06.02.2016р. Б. / Потреба говорити

Однією з найбільших перешкод для нормального суспільного життя в Україні вважається брак довір’я.

Кому вірити? Багато громадян, не довго думаючи, відповість – нікому.

Це жахливий закид, який, якщо б він був беззастережно правдивий та стовідсотковий, робить суспільне спілкування цілковито неможливим, стає справжньою руїною суспільного ладу.

Спілкування не могло б відбуватися, а без нього життя нормальної держави неможливе.

На думку автора цих рядків, наше суспільство, Богу дякувати, не докотилося до такого страхітливого стану, але водночас є багато причин для тривоги, і годі заперечити, що в нашому суспільстві бракує нормального діалогу.

На загальне переконання, відповідальні особи в усіх ділянках влади не інформують громадян про те, що насправді відбувається. Багато людей також щоразу гостріше критикують ЗМІ, які поринають у багатослів’я, але не кажуть того, що треба сказати.

Дехто небезпідставно вважає, що однією з причин браку суспільного діалогу є наше радянське минуле.

Уважно проаналізувавши теорію і практику комуністичного режиму, можемо ствердити, що в радянській системі був точно означений керівний клас, і були інші, які, по сутті, вважалися ніким і на яких не варто було звертати уваги.

Останніх ніхто не слухав, до них достатньо було щось там говорити. Виховані в такій системі люди не мали права говорити, щось перечити, вони мусили тільки слухати.

Такими ці люди бачать себе, на жаль, і до сьогодні. Вони нібито ніхто і їм марно навіть подавати свій голос.

У наші часи часто говориться про декомунізацію.

Для багатьох громадян це означає змінити назви місцевостей і вулиць та, може, ще дещо зробити. А що самих місцевостей, яких треба було б перейменовувати, є майже тисяча, то маємо широке поле можливого зацікавлення в цій ділянці.

Проте хибною є думка, що декомунізація полягає лише в зміні назв. Ідеться про здійснення змін у наших умах і серцях.

Майдан 2013-2015 років показав, що в нашій країні є люди, свідомі своєї Богом даної гідності. Богу дякувати! Однак, на жаль, треба визнати, що цей Майдан як суспільне явище нас абсолютно замало "потермосив".

Сьогодні нам потрібно, щоб можновладці, незалежно від того, чи їх влада велика чи мала, зрозуміли, що ті інші, до кого вони мали б звертатися, це в повному значенні того слова – люди, а ті, ким безсоромно дотепер нехтували, щоб усвідомили свою велику гідність і почали послідовно діяти, відповідно до тої гідності.

Основою суспільного діалогу є правда.

Мати нагоду чути тільки правду, могти бути певними, що те, що чуємо, є правдою, – це велика духовна цінність.

З історії ми знаємо, а останнім часом ми є свідками, скільки лиха в житті людей та народів походить від свідомого поширювання неправди! Над цим можна і треба задумуватися.

Бажаючи розпочати щирий діалог, прошу вас, шановні читачі, замислитися над потребою говорити.

Причина цього бажання дуже проста за своєю суттю.

На мою думку, одним із ефективних засобів позбутися того, що турбує велику частину населення, – це взяти ініціативу у свої руки та говорити.

Ідеться про те, щоб самим висловлюватися відповідально та чесно і домагатися тільки правди у відповідь.

Ті люди, що майже професійно уникають повідомлення правди, використовуючи погані навички, набуті в минулі десятиліття, - спокійні, що їх за це ніхто не покарає, бо народ, навіть пригноблений безнастанним "розвішуванням локшини" і солодких обіцянок, здебільшого мовчить.

Ситуація виглядала б інакше, якщо б народ (громадянське суспільство) виявляв радість, коли почує правду, і картав за брехню, тобто постійно домагався правди.

Така практика, такий підхід з боку громадян породжував би те, чого нам так дуже бракує, – розмову, діалог.

Ми повинні створити такі умови, в яких брехун чи крутій, не наважився б обманювати, бо знав би, що за це дорого заплатить і опиниться на політичному смітнику.

Громадяни не сміють бути пасивними стосовно того, що відбувається довкола них. Вони мають реагувати, писати чи говорити.

За наявності стількох можливих сучасних засобів комунікації, громадяни, старші й молодші, повинні широко користати з Божого дару свободи слова, – дару служити ближнім правдою та любов’ю.

А саме правду треба говорити з глибокого почуття пошани та любові до своїх співвітчизників.

+ ЛЮБОМИР

Джерело:   pravda.com.ua

05.02.2016р. Б. / Східний фронт. 4 серія. Церква воююча (+VIDEO)

З початком російсько-української війни потребу духовно окормлювати Східний фронт задовольнили винятково українські Церкви. Пліч-о-пліч з українськими вояками в стрій стали українські священики — православні і католики. Про сакраментальне на українському Східному фронті розповідають о. Онуфрій Репецький ЧСВВ (УГКЦ), о. Дмитро Нікітенко (УПЦ КП).

Як приступають до сповіді та служать Святу Літургію в окопах та на передньому краї, з чим звертаються до капелана вояки і які обов’язки капелани мають поза проповіддю Слова Божого — глядач побачить у цьому фільмі.

Українськи храми у прифронтових Краматорську, Кременній, Званівці та Чубарівці стали справжніми фортецями Духу, а військовий священик о. Іван Сивак молиться на кількох стаціях найдовшої в світі Хресної дороги, фундатором якої він є — від Маріуполя до Станиці Луганської вздовж всієї лінії Східного фронту. Вперше зафільмовано ікону Матері Божої, яку знайшли на згарищі в селі Піски вцілілою.

Джерело:   Воїни Христа Царя

05.02.2016р. Б. / У Львові перепоховали понад півтисячі останків жертв комуністичного режиму

На полі почесних поховань № 76 Личаківського цвинтаря 3 лютого відбулася церемонія урочистого перепоховання 511 останків в’язнів пересильної тюрми № 25, що в 1944–1955 роках функціонувала у Львові на вул. Полтв’яна (тепер просп. В. Чорновола, 45). 

Заупокійне Богослужіння провели представники духовенства різних християнських конфесій. Церемонію відвідали десятки людей, серед яких громадські активісти, колишні політв’язні, очільники міста та області.

«У ХХ столітті насильницькою смертю був убитий кожен другий українець і кожна четверта жінка. Вони не дали потомства. І це є страшною сторінкою нашої історії. Взагалі історію України без брому читати важко. Сьогодні ми виконуємо свій християнський обов’язок. Війна закінчується тоді, коли вмирає останній воїн, який брав у ній участь. І наше завдання — належно поховати. Ми не знаємо тих людей, їхньої долі, але знаємо, що вони пішли з життя через ворога, який знищував, і цей ворог надалі нищить. Нам потрібна єдність, нам потрібне мудре провідництво. Завжди українці, коли здобували незалежність, думали, що це назавжди. Це велика омана. За незалежність треба боротися щодня», – зауважив міський голова Львова Андрій Садовий. 

Як відомо, частину останків ексгумували з території будівництва Меморіального музею «Територія Терору», який створюють на місці пересильної тюрми. Іншу частину людських кісткових решток віднайшли в межах садового кооперативу «Світоч», де колись було розташоване спецкладовище НКВС.

«Хлопцям було дуже тяжко працювати насамперед морально. Часто під час проведення досліджень треба було влаштовувати відпочинок, аби вони могли продовжити роботу далі», – зізнався Святослав Шеремета, директор комунального підприємства «Доля», яке проводило пошуки та ексгумацію.   

За результатами досліджень, 67 із 511 людських останків належать дітям.

«Згідно з антропологічними дослідженнями, більша частина останків дітей – це ненароджені діти. Вагітним жінкам перед відправкою на висилку проводили штучні пологи, щоб вони потрапляли на ці каторжні роботи вже без плоду в утробі», – розповів на церемонії директор меморіального музею «Територія Терору» Тарас Чолій.

Під супровід військового оркестру останки колишніх в’язнів у домовинах віднесли у крипти, де поховані інші жертви політичних репресій.

Джерела: territoryterror.org.ua

Воїни Христа Царя

04.02.2016р. Б. / Папа: Бог не бажає нашого засуду, але – нашого спасіння

Бог має батьківське серце, яке виходить за межі нашого обмеженого розуміння справедливості, щоби відкривати нам безмежні горизонти Свого милосердя. На це звернув увагу Папа Франциск, ділячись думками про милосердя і справедливість під час загальної аудієнції у середу, 3 лютого 2016 року.

«Святе Письмо представляє нам Бога, як безмежне милосердя, але також як досконалу справедливість. Як поєднати ці дві речі? Як дійсність милосердя поєднується з вимогами справедливості? Може здаватися, шо це дві дійсності, які суперечать одна одній, але, насправді, це не так, тому що саме Боже милосердя веде до сповнення справжньої справедливості», – розпочав своє повчання Святіший Отець.

Але ж про яку справедливість йдеться? У сфері законності бачимо, що скривджений звертається до суду, щоб «відновити справедливість», щоб покарати винного, віддати кожному те, що йому належить. «Але цей шлях ще не веде до справжньої справедливості, – зауважив Наступник святого Петра, – адже, у дійсності, не перемагає зло, а лише його стримує. І лише відповідаючи на нього добром, можна по-справжньому перемогти зло».

У Біблії також бачимо «інший спосіб звершення справедливості». Це коли жертва звертається до кривдника, заохочуючи його до навернення, апелюючи до його сумління. Таким чином, визнавши свою помилку, «він може відкритися на прощення, яке скривджена сторона йому пропонує». Саме таким, за словами Папи, є спосіб «полагодження суперечок в родині, у взаєминах між чоловіком і дружиною чи між батьками й дітьми».

«Без сумніву, – вів далі Єпископ Риму, – це нелегкий шлях. Він вимагає, аби той, хто зазнав кривду, був готовий простити і прагнув спасіння і добра того, хто його скривдив. Але лише тоді тріумфуватиме справедливість, адже коли винуватець усвідомить скоєне зло і перестане його чинити, то зло пропаде, а несправедливий стане праведним, бо отримав прощення і допомогу, щоб віднайти дорогу добра».

Саме так, за словами Святішого Отця, чинить Бог з нами грішниками. Він безустанно пропонує нам Своє прощення і допомагає його прийняти, усвідомити зло, щоб від нього звільнитися. «Тому що Бог не бажає нашого засуду, але – нашого спасіння», – наголосив Глава Католицької Церкви, підкреслюючи, що Бог є Богом милосердя і прагне спасіння кожного, «проблема лише в тому, щоби впустити Його до свого серця».

Папа зауважив, що всі слова пророків є закликом до навернення та пригадкою про те, що Бог не має уподобання у смерті лиходія, але прагне радше того, щоби він змінив свою поведінку і жив. «Таким є серце Бога, серце Батька, Який любить і прагне, щоб Його діти жили в добрі та справедливості, і як наслідок – в повноті та щасті. Серце Батька, Який виходить за межі нашого обмеженого поняття справедливості, щоби відкривати нас на безмежні горизонти Своєї справедливості», – наголосив Наступник святого Петра.

Саме таке батьківське серце, як зауважив Святіший Отець, ми шукаємо, коли йдемо до сповіді, а тому «бути сповідниками – це величезна відповідальність», бо священик, який сидить у сповідальниці, представляє Небесного Отця, «Який чинить справедливість Своїм милосердям».

Джерела:   Радіо Ватикан

Воїни Христа Царя

03.02.2016р. Б. / Представники УГКЦ беруть участь у Міжнародній військовій конференції в Словенії

З 1 по 5 лютого в м. Любляна, що в Словенії, проходить ХХVII  Міжнародна військова конференція головних військових капеланів країн світу (ІМССС, 2016). У цьогорічній Конференції бере участь 31 делегат із різних країн світу.

Українську Греко-Католицьку Церкву на Конференції представляють Владика Михаїл Колтун, керівник Департаменту Патріаршої курії Української Греко-Католицької Церкви у справах душпастирства силових структур України, а також о. Любомир Яворський, заступник керівника Департаменту.

“Участь у такому заході сьогодні є дуже важливою, – зазначає о. Любомир Яворський. – Як представники українського військового капеланства маємо можливість говорити про Україну на міжнародному рівні, а також почути слова підтримки від різних країн світу”.

Міжнародна військова конференція головних військових капеланів країн світу проводиться вже двадцять сьомий рік поспіль, починаючи з 1990 року, і проходить в різних країнах-членах НАТО. Українська делегеція бере в ній участь удев’яте.

Джерела:   kapelanstvo.org.ua

Воїни Христа Царя

02.02.2016р. Б. / Москва церковна і політична запускає чергову хвилю антиукраїнської істерики

Минулий тиждень на наших теренах відзначився черговими припадками антиукраїнської та антиуніатської істерики в Московському патріархаті та в політичному керівництві РФ. Здавалося, що приступ антиукраїнської істерики у Московського патріарха Кіріла на зібранні глав Православних церков у швейцарському Шамбезі продиктований виключно страхом Москви, щоб Константинополь не надав автокефалії "У"ПЦ МП або не визнав автокефальною церквою УПЦ КП. Виглядає, що так воно і є, тим більше, що 27 січня у тому ж таки Шамбезі Кіріл відверто шантажував Царгород, мовляв, дасте українцям автокефалію – ми підемо в розкол.

Але кінцем тижня істерику свого глави підхопило відомство скандально відомого митрополита Іларіона Алфєєва – Відділ зовнішніх церковних зв’язків Московського патріархату. 28 січня Алфєєвські клєрки розродилися реакцією на Екуменічну концепцію УГКЦ, яка була опублікована ще 23 грудня минулого року на офіційному сайті УГКЦ. Нагородивши купу історичної брехні, відомство Алфєєва зробило спробу приписати УГКЦ «звєрства ОУН-УПА», зробивши таку собі «безневинну» спробу забити клин між українцями та поляками. Фактично цим у Москві просто здали свій панічний страх перед українсько-польським союзом. Можливо, у московитів спрацювала так звана генетична пам’ять про розгроми їхніх орд під Оршею та Конотопом, як і про спільне взяття українцями, поляками, литовцями та білорусами Москви. Просто реальний шал у церковних функціонерів Москви викликає те, що УГКЦ будує свої стосунки з УПЦ КП, УАПЦ та "У"ПЦ МП як з рівноправними між собою партнерами та те, що УГКЦ має контакти з Константинополем. Більше того, саме існування УГКЦ для Москви є болісним.

В реальності Московський патріархат здав сам себе, як склотару. Церковна Москва визнала, що найбільшими її кошмарами є ніщо інше, як існування УГКЦ, відсутність релігійної війни між УГКЦ та Православними церквами України, можливе визнання автокефалії українського православ’я та українсько-польський союз. А це дає можливості українським християнам зрозуміти, якою дорогою їм слід рухатися, щоб протиставитись московському церковному імперіалізмові.

Усе це могло залишитись у суто в церковній площині, якби не дивний збіг з активностями політичного керівництва РФ та їхніх маріонеток на Донбасі та в Криму. Окупаційна влада Криму в Криму фактично поставила УПЦ КП поза законом, а щоб ні в кого не виникало сумнівів, 28 січня цього року забрала в УПЦ КП Кафедральний собор у Сімферополі. День після цього – 29 січня УПЦ МП іменувала для Криму нового єпископа Калініка (Чернишова), який активно сприяв окупації кримського півострова військами РФ. Цього ж таки 29 січня в окупованому Донецьку група із 500 осіб пікетувала катедральний храм УГКЦ в цьому місці. Судячи з повідомлень про цю подію, московські маріонетки, очільники терористичного угруповання «ДНР» мали прямий стосунок до цієї акції. Ситуацію, яка складається, прокоментував прес-секретар УГКЦ о. Ігор Яців: «Почалася нова хвиля нагнітання, несприйняття УГКЦ у медійному просторі, в Російській Федерації зокрема. Наш моніторинг показав декілька публікацій, де засуджують УГКЦ за те чи інше. І напевно події в Донецьку – це частина однієї більшої інформаційної технології проти нашої церкви».

У цьому контексті слова Путіна про те, що Донбас у складі України це – маячня, надають усій цій церковній антиукраїнській та антиунантській істериці значно моторошнішого звучання, аніж  би це мало місце, як би очільник РФ цього не сказав. І це на тлі того, що своїми вимогами бойовики фактично зірвали переговори в Мінську.

Скоріше за все, у політичних обставинах, які склалися, Москва вирішила спробувати в чергове розіграти карту антиукраїнської істерики на релігійному тлі. Можливо, це нагнітання так і залишиться суто інформаційного характеру. Але така можливість виглядає дуже сумнівною. Здається, Москва готується до чергової конфронтації з Україною, використовуючи у підготовці до цього своє міністерство віросповідань – Московський патріархат. 

Ситуація, здається, стане зрозумілішою упродовж наступних тижнів. Але сама ця істерика виявила три основні речі, яких Москва панічно боїться в Україні:

- самого існування УГКЦ;

- мирного співіснування християнських церков в Україні, їхнього можливого зближення з Константинополем;

- українсько-польського союзу.

Як кажеться: розумному досить, а дурневі і так не допоможе.

о.Орест-Дмитро Вільчинський

Джерело:   Воїни Христа Царя

01.02.2016р. Б. / РПЦ заявила, що УГКЦ поглиблює розкол між православними і католиками та баламутить людей

23 грудня 2015 р. на офіційному сайті УГКЦ було опубліковано «Екуменічну концепцію УГКЦ». Концепція містить принципи, на яких УГКЦ вибудовуватиме екуменічний діалог з іншими християнськими конфесіями. До певної міри – це своєрідна декларація того, як УГКЦ бачить саму себе і своє місце у християнському світі.

28.01.2016р. на офіційному сайті Відділу зовнішніх церковних зв’язків Московського патріархату опубліковано «Заяву служби комунікацій ВЗЦЗ у зв’язку з прийняттям Собором Єпископів Української Греко-Католицької Церкви «Екуменічної концепції УГКЦ»». Вже у заголовку цього документу міститься фальсифікація і підміна понять, оскільки Екуменічна концепція УГКЦ не прийнята неіснуючим Собором єпископів УГКЦ, а Синодом єпископів УГКЦ. Існує Синод єпископів УГКЦ, як колегіальний орган  усіх єпископів, що належать до УГКЦ та Собор УГКЦ – дорадчий орган, який скликається Главою УГКЦ для полагодження особливо важливих питань і в якому представлено не тільки клир, але й мирян.

Спочатку відомство, очолюване сумнозвісним митрополитом Іларіоном Алфєєвим вдається до звичайної історичної брехні, мовляв Флорентійську Унію (1439) Русь не підтримувала; І Річ Посполита насильно запроваджувала Унію; Російська Імперія не знищувала католицтво східного обряду на своїх теренах; звірське «воссединение», проведене коронованим катом Ніколаєм І у 1839 р. документ називає добровільним повернення до православ’я;

Особливий шал у адептів московського православ’я викликає ствердження Екуменічної декларації УГКЦ про те, що насильницькі приєднання греко-католиків до московського православ’я у 1839, 1971, 1946 рр. були насильницькою православною унією, і що саме такі «унії» засуджені Баламандським документом.

Московські церковні пропагандисти впадають в шал і від того, що УГКЦ вважає себе спадкоємицею Київської митрополії, оскільки у цьому РПЦ вбачає спробу греко-католиків відділити Київ від Москви.

Для Московського патріархату незборимою перепоною для діалогу з УГКЦ виявляється те, що УГКЦ вважає "У"ПЦ МП, УПЦ КП та УАПЦ рівноправними спадкоємцями Володимирового хрещення.

Москва казиться з того, що бачте «… єрархи УГКЦ дозволяють собі приймати участь у спільних богослужіннях з розкольниками, публічно визнають дійсність їхніх таїнств (зокрема хрещення і священства), запрошують представників розкольницького духовенства до своїх навчальних закладів, згідно з їхніми словами «щоб ближче познайомитися з православ’ям», роблять спільні візити закордон, де виступають із заявами політичного характеру.».

Також Москва виразила надзвичайне невдоволення з того приводу, що УГКЦ веде неофіційний діалог з Константинопольським Патріархом, в обхід "У"ПЦ МП.

Документ цей працівники Алфєєвського відомства Московської патріархії закінчують твердженням, що УГКЦ поглиблює поділ між католиками і православними та баламутить людей, бо вона у своїй суті зло.

Джерело:   Воїни Христа Царя