11.08.2015р. Б. / Отець Андрій Хомишин: «Війна – це болісна операція для нашого суспільства, під час якої маємо розуміти цінність пролитої крові!»

Заходжу у хол реанімаційного відділення терапевтичного корпусу Львівського військового госпіталю. Маленький столик, який визначає межі святилища. На стіні над телевізором майже намісні ікони Богородиці та Ісуса Христа. Хол відпочинку, який щосереди і щонеділі на годину стає каплицею. Для мене особисто молитва тут, у госпіталі, є особливо цінною, оскільки дозволяє по-іншому пережити певні моменти з Богом, тому стараюсь підлаштувати свій робочий графік для літургійного резерву вечора середи.

Отець Андрій Хомишин, військовий капелан госпіталю, знає майже кожного «парафіянина». Коли бачить нове обличчя, то перед Літургією або після знайомиться, просить розповісти свою історію перебування у цьому особливому місці. Потім священик запрошує до Сповіді, а опісля із Дарами відвідує палати поранених Героїв. Під час візиту розповідає про останні події з власного життя, розпитує про здоров’я, підтримує рідних. Для багатьох хлопців він є насамперед другом, а вже потім священиком! Зрештою, про особливості військового капеланства, про опіку над пораненими Героями, шляхи духовної реанімації суспільства, ми поговорили з отцем під час однієї із зустрічей у госпіталі.

- Отче, як у вас виникла потреба займатися саме військовим капеланством? Наскільки це служіння для вас є цінним?

– Коли я вступив до семінарії, то перший з ким я познайомився був отець Степан Сус. Пригадую, що той час після вступу лякав мене, оскільки мені було 22 роки, а попереду ще 6 років навчання. Тема духовної опіки над військовими видалася мені найближчою із всіх можливих видів капеланства, представленого у семінарії. По-перше, хлопці-військові були  моїми однолітками, а це вже полегшувало спілкування; по-друге, військо – це завжди представлення мужності і чоловічості. Тому під час навчання у семінарії постійно долучався до різних заходів, а після закінчення отець Степан запропонував служити військовим капеланом. Тоді Центр військового капеланства лише розвивався, було мало працівників, доводилося виконувати різноманітну роботу. Це все формувало великий досвід, адже впродовж цього часу  бачив різні сторони життя: служив і у в’язниці, тепер є частково дотичним і до медичного капеланства, оскільки займаюсь духовною опікою у госпіталі. Тому кожен етап мого служіння є цінним, оскільки це були щаблі певного виховання і нового бачення, переосмислення Бога.

- Наскільки мені відомо, ви перебували певний час у зоні АТО. Якою ви побачили війну?

- Знаєте, не хочу винагороджувати себе цим. Один отець казав, що був у зоні АТО тільки раз – з липня 2014 року і до сьогодні. Тому не можу сказати, що впродовж двох поїздок був вповні військовим капеланом, дивлячись на досвід інших душпастирів, які з хлопцями є постійно і разом з ними проходять  важкі випробування. Протягом мого перебування у зоні АТО не мав змоги бачити бойові дії, але я бачив і спілкувався з тими хлопцями, які захищають нашу Батківщину. Ми звикли називати їх військовослужбовцями, бійцями, солдатами, проте для мене вони є Воїнами, бо бути Воїном – це значно більше! Пригадую наше спільне святкування Нового року у зоні АТО. Їхали вночі Бахмутською трасою, вздовж якої є постійні обстріли. Проте ми не облаштували машину, не вдягали касок чи бронежилетів, повністю покладалися на Бога, хоча нас попереджали про можливі небезпеки. І от ми приїхали. Нас зустріли наші хлопці, сильні і мужні бородані. О 22.00 год. ми помолилися Літургію, пізніше вони накрили стіл, де все було вміло приготовано, без спиртного, оскільки був наказ про постійну бойову готовність. У такі моменти я бачив величну армію, тому кожного разу, коли приїжджав додому, був сповнений надії, що перемога вже близько!

- Ви мали можливість спілкуватися з нашими Воїнами на передовій, тепер ви опікуєтесь вже пораненими Героями у госпіталі. Наскільки це спілкування є різним?

– У зоні бойових дій є постійна динаміка і рух. Тут – спокій і тиша. На сході зустрів хлопця, який боявся спати, бо страхався спокою. Він казав, що коли є тиша, то «сєпари» змінюють позиції, а отже неодмінно атакуватимуть. У госпіталі є момент відпруження і «скидання» емоцій. На жаль, часто буває так, що після війни багато хлопців зловживають  спиртним. Як чоловік, спочатку дивлюся на це лояльно, оскільки розумію, що у них є така потреба, бо важко пережити побачене, проте треба тримати все у рамках, адже може бути більша загроза. Там, на сході, сп’яніти від алкоголю – це ще одна небезпека для життя. Також ще одна відмінність у спілкуванні в тому, що у зоні АТО хлопці більше сумують за домом, рідними. Тут вони мають більше часу для спілкування. Приходять волонтери, вони відчувають увагу і потрібність. Коли спілкуюсь із хлопцями у госпіталі, прагну ніколи не нав’язувати Бога. Стараюсь просто бути з ними! Всі прекрасно знають, хто я такий, тому моя мета – бути містком, через який вони зможуть прийти до Бога і пізнати Його.

- Отче, коли я тільки починала приходити до хлопців, то зіштовхнулася з проблемою, що інколи не могла розпочати спілкування, не знала, як правильно себе поводити. Далі комунікація налагоджувалась, але важливо було почати. Можливо, у вас є поради для тих, які хочуть приходити у госпіталь, але не знають, як зробити цей перший крок?

- Так, з цим зіштовхуються абсолютно всі. Пам’ятаю, як колись, коли ще починав служіння у госпіталі, теж не знав з чого почати, але все відбувається крок за кроком. Спочатку лікарі і медичний персонал звикли до мого підрясника, пізніше почали звертатись пацієнти, не тільки військові, їхні родичі, щоб уділити Таїнства. Старався кожному віддавати частину своєї уваги – привітатись, запитати, як справи. Часто доводиться підтримувати хворих не лише морально, але і матеріально, шукати коштів на їхнє лікування. Гадаю, що треба мати почуття людяності. Не подумайте, що я себе хвалю, бо  маю його (Усміхається – Ю.Л.). Лікарі отримали завдання, визначене ще Гіппократом – «не нашкодь». Так само ті, які хочуть займатися опікою поранених, мають зрозуміти, що саме потрібно цим людям. Треба  співчувати, розуміти біль і страждання підопічного, але не навантажувати його гіперопікою і тим самим розпещувати. Також треба бути дуже уважним, вміти бачити межу, не нав’язувати свої переконання, оскільки багато хлопців, навіть за короткий час їхнього перебування на фронті, бачили більше, ніж будь-хто з нас протягом кількох десятиліть свого життя. Маємо приходити з відчуттям вдячності громадянина, із прагненням почерпнути від них щось,  навчитися чогось. Кожен із нас має долучатися до тої боротьби і до перемоги, яку скоро здобудемо!

- Роздумуючи над сучасними подіями, бачу ще одну проблему, про яку, на мій погляд, варто говорити. Хлопці, які повертаються пораненими фізично і психічно із зони АТО, не завжди сприйняті суспільством. Є певна межа між людьми мирного часу і людьми воєнного, які повернулися у мирний простір, але з іншим пережиттям, іншими емоціями, новим болем. Часто ми відмежовуємося словом «Герой» і не можемо вповні їх прийняти. Як, на ваш погляд, зруйнувати ці бар’єри?

– Наше суспільство взагалі не готове вповні сприймати неповноцінних людей. На мій погляд, проблема вкорінилася з часів радянського минулого. У Союзі людина була лише цінною тоді, коли могла виробляти певну продукцію, тобто коли була здоровою і робочою одиницею соціуму. Теперішні події, можливо, і є поштовхом для переосмислення людського життя. Також наша держава виявилася неготовою до системної реабілітації і боротьби із поствоєнним синдромом, адже до того часу ми жили мирно. Проте зараз вже є чимало середовищ – спеціальні центри, гуртки, навіть духовні реколекції, які мають на меті допомагати.  Тішуся, коли наші поранені хлопці з госпіталю виїжджають на візочках у місто, вони не соромляться своїх поранень.  Натомість люди мають звикнути до військових, більше спілкуватись з ними. На мій погляд, це радше позитивні тенденції, аніж негативні. Тому суспільство  має можливість по-новому осмислити все і прийняти не лише поранених Героїв, але загалом людей з особливими потребами. Бо нам не привили, на жаль, прагнення цінувати гідність іншої людини. Але зараз маємо шанс це змінити.

- Знову-таки часто, коли ти приходиш до хлопців, віддаєш їм багато уваги і тепла, виникає період духовної розрядженості, відчуваєш себе спустошеним. Гадаю, що у вас також бувають такі моменти. Як ви заряджаєте свої «духовні батарейки»?

– У мене був випадок, коли я служив у в’язниці. Однієї неділі було Євангеліє про оздоровлення. Після Літургії підійшов чоловік, який розповів мені про своє життя. Він був наркозалежним, мав багато виразок на тілі, які спричиняли біль. Проте чоловік почав ходити до храму, брати участь у Богослужіннях, змінювати орієнтири у житті, переосмислювати його. І ця духовна переміна вплинула на тіло, він навіть помолодшав. Тому Бог показав мені через історію життя цієї людини, що шанс на оздоровлення завжди є, навіть коли ми охоплені зневірою і відчаєм. Також кілька днів тому був свідком одного надзвичайного вчинку, коли зовсім небагатий чоловік дав велике пожертвування нашим пораненим хлопцям. Пригадав собі євангельську історію про лепту вдови. Тому важливо постійно акцентувати увагу на присутності добра, не зациклюватись на злі, поширювати ці добрі вчинки і надалі.

- Отче, ми вже більше року перебуваємо у стані війни, напередодні суспільство пережило трагічні події Майдану. Бачимо, що дуже часто трапляються  моменти зневіри і внутрішньої кризи. Які, на ваш погляд, є шляхи духовної реанімації?

– У Святому Письмі ми маємо дуже гарні рядки: «Слухай, Ізраїлю, Господь до тебе говорить». Маємо навчитись чути не лише Бога, але тих, які поруч. Пам’ятаймо про заповідь любові до ближнього. Я не маю на увазі героїчної і жертовної любові, але вважаю, що кожен з нас повинен навчитись хоча б поважати інших так, як би хотів, щоб його поважали. Колись гріх Адама і Єви називали «щасливою провиною». Мені не хотілося б називати так само сучасні воєнні події, та все ж разом з болем і стражданнями маємо у суспільстві багато позитиву. Протягом цього часу ми відкрили для себе чимало духовних авторитетів, наприклад, наших волонтерів, і, безумовно, звичайних хлопців, які йдуть на фронт задля великих цілей. Присутність сучасних Героїв – це своєрідний гумус для творення нового суспільства. Візьмімо приклад з медицини. Для допомоги хворому лікар повинен часто провести операцію, розрізати тіло і втрутитися у роботу  його внутрішніх органів, пролити кров. Щось подібне відбувається і сьогодні. Війна – це болісна операція для нашого суспільства, під час якої маємо розуміти цінність пролитої крові! Пригадуються слова Патріарха Йосипа Сліпого: «Народ, який не вміє пошанувати жертв, – нікчемний народ». Інколи,  проходячи повз дитячий майданчик, де я виріс, пригадую своїх друзів і сусідів. Багато з них сьогодні воюють, комусь часом треба берці передати, за когось помолитися. Я постійно ставлю собі запитання, а що я скажу їм, коли вони повернуться і спитають: «Де ти був у цей час?» Тому маємо знаходити у собі сили, не зневірюватись, а йти вперед, наскільки б це не було важко! Робити свою справу якісно, кожен на своєму місці! З нами – Бог!

Юліана Лавриш

Джерела:   http://velychlviv.com

Воїни Христа Царя

11.08.2015р. Б. / НЕ ПЕРЕСТАВАЙТЕ ЖАРТУВАТИ ПРО #ЗРАДУ!

Так вже влаштоване суспільство, що лише невеликий відсоток його представників при оцінці тих чи інших політичних явищ керується розумом. Для решти більш притаманні емоції, зацикленість на певних гаслах, “ідеалах” і т.д. Це дуже помітно під час інформаційних воєн. Влучний мотиватор або демотиватор має набагато більший ККД, ніж глибокий аналітичний текст. Чимале значення в інформаційних війнах відіграють гумор, іронія, сатира. Висміяти опонента чи ворога та його політичну позицію з точки зору масової пропаганди більш ефективно, ніж наводити якісь раціональні аргументи.

Зараз, коли триває стан “холодної війни” між ліберально-олігархічним режимом та українськими патріотами, прихильники влади доволі часто іронізують щодо “зради”. Прокоментуй якесь повідомлення про злочинні дії режиму Порошенка словом “зрада”, і ти вже робиш його несерйозним.

Цілком імовірно, що мем “#зрада” був цілеспрямовано запущений представниками Мінстеця, і цьому передувала копітка робота. У такому разі слід віддати нашому противнику належне. Суспільство (точніше його патріотична частина) наелектризоване, і люди доволі часто болісно реагують не лише на правдиві повідомлення, але й на фейки. За таких умов, використовуючи армію ботів, досить легко перетворити критику дій влади на фарс.

Здавалось би, мем “#зрада” — це дотепний метод політичної боротьби. Але насправді за його дотепністю криється кретинізм, цинізм і байдужість до інтересів нашої Батьківщини. Сміятися природно. Проте якось негарно сміятися, стоячи біля смертного одра або топчучи могили. А наші “сміхуни” якраз це і роблять — веселяться, коли Україна втрачає суверенітет, жартують, коли пролита нашими бійцями кров сохне, не принісши користі.

Хотілось би звернутися до проплачених ботів, а також до одурманених олігархічною пропагандою людей: жартуючи про “зраду”, не забувайте про тло.

От, наприклад, пожартуйте про “зраду” при молодій вдові з дитиною, чоловік якої загинув під Ілловайськом. У неї інколи трапляється поганий настрій. Біль від втрати за рік часу затупився. Проте вона не може звести кінці з кінцями (усе ж таки її покійний чоловік не міліціонер, і вона ще досі не отримує компенсації). Підніміть їй настрій — пожартуйте про “зраду”! Можливо, вона як і ви не вважає, що її чоловік загинув по вині командування, і їй буде дуже весело — проексперементуйте. А ще краще — пожартуйте про “зраду” в присутності тих бійців, які тоді вижили. Лиш бажано жартувати не в соцмережах, а в реальному житті (щоб ви не просто усвідомили, але й відчули на собі результати експерименту).

Пожартуйте про “зраду”, обговорюючи нинішній етап мінських переговорів. Це ж лише “агент Москви” або “екстреміст” може бачити зраду у тому, що на цих переговорах Україну представляє кум В. Путіна Медведчук і один з найбільш проросійських представників режиму Януковича Шуфрич. Для того, щоб зробити свою позицію більш аргументованою, додайте: саме за це ми боролися під час Майдану.

Жартуючи про “зраду”, покепкуйте з тих, хто вважає, що Україна — найбільша країна Європи — має самостійно вирішувати власну долю. Наприклад, покепкуйте з тих, хто думає, що депутати ВР мають дбати про наші національні інтереси, а не приймати рішення під тиском президента та емісарів іноземних держав.

Не переставайте жартувати про “зраду” — це ж дуже весело...

Мабуть більшості шановних читачів доводилося бачити в житті або принаймні в кіно хлопця або чоловіка-невдаху, якого “чмирять” інші. Жартують з нього, принижують. А він, аби не визнавати власного приниження, і сам починає сміятися, і від цього стає ще більш нікчемним. Саме так виглядають ті, що полюбляють пожартувати про “зраду”.

Мінстецю варто віддати належне...

 Джерело:  БАНДЕРІВЕЦЬ

11.08.2015р. Б. / Як військові капелани лікують душі українських бійців на передовій (VIDEO)

"Військові капелани щодня дають змогу бійцям відкритися перед Богом.

На передовій на Сході це вже давно не дивина.

Але ці служителі Церкви - завжди бажані гості для українських військовослужбовців.

Бійці зцілюються молитвою, дружньою порадою або просто звичайною розмовою." Розповідається в сюжеті ТСН.

Джерело:   Воїни Христа Царя

09.08.2015р. Б. / "Правий сектор": У мирному місті на гроші Кремля сепаратисти готують провокації

"Правий сектор": У мирному місті на гроші Кремля сепаратисти готують провокації На сьогодні, 9 серпня, в Одесі місцеві сепаратисти планують влаштовувати провокації. Про це повідомляє прес-служба "Правого сектору". 

"У мирному місті готується фейкова акція, що має на меті підготовку до збройного захоплення та відчуження від України території Одещини та створення в області неконтрольованих територій, аналогічних "ЛНР" та "ДНР", йдеться у повідомленні політсили, передає ТСН.

"9 серпня в одному з готельних комплексів Одеси на гроші кремлівських кураторів запланований провокаційний захід, присвячений, нібито, річниці збройної російської агресії проти Грузії", - наголошують у ПС. За участь у таких провокаційних шоу людям платять по 50-100 гривень. Організатори провокацій заздалегідь готують плакати, а масовка грає роль "політично активних одеситів".

Для зйомки фото та відеоматеріалів наймають спеціальних "операторів", а потім відзнятий матеріал тиражують у російських соцмережах та ЗМІ з пропагандистською метою. Як повідомлялося раніше, у липні в Одесі провокатори влаштували бійку на камери російських ЗМІ. "Акцією" молодиків у балаклавах керували спецслужби РФ.

Джерело:  EXPRES.UA

08.08.2015р. Б. / Хіба годиться людині обкрадати Бога? Ви ж мене обкрадаєте й питаєте: в чім ми Тебе обікрали? - Десятина..!

Дуже часто сьогодні можна почути аргументи проти сплати десятини, що «це норма Старого Завіту» або «чому я маю віддавати свої гроші священникові» або «я щонеділі жертвую 50 грн. на Церкву, то ж чому я ще щось маю платити» чи навіть «я і так небагато заробляю, а ще треба віддавати»… Ці та чимало інших оправдань ми використовуємо для того щоб вигородити себе у власних очах та в очах Бога і навести свої аргументи як ми маємо розпоряджатися «своїм» майном та «своїми» фінансами. Спробуймо розібратися наскільки ці твердження щодо несплати десятини виправдані та співвідносяться з Божою волею та Його планом щодо нас та наших фінансів.

Чи потрібно платити десятину? «Всяка десятина … буде Господеві, (вона) свята Господеві!» (Лев. 27, 30). Десятина – це Його власність, це Його частка. Тому Він справедливо докоряє: «Ви ж Мене обкрадаєте…» (Мал. 3, 8). Ці слова звучать як вирок для кожного, хто затримує десятину. Часто можна почути думку, що Малахія – це старозавітній пророк і його пророцтво стосується старозавітних євреїв, і яке нам, сучасним християнам, можна не виконувати, але… Не кожен знає, що Малахія – це останній пророк Старого Завіту, третя глава пророцтва якого починається знайомими нам словами вже з Євангелія від Марка «Оце Я посилаю гінця Мого, й він приготує дорогу передо Мною…» (Мал. 3, 1). І саме в цій главі Бог каже: «Ви мене обкрадаєте … – десятинами й приносами!». Послухаймо, що говорить сам Ісус про Закон чи пророків, «…Я прийшов їх не усунути, а доповнити» (Мт. 5, 17). Це іде мова про той Закон, що передбачає сплату десятини і це про того пророка Малахію, який питає: «Хіба годиться людині обкрадати Бога?». В притчі про «митаря та фарисея» Ісус не засуджує слова фарисея: «... з усіх моїх прибутків даю десятину» (Лк. 18: 12) він засуджує те, що фарисеї вважали себе «справедливими і нізащо мали інших» (Лк. 18, 9) – вивищували себе. Навпаки, Він нам каже «робіть і зберігайте все, що скажуть вам, але не робіть як вони роблять» (Мт. 23, 3). Ісус докоряє книжникам і фарисеям, кажучи: «…даєте десятину з м'яти, кропу і кмину, а занедбуєте, що найважливіше в законі: справедливість, милосердя і віру. І те слід робити, і того не слід лишати» (Мт. 23, 23). Тут пряма вказівка від Бога щодо десятини «І те слід робити...». Отже, «закон десятини» є актуальним і для нас, новозавітніх християн, і якщо його не  дотримуватися згідно приписів Святого Письма та науки Церкви – це обкрадання Бога!

Що робити? Покаятися! Примиритися з Богом через Таїнство Сповіді та не грішити більше. Почати платити десятину як цього Господь хоче, а Він будучи вірним – віддасть нам.

Скільки давати? Щонайменше десятину від заробітку (прибутку). Хоча можна і більше, «… бо якою ви мірою міряєте, такою відміряють вам» (Лк. 6, 38). Згадаймо вбогу вдову, яка поклала до скарбниці дві лепти. Хоча «…багато заможних укидало багато» лише її Бог відзначив «бо всі клали від лишка свого, а вона поклала з убозтва свого все, що мала, свій прожиток увесь...» (Мр. 12, 41-44). Проте, важливою є не кількість, а стан серця, бо «Бог не дивиться як дивиться людина … Бог дивиться на серце» (І Сам. 16, 7). Апостол Павло щодо цього каже: «якби я роздав бідним усе, що маю … але не мав любови, то я не мав би жадної користи» (І Кор. 13, 3). Тому, «нехай кожний дає, як дозволяє серце, не з жалю чи примусу: Бог любить того, хто дає радо» (2 Кор. 9, 7)». Отже, слід давати щонайменше 10% заробітку (прибутку), а що понад те – то на славу Божу.

Страшно? Кажуть, що Господь у Святому Письмі 365 разів сказав слова «не бійся». На кожен день нашого життя ми чуємо слова «не бійся». Тому не біймося бути вірними Йому і Його Слову. Шукаймо Царства Божого й правди Його, а все це нам додасться. Отож, не журімося про завтрашній день, бо завтра за себе само поклопочеться (Мт. 6, 33). Крім того, Бог пов’язав зі сплатою десятини чимало благословень. І нам треба про них не просто знати – нам слід на них опертися та очікувати їх виконання як Божих обітниць.

Що отримаю за те що плачу десятину? Не біймося задавати цього питання, адже апостол Петро також задав його Ісусу «…що будемо за те мати?» (Мт. 19, 27). Бог хоче живих відносин зі своїм народом і діє за принципом більша радість давати ніж брати, тому зі сплатою десятини пов’язав чимало обітниць. «Принесіть же ви всю десятину … і тим Мене випробуйте, промовляє Господь Саваот: чи небесних отворів вам не відчиню, та не виллю вам благословення аж надмір?» (Мал. 3, 10). Пророк Малахія каже, що Бог не просто забезпечить наші потреби, а забезпечить їх «понад міру». І тут мова іде не лише про духовну сторону благословення, Господь сказав: «ради вас насварю Я все те, що жере, і воно не понищить вам земного плоду, і не заб'є винограду вам на полі… І будуть всі люди вважати вас блаженними...» (Мал. 3, 10-12). Враховуючи, що тогочасні євреї жили в основному з продукції сільського господарства, для них слова пророка Малахії однозначно вказували на матеріальну сторону Божого благословення – збільшення доходу. З допомогою іншого біблійного уривку ми також можемо побачити Боже благословення через сплату десятини. За часів правління Єзекії, цар наказав «давати частку священничу та левитську … А як поширився той наказ … як десятину того всього багато поназносили», і сказав священник Азарія царю: «Відколи зачали приносити приношення до Господнього дому, ми їли й були ситі, і багато позосталося, бо Господь поблагословив народ Свій» (ІІ Хроніки 31: 4-12). Або ж у приповідках Соломонових: «Шануй Господа тим, що ти маєш, та первоплодами всіх твоїх прибутків, і твої клуні будуть ущерть повні, і твої винотоки вируватимуть молодим вином» (Прип. 3, 9).  «Давайте і дасться вам; мірою доброю, натоптаною, струснутою й переповненою вам дадуть. Бо якою ви мірою міряєте, такою відміряють вам» (Лк. 6, 38), адже «Бог спроможний обсипати вас усякою благодаттю, щоб ви у всьому мали завжди те, що вам потрібне, та щоб вам ще й зосталось на всяке добре діло…» (ІІ Кор. 9, 8). Хіба не з цим пов’язані слова «вірний у малому» .

Куди віддавати десятину? «Всяка десятина … буде Господеві, (вона) свята Господеві!» (Лев. 27, 30). Він є власником, а ми розпорядники. Тому несемо в першу чергу Йому в молитві, а Він покладе на серце куди нам дати – «на те місце, що його вибере Господь, Бог ваш, щоб Ім'я Його перебувало там, туди принесете все, що я вам наказую … десятини свої та приношення рук своїх…» (Втор. 12, 11). Святе Письмо нас вчить, що десятина використовувалася як священнича та левітська частка, а також як милостиня для приходня, вдів та сиріт.  Щодо приходня, вдів та сиріт, то тут ніби все зрозуміло, а от щодо священників та левітів, то ми вже не маємо тих священників та левітвів, про яких нас вчить Старий Завіт, але тут на допомогу нам приходить апостол Павло, який каже: «Хіба не знаєте, що ті, які коло святого працюють, їдять із святого, і ті, які служать жертовникові, мають частку з жертовника? Так само й Господь звелів тим, що проповідують Євангелію, з Євангелії жити.» (І Кор. 9, 13-14). Саме тому, на слова апостала Павла приносьмо свої десятини в місце звідки ми чуємо «проповідь Євангеліє» – черпаємо духовну їжу та духовний провід.

Він є власником, а ми розпорядники. Тому сплата десятини – це визнання Бога власником та нагадування для нас про те, що «усе через Нього й для Нього створено» (Кол. 1, 16).

Андрій Стояновський
к.е.н., доцент кафедри ЕПІ
НУ «Львівська політехніка»

Джерело:   Воїни Христа Царя

07.08.2015р. Б. / Що повинен робити військовий капелан: 6 порад

Військові капелани – ті, хто несуть промені Божого світла навіть в найвіддаленіші закутки фронту РУВ. В актуальній ситуації вони відіграють чималу роль в підтримці духовного стану військовослужбовців.

Поради священикам під час служіння на фронті дає отець-капелан Андрій Зелінський, ТІ.

1. Бути поруч.

Бути поруч, аби прихилити до військовослужбовця Небо. Це слова, які є гаслом військового капеланства.

На війні дуже сильно цінується вірність, тому найважливіше — просто бути поруч, аби в потрібну хвилину підставити своє плече, допомогти, зробити це без зброї, бути отим зціленням простору і часу, а в першу чергу — людського серця. Для цього, перш за все, потрібно створити певний вимір, де людина не думає про війну, про кров та страждання. Таким місцем може бути лише храм. Мені, наприклад, з допомогою місцевого священика вдалося збудувати з підручних матеріалів місце, куди можна втекти від реальності, від всієї психологічної напруги, аби запалити свічку і в тиші помолитись. Був час і для Служби, і для ранкових і вечірніх молитов. І люди приходили, бо відчували потребу.

2. Допомогти не втратити гідність.

Катехизм Католицької Церкви говорить, що людина повинна залишатися відповідальною навіть на полі бою.

Завдання військового капелана полягає у тому, аби допомогти бійцям не втратити гідність, залишитися морально відповідальною людиною, не забути смаку людських чеснот, віднаходити життєві орієнтири навіть у сутінках емоційного хаосу.

3. Допомагати людям не втомлюватись любити.

Основний посил до військових такий: «Лише справжня Любов здатна на перемогу.»  А справжня вона тоді, коли щира, щедра та вірна, тобто, готова віддати усе. Коли дивимося на розп’яття, бачимо Ісуса, Котрий підтверджує це. Він там щирий, Він віддав усе і залишився вірним до самої смерті. Військовий капелан перебуває серед них, аби люди пам’ятали, що вони там тому, що люблять.

4. Не дозволити ненависті заволодіти серцем людини.

Наші вороги переповнені ненавистю. Вона вливається через джерела брехні, через чутки та породжує темряву в серцях. А ми стоїмо на захисті власної країни та своїх близьких. Потрібно пояснювати, що вороги тут, тому що ненавидять, а ми — бо любимо. Викорінювати ненависть, нагадувати, що вона не здатна нічого дарувати і творити. Капелан там, аби ненависть не вчинила корозії в серці людини, бо вона позбавляє існування життя.

5. Просто молитися.

Один із важливих моментів, що потребує інтерпретації – це коли гинуть люди. Молитва за упокій – її треба практикувати. Людські почуття потребують артикуляції: їх треба вимовити, висловити, вимолити. Навіть якщо вам здається, що ви абсолютно безпорадні. Ти стоїш перед людьми, в яких на очах щойно загинули друзі, вони розгублені та почуваються безпорадними. Незалежно в якому стані капелан повинен самою присутністю давати надію. В той час не треба думати що робити. Просто робіть те, що наказує Церква в такій ситуації. Є певні богослужіння, панахиди, літанія – просто моліться. На початку спокійно, потім уже почнеться бесіда, людей «прорве», їм захочеться висловити свої емоції. Пізніше з’являється ще один простір – це вже спілкування із надприроднім, із самим Творцем. Ми віримо, що той, хто загинув, захищаючи інших, – добра людина, бо немає більшої любові, як життя своє віддати за друзів. Віримо, що добро таки нездоланне, і той, хто віддав життя, вже сьогодні в Божих обіймах.

6. Спілкування є дуже важливим для оздоровлення душі.

З психологічного  боку людство до нинішньої пори не винайшло більш ефективного способу зцілення людської особистості, як спілкування. В першу чергу –  спілкування з Богом у молитві. Важливо, аби воно завжди залишалось на високому рівні. Для католицького священика все починається з молитви. Спілкуйтеся, треба, аби людина виговорилась. У цій розмові ви пропонуєте їй уже інші можливості, окрім ненависті, альтернативне бачення всього. Можна робити наголос на тому, що ми завжди і постійно будемо підпалені якимось відчуттям ненависті і треба з цим неустанно боротися. А можна, пам’ятаючи про одне, не забувати про інше, про консолідуючу силу духу. Тому кожен раз, коли вас хтось хоче вдарити по одній щоці, підставляйте другу, як навчав нас Ісус Христос. Отже, спілкування є дуже важливим, негативна енергія розчиняється, виходить, коли людина спілкується.

Джерела:   СREDO

Воїни Христа Царя

06.08.2015р. Б. / Андрій Фединишин: "за статистикою, 50% смертей на фронті пов'язані з перебуванням у стані алкогольного сп'яніння" (+VIDEO)

За статистикою, 50% смертей у зоні АТО пов’язані з перебуванням у стані алкогольного сп’яніння. Про це розповів Андрій Фединишин, житель м. Дрогобича. На сьогодні Андрій проходить службу в Луганській області, м. Новий Айдар.

- Андрію, розкажіть про середовище Сходу, якими, на сьогодні, є ці люди, які у них цінності?

Переважна більшість молоді в Новому Айдарі – це проукраїнські діти. Вони навчалися і далі навчаються в українських школах. Вони, можна сказати, - наші. Ті, хто старшого віку, – матеріалісти. Вони кажуть так: «Де буде краще – там будемо ми». Зараз на окупованих територіях гірше і тому вони кажуть: «Нет мы лутше будем здесь». У них такого відчуття як нація, країна – немає. Це тридцятилітні-сорокалітні люди.

Є, звісно, патріотично налаштовані, але вони бояться це висловлювати, бо працюють диверсійні групи, та й до Росії неповних 100 км. Проте вони вже побачили, що таке «рускій мір» і що таке жити в країні, де є правила гри. Їхні цінності прив’язані до ціни. «Де краще – там ми».

- Як можна і чи можна змінити цей світогляд, на Вашу думку?

На мою думку, нам треба перемогти економічно, щоби бути сильнішими, ніж наш ворог. Використати потенціал, щоб тут було краще, ніж там: порядок, соціальні гарантії. Тоді ми станемо жити краще. Як тільки це відбудеться – Росія розвалиться. Вони бояться, щоб ми не почали жити краще. Знаємо, що у Росії працюють наші українці. Ці люди мають вернутися назад, і ми, а не Росія, маємо стати країною-центром, яка є після розвалу СРСР. Це наше завдання і план максимум.

- Як місцеві люди бачать подальший свій розвиток?

Усе, за логікою, йде до того, що цю частину, яка зараз окупована, хочуть до нас «приліпити», як тягар, який завжди буде гальмувати Україну політично і економічно.

- Чи є якісь дії з боку того населення, яке вже «відкрило очі» на ситуацію?

У самому Луганську відбуваються акції, люди починають бунтуватися. Але це все відбувається виключно на матеріальному рівні. Вони протестують не за свою країну і не любов до неї керує ними, а просто тому, що їм стало «хуже», як вони висловлюються. Тут треба зрозуміти, які це люди. Називаю їх колбасниками. Чим більший кусок колбаси їм покажеш – тим легше їх купити. І це їхня проблема.

- Що можете розповісти про будні війни?

Передусім те, що болить, – це дуже серйозна проблема з алкоголем. Це, після керівництва, проблема номер два. Одна проблема – керівництво – середня ланка офіцерів, котрих, практично, немає. За фактом вони є, але реально досить слабенько підготовлені і не виконують, на мою думку, своїх обов’язків, які мали б виконувати. А інша - алкоголь.

За статистикою, 50% смертей, які були, пов’язані з перебуванням людини у стані алкогольного сп’яніння. Через це хлопці поплатилися життям. Висунув голову не тоді, коли треба, або пішов «в корчі» - а там стоїть розтяжка. Це мало афішується, але таке є. Ця проблема є дуже-дуже великою.

- Чи вона торкається усіх воїнів – і добровольців і призовників - чи, може, є між тими категоріми людей якась різниця?

Різниця є: хто прийшов служити добровільно, чи за ідейними переконаннями - та людина зловживати алкоголем не буде. Вона свідома, чого туди прийшла. Ті, котрих зловили, бо вони втікали, і сказали: «Ти маєш служити» - так служать, що краще було б, щоб вони не служили. Треба, на мою думку, змінити підхід до набору в Армію. Мав би бути відбір за ідейними принципами, щоби людина знала, чого вона туди іде.

- Чого побажаєте нам?

Бажаю українцям на Сході і на Заході миру, розумних рішень і особистих змін. Їдеш за кермом, перевищив швидкість – не проси гаїшника: «Не штрафуй мене», а витягни - скільки потрібно і оплати цей штраф. І так в усьому: у лікарні, в школі. Я бажаю змін.

Розмовляла Іванна Рижан
Комісія у справах мирян Самбірсько-Дрогобицької єпархії

Джерела:   spasadrohobych.org.ua

Воїни Христа Царя