"Гаванські обійми" Папи римського Франциска й патріарха Московського Кірілла, як і передбачалося, не стали грою з нульовим рахунком.
Та, на жаль, якщо хтось і переміг, то це була не дружба. Хоч би хто й що казав про чесноти
"ватиканських" пунктів декларації про те, як ця зустріч полегшить життя католицьких громад та ініціатив у Росії, як це приведе до розрядки у відносинах Сходу і Заходу. Не дає спокою нам, українцям, питання ціни. А крім того, ні, не приведе ця зустріч до розрядки, бо конфлікт Сходу і Заходу в корені не релігійний, як не релігійні саме цей Схід і саме цей Захід. Сильні світу цього вкотре обмінялися між собою якимись сигналами. І я не знаю, що гірше: те, що ці сигнали не несуть нам нічого, крім роздратування, чи те, що вони сигналять усьому світу про нездатність цих "сильних світу" хоч щось у цьому світі змінити.
Карибський ендшпіль
Чому для зустрічі патріарха й Папи обрали саме Кубу? Це питання, здається, обмацали з усіх боків. І всі відповіді виявилися небездоганними. Крім однієї, доволі чесної. Тут патріарх Кірілл міг манірно заявити, що приїхав "на запрошення Рауля Кастро", а не заради
зустрічі з Папою римським. Вам смішно, а в Росії цю лицемірну позу зустріли оплесками.
"Нейтральна територія"? Дякую, ще раз смішно. Територія спірна й уже майже втрачена, а не нейтральна. Навіть секулярна Європа виглядає значно нейтральнішою, ніж католицька й комуністична водночас Куба.
Зате Куба — це країна, яку, з дещицею уяви, можна вважати такою, "що вистояла" в санкційній війні зі США. Дещиця уяви, щоправда, потрібна чимала, та Кисельов-ТБ ще не з такого кулі ліпило. Меседж геть недвозначний: Куба вистояла — і ми вистоїмо, Папа за Кубу поклопотався — і за нас поклопочеться.
Отут, нарешті, нам відкривається краєчок правди, чому ж саме Куба. Все, сказане патріархом Кіріллом на Кубі, сказано не тільки (подекуди — не стільки) для Папи Франциска, а й для "вашингтонського обкому". Ще вчора "радянська", а вже завтра, не виключено, "штатівська" територія — авансцена, де один персонаж, розігруючи діалог з іншим, насправді посилає репліки в зал. Точніше, в одну конкретну ложу.
Майже весь "політичний" блок горезвісної декларації варто розглядати саме під таким кутом. "Страждання християн", що стали формальним приводом для екстреної зустрічі первосвящеників, мали морально виправдати Росію за бомбардування в Сирії. Участь Папи Франциска і його підпис додали б цьому виправданню легітимності. Але все зіпсувала ватиканська дипломатія: в частині декларації, яку мало хто читав (вона переважно богословсько-історична, а публіку цікавить тільки політика), є пункт, що жодні релігійні міркування не можуть бути виправданням воєнних дій. Цей пункт кидає тінь не тільки на російський спосіб "захисту християн на Близькому Сході", а й на захист "канонічного православ'я" у Донбасі.
Не варто сприймати всерйоз "претензії" Московського патріарха "на політику" і звинувачувати його в слизьких формулюваннях. Він їх не придумав — тільки озвучив. І сцену підібрано винятково вдало: у світовій історії ХХ ст. Куба пов'язана не так із la revolucion і la libertad, як із Карибською кризою. З конфліктом СРСР і США, хвилинами (якщо не секундами) до Апокаліпсису й благословенним втручанням Папи Іоанна XXIII, який зумів достукатися до здорового глузду католика Кеннеді і скорити серце комуніста Хрущова.
Нинішня зустріч на Кубі — символічне звернення до Карибської кризи, натяк партнерові-противнику на необхідність знову щось там "перезавантажити", аби уникнути страшної трагедії для всього людства. Патріарх Кірілл рефреном повторює в інтерв'ю, що в приватному порядку вони з Папою обговорювали, "як уникнути глобальної війни". От і ціну, нібито, погодили.
Шагренева "шкура" патріарха
Схоже, що Кремль розплачується патріархом Кіріллом за свої політичні прорахунки. Хоча б тому, що для самого патріарха папські обійми коштуватимуть дуже дорого — з погляду РПЦ патріарх вчинив неймовірну зраду.
Чому все вийшло так секретно і так спонтанно: вчора вирішив, сьогодні оголосив, а завтра вже полетів? Ефект несподіванки не дозволив церкві завадити своєму патріархові вчинити "єресь". Вийшло, щоправда, негарно: про те, що патріарх зустрінеться з Папою римським і підписуватиме з ним якісь офіційні папери, стало відомо саме після закриття Архієрейського собору й від'їзду єпископів з Білокам'яної. Випадковість виключена.
Зате тепер неможливо без сліз спостерігати за тим, що відбувається в російському медіапросторі. З одного боку, в мізки телеглядача щедро засівають повну й беззастережну "перемогу". Спікери в облаченні, костюмах і розтягнутих светрах в один голос речуть про велич події, патріарха і Росії, яку він представляє. У текст декларації та інші тонкощі не заглиблюються, але про те, що "це була зустріч рівних", не сказав тільки німий. Публіці популярно пояснюють, чому така зустріч неможлива була раніше, в 1990-ті, наприклад, коли Папа Войтила мало чоло не розбив, домагаючись її. А тому, що тоді Росія "лежала в руїнах", і пустити туди Папу означало "визнати остаточну поразку перед Заходом". Інша річ тепер — Росія "диктує з позиції сили", і Папа римський "змушений говорити як рівний з рівним" і сам підписав, що в Росії, мовляв, "безпрецедентне зростання християнства" (духовний аналог "уставання з колін", слід думати) тощо, тощо (довідник із психоаналізу скачайте з Інтернету).
Та поруч із "перемогою" (чи нам не знати!) обов'язково причаїлася "зрада". І жодні переможні реляції світських, патріархійних і "системно-опозиційних" ЗМІ не можуть заглушити ремствувань незадоволених — від мирянських низів до архієрейських верхів, від "ошуканих вкладників" РПЦЗ до законодавця православної моди Афону. Можливо, має рацію диякон Андрій Кураєв: скориставшись ефектом несподіванки, щоб безперешкодно здійснити гаванську ескападу, патріарх Кірілл мав так само блискавично повернутися в Росію. Зрозуміло, що хочеться пересидіти в іншій півкулі бодай перші бомбардування. Антарктида – хороше місце для цього. Але є небезпека, що коли все-таки повернешся, противник уже добере смаку, організується і пристріляється.
Жодної іншої реакції з боку власної пастви очікувати він і не міг. І суть тут не в політиці й не у підступі ворогів. Суть у наріжному камені фундаменту самої РПЦ МП: католицизм для неї — ідеальний Інший. Як Захід для Росії. Самоідентифікація цієї церкви, як і всієї культури, побудована саме на цій антитезі. Принципове антикатолицтво російського православ'я відображене у всьому — від сонму святих (борців із "західною єрессю", до уявлення про специфічну "місію" РПЦ як останньої твердині "віри істинної, не зараженої католицтвом". Це "здоров'я", до речі, підносить РПЦ над грецькою церквою, яка "заразилася" від унії й інших контактів із "папістами".
Якщо досить довго, протягом століть, вкладати в голови своїх вірних такі уявлення про "твердиню істинної віри" й "заразу католицької єресі", то слід бути готовими до того, що обійми з Папою римським закінчаться для сміливця (чи все-таки єретика?) карантином. Патріархові Кіріллу, який, бувши митрополитом, не приховував своєї прихильності до всього ватиканського, скоріш за все, дуже хотілося б налагодити постійні зв'язки зі святим престолом. Але ціна, яку він має за це заплатити, досі залишається непомірною. Нині, виконуючи не так власне бажання, як завдання Кремля, він розраховує на підтримку — влади, Луб'янки, Останкінської вежі. Бо більше патріархові сподіватися немає на що — протидія всередині церкви буде колосальною. Опозиція отримала в руки чудові карти. І можна розраховувати тільки на те, що вони між собою, як зазвичай, посваряться.
Тепер патріарх Кірілл цілком і повністю залежить від підтримки Кремля. Це зробить патріарха ще згідливішим. А якщо він стане непотрібним, його буде простіше позбутися.
Полон і тлін компромісу
Можете сміятися, але можливість позбутися Московського патріарха прийшла в українське православ'я з несподіваного боку. Якщо митрополит Онуфрій справді такий зразковий російський чернець, як про нього кажуть, то вчинок патріарха Кірілла має обурити його до глибини душі. Користуючись прецедентом Флорентійської унії, УПЦ МП могла б, як мінімум, зажадати від Московської патріархії пояснень, а ще ліпше — покаяння патріарха Московського в зраді ідеалів "істинної віри". А поки ні пояснень, ні, тим паче, покаяння немає, оголосити про розрив відносин. Якийсь канон щодо цього обов'язково є. До речі, а що на Кубі робив керсправами Київської митрополії митрополит Антоній Паканич? Це була та одна сота патріаршої делегації, яка представляла перед Папою "канонічну церкву", яка страждає від уніатських і розкольницьких бойовиків? Боюся, він у цій ролі не такий фактурний, як митрополит Онуфрій. Але уявити собі митрополита Онуфрія на одному острові з Папою римським — навіть мені бракує уяви.
Так, патріарх Кірілл і тут постарався всім нагадати, хто в нашій країні "канонічний", і як усім іншим слід із цим жити. Останкінська голка поспішила впорснути в уми телеглядачів меседж: патріарх, мовляв, "послав сигнал" владі України, з ким не слід за одну дверну ручку братися, щоб не гнівити Папу римського. Але я дуже сумніваюся, що українська влада цьому сигналу надала значення. Як співається в пісеньці, "Ку-ба да-ле-ко, Ку-ба да-ле-ко", значно ближче — Мінськ, Донбас, Мюнхен, Берлін, Вашингтон, МВФ та інші джерела доленосних "сигналів".
УПЦ КП може тільки подякувати Папі й патріархові Кіріллу за ще одну безпрограшну піар-кампанію в Україні. Вона дістала можливість вийти на публіку з уїдливими коментарями, резонними докорами і навіть звинуваченнями. А також зайвий раз показати, хто тут єдина, не залежна ні від яких зарубіжних центрів, істинно українська церква, навколо якої слід згуртуватися всім, кому дорога Україна.
Її критика, втім, теж не бездоганна: у декларації не зазначено, яким саме "канонічним шляхом" ми маємо виходити з розколу, з якою саме церквою відновлювати єдність. Адже відновлення єдності з Константинопольською церквою-матір'ю для української церкви — теж цілком канонічний шлях. Але з погляду піару УПЦ КП вигідніше було інтерпретувати цей документ саме на користь Моспатріархії. Хоча, гадаю, ватиканським дипломатам коштувало чималих зусиль домогтися саме такого — ухильного — формулювання цього пункту.
Моспатріархія, яка давно й невтомно сіє зерна розбрату між українськими християнами, може зарахувати собі ще один трудодень. Навряд чи з цієї спроби вийде щось більше, ніж з усіх попередніх. Але не варто розслаблятися: на Західній Україні, де є неприкрита конкуренція між УПЦ КП і УГКЦ, у Київського патріархату з'явився додатковий аргумент — папська "зрада".
Гадаю, швидка й болісна реакція греко-католиків пов'язана передусім з недобрим передчуттям: байдужість святого престолу до українських ран може позначитися на ставленні суспільства до УГКЦ. Не те щоб у них був серйозний привід для хвилювань: ні в їхній долі, ні в статусі їхньої церкви після гаванського компромісу нічого не змінилося й змінитися не могло. Просто українським греко-католикам укотре, ніби між іншим, різонули по нервах. Вони знову опинилися "у третій особі", знову — предметом торгу. І якщо від патріарха Московського нічого іншого й не чекали, то від Папи римського церква, яка зовсім недавно пережила подвиг мучеництва, здавалося б, могла сподіватися на інше до себе ставлення.
Натомість ми можемо зробити висновок, що у Ватикані до думки греко-католиків не прислухаються, а про події в Україні складають думку не з їхніх слів, а зі слів Москви.
Головна претензія українців до святого престолу, втім, стосується не статусу УГКЦ — параграфа, в якому по суті немає майже нічого нового, а параграфа про "конфлікт". Спасибі, що немає слова "внутрішній" або "громадянський" — на чому, гадаю, наполягала російська сторона. Але немає ні слова "війна", ні визнання факту російської агресії, не кажучи вже про слова підтримки, на які могли б розраховувати люди, що захищають свою землю від вторгнення. Навпаки, цей пункт звучить як напучування "всім сторонам" (окремо сказано про відповідальність релігійних організацій — від чого стає зовсім сумно).
Утім, не знімаючи відповідальності за цю "маленьку неправду" з Папи Франциска, нагадаю, що не тільки у Ватикані, Москві і Гавані, а й в Україні досі офіційно не визнають факту війни з Росією. Бо "нам невигідно" його визнавати. Ну так і Ватикану, як бачите, невигідно. Вимагати від Папи римського того, на що не наважуємося самі, доволі інфантильно. Звичайно, хотілося б сховатися за чийсь авторитет, і Папа найкращий кандидат на роль широкої спини. Але тоді нема чого нарікати, що "ми знову об'єкт, а не суб'єкт переговорів".
Не думаю, що емоції, викликані цієї декларацією, мучитимуть нас довго або що зерна розбрату й сумнівів дадуть дружні сходи попри зусилля невтомних провокаторів як в облаченні, так і в костюмах. Війна в домі, а Куба, повторю, далеко. Не кажучи вже про Вічність.
Ціна Вічності
Кажуть, річ у ній, у Вічності. Вже не один ватиканський коментатор натякнув, що наші образи й претензії до Папи дріб'язкові й страшенно егоїстичні на тлі його великого задуму.
Та в чому суть задуму? Чому він на це пішов — ця людина в культових стоптаних черевиках, цей пересічний пасажир римського метро й рейсового борту "Аліталії"? Що він сподівався знайти в обіймах кремлівського чиновника й олігарха, переодягненого патріархом, з його кадилаками, брегетами, яхтами, "православними поїздами", який приїхав із почтом зі ста осіб?
Заради чого?
Та заради Вічності ж! Усі причетні до таємниць богослов'я в один голос повторюють про чесноти "ватиканських" параграфів — і я закликаю вірити в "перемогу" святого престолу. Бо що нам залишається, крім того як вірити: якщо вже нас (укотре!) продали, то хоча б дорого?
Утім, параграфи 25–27 не дають спокою. Навіть на тлі Вічності. Навіть на тлі умовлянь нунція "не звертати уваги на цю декларацію" (до речі, цікавий заклик). Що ж мав на увазі Папа Франциск, коли ставив підпис під тим, що УГКЦ — це, фактично, не церква навіть, а просто "громади", "відірвані" через історичне непорозуміння від церкви-матері (РПЦ, зрозуміло)? Або що "українську схизму" потрібно долати "канонічним шляхом". Чому б Ватикану, в такому разі не піти "канонічним шляхом" a la Моспатріархія і повернутися в "церковну єдність" через покаяння у Великій Схизмі? Або приголомшливий пункт про те, що "обидві сторони побиваються через конфлікт в Україні". Ватикан побивається в унісон з агресором? Немає проблем, я все розумію — побиватися в унісон із кривдником завжди зручніше, ніж зі скривдженим. Я тільки хочу уточнити — це тепер такий католицький мейнстрим, чи як?
На запитання, "чому Папа так вчинив" відповісти і просто, і непросто водночас. Просто — бо з погляду святого престолу, він не вчинив "нічого особливого" — політичні кроки завжди припускають компроміс. А компроміс — це те, що не влаштовує жодну зі сторін. Вас заспокоює, що ці формулювання не влаштовують і російську сторону? Що вони теж вивертаються перед своїми, переконуючи їх у тому, що це "перемога", а не "зрада"? Ні? Не заспокоює? Ви продовжуєте мучитися запитанням, чому він з нами так вчинив?
Припущення висловлюють різні.
Наприклад, Папа Берґольйо наївний. Він не надто досвідчений політик, і московські інтригани цим скористалися. Тобто Путін знову переграв — цього разу Папу Франциска й усю його хвалену ватиканську дипломатію. Що Путін від цього виграв? А нічого. Просто "переграв" і все.
Це почасти правда. Папа Франциск сподівався на діалог із колегою, "з рівним", як любить повторювати рос-ТБ. А патріарх Кірілл — лише представник інтересів Кремля. А Путіну потрібен насправді не Папа навіть, йому потрібен майданчик для непрямих переговорів зі США. Не така проста ватиканська дипломатія, щоб не розуміти цього — сама зустріч ця стала можливою зовсім не тому, що дозрів упертий патріарх. Зате вони включили в угоду все, що їх цікавило.
Утім, є маленька ймовірність того, що Папа справді в чомусь помиляється. Погано орієнтується в тонкощах візантинізму, наприклад. Або не враховує, що Путін не Фідель і не якийсь латиноамериканський каудильйо, тобто зовсім не той тип диктатора, на якому він, аргентинський єпископ, собаку з'їв. І сама Росія, хоч скільки приписуй їй "безпрецедентне зростання християнства", не Латинська Америка, де будь-який диктатор змушений прислухатися до думки єпископа, а єпископ, відповідно, може вплинути на його рішення.
Є ще одне припущення: Папа, мовляв, — "лівий", не любить Захід. І готовий укладати союзницькі договори з ким завгодно — аби тільки позлити буржуїв. Недавно він повернувся спиною до конгресу США й пішов обідати в благодійну їдальню, а нині уклав пакт із Кремлем про солідарне гуркотання скріпами.
Та, даруйте, він — Папа римський, а не Васько з Мільйонної вулиці, який ділить увесь світ на "своїх" і "буржуїв".
А може, це справді була помилка, але зрежисована зовсім не в Москві? У Папи Франциска дуже непрості стосунки з римською курією — згадайте скандал, який улаштували Папі на осінньому синоді з питань сім'ї. Клубок суто католицьких протиріч ми зазвичай не враховуємо — ми зосереджені на православних проблемах. Але повірте, у Ватикані все не тільки не простіше — навіть складніше. І там є досить впливові партії, яким українські "уніати" стоять поперек горла, є по-русофільському налаштована публіка, є просто консерватори, які не бажають перерозподілу сфер впливу, а є, навпаки, — сили, що підштовхують престол до радикальних кроків. А тепер помножте це все на традицію завглибшки у дві тисячі років.
Папа Берґольйо далекий від тонкощів східноєвропейської політики. Він може бути не в курсі глибини й свіжості наших із вами травм. А ті, хто мав його просвітити, чомусь цього не зробили. Коли владика Шевчук каже, що кардинал Кох — найменш вдалий вибір для переговорів із Моспатріархією, я йому вірю. І не виключаю, що над цією "невдачею" хтось попрацював. Для куріальних інтриганів уся ця історія просто подарунок. Невідомо, хто дратує їх більше — аргентинський Папа (що ламає стереотипи й порядки і зазіхає на "святе" — саму бюрократію римської курії) чи східноєвропейські католики — українці, поляки й іже з ними. То чому б не зіштовхнути лобами ці дві незручності на вузькому містку?
А ще є особисті симпатії й переконання Папи Франциска. Його особисте (дуже особисте) бажання зламати останні рубежі комунізму, які запекло опиралися його попередникам. Після успіху на Кубі й у Китаї він з розгону "врізався в Крим". Тобто в Москву. Наслідки передбачувано нищівні для репутації Папи в наших широтах. Схід (зокрема християнський) — діло тонке.
Та що поробиш, якщо Папі потрібна саме Москва, а не Україна? Він іде до високої мети вигоювання Великої Схизми. Він веде діалог із Вселенським патріархом — першим по честі, і для повноти картини Папі бракує тільки діалогу з патріархом Московським, "першим за розмірами" і, як мінімум, рівним за політичним впливом у східнохристиянському світі. І першим за антикатолицькою впертістю, можна додати. Папа розуміє, що саме Московський, а не Вселенський патріарх — головна перешкода на шляху екуменічного діалогу щодо Великої Схизми. І він спробував узяти цю висоту.
Можливо, розраховуючи на те, що десь у Вічності ця зустріч — як прецедент — відіграє якусь роль.
Та тут наші з Папою шляхи "у вічність" починають розходитися. Не тому, що ми віримо в якусь альтернативну Вічність. А тому, що багатьох напружує та легкість, з якою Папа римський жертвує "маленькою правдою" в ім'я чергової "величі", зміст якої не вважає за потрібне розкривати нам. Можливо, ми просто стомилися від величі? І не треба про "догмат про непогрішність Папи" — неправда, що дрібним бісом розсипана по гаванському документу, не має жодного стосунку до віровчення. Тільки до гігієни. Тільки до чистоти рук.
Джерело:
ГАЗЕТА.ZN,UA
