Слава Ісусу Христу! - Слава Україні! Слава Героям України!


ЛЮБОВ
довготерпелива, любов – лагідна, вона не заздрить, любов не чваниться, не надимається, не бешкетує, не шукає свого, не поривається до гніву, не задумує зла; не тішиться, коли хтось чинить кривду, радіє правдою; все зносить, в усе вірить, усього надіється, все перетерпить.
ЛЮБОВ НІКОЛИ НЕ ПРОМИНАЄ! (І Кор.13,4-8)

середа, 24 лютого 2016 р.

24.02.2016р. Б. / Папа: Влада без служіння перетворюється у свавілля, але Боже милосердя сильніше від гріха

Милосердя може зцілити рани та перемінити історію. На цьому наголосив Папа Франциск під час загальної аудієнції у середу, 24 лютого 2016 р., присвятивши своє повчання роздумам над взаєминами між милосердям та владою у світлі старозавітної розповіді про царя Ахава, який підступом здобув власність свого сусіда, але спонукуваний пророком Іллею, розкаявся.

«Продовжуємо, – сказав він, – катехизи про милосердя у Святому Письмі. В різних місцях говориться про могутніх, про царів, про людей, які займали високі посади, також і про їхню зарозумілість та зловживання. Багатство й влада – це речі, які можуть бути добрими й корисними для спільного добра, якщо у любові та справедливості віддані на служіння бідним та всім людям. Але коли, як це надто часто трапляється, їх сприймають як привілей, у дусі егоїзму та свавілля, вони перетворюються в засоби зіпсуття та смерті».

У першій Книзі Царів читаємо про царя Ахава, який хотів купити виноградник свого сусіда Навота, що прилягав до території царського палацу. Пропозиція, на перший погляд, є законною та великодушною, але в тих часах в Ізраїльському народі земельна власність вважалась чимось невід’ємним і священним. У світлі цього слід розглядати негативну відповідь Навота: «Борони мене, Господи, щоб я відступив тобі спадщину моїх батьків!».

Цар образився та засмутився, оскільки йому не вдалося задовольнити своє бажання заволодіти цією землею. Побачивши ж його пригнічення, цариця Єазавель, що була язичницею, сказала: «Отакий з тебе цар над Ізраїлем! Устань, їж і не журися; я дам тобі виноградник Навота». «Вона наголошує на престижі та владі царя, які, згідно з її способом бачення, підважені відмовою Навота. Владі, яку вона, натомість, вважає абсолютною, і для якої будь-яке бажання могутнього царя стає наказом», – зауважив Папа, заохотивши слухачів під час Великого Посту прочитати твір святого Амброзія про ці події, який називається «Навот».

Святіший Отець пригадав, що й Ісус казав: «Ви знаєте, що князі народів панують над ними, а вельможі гнітять їх. Не так має бути між вами. Але як хтось хотів би у вас бути великий, нехай буде вам слуга. І хто б хотів у вас бути перший, нехай стане вам за раба». «Якщо втрачається вимір служіння, то влада перетворюється в нахабство і стає пануванням та свавіллям», – сказав Наступник святого Петра, розповівши далі, як Єазавель підробила царські листи до старійшин, звинувативши Навота у богохульстві та зневазі царя, спонукавши фальшивих свідків прилюдно його оскаржити. За це його каменовано і цар, здається, вже міг заволодіти виноградником.

«І це не є історією далеких часів. Таке трапляється й сьогодні, коли могутні задля того, щоб здобути більше грошей, визискують бідних, визискують людей. Це історія про торгівлю людьми, про рабську працю, про бідолах, які працюють нелегально і за мінімальну оплату, збагачуючи могутніх. Це історія про корумпованих політиків, які бажають щоразу більше й більше», – підкреслив Папа, додаючи: «Ось до чого призводить здійснення влади без пошани до життя, без справедливості, без милосердя. Ось до чого призводить прагнення влади: перетворюється у жадібність, яка хоче все загарбати».

Але Бог, як зауважив далі Святіший Отець, є «більшим від підступності та брудних людських ігрищ». У Своєму милосерді Він посилає пророка Іллю, щоб опам’ятати Ахава та допомогти йому навернутися, «стукає до серця царя». «Поставлений перед обличчям свого гріха» Ахав впокорився та просив прощення. «Чи ж не було би прекрасним, якби визискувачі наших днів вчинили те саме», – сказав Наступник святого Петра, вказавши на те, що Господь прийняв покаяння царя, але невинно пролита кров «матиме наслідки», адже «скоєне зло залишає свої болючі сліди».

«Милосердя може зцілити рани та перемінити історію. Відкрий серце на милосердя! Боже милосердя сильніше від людського гріха. Воно сильніше, на що вказує приклад Ахава! Ми пізнаємо його силу, пригадуючи про прихід Невинного Божого Сина, Який став людиною, щоб знищити зло Своїм прощенням. Ісус Христос – справжній цар, але Його влада цілком відмінна. Його троном є хрест. Він не є царем, що убиває, але навпаки, дає життя. Його вихід назустріч усім, особливо, найслабшим, долає самотність і приреченість до смерті, до якої веде гріх. Своєю близькістю та лагідністю Ісус Христос вводить грішників у простір благодаті та прощення. Таким є Боже милосердя», – підсумував Папа.

вівторок, 23 лютого 2016 р.

23.02.2016р. Б. / У Римі помер о. Іван Музичка – «Скромний творець історії»

22 лютого 2016 року, о 20:06, на 95-му році життя, після кількаразової госпіталізації з хворобою легенів, у Римі помер отець-доктор Іван Музичка. Про розклад похоронних богослужінь ми повідомимо згодом.

Отець Іван Музичка. Скромний творець історії

Отець-доктор Іван Музичка народився 15 листопада 1921 р. в селі Пуків, що на Івано-Франківщині, у родині незаможних селян. Здобувши початкову освіту у рідному селі, вступив до Рогатинської гімназії на стипендію від Рогатинського Союзу Кооператив, а згодом продовжив студії завдяки стипендії заможного львівського поміщика Івана Тиктора.

Великий вплив на виховання молодого Івана мав місцевий парох о. Василь Соловій. Окрім глибоких проповідей, його також захоплював спів церковного хору під керівництвом того ж пароха. Звідси два життєвих покликання, які зароджуються у душі малого хлопця – Священство і музика.

У 1941 р. Іван стає вчителем початкової школи с. Путятинці, а через рік уже вчителює в школі рідного села. У 1942 р. Музичка заочно закінчує факультет теорії музики і гри на скрипці у вчительській семінарії м. Рогатин.

У 1943 р. молодий учитель, спонуканий переконаннями і авторитетом проф. Угрина Безгрішного, вступає до дивізії “Галичина”. Після рекрутського вишколу, “доброволець” Музичка був призначений до дивізійної оркестри. Після тривалої хвороби на золотуху дивізійник Іван змушений покинути оркестр і приступити до обов’язків санітара та перекладача.

Війна наближалась до кінця. Більша частина дивізії, опинившись у британському полоні, була розміщена на східному узбережжі Італії, поблизу міста Ріміні. У липні 1945 р. до військовополонених прибули з Рима кілька священиків і завдяки їх сприянню у восени 1945 р. два десятки полонених були перевезені англійцями на навчання в Папську колегію св. Йосафата. Це стало початком здійснення мрії Івана Музички ступити на дорогу священичого покликання.

Cтавши священиком у травні 1951 р., отець Іван Музичка був призначений на душпастирську працю в Англії, де вірно служив своїм парохіянам протягом 24-ох років.

Від початку 70-их років минулого століття Патріярх Йосиф Сліпий, що повернувся з сибірських лагерів, наполягав, щоб о. Музичка приїхав працювати до Риму. Врешті отець скорився наполяганням Патріярха і приїхав до Вічного Міста у 1975 р. Тут він стає викладачем новоствореного Українського католицького університету, займається видавничою діяльністю, готує до друку журнал “Богословія”, пише багато наукових і популярних праць, займається організацією богословських курсів.

У 1976 р. о. Іван стає першим парохом церкви свв. Сергія і Вакха у Римі і виконує це служіння аж до 2001 р. У 2006 р. о. Музичка стає ректором собору Святої Софії в Римі, опікуючись українськими заробітчанами не лише в Римі, але й здійснюючи богослужіння у м. Неаполі. Від 1991 року о. Іван Музичка майже кожного року приїжджав в Україну на виклади в світських та духовних навчальних закладах, читав публічні лекції.

Останні роки свого життя о. Музичка, виснажений фізично але не духовно багаторічною працею, провів у своєму помешканнні в приміщенні будинку Товариства “Свята Софія” у Римі.

Вічна йому пам'ять!

Декілька посилань з матеріалами про о. Івана Музичку:
Ляудація на честь о. Івана Музички:
http://ucu.edu.ua/announcement/11003/
Вже покійна Клара Гудзик про нього:
http://www.day.kiev.ua/uk/article/cuspilstvo/chuzhina-do-mene-ne-prichepilasya
Відеосюжет з ICTV:
http://www.ukr-parafia-roma.it/index.php?option=com_content&view=article&id=791:otets-doktor-ivan-muzychka-zakhid-ne-pide-voiuvaty-z-rosiieiu-video&catid=7&Itemid=115
А тут його дослідження про Івана Франка:
http://theology.in.ua/ua/bp/bp_history/ukrainian_history/50324/

понеділок, 22 лютого 2016 р.

22.02.2016р. Б. / Не наша людина в Гавані

"Гаванські обійми" Папи римського Франциска й патріарха Московського Кірілла, як і передбачалося, не стали грою з нульовим рахунком. 

Та, на жаль, якщо хтось і переміг, то це була не дружба. Хоч би хто й що казав про чесноти "ватиканських" пунктів декларації про те, як ця зустріч полегшить життя католицьких громад та ініціатив у Росії, як це приведе до розрядки у відносинах Сходу і Заходу. Не дає спокою нам, українцям, питання ціни. А крім того, ні, не приведе ця зустріч до розрядки, бо конфлікт Сходу і Заходу в корені не релігійний, як не релігійні саме цей Схід і саме цей Захід. Сильні світу цього вкотре обмінялися між собою якимись сигналами. І я не знаю, що гірше: те, що ці сигнали не несуть нам нічого, крім роздратування, чи те, що вони сигналять усьому світу про нездатність цих "сильних світу" хоч щось у цьому світі змінити. 

Карибський ендшпіль 

Чому для зустрічі патріарха й Папи обрали саме Кубу? Це питання, здається, обмацали з усіх боків. І всі відповіді виявилися небездоганними. Крім однієї, доволі чесної. Тут патріарх Кірілл міг манірно заявити, що приїхав "на запрошення Рауля Кастро", а не заради зустрічі з Папою римським. Вам смішно, а в Росії цю лицемірну позу зустріли оплесками. 

"Нейтральна територія"? Дякую, ще раз смішно. Територія спірна й уже майже втрачена, а не нейтральна. Навіть секулярна Європа виглядає значно нейтральнішою, ніж католицька й комуністична водночас Куба. 

Зате Куба — це країна, яку, з дещицею уяви, можна вважати такою, "що вистояла" в санкційній війні зі США. Дещиця уяви, щоправда, потрібна чимала, та Кисельов-ТБ ще не з такого кулі ліпило. Меседж геть недвозначний: Куба вистояла — і ми вистоїмо, Папа за Кубу поклопотався — і за нас поклопочеться. 

Отут, нарешті, нам відкривається краєчок правди, чому ж саме Куба. Все, сказане патріархом Кіріллом на Кубі, сказано не тільки (подекуди — не стільки) для Папи Франциска, а й для "вашингтонського обкому". Ще вчора "радянська", а вже завтра, не виключено, "штатівська" територія — авансцена, де один персонаж, розігруючи діалог з іншим, насправді посилає репліки в зал. Точніше, в одну конкретну ложу. 

Майже весь "політичний" блок горезвісної декларації варто розглядати саме під таким кутом. "Страждання християн", що стали формальним приводом для екстреної зустрічі первосвящеників, мали морально виправдати Росію за бомбардування в Сирії. Участь Папи Франциска і його підпис додали б цьому виправданню легітимності. Але все зіпсувала ватиканська дипломатія: в частині декларації, яку мало хто читав (вона переважно богословсько-історична, а публіку цікавить тільки політика), є пункт, що жодні релігійні міркування не можуть бути виправданням воєнних дій. Цей пункт кидає тінь не тільки на російський спосіб "захисту християн на Близькому Сході", а й на захист "канонічного православ'я" у Донбасі. 

Не варто сприймати всерйоз "претензії" Московського патріарха "на політику" і звинувачувати його в слизьких формулюваннях. Він їх не придумав — тільки озвучив. І сцену підібрано винятково вдало: у світовій історії ХХ ст. Куба пов'язана не так із la revolucion і la libertad, як із Карибською кризою. З конфліктом СРСР і США, хвилинами (якщо не секундами) до Апокаліпсису й благословенним втручанням Папи Іоанна XXIII, який зумів достукатися до здорового глузду католика Кеннеді і скорити серце комуніста Хрущова. 

Нинішня зустріч на Кубі — символічне звернення до Карибської кризи, натяк партнерові-противнику на необхідність знову щось там "перезавантажити", аби уникнути страшної трагедії для всього людства. Патріарх Кірілл рефреном повторює в інтерв'ю, що в приватному порядку вони з Папою обговорювали, "як уникнути глобальної війни". От і ціну, нібито, погодили. 

Шагренева "шкура" патріарха 

Схоже, що Кремль розплачується патріархом Кіріллом за свої політичні прорахунки. Хоча б тому, що для самого патріарха папські обійми коштуватимуть дуже дорого — з погляду РПЦ патріарх вчинив неймовірну зраду. 

Чому все вийшло так секретно і так спонтанно: вчора вирішив, сьогодні оголосив, а завтра вже полетів? Ефект несподіванки не дозволив церкві завадити своєму патріархові вчинити "єресь". Вийшло, щоправда, негарно: про те, що патріарх зустрінеться з Папою римським і підписуватиме з ним якісь офіційні папери, стало відомо саме після закриття Архієрейського собору й від'їзду єпископів з Білокам'яної. Випадковість виключена. 

Зате тепер неможливо без сліз спостерігати за тим, що відбувається в російському медіапросторі. З одного боку, в мізки телеглядача щедро засівають повну й беззастережну "перемогу". Спікери в облаченні, костюмах і розтягнутих светрах в один голос речуть про велич події, патріарха і Росії, яку він представляє. У текст декларації та інші тонкощі не заглиблюються, але про те, що "це була зустріч рівних", не сказав тільки німий. Публіці популярно пояснюють, чому така зустріч неможлива була раніше, в 1990-ті, наприклад, коли Папа Войтила мало чоло не розбив, домагаючись її. А тому, що тоді Росія "лежала в руїнах", і пустити туди Папу означало "визнати остаточну поразку перед Заходом". Інша річ тепер — Росія "диктує з позиції сили", і Папа римський "змушений говорити як рівний з рівним" і сам підписав, що в Росії, мовляв, "безпрецедентне зростання християнства" (духовний аналог "уставання з колін", слід думати) тощо, тощо (довідник із психоаналізу скачайте з Інтернету). 

Та поруч із "перемогою" (чи нам не знати!) обов'язково причаїлася "зрада". І жодні переможні реляції світських, патріархійних і "системно-опозиційних" ЗМІ не можуть заглушити ремствувань незадоволених — від мирянських низів до архієрейських верхів, від "ошуканих вкладників" РПЦЗ до законодавця православної моди Афону. Можливо, має рацію диякон Андрій Кураєв: скориставшись ефектом несподіванки, щоб безперешкодно здійснити гаванську ескападу, патріарх Кірілл мав так само блискавично повернутися в Росію. Зрозуміло, що хочеться пересидіти в іншій півкулі бодай перші бомбардування. Антарктида – хороше місце для цього. Але є небезпека, що коли все-таки повернешся, противник уже добере смаку, організується і пристріляється. 

Жодної іншої реакції з боку власної пастви очікувати він і не міг. І суть тут не в політиці й не у підступі ворогів. Суть у наріжному камені фундаменту самої РПЦ МП: католицизм для неї — ідеальний Інший. Як Захід для Росії. Самоідентифікація цієї церкви, як і всієї культури, побудована саме на цій антитезі. Принципове антикатолицтво російського православ'я відображене у всьому — від сонму святих (борців із "західною єрессю", до уявлення про специфічну "місію" РПЦ як останньої твердині "віри істинної, не зараженої католицтвом". Це "здоров'я", до речі, підносить РПЦ над грецькою церквою, яка "заразилася" від унії й інших контактів із "папістами". 

Якщо досить довго, протягом століть, вкладати в голови своїх вірних такі уявлення про "твердиню істинної віри" й "заразу католицької єресі", то слід бути готовими до того, що обійми з Папою римським закінчаться для сміливця (чи все-таки єретика?) карантином. Патріархові Кіріллу, який, бувши митрополитом, не приховував своєї прихильності до всього ватиканського, скоріш за все, дуже хотілося б налагодити постійні зв'язки зі святим престолом. Але ціна, яку він має за це заплатити, досі залишається непомірною. Нині, виконуючи не так власне бажання, як завдання Кремля, він розраховує на підтримку — влади, Луб'янки, Останкінської вежі. Бо більше патріархові сподіватися немає на що — протидія всередині церкви буде колосальною. Опозиція отримала в руки чудові карти. І можна розраховувати тільки на те, що вони між собою, як зазвичай, посваряться. 

Тепер патріарх Кірілл цілком і повністю залежить від підтримки Кремля. Це зробить патріарха ще згідливішим. А якщо він стане непотрібним, його буде простіше позбутися. 

Полон і тлін компромісу 

Можете сміятися, але можливість позбутися Московського патріарха прийшла в українське православ'я з несподіваного боку. Якщо митрополит Онуфрій справді такий зразковий російський чернець, як про нього кажуть, то вчинок патріарха Кірілла має обурити його до глибини душі. Користуючись прецедентом Флорентійської унії, УПЦ МП могла б, як мінімум, зажадати від Московської патріархії пояснень, а ще ліпше — покаяння патріарха Московського в зраді ідеалів "істинної віри". А поки ні пояснень, ні, тим паче, покаяння немає, оголосити про розрив відносин. Якийсь канон щодо цього обов'язково є. До речі, а що на Кубі робив керсправами Київської митрополії митрополит Антоній Паканич? Це була та одна сота патріаршої делегації, яка представляла перед Папою "канонічну церкву", яка страждає від уніатських і розкольницьких бойовиків? Боюся, він у цій ролі не такий фактурний, як митрополит Онуфрій. Але уявити собі митрополита Онуфрія на одному острові з Папою римським — навіть мені бракує уяви. 

Так, патріарх Кірілл і тут постарався всім нагадати, хто в нашій країні "канонічний", і як усім іншим слід із цим жити. Останкінська голка поспішила впорснути в уми телеглядачів меседж: патріарх, мовляв, "послав сигнал" владі України, з ким не слід за одну дверну ручку братися, щоб не гнівити Папу римського. Але я дуже сумніваюся, що українська влада цьому сигналу надала значення. Як співається в пісеньці, "Ку-ба да-ле-ко, Ку-ба да-ле-ко", значно ближче — Мінськ, Донбас, Мюнхен, Берлін, Вашингтон, МВФ та інші джерела доленосних "сигналів". 

УПЦ КП може тільки подякувати Папі й патріархові Кіріллу за ще одну безпрограшну піар-кампанію в Україні. Вона дістала можливість вийти на публіку з уїдливими коментарями, резонними докорами і навіть звинуваченнями. А також зайвий раз показати, хто тут єдина, не залежна ні від яких зарубіжних центрів, істинно українська церква, навколо якої слід згуртуватися всім, кому дорога Україна. 

Її критика, втім, теж не бездоганна: у декларації не зазначено, яким саме "канонічним шляхом" ми маємо виходити з розколу, з якою саме церквою відновлювати єдність. Адже відновлення єдності з Константинопольською церквою-матір'ю для української церкви — теж цілком канонічний шлях. Але з погляду піару УПЦ КП вигідніше було інтерпретувати цей документ саме на користь Моспатріархії. Хоча, гадаю, ватиканським дипломатам коштувало чималих зусиль домогтися саме такого — ухильного — формулювання цього пункту. 

Моспатріархія, яка давно й невтомно сіє зерна розбрату між українськими християнами, може зарахувати собі ще один трудодень. Навряд чи з цієї спроби вийде щось більше, ніж з усіх попередніх. Але не варто розслаблятися: на Західній Україні, де є неприкрита конкуренція між УПЦ КП і УГКЦ, у Київського патріархату з'явився додатковий аргумент — папська "зрада". 

Гадаю, швидка й болісна реакція греко-католиків пов'язана передусім з недобрим передчуттям: байдужість святого престолу до українських ран може позначитися на ставленні суспільства до УГКЦ. Не те щоб у них був серйозний привід для хвилювань: ні в їхній долі, ні в статусі їхньої церкви після гаванського компромісу нічого не змінилося й змінитися не могло. Просто українським греко-католикам укотре, ніби між іншим, різонули по нервах. Вони знову опинилися "у третій особі", знову — предметом торгу. І якщо від патріарха Московського нічого іншого й не чекали, то від Папи римського церква, яка зовсім недавно пережила подвиг мучеництва, здавалося б, могла сподіватися на інше до себе ставлення. 

Натомість ми можемо зробити висновок, що у Ватикані до думки греко-католиків не прислухаються, а про події в Україні складають думку не з їхніх слів, а зі слів Москви. 

Головна претензія українців до святого престолу, втім, стосується не статусу УГКЦ — параграфа, в якому по суті немає майже нічого нового, а параграфа про "конфлікт". Спасибі, що немає слова "внутрішній" або "громадянський" — на чому, гадаю, наполягала російська сторона. Але немає ні слова "війна", ні визнання факту російської агресії, не кажучи вже про слова підтримки, на які могли б розраховувати люди, що захищають свою землю від вторгнення. Навпаки, цей пункт звучить як напучування "всім сторонам" (окремо сказано про відповідальність релігійних організацій — від чого стає зовсім сумно). 

Утім, не знімаючи відповідальності за цю "маленьку неправду" з Папи Франциска, нагадаю, що не тільки у Ватикані, Москві і Гавані, а й в Україні досі офіційно не визнають факту війни з Росією. Бо "нам невигідно" його визнавати. Ну так і Ватикану, як бачите, невигідно. Вимагати від Папи римського того, на що не наважуємося самі, доволі інфантильно. Звичайно, хотілося б сховатися за чийсь авторитет, і Папа найкращий кандидат на роль широкої спини. Але тоді нема чого нарікати, що "ми знову об'єкт, а не суб'єкт переговорів". 

Не думаю, що емоції, викликані цієї декларацією, мучитимуть нас довго або що зерна розбрату й сумнівів дадуть дружні сходи попри зусилля невтомних провокаторів як в облаченні, так і в костюмах. Війна в домі, а Куба, повторю, далеко. Не кажучи вже про Вічність. 

Ціна Вічності 

Кажуть, річ у ній, у Вічності. Вже не один ватиканський коментатор натякнув, що наші образи й претензії до Папи дріб'язкові й страшенно егоїстичні на тлі його великого задуму. 

Та в чому суть задуму? Чому він на це пішов — ця людина в культових стоптаних черевиках, цей пересічний пасажир римського метро й рейсового борту "Аліталії"? Що він сподівався знайти в обіймах кремлівського чиновника й олігарха, переодягненого патріархом, з його кадилаками, брегетами, яхтами, "православними поїздами", який приїхав із почтом зі ста осіб? 

Заради чого? 

Та заради Вічності ж! Усі причетні до таємниць богослов'я в один голос повторюють про чесноти "ватиканських" параграфів — і я закликаю вірити в "перемогу" святого престолу. Бо що нам залишається, крім того як вірити: якщо вже нас (укотре!) продали, то хоча б дорого? 

Утім, параграфи 25–27 не дають спокою. Навіть на тлі Вічності. Навіть на тлі умовлянь нунція "не звертати уваги на цю декларацію" (до речі, цікавий заклик). Що ж мав на увазі Папа Франциск, коли ставив підпис під тим, що УГКЦ — це, фактично, не церква навіть, а просто "громади", "відірвані" через історичне непорозуміння від церкви-матері (РПЦ, зрозуміло)? Або що "українську схизму" потрібно долати "канонічним шляхом". Чому б Ватикану, в такому разі не піти "канонічним шляхом" a la Моспатріархія і повернутися в "церковну єдність" через покаяння у Великій Схизмі? Або приголомшливий пункт про те, що "обидві сторони побиваються через конфлікт в Україні". Ватикан побивається в унісон з агресором? Немає проблем, я все розумію — побиватися в унісон із кривдником завжди зручніше, ніж зі скривдженим. Я тільки хочу уточнити — це тепер такий католицький мейнстрим, чи як? 

На запитання, "чому Папа так вчинив" відповісти і просто, і непросто водночас. Просто — бо з погляду святого престолу, він не вчинив "нічого особливого" — політичні кроки завжди припускають компроміс. А компроміс — це те, що не влаштовує жодну зі сторін. Вас заспокоює, що ці формулювання не влаштовують і російську сторону? Що вони теж вивертаються перед своїми, переконуючи їх у тому, що це "перемога", а не "зрада"? Ні? Не заспокоює? Ви продовжуєте мучитися запитанням, чому він з нами так вчинив? 

Припущення висловлюють різні. 

Наприклад, Папа Берґольйо наївний. Він не надто досвідчений політик, і московські інтригани цим скористалися. Тобто Путін знову переграв — цього разу Папу Франциска й усю його хвалену ватиканську дипломатію. Що Путін від цього виграв? А нічого. Просто "переграв" і все. 

Це почасти правда. Папа Франциск сподівався на діалог із колегою, "з рівним", як любить повторювати рос-ТБ. А патріарх Кірілл — лише представник інтересів Кремля. А Путіну потрібен насправді не Папа навіть, йому потрібен майданчик для непрямих переговорів зі США. Не така проста ватиканська дипломатія, щоб не розуміти цього — сама зустріч ця стала можливою зовсім не тому, що дозрів упертий патріарх. Зате вони включили в угоду все, що їх цікавило. 

Утім, є маленька ймовірність того, що Папа справді в чомусь помиляється. Погано орієнтується в тонкощах візантинізму, наприклад. Або не враховує, що Путін не Фідель і не якийсь латиноамериканський каудильйо, тобто зовсім не той тип диктатора, на якому він, аргентинський єпископ, собаку з'їв. І сама Росія, хоч скільки приписуй їй "безпрецедентне зростання християнства", не Латинська Америка, де будь-який диктатор змушений прислухатися до думки єпископа, а єпископ, відповідно, може вплинути на його рішення. 

Є ще одне припущення: Папа, мовляв, — "лівий", не любить Захід. І готовий укладати союзницькі договори з ким завгодно — аби тільки позлити буржуїв. Недавно він повернувся спиною до конгресу США й пішов обідати в благодійну їдальню, а нині уклав пакт із Кремлем про солідарне гуркотання скріпами. 

Та, даруйте, він — Папа римський, а не Васько з Мільйонної вулиці, який ділить увесь світ на "своїх" і "буржуїв". 

А може, це справді була помилка, але зрежисована зовсім не в Москві? У Папи Франциска дуже непрості стосунки з римською курією — згадайте скандал, який улаштували Папі на осінньому синоді з питань сім'ї. Клубок суто католицьких протиріч ми зазвичай не враховуємо — ми зосереджені на православних проблемах. Але повірте, у Ватикані все не тільки не простіше — навіть складніше. І там є досить впливові партії, яким українські "уніати" стоять поперек горла, є по-русофільському налаштована публіка, є просто консерватори, які не бажають перерозподілу сфер впливу, а є, навпаки, — сили, що підштовхують престол до радикальних кроків. А тепер помножте це все на традицію завглибшки у дві тисячі років. 

Папа Берґольйо далекий від тонкощів східноєвропейської політики. Він може бути не в курсі глибини й свіжості наших із вами травм. А ті, хто мав його просвітити, чомусь цього не зробили. Коли владика Шевчук каже, що кардинал Кох — найменш вдалий вибір для переговорів із Моспатріархією, я йому вірю. І не виключаю, що над цією "невдачею" хтось попрацював. Для куріальних інтриганів уся ця історія просто подарунок. Невідомо, хто дратує їх більше — аргентинський Папа (що ламає стереотипи й порядки і зазіхає на "святе" — саму бюрократію римської курії) чи східноєвропейські католики — українці, поляки й іже з ними. То чому б не зіштовхнути лобами ці дві незручності на вузькому містку? 

А ще є особисті симпатії й переконання Папи Франциска. Його особисте (дуже особисте) бажання зламати останні рубежі комунізму, які запекло опиралися його попередникам. Після успіху на Кубі й у Китаї він з розгону "врізався в Крим". Тобто в Москву. Наслідки передбачувано нищівні для репутації Папи в наших широтах. Схід (зокрема християнський) — діло тонке. 

Та що поробиш, якщо Папі потрібна саме Москва, а не Україна? Він іде до високої мети вигоювання Великої Схизми. Він веде діалог із Вселенським патріархом — першим по честі, і для повноти картини Папі бракує тільки діалогу з патріархом Московським, "першим за розмірами" і, як мінімум, рівним за політичним впливом у східнохристиянському світі. І першим за антикатолицькою впертістю, можна додати. Папа розуміє, що саме Московський, а не Вселенський патріарх — головна перешкода на шляху екуменічного діалогу щодо Великої Схизми. І він спробував узяти цю висоту. 

Можливо, розраховуючи на те, що десь у Вічності ця зустріч — як прецедент — відіграє якусь роль. 

Та тут наші з Папою шляхи "у вічність" починають розходитися. Не тому, що ми віримо в якусь альтернативну Вічність. А тому, що багатьох напружує та легкість, з якою Папа римський жертвує "маленькою правдою" в ім'я чергової "величі", зміст якої не вважає за потрібне розкривати нам. Можливо, ми просто стомилися від величі? І не треба про "догмат про непогрішність Папи" — неправда, що дрібним бісом розсипана по гаванському документу, не має жодного стосунку до віровчення. Тільки до гігієни. Тільки до чистоти рук.

Джерело:   ГАЗЕТА.ZN,UA

неділя, 21 лютого 2016 р.

22.02.2016р. Б. / ГЛАВА УГКЦ: «ГЕРОЇ НЕБЕСНОЇ СОТНІ КЛИЧУТЬ НАС ПОБАЧИТИ ВСЮ ПРАВДУ ПРО СЕБЕ Й ДЕРЖАВУ…» (+VIDEO)

Від сьогодні Божественна Літургія готує нас до початку Великого посту, тобто до часу оновлення, який Отці Церкви називали «весною людської душі». Як відомо, навесні зазвичай підвищується температура, щоб усе розквітало. Тож упродовж цих чотирьох тижнів, які готують до посту, Євангеліє запрошує нас підвищити градус духовного життя, щоб увійти в період духовного цвітіння – Великого посту.

Про це сказав Глава і Отець УГКЦ Блаженніший Святослав в Неділю про митаря й фарисея, 21 лютого, під час проповіді на Архиєрейській Божественній Літургії в Патріаршому соборі Воскресіння Христового УГКЦ.

На думку проповідника, дві особи – митар і фарисей, є духовним дзеркалом, у яке Христос запрошує нас поглянути: «Часто ми бачимо в собі «духовний нарцисизм», який зневажає інших, змушує всіх обертатися довкола нас. Такого типу духовність призводить до приниження інших, використання інших й навіть самого Бога». 

Тож Церква запрошує нас брати приклад із митаря. Бо той, хто справді знає правду про себе, спробував хоча б раз боротися із власним гріхом, знає молитву про Боже милосердя. «Хто знає правду про своє духовне життя, бачить, що нічого доброго не може представити Богу, і тому просить про милосердя», - пояснив він.

Українська мудрість каже, що для того, щоб стати з колін, потрібно стати на коліна перед Богом. Тому той, хто себе вивищує - буде понижений, а хто себе покоряє перед Богом - буде ним вивищений.

«Цими днями ми згадуємо другу річницю трагічних подій на Майдані. В усіх храмах лунають молитви за упокій душ героїв Небесної сотні, - продовжив Блаженніший Святослав далі. - Саме вони, які дивляться на нас з неба, є матрицею і шкалою, за якою ми оцінюємо себе та суспільство»

Першоієрарх Церкви також підкреслив, що жертва героїв Небесної сотні – точка неповернення назад в дорозі до визволення і гідності та свободи українського народу: «Наслідком цього є нетолерантність до всякого фарисейства і того, що ззовні виглядає дуже святим, а всередині не відповідає святості. Герої Небесної сотні кличуть нас побачити правду про себе і про державу, дії влади і Церкви, і просити у Бога звільнення від фарисейства та про милосердя правди, в якій прагнемо жити».




21.02.2016р. Б. / Наші герої не боялися «несправедливих управителів» – владика Василь (Тучапець)

20 лютого владика Василь (Тучапець) у храмі св. Миколая Чудотворця очолив заупокійну Св. Літургію за героями Небесної Сотні. Співслужив Архиєрею о. Микола Семенович, парох храму.

“Людина впадає у відчай, коли забуває про Бога!”, – такими словами звернувся Екзарх Харківський до вірних, котрі прибули на Божественну Літургію. Владика Василь ділився своїми роздумами про важливість молитви у житті кожної людини, про “несправедливого суддю” із Євангелія (Лк.18,2-8) та про наших героїв, які не боялися несправедливих управителів, а мужньо і сміливо ішли захищати свої права та боролися за свободу нашої України.

Варто додати, що поминальні молитви також відбулися у парафіях Харківського екзархату.

21.02.2016р. Б. / Спільна молитва львів’ян у День Героїв Небесної сотні

20 лютого, в другу річницю розстрілів учасників Революції Гідності, опівдні у храмах відбувся передзвін у пам’ять про сумні події на Майдані.

На площі перед пам’ятником Т. Шевченку у Львові за участю католицького і православного духовенства відбулася спільна молитва учасників пропам’ятного віча за Героїв Небесної Сотні. Курію Львівської Архідієцезії представляв о. Володимир Смолин.

субота, 20 лютого 2016 р.

20.02.2016р. Б. / ДЕЩО ПРО АНТИКАТОЛИЦЬКІ МІФИ ЗМІ, ПОЛІТИКИ Й ПРАВОСЛАВНИХ В УКРАЇНІ

Дискусія, яка розгорілася в ЗМІ, соцмережах, в суспільстві стосовно Гаванської декларації Папи Франциска і патріарха Кіріла виявила повне незнання і нерозуміння більшістю диспутантів реалій, які формують життя Католицької Церкви. Особливо це проявляється у заявах, статтях, висловлюваннях українських журналістів, політиків, провідних людей Московського і Київського патріархатів, на жаль, навіть ті хто називає себе релігієзнавцями.  Заміть того, щоб взяти до рук бодай Катехизм Католицької Церкви і Кодекс канонів Східних Церков, вони вдаються до ретрансляції різних міфів, здогадок, власних уявлень, а то й посилів московитської антикатолицької та антиуніантської брехливої пропаганди про роль Папи в Католицькій Церкві, про взаємозв’язок між УГКЦ та Апостольським Римським Престолом. Високопозиціоновані персоналії політики, журналістики, науки, православ’я розповідають про реалії життя Католицької Церкви, а ніколи в очі навіть не бачили ні вже згаданих Катехизму Католицької Церкви і Кодексу канонів Східних Церков, а де вже Документів ІІ Ватиканського соборуКатехизму УГКЦ «Христос – наша пасха»Компендіуму соціальної доктрини Церквита Канонів партикулярного права УГКЦ. Хоча усі ці книги, якими керується католицька Церква в цілому й УГКЦ зокрема доступні на українській мові. А про збірник догматичних висловлювань Вчительського Уряду Католицької Церкви з питань віри і моралі «Enchiridion symbolorum definitionum et declarationum de rebus fidei et morum» годі й говорити.
Некомпетентність у цих питаннях людей, які мають авторитет у суспільстві, а які беруться коментувати Гаванську декларацію, інтерв’ю Патріарха Святослава, висловлювання Папи, стосунки УГКЦ і Апостольського Престолу є загрозою для національної безпеки України, оскільки, по своїй суті є розпалювання міжконфесійної ворожнечі. Простим людям важко втриматись від агресивної відповіді тим, хто просто через своє незнання й некомпетентність ретранслює московитську брехню про католицтво та на основі цієї брехні робить висновки і звертається із закликами до суспільства. А особливо, коли кожен католик розуміє що його та його Церкву оббріхують. Тому варто розвіяти кілька міфів, які показалися дуже стабільними у цій немилій дискусії.
1. Католики вірять що Римський Папа є непомильний (тобто не помиляється) лише тоді коли він навчає у справах віри і моралі як Пастир усіх християн. В усіх інших речах він може помилятися так само як будь-хто з нас. Папі можна вказати на його помилки. Про це свідчить, як приклад св. Апостола Павла (Гал. 2,11-14) так і приклад святих Католицької Церкви, наприклад св. Катерина Сієнська.
2. Православні церкви для католиків всі одинаково канонічні і їхні св. Таїнства дійсні, при умові, що вони зберігають апостольську сукцесію (рукопокладання від апостолів) і тримаються спільного з католиками віровчення, про св. Таїнства. Тому, для нас католиків православна дискусія про канонічність чи неканонічність тої чи іншої православної церкви позбавлена всякого змісту.
3.Питання канонічної території для католиків теж є безсенсовим, оскільки, в нас на одній і тій ж території діють різні Церкви свого права, які перебувають у Єдності з Римським Апостольським Престолом.  До москальської окупації у Львові було три католицькі митрополії – латинська, греко-католицька і вірмено-католицька.
4. Католицька Церква не приймає вчення про симфонію Церкви і Держави, а вважає Церкву і Державу – довершеними соціальними організмами кожен з яких має свою властиву собі функцію.
5. УГКЦ – Верховноархиєпископська Церква свого права, яка перебуває у єдності з Римським Апостольським Престолом. Верховний Архиєпископ має ті самі права і обов’язки, що й Патріарх. Є тільки дві різниці між Верховним Архиєпископом і Патріархом: вибір Верховного Архиєпископа потверджує Папа і Верховний Архиєпископ не має титулу Патріарха.
6. Католицька Церква у питаннях стосунків з державою та у своїх суспільних активностях керується нормами своєї соціальної доктрини, яка в окремих випадках, чітко регламентованих, дає народу право навіть на збройне повстання.
7. В Артикулах Берестейської Унії чітко зазначено, що осягнення єдності між католиками і православними ніколи не може бути на шкоду греко-католиків. Артикули – правовий документ, який зобов’язує не тільки УГКЦ – єдину, безперервну спадкоємицю Київської митрополії, але й Римський Апостольський Престіл та без договірної згоди сторін ці Артикули не можуть бути зміненими.
о. Орест-Дмитро Вільчинский