Слава Ісусу Христу! - Слава Україні! Слава Героям України!


ЛЮБОВ
довготерпелива, любов – лагідна, вона не заздрить, любов не чваниться, не надимається, не бешкетує, не шукає свого, не поривається до гніву, не задумує зла; не тішиться, коли хтось чинить кривду, радіє правдою; все зносить, в усе вірить, усього надіється, все перетерпить.
ЛЮБОВ НІКОЛИ НЕ ПРОМИНАЄ! (І Кор.13,4-8)

вівторок, 6 жовтня 2015 р.

06.10.2015р. Б. / Владика Ярослав: Наш хрест - це не тільки прикрощі, але й щоденний подвиг в ім’я ближнього, в ім’я свого народу

4 жовтня владика Ярослав, єпископ Самбірсько-Дрогобицький, відвідав з душпастирським візитом парафію Різдва Пресвятої Богородиці м. Самбора. З цієї нагоди єпископ відслужив Божественну Літургію у співслужінні священиків храму.

Пояснюючи євангельське читання неділі по Воздвиженні, владика Ярослав наголосив, щоб могти йти за Христом християнин має зректись насамперед гріха. «Той, хто живе тільки для себе, усе втратить, а той, хто з любов’ю віддає себе на службу ближнім, хто вміє ділитися всім, що має, той ще більше здобуде», - додав проповідник.

Ісус закликає нас «зректись себе», навчитись жити не тільки власними бідами й радощами, але також вміти зауважувати потреби та успіхи наших ближніх. Далі Христос закликає нас «взяти свого хреста», а це означає не тільки прикрощі, біди чи страждання, але й – працю, яка вдосконалює людину, працю на благо родини і суспільства. Отож хрест – це щоденний подвиг в ім’я ближнього, в ім’я свого народу.

Далі в недільному Євангелії Христос заохочує нас «йти слідом за Ним». «Слідувати за Христом – означає наслідувати Його, старатися у всьому уподібнитися до Нього, жити так, як Він жив», - зазначив проповідник. Це також значить завжди бути готовим відповісти «так» на Божий поклик, навіть якщо приходиться іти хресним шляхом, крізь приниження та наругу.

Кожен з нас несе в цьому житті свій хрест. Інколи ми не розуміємо, чому Господь допускає до нас певні випробовування, труднощі чи скорботи. Деколи нарікаємо, заздримо іншим, не вміємо прийняти по-християнськи те, що переживаємо. «Однак завжди пам’ятаймо, що Господь ніколи не допускає того, чого людина не може перенести, а тим більше, якщо ми довіряємося Йому, то завжди відчуємо Його підтримку, любов та благословення», - сказав у підсумку єпископ.

Після завершення Літургії владика Ярослав привітав парафіяльний хор «Голос серця» з 20-літнім ювілеєм та побажав хористам многих літ життя, щоб могти ще довго щирим співом прославляти Господа.

понеділок, 5 жовтня 2015 р.

05.10.2015р. Б. / Думки на початок Синоду єпископів Католицької Церкви

У неділю, 4 жовтня, розпочав роботу Синод єпископів Католицької Церкви, якого частина католиків очікувала мало як не Армагедону. Не можна сказати, що безпідставно. Активності групи кардинала Каспера, заяви частини німецькомовного єпископату, які підривають самі основи Вчення Церкви, істерія в частині світських ЗМІ – усе це лише підігрівало апокаліптичні настрої. Але Синод розпочав свою роботу.

Синод на тему сім'ї розпочався в час, коли гендерна ідеологія стала частиною суспільного дискурсу на Заході, а гомо-лобі старається посиленими темпами накинути її в країнах-союзниках Заходу. Зокрема, в Україні. І дуже часто еліти в цих країнах, і в Україні також, стають провідниками цієї ідеології – хто з щирого переконання, що мавпуванням Заходу, без розуміння внутрішньої суті та механізмів західних суспільств, вони осягнуть рівень західного добробуту, а хтось з відверто корисливих побуджень.

Церква знову стає твердинею в оточені, як це було після так званої великої французької революції аж до ІІ Ватиканського собору. У цьому контексті напрошується історична паралель якраз з цією трагічною сторінкою європейської історії: як і перед вибухом революції у Франції, частина французького клиру симпатизувала ідеям, які привели до цієї кривавої бійні у Франції, так і тепер – частина клиру симпатизує ідеям породженим гендерною ідеологією: жіночому священству, розлученням, «правам» ЛГБТ-осіб…

Тому очікування, що жовтневий Синод може стати своєрідною точкою неповернення для церковної історії, а тим й світової, не є такими вже безпідставними, як би це декому хотілося показати. Без сумніву, навіть якщо результатом Синоду не стане відхід лібералів від Церкви, тобто церковний розкол, чергове підтвердження Синодом Вчення Церкви про сім’ю, поставить Церкву в ще гострішу опозицію до сучасних ліберальних суспільств.

Фактично уже зараз можемо констатувати, що діалог між Церквою і світом зайшов у глухий кут, з якого безконфліктний вихід практично є неможливий. І хоча горезвісний арешт протестантки Кім Девіс – американського держслужбовця, яка відмовилась видавати ліцензії на «вінчання» одностатевих пар, можна розглядати як ексцес, але вже сама його можливість вказує на небезпечні тенденції – готовність гомо-лобі до переслідування християн за їхні релігійні переконання через застосування державного апарату примусу. А це, без сумніву, не може не нагадувати християнам утиски та переслідування християн у націонал-соціалістичних, соціалістичних та комуністичних суспільствах.

Іншим ексцесом, який до болю нагадав ситуацію Церкви в тоталітарних суспільствах ХХ ст., є виступ польського священика, який відверто заявив про те, що він – ґей, і піддав сумніву Вчення Церкви. Аналогічно священики-зрадники в тоталітарних суспільствах ХХ століття розповідали про те, як вони «страждали» під гнітом та ярмом Католицької Церкви, а щойно в православ’ї чи комунізмі, чи нацизмі знайшли своє правдиве визволення.

Швидше всього, ані арешт Кім Девісон, ані ляментації священика-ґея не є єдиними та ізольованими ексцесами. Існує велика ймовірність, що кількість та інтенсивність подібних випадків лише зростатиме. Така логіка всякого тоталітаризму і лівацько-ліберального теж.

В Україні ситуація ще гірша, ніж на Заході. Наше суспільство практично готове до прийняття гендерної ідеології. Про це свідчить хоча б навіть практично повна відсутність суспільної реакції на спроби президента Порошенка протиснути гендерну ідеологію до змін у Конституції. І не потрібно себе тішити, що в Україні Церква користується суспільним авторитетом. Насправді ж, Її авторитет звужений до кола суспільно-соціальної несправедливості, а особливо – критики корупції. Коли ж Церква говорить про питання сексуальної моралі, суспільство або Її ігнорує, або противиться.  Тому не потрібно бути  не знати яким великим спеціалістом, щоб легко спрогнозувати, що найближчим часом Церква опиниться у становищі суспільного маргінала українського суспільства.

А сигнали, які подає ліберальне українське середовище, свідчать тільки про те, що воно не тільки готове, але й уже розпочало кампанію дискредитації Церкви, вміло використовуючи не лише хиби та недоліки клиру, але й Її власні структури.

Проте не варто падати у відчай. Саме маргіналізація Церкви в українському суспільстві й стане причиною Її відродження й активізації. Розмежування овець від козлищ, проведене руками самих козлищ, чи не найкраще, що може статися Церкві. Якщо християни України виявились практично не підготованими до вибуху Майдану, то тепер непідготовленість до гендерного припливу та можливої радикалізації подій в Україні була би виявом повної безвідповідальності українського християнства і серйозних проблем, які девальвують його суть.

Дуже ймовірно, що ми доволі скоро станемо свідками смерті ліберального «християнства» з його зашмарканим гіпі-«Христом-суперстар». І до цього потрібно бути готовим, щоб не упустити біблійного: «Ось зараз час сприятливий, ось зараз – час спасіння» (2Кор. 6, 2).

о.Орест-Дмитро Вільчинський

Джерело:   Воїни Христа Царя

неділя, 4 жовтня 2015 р.

04.10.2015р. Б. / Для єдності потрібна згода

У час Холодної війни між світовими потугами, яка була в другій половині минулого століття, українські громади в діаспорі на церковних богослужіннях або навіть за інших нагод часто співали таку молитву:

Боже, вислухай благання,/ Нищить неволя наш край,/ В єдності сила народу,/ Боже, нам єдність подай.
Люд у кайданах, край у руїні,/ Навіть молитись ворог не дасть. /Боже великий, дай Україні/ Силу і славу, волю і власть.

Про це нагадав мені один мій знайомий, який живе в США і недавно відвідував Україну. Він також висловив цікаву думку: цю гарну пісню-молитву варто частіше співати, але треба дещо змінити.

Дослівно сказав таке: "Молитися нам вже ніхто не забороняє. Можемо це робити скільки хочемо і як голосно хочемо. Народ вже не є в кайданах. Нещодавно ми двадцять п’ятий раз відзначали День Соборності України. Край має поважні фінансові проблеми, але потроху починає оговтуватися.

Одне слово, загальна ситуація відрізняється від тої, що була 60 чи 50 років тому, коли слова пісні були актуальні. Чи не варто було б цю мелодійну і змістовно багату побожну пісню продовжувати співати, але, може, з деякими змінами?"

Я поцікавився, як саме можна було б її змінити. "От, наприклад, – запропонував знайомий, – замість слова "неволя" в другому рядку першого куплета співати "незгода".

Я замислився, а він пояснив: "Слово "неволя" означає, що ми є жертвою обставин. А "незгода" звертає увагу на те, що ми робимо, за що нам треба відповідати".

Цю пропозицію знайомого вважаю актуальною та доцільною. Кажуть: Україна – велика країна. Це правда. Але чому ця велика країна сьогодні має стільки серйозних проблем? Хто в цьому винен? Винні не лише сусіди, навіть ті агресивні. Схоже на те, що винні ми самі.

Україна має все, що потрібно, аби бути великою країною. А чого їй бракує? Єдності. Наша пісня влучає в саме серце наших проблем.

З одного боку, нам треба посилено молитися за єдність, а з іншого – старатися цю єдність здійснювати, спільними силами робити все можливе, маючи перед очима одну мету – суспільне благо українського народу.

Пригляньмося уважно до того, що відбувається.

Там, де є щира спільна праця, – усе виходить на добро. Там, де не докладають зусиль чи не мають бажання до того, щоб діяти разом (не кажу вже нічого про розуміння такої потреби), – проявляється те, що робить нас слабкими, що нас дратує, що породжує байдужість до потреби ближнього, а в найгіршому разі – приводить до бажання шкодити ближнім.

Спираючись на такі міркування і спостереження, ми повинні вибирати: або незгоду з усіма її фатальними наслідками, або згоду, що дає оправдану надію на те, що наша Україна буде справді тою великою державою, якою тішитимуться свої і яку поважатимуть чужі.  


+ ЛЮБОМИР

субота, 3 жовтня 2015 р.

03.10.2015р. Б. / Сестри Служебниці в підпіллі

Життя богопосвячених осіб у часи підпілля Української Греко-Католицької Церкви нагадувало життя звичайних радянських людей. Сестри Служебниці, які мешкають у Стрию, пригадують, що доводилось одягатись у світський одяг, працювати на різних роботах і жити поодинці в орендованих квартирах. А проте, вони не зрікалися чернечих обов’язків: катехизували, доглядали хворих, допомагали священикам.

Сестра Служебниця Юліана прийшла до монастиря 15-літньою дівчиною. До Стрия переїхала з Долинського району Івано-Франківщини. Працювала на «швидкій». Вранці ходила до сестер на молитву, вдень – на роботу, ввечері поверталася на квартиру, бо жити в підпільному монастирі було небезпечно. На Службу Божу вона, як і багато інших греко-католиків, ходила до костелу – тричі на тиждень. Рідше відправляли Святу Літургію по хатах.

«Служили звечора і навіть о четвертій-п’ятій  годині вночі. Хата сестер також слугувала для богослужінь. Туди, звідки я є, приїжджав священик з Ходорова – о. Антоній Бучацький, він помер ще в підпіллі. У великі свята вспівав обслужити 4 села. Приїжджав о. Микола Малярчук десь із Тернопільщини, о. Лопатинський, о. Максимець. Я їхніх імен не пам’ятаю, тоді ніхто того не питав. А священика ніколи не називали "отець", а казали: "наш вуйцьо" або "дідуньо", – розповідає сестра Юліана.

Сестра Маркіяна (в миру – Ярослава Шмедило) тепер називає себе «старою церковною панею». Після підпілля не стала жити в монастирі через стан здоров’я, але зберігає свої монаші обіти і навіть, спираючись на паличку, обходить хворих і сиріт, прислуговує в катедральному храмі Стрия. «Я родом із Рави-Руської. Німці нас переселили в 1942 році у Тернопільську область, село Ридодуби. Там нас помістили в будинки євреїв, яких повбивали. В тім селі я ходила до школи, потім приїхала в Стрий до цьоці і залишилася тут жити», – провадила сестра Маркіяна.

Обидві сестри зі вдячністю пригадують отця-професора Єроніма Тимчука (ЧСВВ), який навчав їх і семінаристів основних богословських наук. «Він мав римське богослов’я, був вже в літах, приходив до хати, де збиралися питомці, і так тихенько подавав науки, починаючи від катехизму, устрою церкви, етики, і до богослов’я, правд віри, догматики. Деколи, як приїду з роботи, то якась лекція йде, а він каже: "Ходи, Славцю, послухаєш, будеш знати", – пригадує сестра Маркіяна. З того періоду в неї залишився зошит з конспектами основних лекцій, який питомці підпільної семінарії переписували від руки, і так навчалися.
Конспект підпільної семинарії
Пані Ярослава працювала на склозаводі і старалася не вирізнятися з-поміж інших. «Я була така радянська жінка, а дехто казав, що я баптистка, бо, як обід, всі посходяться, жартують, а я собі йду десь біля кущика, та й молюся "Богородице Діво" чи "Ангел Господній"».
КГБ знав, що діється в переповнених людських хатах за зачиненими дверима та заслоненими вікнами, кажуть Служебниці. Не раз, просто посеред Літургії, вдиралися з обшуком. «До мене прийшли якраз на Святого Миколая, – пригадує сестра Юліана. – Забрали багато книжок і викликали на допит. Я відпиралася, що сама не є монахинею і інших не знаю. Так нас учили говорити професор Тимчук і настоятелька сестра Ольга Сольчаник».
Деякі з сестер Служебниць були піддані репресіям ще в 1940-х роках. На початку 1980-х посилилися арешти підпільних священиків. У цій хвилі за допомогу греко-католицьким отцям сів до в’язниці римо-католицький священик – отець Вернард, який служив у стрийському костелі. «Він, о. Августин (прізвища не пам’ятаю) і ще о. Бернард Міцкевич, який вже помер, обслуговували наших вірних, – розповідає сестра Юліана. – Як треба було когось посповідати, то ми брали римо-католицького священика і йшли з ним у лікарню, він там сповідав наших українців. Вдавали, що то приїхав до хворого родич. Якщо людина була прикута до ліжка, то сповідалася тихенько в палаті, а як могла ходити, то прогулювалися лікарняним коридором і нібито розмовляли»,– додає сестра Служебниця.
«Моє служіння в підпіллі як монахині було: священикам варити їсти, кому знайти квартиру, кому випрати сорочку, кому чим іншим допомогти, – провадить сестра Маркіяна. – Одного разу я прийшла з роботи, а коло хати, де сестри мешкали, позбиралося багато людей і кажуть, що міліція за кимось шукає. Виявляється, що за тим стареньким професором ЄронімомТимчуком, а він же нас учив: "Ви не страхайтеся, що будете говорити, а Дух Божий буде говорити за вас". І то була дійсно правда. Я їх гарно зустріла. Кажу: "А-а, то міліція йде! Нас і на заводі міліція береже! Будь ласка, заходьте, сідайте". Вони ж на старенького професора показують: "А то хто?". – "Та то мій вуйко". – "До побачення", – кажуть. Я ж їм: "Прошу ще до нас завітати". Вони оглянулися і кажуть: "Ми ще не чули, аби нас хто так приймав". Більше не приходили. А якби була настрашилася, пропали б – вони пізнають по устах, по вигляді», – каже сестра.
Священики, зі слів монахинь, вдавалися до різних робіт, аби приховати свій сан, деякі навіть збирали трави до аптеки. «Вони всі працювали на роботі, а вечорами переписували конспекти з викладами», – пригадують сестри Служебниці.Є багато цікавих прикладів, як Бог їх оберігав. «Якось отець-професор  Тимчук приїхав до своєї сестри, яка також була монахинею, а йому  кажуть: "Отче, тікайте, бо міліція їде і робить обшук!". Професор одягає зачовгані штани, куфайку, бере папірос в руки і йде органам назустріч. "Візьміть до Львова", – каже. Ті відповіли: "Садись!"».

До чернечої родини сестер Служебниць в часи підпілля належали: настоятелька Ольга Сольчаник, Марія Сольчаник, Агнета Грись (відбувала заслання), Макрина Цибрій, Онуфрія Маїк, Кипріяна Шабакевич, Йосафата Свінчак. «Підпілля не було таке дуже страшне, як нині говорять, – підводить сестра Юліана. – Люди були більш організовані, дружні, співчутливі і щирі».

Юлія Овсяник

пʼятниця, 2 жовтня 2015 р.

02.10.2015р. Б. / Глава УГКЦ: «Усе поняття, яке ми сьогодні вкладаємо в слова "європейська Україна", належить генію і мудрості Андрея Шептицького»

Глава Української Греко-Католицької Церкви Блаженніший Святослав поділився зі студентами Національного університету імені Тараса Шевченка історіями про праведного митрополита Андрея Шептицького, які показують його простоту і велич.

Під час презентації книжки професора Володимира Сергійчука «Андрей Шептицький» із серії «Українські державники» Предстоятель відзначив, що хоча Андрей Шептицький був митрополитом Української Греко-Католицької Церкви, проте він, беззаперечно, є великим надбанням усього українського народу, усього українського християнства, усієї європейської цивілізації.

Митрополит був із древнього роду Шептицьких, який сягає своїм корінням Київської Русі. За словами Блаженнішого Святослава, в історії нашого народу, зокрема у ХХ століття, мало таких постатей, які б могли похвалитися таким корінням. Бо славні роди Київської Русі були зрусифіковані або сполонізованими. І мало хто з їхніх нащадків повернувся до свого народу, на відміну від праведного Митрополита.

Усе поняття, вважає він, яке ми сьогодні вкладаємо в слова «європейська Україна», належить генію і мудрості Андрея Шептицького.

Глава Церкви висловив жаль, що митрополит Андрей досі залишається для українських інтелектуалів великим незнаним. «Він був настільки цікавою і великою постаттю, що його не могли обійти увагою жодні ідеології минулого століття, аби його не викривити і не протиставити до української державності», - зауважив Предстоятель.

«Якщо говорити про митрополита Андрея як про людину, – продовжив Глава УГКЦ, – то був 2,15 метри заввишки. Тому навіть коли він був в ув’язненні і ходив по Курську під конвоєм, відразу всі впізнавали його здалеку, що то йде царський в’язень Митрополит. Він стригся раз на рік, на початку Великого посту. Бо був настільки аскетичною людиною, що вважав часто стригтися – даремно гроші видавати.

Він справді був графом. Мав освіту європейського рівня і також не був бідним чоловіком. Але ось одна історія з його життя... Львів зайняли німці. Час від часу проводили обшуки навіть у його Святоюрських палатах. І прийшли до нього на обід. У Митрополита нацистам подали звичайну картоплю та квашену капусту. Німці сприйняли це за образу і насмішку. Тоді він їм сказав такі слова: «Я їм те, що їсть мій народ. І сьогодні ви в мене в гостях, тож будете їсти на обід те, що їсть український селянин».

Блаженніший Святослав також розповів, що перших 14 років як Андрей Шептицький став Митрополитом, галицьке українство його не сприймало. Вважали, що він є троянським конем поляків, який прийшов, щоб сполонізувати і врешті знищити українську громаду. Не сприймали доти, доки його не ув’язнили царські війська генерала Брусилова, які зайняли Львів. А арештували його за одну проповідь в Успенській церкві. Митрополит сказав: «Російські власті насаджують російське православ’я у Львові. Ми теж є православні, але наше православ’я церковне, а їхнє казьонне». Наступного дня його ув’язнили. І лише після повернення з ув’язнення українство сприйняло його як свого.

«Останніх 12 років, – продовжив Глава Церкви, – свого життя Митрополит просидів у інвалідному візку. Це були найтяжчі роки, коли вирувала Друга світова війна, треба було рятувати людей… Він керував Українською Церквою, будучи прикутим до інвалідного візка. Аби побачити Українську Церкву і український народ з перспективи митрополита Андрея, треба хоча б раз посидіти в інвалідному візку. З точки зору тих особистих страждань і немочей, страждання українців виглядають по-іншому».

02.10.2015р. Б. / Нунцій в Україні: Українці потребують допомоги ззовні, мають право на самовизначення

Апостольський нунцій в Україні, котрий завершує свою діяльність тут,  закликає світ не забувати про Україну.

Архиєпископ Томас Ґалліксон був папським представником в Україні впродовж 4 років. 4 вересня Франциск перевів його працювати до Швейцарії.

В Інтерв’ю Ватиканському радіо дипломат зазначив: "Україна дійсно потребує підтримки ззовні, щоб захистити себе від занепаду. Існує реальна небезпека, що Україна стане своєрідним Сомалі у центрі Європи. Європа, Західна Європа не може повернутися спиною до українців і закривати очі на те, що там відбувається. Події в Україні мають наслідки для решти світу. Не можна сказати їм: "Ідіть з миром, грійтесь та їжте донаситу!" Ми повинні втручатися. Я сподіваюся, що світ, особливо західноєвропейські країни, позбудуться спротиву по відношенню до України і зроблять те саме, що було зроблено в Європі після ІІ світової війни. Я маю на увазі План Маршалла. У той час ніхто не чекав, що із запровадженням цього плану всі нацисти опиняться за гратами. Відразу ж почали відбудовувати Європу. Сьогодні ми потребуємо такого ж підходу. Треба самовіддано працювати з надією, що це призведе до соціальних реформ в Україні. Це найголовніше", – сказав Архиєпископ Ґалліксон.

Колишній нунцій в Україні також закликав молитися за українців і не піддаватися впливу пропаганди. "Не дайте себе ошукати неймовірною кількістю пропаганди і брехні. Пам'ятаймо, що ці люди мають право на самовизначення. Це єдиний правильний підхід", –наголосив Архиєпископ Томас Ґалліксон.

четвер, 1 жовтня 2015 р.

01.10.2015р. Б. / «Відсутність у українців знань про Другу світову дає російській пропаганді можливості для маніпуляцій»

У центрі Києва відкрили фотодокументальну виставку «Українська Друга світова».

Виставка вперше представляє український вимір Другої світової війни. Від 1 вересня 1939 р., коли українці у складі Війська Польського стали до бою з гітлерівськими агресорами, до останніх пострілів на Далекому Сході – у війні з Японією. У центрі уваги експозиції – передусім Україна й роль українців у світовій війні. І найголовніше: внесок українського народу в перемогу над нацизмом. На всіх фронтах: від Атлантики до Тихого океану.

«29 вересня, згадуємо трагедію Бабиного Яру, одного зі страшних символів Другої світової війни. 28 вересня, дата, коли було підписано Договір про дружбу, який встановив лінію розмежування між двома тоталітарними режимами, комуністичним і нацистським. Якщо звернутися до завтрашньої дати — то теж можна знайти, якусь подію, пов’язану з історією Другої світової війни, і післязавтрашньої, і наступних. Тому що Україна опинилася в епіцентрі тої страшної завірюхи. Cтрашні втрати, яких українці зазнали в тій війні, стали можливими через те, що ми тоді не мали своєї держави. Українці воювали практично в усіх арміях, які перебували на наших землях під час Другої світової війни. Говоримо про цю війну, бо цього року 70-річчя її завершення. А ще — тому що Україна зараз перебуває в іншій війні, яка палає на сході. У цій війні, яку веде Україна проти Росії, активно використовуються міфи, стереотипи та різноманітна брехня, пов’язані з Другою світовою війною. Відсутність у українців знань про те, якою насправді була та війна, дає російській пропаганді можливості для маніпуляцій», — сказав на відкритті Голова Українського інституту національної пам’яті Володимир В’ятрович.

Виставку відкрили 29 вересня о 14:00 на площі перед КМДА (Хрещатик, 36) за участі Голови Українського інституту національної пам’яті, співавтора виставки Володимира В’ятровича, істориків-авторів виставки Сергія Громенка, Максима Майорова, Василя Павлова, Вікторії Яременко (Український інститут національної пам’яті) та Ігоря Бігуна (Центр досліджень визвольного руху), картограф Дмитро Вортман. Виставку можна оглянути щодня до 6 жовтня 2015 р.

Після експонування в Києві виставку буде перевезено до Одеси, потім — до Черкас, далі — на Донеччину, повідомляє прес-служба Українського інституту національної пам’яті.
«Відсутність у українців знань про Другу світову дає російській пропаганді можливості для маніпуляцій»


Фото: Вікторія Скуба

Джерело:    CREDO