «Ми підтверджуємо те, що не зміг зламати тоталітарний режим – сопричастя з Римом та Вселенською Церквою», – сказав Глава УГКЦ.

Він та члени Постійного Синоду провели зустрічі та розмови з представниками Апостольської Столиці та приготували публічне звернення, у якому доносять до уваги світового співтовариства інформацію про агресію та гідридну війну проти України та розповідають про страждання мільйонів невинних людей. Церква засуджує звірства, викрадення, ув’язнення та тортури супроти окремих осіб та груп в Донбасі і в Криму, особливо супроти кримських татар, а також зневажання свободи віросповідання та гідності мільйонів людей.

Українська Греко-Католицька Церква невпинно молиться і підтримує мир і сьогодні її керівництво звернулося до Святішого Отця і світу з проханням допомогти припинити війну і полегшити гуманітарну кризу, спричинену російською агресією проти України. Неоголошена війна, що триває, хоча зараз і є поза увагою світу, вплинула на життя п’яти мільйонів осіб. Вона спричинила до десяти тисяч смертей, десятки тисяч поранень та залишила без домівок більше двох мільйонів людей.

Підступні методи гібридної війни завдали посттравматичного шоку сотням тисяч наших громадян і величезних соціо-економічних збитків. Велика частина індустріальних потужностей на сході України зруйнована, українська валюта за два роки втратила ⅔ своєї вартості, що призводить до зубожіння всього 45-мільйонного населення. Українців безперестанку паплюжать за допомогою добре продуманої та фінансованої міжнародної пропаганди.

«Я сказав Святішому Отцеві: Народ страждає, Ваша Святосте, і чекає Ваших обіймів. Папа Франциск дав чітко зрозуміти, що буде діяти», – повідомив Блаженніший Святослав.

ХХ століття було часом невимовних страждань для України. Дві світові війни, геноциди, організований режимом голод, етнічні чистки забрали життя 15 мільйонів. УГКЦ, – Церква, що історично була солідарна з народом і його стражданнями, – була жорстоко придушена Сталіним. Радянська влада намагалася від’єднати її від католицького сопричастя та від єпископа Риму. Сталінський режим поставив Церкву поза законом через неканонічний, насильницький та маніпулятивний Львівський псевдособор, що відбувся 8-10 березня 1946 року. Наша Церква стала найбільшою забороненою Церквою у світі. Радянська влада заарештувала усіх єпископів, сотні священиків та десятки тисяч вірних і передала власність УГКЦ Російській Православній Церкві або ж конфіскувала для використання у світських цілях. Проте Церква дивом воскресла і активно та динамічно розвивається як в Україні, так і на чотирьох континентах, з молодими священиками та відданими мирянами, яких надихає приклад мучеників ХХ століття.

«Для українців, які належать до різних Церков і релігійних організацій та навіть невіруючих, Святіший Отець є глобальним моральним авторитетом, який говорить правду. Цей голос правди є особливо важливим для українців, що страждають сьогодні. Якщо люди не чують чи не розуміють цього голосу, то вони заплутуються, непокояться і почуваються забутими», – сказав Блаженніший Святослав Папі Франциску. «Святіший Отець наголосив, що ніхто не вирішуватиме екуменічні питання ціною Східної Католицької Церкви», – наголосив Глава УГКЦ.

«УГКЦ готова забезпечити відповідальне, прозоре та екуменічне адміністрування міжнародної допомоги, служачи українському суспільству без огляду на національність, мову чи релігійну приналежність. Ми готові співпрацювати з іншими урядовими і неурядовими організаціями. Досить страждань. Їм можна запобігти. Їх можна зцілити. Зробімо Рік Божого милосердя реальністю для українців», – сказав Блаженніший Святослав.

***
Повний текст звернення Постійний Синод оприлюднить протягом наступних 24 годин
Секретаріат Синоду Єпископів УГКЦ

Джерело:   Департамент інформації УГКЦ

05.03.2016р. Б. / Польове духовенство. Дух військового братерства

Отець-капелан Василь Жупник «Грім» є відповідальним за військове капеланство в Коломийсько-Чернівецькій єпархії УГКЦ і ротацію капеланів в ДУК «Правий Сектор», військовий капелан 4-ї сотні «Прикарпаття». Багато разів був на «передку», свого часу провів пару-другу годин в Донецькому аеропорту, його бус під Волновахою зловив 22 кулі російських терористів, — тоді загинув керівник городенківського «ПС» Юрій Дутчак «Шумахер»…

Сьогодні отець Василь розповідає за духовну службу військових капеланів і їх працю, своїх побратимів, випробування й досвідчення на війні, ділиться міркуваннями про становище добровольців в державі й майбутній розвиток країни.

— Добровольці — хто вони?

— Сучасні добровольці, подібно як колись січові стрільці і вояки УПА, добровольці дивізії «Галичина» пішли добровільно захищати свою Батьківщину, щоб вигнати російського агресора з України, а не заради кращого соціального статусу, державних пільг чи льгот. Там, на передовій фронту, для них все ясно і зрозуміло. Коли ж вони приїжджають з фронту і бачать, що нічого не змінилося з часів Януковича: народ і далі бідніє, правди немає — безправ’я панує, а на додачу збайдужіння загалу, то для них це все стає нестерпним. Там, на фронті, вони щодня жертвують своїм життям і проливають кров, а тут, в мирному житті вони нікому не потрібні. Від такої несправедливості у хлопців їде дах.

— На похороні легендарного бійця ДУКу Григорія Семанишина ви планували їхати знову на фронт, але потрапили з важким переломом плеча в лікарню. А через два дні потому приходить вістка з Мар’їнки, куди ви мали їхати, під артилерійськими обстрілами загинуло багато наших хлопців… Доля чи випадок? 

— В мене і зараз перед очима Широкіно, Піски, Курахово, Кам’янка, Авдіївка… Ви знаєте, до мене недавно зайшов у лікарню мій старий добрий приятель Михайло Сенюк. А його син Тарас — Герой України — першим з Коломиї загинув, а я навіть на похороні не зміг бути, був на передовій тоді. Під Іловайськом, професійний військовий, 95-та ОАЕМбр. Коли тебе горе не чіпає — це одне, а коли гине твоя рідна дитина — чим можеш зарадити батьковому горю? Подібно й капелан, який стає духовним батьком вояків. І в такій ситуації твій мозок сверлить одна думка: а може б коли я був там з хлопцями, цього би не сталося? Я вже за себе не переживаю, в мене діти великі, готовий до всього, але коли не дай Боже щось з молодим юнаком станеться, як я тоді в очі його молодій дружині чи матері буду дивитись? Або коли гинуть такі молоді люди, як Степан Стефурак псевдо «24-й», чи Юрій Дутчак «Шумахер», як тоді зарадити горю їх рідних? А як «24-й» натхненно грав на гітарі після бою, хлопці ставали коли нього співати разом і за хвилю бій забувався… Бог забирає до Себе найкращих. А що до долі, то на все Божа воля.

— Розкажіть коротко за військових капеланів та їх працю. 

— До капеланської служби ДУК «Правого Сектору» входять 20 священиків з шести областей України, які представляють католиків двох обрядів і православних різних патріархатів, окрім УПЦ МП, пастирі протестантських течій. Керує службою Генеральний капелан ДУК Микола Мединський «Залізняк». Моральний супровід бійців, богослужіння, практики їх духовного життя. Здійснюємо Таїнства й треби, даємо шлюби нашим героям. Найважче відправляти в небесну дорогу їхні світлі душі — за час бойових дій з ворогом вже близько 100 добровольців-вояків ДУКу відійшло до Бога. Усіх капеланів об’єднують слова митрополита Шептицького: «Дбайте про душі стрільців!», який їх сказав духівникові добровольців дивізії «Галичина». Щодо єпархії, то маємо дев'ять військових капеланів, відбувається постійна ротація: одні відходять, другі приходять.

—Йде третій рік війни. Ні народні депутати, ні рідна держава не спромоглися надати відповідного статусу добровольцям, за яку вони проливали свою кров і захищали її тоді, коли Збройні сили практично були паралізовані. Як думаєте: чому? 

— Чого запитуєте? Ви хіба не знаєте, що обіцяють «Правому сектору»? — Проблеми на роботі, проблеми в сім’ї і пишні похорони. Більше нічого. Сидять без грошей, без роботи, без засобів до існування. Складається враження, що влада очікує, що може ці ідеалісти порозбігаються, але хлопці йшли воювати із зовнішнім ворогом держави не для того, щоб побігати. Тільки наївні можуть таке припустити. Але побратими тих героїв, які загинули за Україну, так не думають.

— У суспільстві настало певне збайдужіння й звикання до війни.

— Мій священний обов’язок захищати свою землю в тому стані, до якого мене покликано — капелана й не кожному випадає така честь. Наші вояки відстоюють її зі зброєю в руках, інші — в другий спосіб, як їм велить сумління і совість. Зрозуміло, що народ за останній рік збіднів добряче, за що особливе «спасибі» владі. Ще минулого року в супермаркетах залишали кошики на допомогу воякам, які за день наповнювались. Сьогодні кошик може стояти два місяці. Але я не втомлююся говорити нашим людям: дякуйте Богові і тим молодим героям, які гинуть на фронті, що тут не рвуться снаряди й міни. Бо вороги не питають: чи ти їв, чи пив сьогодні, чи ти в теплі? Невже так важко кинути на місяць хоч десять гривень? Багато є мудрагелів з «диванної сотні», які вважають що зробили б краще. Наразі ж бачимо продовження одного «пакращення»: герої гинуть, владоможці багатіють, народ стогне.

— Коли поглянемо на вшанування героїв Небесної Сотні, знаючи, що наразі ніхто не з винних у розстрілах так і не покараний, то виглядає, що наше суспільство ще не навчилось вшановувати своїх героїв і робити належні висновки…

— Доки не навчимося належно шанувати фундаментальні християнські цінності, доки не відноситимемось з належною пошаною до своїх полеглих героїв, не турбуватимемось за їх вдів і сиріт та живих героїв, доки держава не стане  реально їм допомагати, забезпечуючи їх конкретними соціально-побутовими гарантіями і статусом, так як їх шанують інші народи, до того часу будемо мати серйозні проблеми як в державі, так і поза нею. Хоч, наголошую, не за статусом і гарантіями вони йшли воювати! «Був би нікчемним нарід, коли б не шанував своїх героїв, своїх вояків, що хотіли для нього волі, щастя і добра і за це віддали своє життя. Кожний нарід згадує з вдячністю тих, що дали себе в жертву за нього», — сказав одного разу патріарх Йосип Сліпий про українських добровольців і про вічний обов’язок нашого народу перед ними. Власне, цим і відрізняється зрілий державницький народ від інших народів.

— Чого чекають вояки на передовій?

— От приїжджаєш на передову, а вони як малі діти: «А що там капелан привіз смачненького?» усі чекають гостинців і смаколиків. Чесно кажучи, коли й сам знаходишся на передовій, то так чекаєш на тих волонтерів, як на святого Миколая. На «гражданці» я ніколи в житті не їв згущеного молока, а там ця «згущонка», — ну, дуже вона смачна! А коли серйозно, то для воїна дуже важливо коли він відчуває реальну допомогу зброєю і матеріально-технічним та господарським забезпеченням свого стану від держави, молитов і моральної опіки священства і віруючих Церкви, й особливо їх зворушує жертовна допомога волонтерства.

— Допомога волонтерів залишається актуальною і сьогодні?

— Так, особливо, коли ситуація стає критичною. До прикладу, не було дров, щоб навіть зігрітися. Я попросив хлопців з Коломиї, то вони передали тону брикетів, інші передали дрова. Все швидко й оперативно. То так як велика родина: кожний тягне на фронт що може: телевізор, бензопили, лопати, їжу… Ось в Дніпропетровську є надзвичайна волонтерка, яка з нами була чи не у всіх розташуваннях наших вояків. І завжди передає хлопцям вареники, холодець, тушонки… Є такі люди і в Києві. Небайдужі до народної боротьби допомагають і лікарством, і одежею, і всім можливим і неможливим. Окреме слово подяки слід віддати нашим госпітальєрам — медичному батальйону.

— Як підтримуєте молодих вояків на дусі, коли розумієте, що кожної секунди їм в очі смерть зазирає? Що найважливіше в такій ситуації?

— Я скажу словами відомого українського вченого і військового капелана о. Ісидора Нагаєвського: «Обов’язок польового духівника є глибоко людський і батьківський. Бо молодий та ідейний український доброволець одяг військову уніформу  не лише для оборони Божих прав України, але також для оборони загальнолюдської християнської ідеї перед наступом московського безбожництва». Розуміння мотивів, якими керуються ці молоді люди і які готові стояти проти ворога на смерть, приносить розуміння і їхнього покликання, і мого. А для капелана головним середником є довіра вояків: якщо вони вірять тобі — можеш залишатися серед них і Бог допоможе тобі їм послужити, коли ж не вірять, краще їхати зразу додому. 

— Як думаєте, позитивні зміни в країні наступлять скоро?

— Зміни наступлять, але не самі по собі. У своєму зверненні до влади єпископи УГКЦ наголошують, що Церква не може стояти осторонь складних проблем суспільства, бо вона має завжди на меті спільне благо народу і справжнє добро людини, як і даровані Богом їй свободу і гідність. Соціальна справедливість, проведення реформ і відповідальність перед народом за свої діла — головні завдання теперішньої влади, в іншому разі все може погано закінчитись…

— Плануєте виїзд до побратимів на Великдень?

— Та я думаю, що Бог позволить мені ще до Великодніх свят з ними бути! Коли приїжджаєш із зони АТО, то потрібно підріхтувати автомобіль, запастись пальним, зустрітись з капеланами й небайдужими людьми, зібрати допомогу. Але вже в короткому часі ти думками знову з нашими хлопцями. Військове братерство чекає!

Роман ІВАСІВ

Джерело:   Воїни Христа Царя