05.03.2016р. Б. / Як і чому комуністична влада ліквідовувала УГКЦ? (+VIDEO)

8-10 березня виповнюється 70-ті роковини з дня проведення так званого псевдособору 1946 року, на якому комуністична влада того часу офіційно ліквідувала Українську Греко-Католицьку Церкву.

До цієї сумнозвісної події в Києві сьогодні відкрилася виставка під назвою «До світла воскресіння крізь терни катакомб». Перед її відкриттям Блаженніший Любомир, Архиєпископ-емерит, Олег Турій, історик, проректор Українського католицького університету, та Володимир В’ятрович, голова Українського інституту національної пам’яті, говорили, чому УГКЦ була неприйнятною для комуністичного тоталітарного режиму, чому ми повинні сьогодні про це пам’ятати і які робити висновки.

УГКЦ НЕ ПАСУВАЛА ДО РАДЯНСЬКОЇ СИСТЕМИ

Олег Турій, проректор УКУ:

Під час Другої світової війни Сталін, побачивши неможливість лише на основі комуністичної ідеології мобілізувати народ на протидію нацистській агресії, вирішив використати Російську Православну Церкву, яка була обезкровлена сталінськими репресіями у 20-30-их роках, для ідеологічної підтримки тієї влади і для того, щоб її руками нищити інші Церкви, творячи своєрідний релігійний інтернаціонал. Ідея була перетворити Москву в своєрідний «християнський» центр, маніпульований і контрольований комуністичною владою.

Драматизм історії ліквідації УГКЦ якраз і полягав у тому, що ця Церква не пасувала до радянської системи, тому що вона була українською. Тобто вона була зв’язана впродовж тисячоліть з українським народом, спричинилася до розвитку його національної самосвідомості, розбудовувала, говорячи сучасною лексикою, альтернативне громадянське суспільство в умовах іноземного панування чи то австро-угорського, чи то польського. Ця Церква була католицька, а це означало, що вона мала «родичів» за кордоном. Для радянської системи наявність родичів за кордоном уже була плямою, яка перекривала кар’єру для особи. Уявіть собі, з якою ненавистю ставився режим до Церкви, яка мала мільйони родичів за кордоном і яка була зв’язана сопричасною єдністю з усім католицьким світом.

Але третя причина, як на мене, полягала в тому, що Українська Греко-Католицька Церква не була частиною якогось державного чи політичного механізму. Вона була Церквою свого народу, яка виходила зі свого народу, жила з цим народом і поділяла всі його лихоліття.

Система, яка полягала в тотальному контролі і виключала можливість самостійної думки, альтернативної позиції, не могла таку Церкву терпіти.

Тому з цих причин сталінський режим прирік Українську Греко-Католицьку Церкву на ліквідацію, використавши для цього іншу Церкву і оформивши цю ліквідацію під виглядом так званого «возз’єднання». Тому насправді цей собор не був жодним собором Греко-Католицької Церкви, бо на ньому не було жодного її єпископа і на нього не було жодного дозволу вищої церковної влади, тобто Римського апостольського престолу. Учасники цього псевдособору були підібрані і відібрані і навіть звезені органами НКВД і під їхнім контролем відбувалося це зібрання.

ЛІКВІДАЦІЯ УГКЦ – КЛАСИЧНИЙ ПРИКЛАД ГІБРИДНОЇ ВІЙНИ

Володимир В’ятрович, голова Українського інституту національної пам’яті:

Всесвітньовідомий юрист Рафаель Лемкін у своїй статті «Совєцький геноцид в Україні» говорить про те, що політика радянської влади супроти України була яскравим прикладом геноциду. І елементами геноциду проти українського народу він між іншим якраз називає знищення інтелектуальної еліти, знищення голодом 1932-33 років селян як головної маси носіїв українського ідентичності. І, очевидно, що невід’ємним елементом геноциду супроти українців було якраз і знищення Української національної Церкви. Це знищення почалося у так званій Великій Україні, Наддніпрянщині у 20-30 роки, коли фактично було знищено Українську Православну Церкву, але згодом методологія винищення всього українського, яка була апробована у 20-30 роках на території УРСР, була експортована і на територію Західної України після 1939 року.

Буквально з перших тижнів панування радянської влади на території Західної України у вересні 1939 року розпочинається розгортання цілеспрямованої репресивної політики, спрямованої у першу чергу проти Української Греко-Католицької Церкви. Тоді знищувалося політичне життя, громадське життя і тоді знищувалася Греко-Католицька Церква власне як національна Церква.

Сам факт і діяльність цієї Церкви були тим, що стояло на заваді побудови на цій території комуністичного тоталітарного суспільства.

До політики знищення УГКЦ радянська влада повернулася одразу після повернення в Західну Україну в 1944 році. До певної міри це стримувалося постаттю Митрополита Андрея Шептицького, супроти якого навіть радянська влада не була готова на відверті репресії, розуміючи його надзвичайно великий авторитет. Процес знищення УГКЦ пришвидшився після смерті Митрополита восени 1944 року. Апофеозом цих подій став псевдособор 1946 року.

Це подія, про яку ми повинні пам’ятати і не просто згадувати, як про сумну сторінку нашої історії. Ми повинні її вивчати, аби розуміти механізми дії тоталітарної радянської системи, які використовуються досі. Цей псевдособор і те, як він готувався, модно сьогодні називати гібридною війною. Це класичний приклад того, як застосовуються репресії, примуси, інформаційні провокації.

Заради розуміння, як здійснювалися репресії, ми повинні максимально відкривати правду про репресії, що чинилися проти Греко-Католицької Церкви, бо такі ж методи застосовують і сьогодні.

Чи не найбільше інформації міститься про це якраз у колишніх архівах КДБ. У тих архівах, які зберігають матеріали саме тих органів, які були головним репресивним органом ліквідації Церкви.

В архіві СБУ є сотні справ, які стосуються репресованих священиків УГКЦ, починаючи з 1940-их років, закінчуючи 80-ми роками. Насправді існування Греко-Католицької Церкви не припинилося у 46 році і навіть у 49. Церква як і весь національно-визвольний рух продовжувала своє існування у підпільному форматі, продовжувала свою боротьбу аж до своєї перемоги в кінці 80-их років.

У 2010 році документи, які перед тим дозволили копіювати, знову, на жаль, стали закритими в архіві Служби безпеки України. Але їх уже не сховаєш. Навіть спроби СБУ у 2010 році бавитися у чекістів зразка 1937 року, коли конфісковували комп'ютери, виглядали дуже кумедними, бо скопійовані документи уже могли бути доступними в будь-якій точці світу. Дуже втішений, що зараз серед інших аспектів декомунізації, які відбуваються в Україні, відбувається також дуже важливий процес остаточного розкриття цих архівів. Бо одним із чотирьох законів щодо декомунізації, які були прийняті у парламенті торік у квітні, є закон про доступ до архівів репресивних органів Радянського Союзу з 1917 по 1991 роки. Завдяки цьому закону відкритість цих архівів уже є абсолютно незворотною. І зараз ми говоримо про можливість дослідження не тільки архівно-кримінальних справ, а про можливість доступу до документів агентурних, до оперативно-розшукової справи «Рифи», яка була пов'язана з ліквідацією УГКЦ, з яких власне можемо найчіткіше бачити дії репресивного апарату.

Чому важливо згадувати ці події? Бо з одного боку вони показують методологію дії репресивного апарату і який використовується й досі, саме тому, що ми мало про це знаємо. Також цю історію варто знати, бо це ще одна історія нашої перемоги. Приклад того, що навіть незважаючи на страшні репресії, знищення, радянській владі не вдалося ліквідувати УГКЦ. Вона перебула не одне десятиліття в підпіллі. І вихід цієї Церкви з підпілля у кінці 80-х років став одним із потужних елементів ширшого національно-демократичного руху, який поставив крапку на існуванні радянської системи.

НАМ ЩЕ НАЛЕЖИТЬ ЗБАГНУТИ, ЩО ВІДБУЛОСЯ З НАШОЮ ЦЕРКВОЮ

Блаженніший Любомир, Архиєпископ-емерит:

Нам, дітям Української Греко-Католицької Церкви, треба пам’ятати, що переслідування, терпіння за віру Христову завжди має особливий духовний аспект, духовну вартість.

Церква в дуже дивний спосіб, згідно з Божим провидінням, росте і розвивається, власне через терпіння.

Мені здається, ми ще недостатньо осмислили духовну цінність того, що сталося 70 років тому і тих десятиліть після. Ми повинні ще далеко більше застановитися, аби зрозуміти духовний аспект того, що відбулося з нашою Церквою.

Щиро надіюся, що 70-річчя – це свого роду такий момент, в якому ми наберемо нової охоти думати, застановлятися, зглиблювати духовні користі, які нам прийшли.

Процес ліквідації нашої Церкви відбувався впродовж ХІХ століття в різних її частинах і не закінчився псевдособором у 1946 році, а останній акт відбувся на Закарпатті 1949 року… Усе це було спрямовано на знищення з лиця землі нашої Церкви.

Ці факти дають нам нагоду рости. Ця дата дасть нам краще зрозуміти, як оте переслідування, мучеництво нашої Церкви, насильне її заперечення, властиво спричинилося до того, що ми сьогодні є. І що маємо оправдану надію дальше рости. Тут не розходить про чисто земське, світське побільшення Церкви чи щодо впливів. Ні. Це розходиться про духовну силу Церкви.

Мене сьогодні дуже часто запитують, якою повинна бути Церква? Дам відповідь, яка не є моєю, а є відповіддю тисячоліть. Церква є духовна установа. Безумовно, вона існує в дуже конкретних історичних, політичних, економічних обставинах, але її сила, її цінність для людства є у її духовних надбаннях.

70 років тому дехто думав, що це кінець нашої Церкви. Але мені здається завдяки тому, що сталося тоді, ми ожили, скріпилися. І при Божій помочі зможемо краще служити нашому народові.

Оксана Климончук

Джерело:    Департамент інформації УГКЦ

04.03.2016р. Б. / Росія боїться УГКЦ, - владика Венедикт

Росія завжди боялася УГКЦ і дотепер боїться. Разом з тим вона боїться Україну. Чому? Бо Україна ніколи не була і не буде така як Росія. Про це вчора, 3 березня, у Львові під час сніданку з журналістами розповів єпископ-помічник Львівської Архиєпархії УГКЦ, владика Венедикт (Алексійчук), повідомив кореспондент Гал-інфо.

За його словами, починаючи із псевдособору 1946 року, російська влада боялася УГКЦ і до тепер боїться. Вони не мають стільки претензій до римо-католиків, як мають до греко-католиків.

«Україна є інакшою, бо вона має геть інакші переконання. Бо вона має таку Українську Греко-католицьку церкву, яка, незважаючи на усі труднощі, сформувала саме таку Галичину. Проблема дуже проста – це є сила, яка не підконтрольна, а ніхто не хоче мати 5 млн людей, на яких ти не маєш ніякого впливу. Тому була підстава того псевдо-собору. Ми завжди мали конфлікти з владою», - сказав він.

Джерела:   galinfo.com.ua

Воїни Христа Царя

04.03.2016р. Б. / У Львові є сили, які цілеспрямовано обливають УГКЦ брудом, - владика Венедикт

Останнім часом все частішають випадки, коли Греко-католицьку церкву втягують у скандали. Не можна знайти когось одного винним. Я думаю, причина у тому, що у Львові часто церкву намагаються облити брудом через декілька чинників. Про це вчора, 3 березня, в коментарі Гал-інфо розповів єпископ-помічник Львівської Архиєпархії УГКЦ, владика Венедикт (Алексійчук).

Зокрема, він виділив три чинника, які стали підставою для цього.

«Перший чинник – це існування певних сил, як це було у псевдособорі, коли  хотіли знищити Церкву, яка була незалежна і мала думку на певні речі, і це свідчила. Тим силам не вдається контролювати Церкву, тому вони хочуть облити її брудом. Справа політиків - обливати один одного брудом, бо коли ти когось облив брудом, то тобі здається, що ти чистіший. Я вважаю, що ці сили є різновекторні, і вони у Львові є також. У нас є певні знання, що ці  сили цільово працюють на цьому ґрунті.

Друге – це те, що Церкву часто ідеалізують, бо люди хочуть бачити ідеальних священиків, єпископів і мирян, але ми бачимо приклад Євангельський, що і там також не було геть усіх ідеальних осіб. Серед апостолів був Юда, був Петро, який відрікся Христа, тобто і там були недоліки. Люди легко собі прощають недоліки, але по усій строгості вимагають ідеальності від Церкви.

Третій – це чинник, який є після Майдану. Церква брала активну участь і тоді показала певне непошанування влади. Церква – це також певна влада, яка каже деякі речі, а є люди, яким не хочеться, щоб таке казали. Тому зараз є невизнання авторитетів», - сказав владика Венедикт.

Він закликав вірян бути мудрими і завжди реально оцінювати ситуацію.

Джерела:    galinfo.com.ua

 

Воїни Христа Царя

03.03.2016р. Б. / Середньовічний католицизм не був таким похмурим, як його зображає BBC

Художників того часу не переслідували безперервні думки про смерть

BBC Iplayer - чудовий винахід. Плюхнувшись пізнього вечора на канапу, ви можете надолужити  перегляд всіх програм, які не встигли подивитись раніше. Зовсім недавно я переглянув «The Renaissance Unchained», представлений Вальдемаром Янущаком.

Перший епізод зосереджений на північному Відродженні, а другий повернув на південь, до Італії. Також на цю тему італійського мистецтва, серед іншого, була програма «Italy Unpacked» з Джорджіо Локателлі і Ендрю Грем-Діксоном, який здійснив подорож до однієї з багатьох Sacri Monti П’ємонту, чиї гірські схили нашпилені маленькими каплицями, присвяченими Хресній дорозі.

Насолоджуючись обидвома програмами і тим, як камера передає багато чудових творів мистецтва, я не міг погодитись з одним із основних припущень  авторів, що середньовічний католицизм був безрадісною справою, і середньовічні католики були в жаху від смерті і їх переслідувала перспектива провести роки в чистилищі через їх гріхи.

Це, звичайно, все було подано згрубша, як і має бути на телебаченні. Було б цікаво вникнути глибше у ренесансне мислення і з'ясувати, що люди того часу думали стосовно цього питання: немає сумнівів, там є тези для багатьох докторантур. Але, з точки зору сучасного католицизму, що ми думаємо стосовно смерті і чистилища?

Ось кілька спостережень.

Смерть є неминучою. Ніяке видавання бажаного за дійсне не може стерти цього, і кожен з нас повинен подивитись в очі своїй власній смертності. Смерть є завершенням життя і вона також є частиною життя - ми живемо цим кожен день. Мені здається, що католицизм є реалістичним стосовно смерті, і це - розсудливо. Ті з нас, хто у молитві до Матері Божої просять: "Молися за нас грішних зараз і в годину нашої смерті", правильно це зрозуміли.

Що стосується чистилища, то це глибоко оптимістичне і обнадійливе вчення. Коли ми вмираємо, ми, мабуть, не можемо (за дуже невеликим винятком) сподіватися стати перед Богом і порівнятись до Його нескінченної моральної чистоти. Ми, як і раніше, будемо мати потребу в  очищенні, і, що не може не тішити, цей процес, розпочатий на землі, може тривати і в наступному світі, і ті, хто на землі і на небі, можуть допомогти нам своїми молитвами і своїми добрими справами. Зло існує, і ми робили зло, але добра новина полягає в тому, що ми можемо бути відкуплені, і чистилище є кінцевим другим шансом, який нам дав Бог.

Заперечення чистилища, як у протестантів, означає, що або дуже мало хто побачить Бога в житті після смерті, або ж, що наші злі справи насправді не очищені, а скоріше "приписані праведними» Богом, що не є одним і тим ж. 

 

І, нарешті, чи можемо ми сказати, що середньовічна релігія була дійсно одним довгим фестивалем мороку, чи ця ідея є результатом застосування сучасними людьми свого власного викривленого бачення релігії у середньовіччі? Тепер цілком правдиво, що теракотове «Оплакування Мертвого Христа» в Болон’ї, яке тиражується по всій Італії, робить драматичний вплив своїм зображенням великого смутку і своїм втіленням істини про смерть. Але, і це дуже важливо, смуткові за мертвим Христом не судилося тривати вічно, і саме з цієї скорботи  Воскресіння має вивести нас назавжди. Так, смуток є, але саме через смуток Христос прийшов, щоб спасти нас, і тільки через розуміння болю існування без Бога ми дійсно можемо оцінити диво, яке Бог зробив для нас, пославши нам Свого Сина.

Я особисто вважаю, що мистецтво Відродження чудово підбадьорює, і важко собі уявити, що художників того часу переслідували безперервні думки про смерть і про те, що їх чекає в чистилищі. Вони не були, здебільшого, депресивними людьми. Було дуже приємно бачити, що Вальдемар Янущак торкнувся Савонароли: він дійсно був  похмурим чоловіком, єретиком. І ці два факти, як мені здається, не можуть бути непов'язаними.

Александр Люсі-Сміт, католицький священик, доктор моральної теології і редактор-консультант видання «The Catholic Herald»

Джерело:   Воїни Христа Царя 

03.03.2016р. Б. / Греко-католицькі герої України

З того часу, коли кінцем 2013 року у Києві на Майдані вибухнула Революція Гідності, російська пропаганда заливає світ, як пробоїна в трюмі корабля, що нагадує подібний потік пропаганди з нацистської Німеччини. Ця пропаганда ллється з урядових і незалежних російських каналів, через високопоставлених кремлівських чиновників, через телебачення, як наприклад «Russia Today», через російських тролів в Інтернеті. На превеликий жаль вона йде і від вищих посадових осіб РПЦ, які занадто часто ретранслюють те, що Кремль говорить про Україну, і в той же ж час очорнюють греко-католицьких лідерів України наклепницькими звинуваченнями у русофобії.

Ця брехливість є лихом сама по собі. Це знищує міжнародну читацьку публіку, особливо тоді, коли недосвідчені, наївні, або продажні журналісти і коментатори видають цю брехню за чисту монету й ретранслюють її у своїх доробках.

Кричущий випадок цього ганебного явища з’явився у нещодавньому випуску «Tablet» - католицького тижневика із Лондону, який охоплює міжнародну аудиторію. У цьому випуску автор, дотепер добрих статтей Джонатан Луксмур ретранслює явно наклепницьке звинувачення митрополита Іларіона Алфєєва, що начебто греко-католицькі лідери України використовують русофобську риторику, що унеможливлює заліковування історичних ран. Але п. Луксмур перевершив себе у підсумках:

«Московський патріархат має свою точку зору. Юні та недосвідчені лідери УГКЦ, без сумніву, допомогли розбурхати повстання у 32013-2014рр. проти проросійського президента України Віктора Януковича, одним із активних у цьому був єпископ, народжений у США, Борис Ґудзяк. Проте це не може виправдати російську анексію Криму та підтримку сепаратистських утворень в Донецькій та Луганські областях. Але це може допомогти зрозуміти стриманий тон Франциска у його заявах стосовно цього конфлікту, на велике розчарування архиєпископа Києво-Галицького, 45-літнього лідера УГКЦ».

Дуже рідко так багато дезінформації може бути упаковано у чотирьох реченнях. Повним наклепом є заявляти, що єпископ Ґудзяк підбурював конфлікт. Істина полягає в тому що він та інші лідери УГКЦ ризикували своїм життям, щоб підтримати ненасильницький характер опору та зберегти спокій Майдану, на тлі вбивств, які чинили сили внутрішньої безпеки, які вбили більше ста невинних людей – ненасильницьких демократичних активістів.

Греко-католицькі лідери України не розбурхували повстання, вони підтримували своїх вірних у боротьбі народу, за те, щоб влада виконала свою обіцянку демократичного майбутнього України в Європі, коли ці обіцянки були зраджені корумпованим урядом клептократів під тиском Володимира Путіна.

Що жд стосується нібито юнацької недосвідченості греко-католицького проводу в Україні, то досить сказати, що Архиєпископ-емерит, вісімдесятирічний кардинал Любомир Гузар, колишній очільник УГКЦ, був присутнім на Майдані, підтримуючи своїх молодших колег. І як найповажніший чоловік в країні, кардинал Гузар допоміг дати Майдану, Революції Гідності моральну глибину.

Блаженніший кардинал Гузар, Верховний Архиєпсикоп Шевчук, єпископ Ґудзяк є моїми друзями, тому можете вважати мене упередженим свідком. Але я цих людей знаю добре. А припущення, що Верховний Архиєпископ Шевчук і єпископ Ґудзяк є недосвідченими хлоп’ятами є наївним і буквально неймовірним. Хто знайомий з героїчними ролями, які вони відіграли в останніх двох з половиною років у неймовірно складних і тяжких умовах розуміє про що йдеться. Вони діяли так, як мають діяти єпископи, так як недавно Франциск просив діяти єпископів у Мексиці: будучи разом із своєю паствою, як справжні пастирі, готові ризикувати за своїх овець своїм життям. Їхнє свідчення, без сумніву, надихнуло багатьох на Майдані, їхнє служіння продовжує це робити. Вони разом із кардиналом Гузаром є істинними героями віри.

Викликає занепокоєння той факт, що автор наклепів на УГКЦ у «Tablet» зробив себе знаряддям російської пропаганди, але невмисним знаряддям і це дає надію. Але той факт, що редактори, які опрацьовують матеріал, вважали за потрібне опублікувати цей наклеп, викликає стурбованість, що поважне католицьке видання втратило критичність.

Очікуване зближення між католицтвом і російським православ’ям не відбулося. А коли католицькі видання ковтають, а потім переказують токсичні виливи російських православних лідерів, які постійно рециклюють брехню від майстрів кремлівської пропаганди зближення і не відбудеться. Єдність, яку ми шукаємо, є в першу чергу єдність в істині.

Джордж Вайґель

Джерела:    First Things

Воїни Христа Царя

02.03.2016р. Б. / Кат у рясі. Яку роль відіграє релігійний фактор у війні на Донбасі?

Київ­­ – Мати закатованого й убитого у полоні оборонця Донецького аеропорту Ігоря Брановицького вимагає розслідувати факти катування українських бійців проросійськими бойовиками. Зокрема, й жорстокого побиття полонених чоловіком у рясі. Він представляв себе як священик, а хрест використовував як засіб для катування. В УПЦ (Московського патріархату) заперечують причетність своїх священнослужителів до насилля. Експерти ж наголошують, що релігія була і залишається впливовим фактором у російсько-українській війні.

Священнослужителі вимушено чи з власної волі стали безпосередніми учасниками війни на Донбасі: хтось – сповідуючи та проповідуючи, а хтось – зі зброєю у руках і катуючи полонених.

Резонансу набуває історія, що трапилася в січні минулого року, коли чоловік, який називав себе священиком, катував полонених захисників Донецького аеропорту. Ті, хто повернулися з полону, розповідають, що у підвалі, куди їх кинули на допит, чоловік у рясі бив їх по голові залізним хрестом.

Ніна Брановицька, мати закатованого, а потім вбитого «Моторолою» кіборга Ігоря Брановицького, вимагає негайного розслідування фактів катувань українських військових.

«Ми були у «Мотороли», до нас прийшов священик в рясі, ніби з Московського патріархату, з хрестом. Він бив нас цим хрестом по голові, казав, що ми – не люди. На комусь із пацанів цей дерев’яний хрест зламався. Потім він повернувся з металевим і продовжував бити. Я такого священика хіба що у фільмах жахів бачив», – розповідає Олександр Машонкін, боєць львівської 80-ї аеромобільної бригади, який 197 днів провів у полоні бойовиків угрупування «ДНР».

«Він просив «Моторолу», щоб йому дали «пару рабів». А потім підійшов до нас і почав кричати, що ми «запроданці, Іуди», при тому стукаючи пацанів хрестом по голові», – пригадує інший очевидець, кіборг 81-ї десантної бригади Юрій Шкабура.

Така поведінка людини у рясі дуже вразила полонених. У своїх розповідях очевидці тих подій прямо про це кажуть. Адже багатьом з них витримати катування й приниження допомагала віра.

«З часом я зрозумів, що це – не священик, а «сєпар» у рясі. І все, стало спокійніше. Я постійно відчував Божу підтримку. Коли на душі погано – помолився і відпускало», – розповідає Олександр Машонкін.

Разом з ним у камері сидів український капелан-волонтер, з яким вони облаштували куточок з іконами та хрестом.

Юрист міжнародної правозахисної організації «IPHR» Тарас Мірошниченко кваліфікує цей випадок як військовий злочин.

«Священик може бути запрошений для молитви, духовної допомоги, але образи, побиття, знущання – очевидно, що це військовий злочин. І тих осіб, які його туди впустили і особисто цього священнослужителя», – заявив Радіо Свобода правозахисник.

Радіо Свобода попросило прокоментувати цей випадок прес-службу Української православної церкви (Московського патріархату). Її співробітник Євген Самойленко заперечив причетність православних українських священнослужителів до катувань. І висловив сумнів, що людина, яка чинила це насилля, взагалі має якийсь стосунок до віри.

«А це могла бути стороння людина, яка одягла рясу і не має жодного стосунку до церкви? Могла», – каже він.

«Така інформація, наскільки мені відомо, не підтвердилася, щоб священик Української православної церкви бив полонених. Якби таке було, його б позбавили права служити, бо священнослужителі так себе поводити не можуть», – запевняє Євген Самойленко із "У"ПЦ (МП).

Канал просування «русского мира» чи неправильна політика?

"У"ПЦ (Московського патріархату) навіть після двох років війни лишається каналом, яким у своїх цілях активно користується держава-агресор, вважає релігієзнавець, доктор філософських наук Олександр Саган.

«Йдеться про національний центр, який продукує свою національну ідеологію і фактично нав’язує її своїм вірним. Виникає цікава ситуація, коли соціальна доктрина написана чудово, але питання в тому, що Україна в ній не звучить ніяк. Фактично йдеться про батьківщину, але батьківщина – це Росія. Таким чином ми отримали величезний ідеологічний посил, який і до сьогодні живить сепаратистські рухи не тільки на сході, але й у центрі, на заході їх достатньо», – зазначає Саган.

Він наголошує, що релігійний фактор взагалі довгий час не розглядався як фактор загрози національній безпеці та дестабілізації суспільства. Так, у концепції Національної безпеки України 1997 року це взагалі не враховувалося. Лише 2003 році поняття потрапило до закону «Про основи національної безпеки».

Тим паче, за словами Олександра Сагана, під цим кутом в Україні ніколи не розглядалося православ’я, яке «має такі ж радикальні течії, як і будь-яка інша релігійна конфесія».

«Тільки зараз ми підходимо і в теоретичному, і в політичному плані до того, що воно теж несе вагомі загрози національній безпеці саме через зв’язок цієї церкви із закордонним національним та релігійним центром. Тут виявилася ситуація приблизно така ж, як у березні 2014 року, коли всі наші оборонні укріплення і військові містечка сконцентрувалися на заході, а удар ми отримали зі сходу» – говорить Саган.

На думку релігієзнавця, проблема не постала би так гостро, «якби співпраця між церквами була суто релігійною, як це відбувається між Ватиканом та іншими країнами».

«Рускіє православниє» армії на Донбасі є крайніми формами політичного православ’я – Коваленко.

Натомість, протоієрей Української православної церкви (Московського патріархату) Георгій Коваленко стверджує, що промосковську позицію "У"ПЦ (МП) нав’язують штучно.

В ефірі Радіо Свобода він зазначив, що церква закликає скласти зброю всіх, хто незаконно її взяв до рук, і, водночас, благословляє воїнів на захист Вітчизни.

Московський патріархат. А ми навіть зареєстровані як "У"ПЦ і саме так себе ідентифікуємо. Нам штучно постійно нав’язують якусь таку промосковську позицію, невідомо на чому базуючись. Церква в 2007 році засудила політичне православ’я. До речі, діячі цього політичного православ’я, яких церква від себе відлучила, зняла благословення, вони активні зараз, у тому числі і в сепаратистських чи в терористичних рухах», – сказав Коваленко.

Усі «рускіє православниє» армії на Донбасі – крайні форми політичного православ’я, яке церква засуджує, наголосив Георгій Коваленко.

Голова підкомітету з питань державної політики у сфері свободи совісті та релігійних організацій Віктор Єленський в ефірі Радіо Свобода зазначив, що після Революції гідності влада вирішила низку нагальних питань, зокрема, капеланство у тюрмах та на війні, надання права релігійним організаціям засновувати свої навчальні заклади.

«Вся політика, яка здійснювалася за постмайданний період уряду, а потім і Верховної Ради, і президента стосовно політики в сфері свободи совісті, спрямовувалася на те, щоб розв’язати всі ті проблеми, які накопичувалися впродовж чверті століття. І по суті справи, всі ті питання, які ставила Рада церков і релігійних організацій перед президентом і урядом, які не реалізовувалися впродовж 25 років, вони були реалізовані за цей час», – говорить Єленський.

Війну «за мізки» українців Росія програла

Росія є багатонаціональною і мультирелігійною країною. Але саме православну церкву Кремль перетворює на «громадянську релігію» й намагається через неї вибудувати «русский мир». Саме це й зробило російське православ’я фактором розгортання конфлікту, вважають аналітики.

«Одним із підґрунть трагічних подій, що вже два роки відбуваються в Україні – анексія Криму і війна на Донбасі – є доктрина «русского мира» і оскільки вона була офіційно проголошена патріархом Кирилом у листопаді 2009 року, як напрямок дії православної церкви в суспільному просторі, це дає право її оцінювати як релігійну, але якщо придивитися, то ця доктрина релігійною не є», – зазначає релігійний публіцист Тетяна Деркач.

Однак, на думку експерта, «ідея, що за допомогою доброго слова і кольта можна зробити набагато більше, ніж за допомогою доброго слова не спрацювала».

За словами публіциста, «війну за мізки українців Росія програла, але небезпека використання РПЦ задля суспільного збурення залишається», тож тепер варто «загасити залишкові явища».

За інформацією Служби безпеки України, в період із 2001 по 2015 рік слідчі органи проводили досудове розслідування у двох кримінальних справах, відкритих за статтею 110 Кримінального кодексу, щодо посягання на територіальну цілісність і недоторканість України. Однак підозрюваних священнослужителів звільнили від покарання з випробуванням. 69 священикам СБУ винесла попередження.

Другого березня 2014 року Всеукраїнська рада церков і релігійних організацій зробила спільну заяву, в якій закликала «владу Росії відмовитися від військового та іншого, не передбаченого міжнародним правом та двосторонніми угодами втручання у внутрішні справи України».

Джерела:     Радіо Свобода

Воїни Христа Царя

01.03.2016р. Б. / Заява ВРЦіРО щодо суспільно-політичної ситуації в Україні

Всеукраїнська Рада Церков і релігійних організацій як одна з найбільших інституцій громадянського суспільства України висловлює своє занепокоєння сучасним станом суспільно-політичного життя в Україні.

Ми звертаємось насамперед до громадянського суспільства – всього народу України з проханням про усвідомлення реальностей сучасного буття нашої держави, про критичність, але водночас – про розсудливу відповідність у сприйняті дійсності, а також про добре прогнозування наслідків дій чи бездіяльності. Окрім Божого благословення, про яке віруючі підносять ревні молитви, нам усім тепер особливо необхідні сповнене любові серце і тверезе розуміння для прийняття правильних рішень. Пам’ятаймо, що наша сила в єдності та наполегливій роботі, кожного на своєму місці. Постійні чвари, суперечки та марні сподівання на те, що хтось прийде і зробить за нас нашу роботу, лише ослаблюють Україну.

Ми звертаємось до політиків усіх політичних напрямів та формувань, а також до державних урядовців найвищого рівня зі словами перестороги від невластивого їхньому станові, а особливо небезпечного у такий важкий для країни час політиканства. Будь-яка гонитва за політичними рейтингами та збагаченням, що ставить власні інтереси понад спільне благо народу, є порушенням Божого Закону та глибоко аморальною справою перед зубожілим і вкотре розчарованим народом. З тривогою мусимо констатувати, що нищівні для державного організму корупційні схеми, які знищили державні інституції за старої влади, продовжують існувати і продовжують свою вбивчу дію. Це також реальна загроза самому існування незалежної української держави. Тому закликаємо політиків бути не лише тими, хто дбає про рейтинги та найближчі вибори, але справжніми державними діячами, що дбають про Україну, слухають и чують думки народу, дбають про нього та майбутні покоління, в тому числі на довгу перспективу.

Просимо вас, особливо у цей важкий і загрозливий для України час припинити дбати про вузько партійні інтереси та власне матеріальне збагачення. Політичні чи фінансові рейтинги є такою ж марнотою, як і все скороминуще та швидкоплинне на цьому світі, бо справжнього щастя вони не приносять нікому. Лише у служінні спільному благу криється правдиве Боже покликання кожного відповідального політика і джерело щастя та благословення як для нього самого, так і для всього народу.

Пам’ятаймо й про позицію наших міжнародних партнерів, які наполегливо і аргументовано закликають усіх нас до швидких і ефективних реформ та, передусім, до боротьби з корупцією, котра знищує нашу державу з середини і зводить нанівець усі програми міжнародної допомоги.

Звертаємося особливо до Президента України як гаранта соборності нашої держави і конституційних прав та свобод її громадян, а також до українського Уряду та парламентських сил: маючи за плечима досвід та усі трагічні наслідки авторитарних режимів, наш народ з болем та тривогою сприймає будь-які ознаки зосередження надмірної влади в одних руках. Ви всі покликані не допустити повторення такого небезпечного розвитку подій. На нашу думку лише здоровий баланс між усіма гілками влади – законодавчою, виконавчою та судовою, - який, зрештою, передбачений нашою чинною Конституцією, а також відповідальне ставлення кожного до своїх обов’язків будуть надійною запорукою сталого демократичного розвитку України, здійснення масштабних реформ та реальної боротьби з корупцією.

Як невід’ємна частина громадянського суспільства та очільники основних Церков та релігійних організацій України висловлюємо нашу готовність зустрітися з Президентом, Урядом, парламентськими силами, щоби донести більш детально та особисто наші та наших вірних позиції і думки.

Нехай на нас усіх і на Україні перебуває Боже благословення!

Київ, 1 березня 2016 р.

Джерела:     vrciro.org.ua

Воїни Христа Царя