11.07.2015р. Б. / Cамбірщина попрощалася зі своїми героями

10 липня у м. Самборі та у с. Сусідовичі на Самбірщині одночасно прощалися з двома героями України – Дмитром Димківським та Романом Цапом. Як повідомлялося раніше, обидва герої загинули під час виконання бойового завдання біля 29-го блокпосту поблизу н/п Новотошківа на Луганщині.

«Нелегко нам переживати той час. Сьогодні в тій самій годині, що і ми, у Самборі ховають воїна Дмитра, його товариша, друга, з яким разом пішли виконувати військовий обов’язок і разом там віддали своє життя», - такими словами звернувся до рідних Романа, священнослужителів та громади с. Сусідовичі адміністратор храму Різдва Пресвятої Богородиці, о. Богдан Телятинський.

«Сьогодні відходять не тільки їх два, але ще і ті три, які ішли їм на поміч, щоб вирвати з рук ворога і забрати їх живими. Вони віддали своє життя: тих два айдарівці і лікар, котрий ішов на поміч Романові, що був ще живим», - продовжив священик.

Він наголосив, що наші воїни достойні зустрічей, які робимо для них. «Якби побачили російські матері, як зустрічають наших воїнів, вони, мабуть, відкликали б своїх синів і сказали: «Діти, ви того не заслуговуєте, бо вас ніхто так не зустрічає і так ніхто не проводжає. Ви пішли на чужу землю і називаєтеся ворогами, прийшли загарбниками і не можете мати іншого імені», - сказав о. Богдан.

Священик поділився особистим досвідом від спілкування з Романом, як парафіянином храму, односельцем, людиною доброго серця та щирої душі. Розповів про те, як Роман допомагав йому в будівництві і якою доброю була його душа. «Він був добрим християнином, добрим батьком, добрим сином. Усім помагав, хто до нього не звернувся б. Ходив до церкви, коли був вільним від служби. Молився разом з нами, щоб отримати подяку в тій молитві, яку ми будемо заносити до Бога не тільки сьогодні-завтра, а доки наших днів. Він був завжди у мене на молитві за здоров’я між нашими воїнами, а сьогодні мені треба переписати ту картку і молитися за упокій його душі. Сьогодні ті співбрати, котрі загинули перед ним, стануть і вийдуть йому назустріч, щоб зустріти воїна Христового, який отримає ту вічну нагороду в небі і вічний спокій», - завершив проповідник.

На руки родини слова співчуття від владики Ярослава (Приріза) та єпископа-помічника Григорія (Комара) і усіх священиків єпархії склав о. Любомир Митник, віце-канцлер Самбірсько-Дрогобицької єпархії. «Дорогою сюди ми ще зупинилися у Самборі, щоб помолитися над тілом його побратима, Дмитра. Ми чули спогади людей, котрі повернулися з передової. Саме ці хлопці були гарантією спокою для всіх військових, бо творили цю передову лінію захисту, щоби ворог не міг підступно проникнути у тил наших військових. Вони ризикували життям, але робили це свідомо, бо знали, що за їхніми плечима є їхні побратими, друзі, їхні брати», - сказав о. Любомир.

Добрими словами згадав усопшого Романа голова сільради, п. Володимир. «Роман відстоював на Сході нашу державу, щоб кожен з нас міг спокійно прихилити голову, спокійно відпочити. Він знав і завжди мені говорив: «А хто, Володимире, піде, як не я, як не ми».

Зі слів односельчан, Роман пішов на війну добровольцем, хоч мав можливість відмовитись. Він тричі був на Сході. Цього року, у серпні, його строк служіння мав завершитись.

Комісія у справах мирян Самбірсько-Дрогобицької єпархії

11.07.2015р. Б. / У Гарнізонному храмі заупокійною молитвою вшанували пам'ять військових, які загинули під Зеленопіллям

У річницю трагедії під Зеленопіллям, 11 липня 2015 року, у Гарнізонному храмі свв. апп. Петра і Павла (м. Львів, вул. Театральна, 11) молились Божественну Літургію за упокій загиблих внаслідок обстрілу військовослужбовців та усіх, хто віддав своє життя обороняючи територіальну цілісність України в зоні АТО.

Заупокійну молитву очолив о. Степан Сус - Настоятель Гарнізонного храму свв. апп. Петра і Павла та Голова Центру Військового Капеланства ЛА УГКЦ. Помолитись за упокій Новітніх Героїв України прийшли родичі, товариші, військовослужбовці, волонтери та мешканці міста. По завершенні заупокійного богослуження, капелани разом із присутніми помолились панахиду, опісля цього усі охочі відправились на Личаківський цвинтар, де на полі почесних поховань №76, разом із військовими душпастирями помоляться на могилах загиблих Героїв України.

Пригадуємо, що з нагоди вшанування пам'ятті загиблих військових під Зеленопіллям, о 17:00 год. у Гарнізонному храмі відбудеться вечір-реквієм у виконанні кларнетистів Львівського театру опери та балету «Львів кларнет квартет».

Ласкаво запрошуємо прихожан та гостей нашого храму своєю присутністю вшанувати пам'ять загиблих Новітніх Героїв України.

Довідка.

У ніч на 11 липня 2014 року біля с. Зеленопілля, Луганської області терористи обстріляли з системи «Град» бійців 24-ї окремої механізованої бригади ім. Данила Галицького (Яворів, Львівщина) і частину 79-ї бригади. За офіційними даними, цієї трагічної ночі загинув 21 військовослужбовець Збройних Сил України.

Джерела:     Капеланство.info

Воїни Христа Царя

10.07.2015р. Б. / На війні до Бога ближче. Про монаха-десантника з Франківська

За тисячу кілометрів від дому завжди приємно зустріти земляка. Тим більш на війні. У штабі сектору «М», що поблизу Маріуполя, ми зустрілися з тамтешнім військовим капеланом. Отець Даниїл родом зі Львова, але останні три роки живе в Івано-Франківську. Він монах і священик-василіянин монастиря Христа Царя, що на Майзлях.

При слові «монах» на думку чомусь одразу спадає сивобородий старець, який годинами молиться у келії та майже не з’являється на людях. А тут уявіть собі кремезного, сорокадворічного чолов’ягу в тільняшці, колишнього десантника, який тягає штангу, грає у волейбол і мало чим відрізняється від професійних армійців.

У зоні АТО отець Даниїл з 16 червня. Це вже не перше фронтове відряд­ження – взимку він місяць пробув у Слов’янську, де нацгвардійці дали йому позивний «Монах».

«Чому поїхав знову? Після повернення до Франківська всередині мене ніби прокинувся якийсь внутрішній голос, який твердив: «Поїдь!», – розповідає священик. – До того ж, я холерик, не можу довго всидіти на місці. Отримав дозвіл від департаменту військового капеланства, сів на поїзд «Львів-Маріуполь» і поїхав».

З собою отець Даниїл узяв ікони, духовну літературу, вервички, які солдати залюбки носять на шиї. Особливою популярністю користуються прапори із нашитою іконою Богородиці. Їх передала одна жіночка-парафіянка, яка за власні гроші замовила велику партію. Ці прапори отець Даниїл передає у військові частини й на блокпости.

Під час ротації солдати пишуть там побажання бойовим побратимам, ставлять автографи, залишають номери телефонів. Потім на прапорі – ані сантиметра вільного місця. Можливо, колись подібний експонат займе своє місце в музеї АТО.

Отець Даниїл – греко-католик, але, каже, на війні це не принципово, бо перед Богом тут усі рівні. Щоранку о 6:30 в імпровізованій капличці з армійського намету він править Службу Божу. Чому так рано? Через спеку. Вже о восьмій намет так нагрівається від сонця, що всередині – майже сауна.

Незважаючи на ранню годину, жодна служба не обходиться без прихожан. Спочатку було важко, оскільки увесь ритуал священику доводилося відбувати самому. Та потім отець Даниїл навчив одного підполковника, той хоч і російськомовний, утім дуже непогано виконує обов’язки дяка.

«Найбільше мене вражає щирість людей на війні, – каже отець Даниїл. – Адже війна швидко зносить усе наносне й людина відкривається такою, якою є насправді. До мене приходять причащатися, сповідатися, просто поговорити. Декому досить виговоритись і, як вони самі кажуть, на душі стає легше. Із гордістю можу сказати, що солдати мені вірять. Вони бачать, як я їм з ними ту саму кашу, сплю в казармі, ходжу на спортмайданчик, тобто є одним із них. Це дуже спрощує спілкування».

Крім духовних потреб армійців, отець по мірі можливості задовольняє і матеріальні. Маріупольське відділення «Нової пошти» час від часу отримує посилки з Франківська на його ім’я. Волонтери відправляють натільну й постільну білизну, засоби гігієни, цукерки, печиво. Усе це священик роздає солдатам.

Незабаром в отця Даниїла ротація – вдома накопичилось багато справ та й парафія чекає. Однак, зважаючи на непосидючий характер монаха-десантника, у Франківську він, напевно, знову не засидиться.

Джерела: Репортер

Воїни Христа Царя

09.07.2015р. Б. / Що потрібно мати із собою та як відбуватиметься проща до Зарваниці? (+VIDEO)

Молитовник, вервицю, зручне і змінне взуття, а також намет повинні мати з собою учасники пішої прощі до Марійського духовного центру Зарваниця, яка відбудеться 18-19 липня. Цього року на Всеукраїнській та молодіжній прощах очікують дуже велику кількість людей, відтак місць для ночівлі буде обмаль. Людям організують наметове містечко.

Піша проща до Зарваниці розпочнеться в п’ятницю, 17 липня, біля Архикатедрального Собору Непорочного Зачаття Пресвятої Богородиці у Тернополі. Там о сьомій відправлять Літургію, далі формуватимуть колону. Речі прочан будуть везти автобусами, відтак священики просять взяти з собою усе необхідне: насамперед молитовник, вервицю, зручне взуття, головний убір, парасолю, карімат, дощовик, спальний мішок і намет.

– Людей буде багато, в Зарваниці ми не маємо житла. В Струсові ми не маємо житла, це момент, коли ми йдемо в пішу прощу, тому для нас всіх було б дуже зручно, коли йде 2-3 людей, мати з собою намет і в тому наметі переночувати і в Струсові, а потім в Зарваниці. Ніхто нічого звідти не візьме, буде міліція, буде “Тризуб”, таке ж наметове містечко буде в Зарваниці, пішли помолилися і переночували, це буде дуже практично, – розповідає голова комісії у справах молоді Тернопільсько-Зборівської Архиєпархії УГКЦ отець Орест Павліський.

Йтимуть паломники впродовж двох днів. У всіх напрямках до Зарваниці створять цілодобові медпункти.

– Ті, хто має проблеми зі здоров’ям, не комбінуйте, хто знає, що йому помагає тільки його лікарство, візьміть собі з дому, бо лікарі можуть і не мати якогось виняткового лікарства. І знову ж таки, якщо Ви знаєте, що Ви хворі, можна просто вийти з Тернополя до Зарваниці, а потім доїхати. Не треба робити такі жертви, щоб кров стекла з ніг, чи хтось знепритомнів, бо він має долізти до Зарваниці. Вийти, кому важко буде транспорт. Прохання також до батьків, бо в нас були випадки, коли беруть з собою маленьких діток, я до цього ставлюсь по-різному, бо це є відповідальність, – каже отець Орест.

На парафіях вздовж дороги до Зарваниці учасників пішої прощі будуть годувати, каже отець Орест.

– Не треба набирати з собою багато продуктів, бо ми по дорозі до Струсова їмо два рази. В Струсові маємо гарячу вечерю. Зранку в Струсові, в суботу буде знов гаряча їжа, це буде чай, канапка, легенька зупка. Тоді в суботу ми цілий день йдемо і ми знов два рази зупиняємося і в Тютькові і в Золотниках, нас парафіяни приймають, люди готуються, будуть накриті столи, люди про то дуже дбають.

Цього року під час пішої прощі люди зможуть також посповідатися, буде багато священиків.

Джерела:    http://tv4.te.ua

Воїни Христа Царя

08.07.2015р. Б. / о. Любомир Митник: «Ця війна сигналізує нам про рану на тілі України, що кровоточить»

«Якщо людина і нація в цілому не усвідомлює, що їй потрібне духовне очищення, тоді доводиться проходити очищення кров’ю», - такими думками під час проповіді на свято Різдва Івана Предтечі поділився о. Любомир Митник, адміністратор храму Преображення Господнього.

На його переконання, те, що Бог посилає, є для нашого добра. І ця війна, за словами проповідника, сигналізує нам про рану на тілі України, що кровоточить. "Чому вона кровоточить? Потрібно лікувати весь організм».

Священик розповів про приклад життя молодого 21-го юнака, котрий загинув на війні і склав у жертву найцінніше, що у нього було. Як повідомлялось раніше, на Самбірщині поховали бійця Національної гвардії, Івана Попиля.

Народився на свято свого покровителя, 20 січня. Добре вчився в школі, був хорошим сином, прислуговував у храмі біля престолу, допомагав у будівництві храму, хоч і був ще малим школярем. Дуже цікавився історією України. Мав добре патріотичне виховання, «тому і не дивно, що, почуваючи цю потребу захисту Батьківщини, маючи одружуватися восени, він добровільно підписав контракт і пішов служити», - зауважив священик.

Як розповів о. Любомир, це все було закладено у нього з дитинства. Нічого не трапилося випадково, він усе робив свідомо. «Наприкінця травня, разом з командиром та волонтером вони підірвалися. Це була трагічна смерть, бо виконував бойове завдання. Але це не було якоюсь випадковістю. Хлопець ішов туди, де була небезпека. Це був ризик, але йшов, бо знав, для чого він іде», - сказав священик.

Проводячи паралель з особою Івана Хрестителя, зауважив, що, мабуть, хлопець від свого покровителя набрався тієї відваги, мужності свідчити правду, захищати правду, стати на захист своєї землі і свого народу. Цього всього, на переконання о. Любомира, він набрався ще з молоком матері, чув у церкві, де пристуговував, бачив на прикладі історичних постатей нашої нації.

«Ім’я Іван означає Божа благодать. Він своє життя поклав за свободу рідної землі, свого народу, своєї держави. Це найбільше свідчення, яке може дати людина у своєму житті», - наголосив священик і запросив гідно оцінити вартість жертви цього «святого юнака, який жив у наш час». Це, на його переконання, важливо, щоби зрозуміти ті численні жертви наших героїв і щоби ця їхня невинно пролита кров «не кликала про пімсту з неба до нас, щоби ми відчували важливість часу».

На завершення, священик поділився враженнями від побаченого на зворотній дорозі. «Вертаючись зі священиками додому, дорогою бачили перекинуту машину, вздовж річки людей, котрі за горілкою і музикою відпочивають». Проповідник закликав бути свідомими того, що йде війна, і «поки держава не хоче, чи не може дати собі ради - ми маємо помагати, брати все на себе, бо це наші хлопці, наші сини, наші батьки».

Зі свідчень бійців, за словами священика, хлопці на заході України не відчувають такої підтримки, щоби люди, побачивши воїна, підійшли і подякували. По-іншому їх зустрічають у Дніпропетровську, чи у Києві. Чужі люди підходять, пропонують свою допомогу, пропонують кошти. Там вони, зі слів о. Любомира, більше відчувають небезпеку.

Підсумовуючи, священик закликав не бути байдужими, вміти оцінити жертву, знайти час, щоби поїхати, піти, помолитися. «Це велика підтримка для родини, бо вони бачать, що їхній син, чоловік, брат не даремно віддав своє життя. Що хтось це гідно оцінив, хтось молиться за них».

На переконання о. Любомира, ми все одно цей час, якихось дві години, змарнуємо на якісь непорібні речі. «Зробімо цю добру справу, відчуймо, що виконали свій обов’язок і вклали свою лепту у відродження нашої нації», - зазначив священик і запросив молитися за опіку над нашими воїнами до небесного покровителя Івана Хрестителя.

Джерела:     http://spasadrohobych.org.ua

Воїни Христа Царя

07.07.2015р. Б. / "Вони навчилися бути мужніми", - священик про бійців АТО

Отець Віталій Футорський, настоятель храму св. архистратига Михаїла м. Хмельницький, та о. Андрій Шалай, сотрудник Собору у Зарваниці, черговий раз побували з духовною місією у зоні бойових дій. З 14 по 27 червня отці перебували по різних місцях дислокації наших військових в Луганській та Донецькій областях.

«Вже перед поїздкою військові телефонували і чекали нашого приїзду, - розповідає отець Андрій Шалай. – Бачимо велику необхідність капеланського служіння. Ми їхали там, де нас чекали. Наше служіння – це Святі Літургії, духовні розмови, підтримка духовна, Свята Тайна Сповіді, молитви та благословення».

Священик каже, що військові потребують підтримки. «Ми тут трохи зачерствіли. Однак вони там потребують продуктів, одягу та найбільше - молитви за них і за Україну. Коли військові відчувають нашу підтримку, тоді розуміють для чого вони живуть і перебувають там».

Отець зазначає, що неодноразово чули постріли з важкої техніки, зривання мін, постріли автоматів. «Однак бійці стоять твердо на сторожі нашої держави, вони навчилися бути мужніми. Наші військові є християнами. Про це свідчить їхня постава, їхня молитва і віра в Бога. Вони завжди з похилою головою підходили і брали благословення, хотіли спілкуватися, цікавилися про життя з Богом. Навіть той, кого називали «атеїстом» захотів посповідався. Під час Святих Літургій всі приймали Святе Причастя».

Отець Андрій з радістю відзначив, що військові чим можуть допомагають місцевому населенню. «Першочергово діляться з дітьми і сім’ями, де є маленькі діти».

Джерело:  прес-служба Тернопільсько-Зборівської архиєпархії

06.07.2015р. Б. / Чому для російських і німецьких окупантів постать митрополита Шептицького була небезпечною?

«Митрополит був унікальною особою як народний керманич. Він зумів створити на базі церковної структури майбутню структуру української держави».

Львів – У радянський час окремий відділ КДБ працював лише над тим, щоб оббріхувати ім’я митрополита УГКЦ Андрея Шептицького. Попередник КДБ – НКВС за життя митрополита завів проти нього таємну справу і вербував людей, щоб стежили і доносили на провідника церкви. Чому радянська влада і німецькі окупанти боялись митрополита Андрея Шептицького? Чому досі постать митрополита для окремих сил є небезпечною?

Митрополит Андрей Шептицький прагнув і працював задля єдності «Христової Церкви» і мріяв про українську незалежну державу, наділену християнською душею. Власне, така його позиція та ідея життя найбільше викликала боязнь в окупантів.

Коли у вересні 1939 радянська влада запанувала в Галичині на 22 місяці, то не наважилась арештувати чи знищити митрополита Андрея. Надто впливовим провідник церкви був у світі і не тільки серед своїх вірних. «Цю владу можна пояснити лише диявольським впливом на маси людей», – писав у 1939 році митрополит Андрей.

Влітку 1941 року радянського окупанта змінив інший – німецький. Одразу на тлі жахливих звірств, що чинили в Галичині комуністи, німецька влада багатьма людьми сприйнялась, як рятівник. Але невдовзі всі побачили, що в окупанта – одне обличчя і бажання лише панувати.

Німецькі офіцери відвідали митрополита на Святоюрській горі і були заскочені його скромним побутом, тим, що на столі була картопля і вода. На що митрополит Андрей зауважив, що їсть те, що й його народ. Німецька влада не наважилась арештувати митрополита – провідника церкви, а відтак не просто графа, а впливову особу.

З приходом радянських «визволителів» вдруге у липні 1944-го, почались репресії проти греко-католицького духовенства. Для тоталітарної системи постать митрополита Шептицького надалі була дуже небезпечною.

«Радянська влада боялась митрополита Андрея і, мабуть, основною причиною було те, що вона боялась становлення України, як держави. І, відповідно, вбачала в УГКЦ, а, особливо, в її провідникові Андрею Шептицькому велику небезпеку. Митрополит був унікальною особою як народний керманич. Він зумів створити на базі церковної структури майбутню структуру української держави. Тобто, по суті, де-факто, українська держава існувала за часів митрополита у тих межах, де існувала УГКЦ. Радянська влада, якщо аналізувати її політику, ступала там, де чула підґрунтя під ногами. Галичина була для неї небезпечною територією, радянські провідники розуміли, що арешт митрополита ще більше поглибив би кризу у Західній Україні і радянський уряд зустрівся б із протестним рухом і невідомо, чи радянські окупанти надовго б затримались. Можна собі лише уявити що було б, якби вони зачепили митрополита чи УГКЦ за його життя. Швидше за все вони бачили в ньому велику небезпеку для будування тоталітарної системи», – зауважив ієромонах УГКЦ Юстин Бойко.

Шептицький не боявся тоталітарних режимів

Диктаторська система тримається на страхові, у який заганяє людей. Митрополит Андрей Шептицький бажав української вільної держави для українського народу, вбачав вічне щастя у релігійній єдності, він не боявся жодних режимів. У 1914 році уряд царської Росії арештував митрополита Андрея і він відбував ув’язнення три роки в Суздальському Спасо-Євфиміїському монастирі (Росія). Після звільнення провідник УГКЦ писав: «Не три роки ув’язнення, а ціле своє життя радо провів би у в’язниці, лиш би тебе, дорогий мій український народе, бачити свобідним і вільним».

Двічі митрополит просив в Апостольської столиці дозволу на мученицьку смерть за віру.

Після смерті митрополита Шептицького 1 листопада 1944 року радянська влада активно взялась за нищення УГКЦ – арештувала владик, монахів, багатьох вірних, скликала псевдособор у 1946 році, на якому було ліквідовано Греко-католицьку церкву, яку понад 40 років творив митрополит Андрей.

Під час судових слухань одним із запитань до засуджених греко-католицьких єпископів, монахів, отців, вірних було, в яких стосунках вони були з митрополитом. Однак 70 років після смерті провідника УГКЦ радянська ідеологія і далі вбачає велику небезпеку у постаті митрополита. Під час військової агресії Росії в Криму у 2014 році, коли затримували і арештовували греко-католицьких священиків, то їх називали послідовниками митрополита Андрея Шептицького і цікавились їхнім ставленням до цієї постаті.

«Думаю, що досі митрополит Андрей Шептицький є більмом для радянської ідеології, яка ще не вмерла. Можливо, вона доживає останні роки, але вона живе в головах багатьох людей, які пережили тоталітарний режим і вийшли з нього не очищеними. Далеко не треба йти, тому що і у Львові є сили, які, з одного боку, захищають сквер навпроти собору Юра, але реально мають ціль – зірвати вшанування ювілейного року митрополита Андрея у Львові. Я переконаний, що за цим стоїть політична сила», – наголосив отець Юстин Бойко.

Шептицький дбав про Церкву і народ

Митрополит Андрей Шептицький був символом боротьби, нескореності, УГКЦ, образом катакомбної церкви, яка після його смерті і ліквідації єдина чинила опір радянській владі і тоталітарній системі, зауважує голова Асоціації єврейських організацій і громад України, дисидент Йосип Зісельс, який домагається від Ізраїльського інституту «Яд Вашем» визнання митрополита Андрея Шептицького «Праведником народів світу».

«Це зрозуміло, що митрополит Андрей Шептицький, який був символом цього руху-опору, при чому духовного опору, він навіював страхи радянській владі, тому з ним так і поводились, з його пам’яттю. Взагалі не хотіли, щоб навіть була згадка про митрополита. Нині, у рік вшанування митрополита, дуже мало книг про нього, не так якби мало бути висвітлюють у курсах історії, не так багато знають, яким він був в роки радянської і німецької окупацій для України. Згадаймо його подвиг, коли митрополит врятував десятки євреїв і став прикладом для інших священиків і переховував євреїв», – каже Йосип Зісельс.

«Якби я був народився французом чи англiйчиком, я був би то саме зробив, так само я вступив би до чину, до монашого чину схiдного обряду... Посвячуючись Схiднiй церквi, справi унiї, я мав на оцi лиш мотив всесвiтового характеру», – писав митрополит Шептицький про те, чому він обрав саме УГКЦ.

Андрей Шептицький інформував Апостольську столицю, зокрема Святіших отців, про церковну, релігійну, суспільну, політичну ситуацію, говорив про ті потреби, які переживає український народ, писав і про Голодомор в Україні у 1932-1933 роках, просив світ про допомогу для українського народу і не мовчати на зло, закликав відомих людей захищати українців і їхнє право на незалежну державу. У 1941 році митрополит Шептицький написав послання «Наша державність» («Як будувати рідну хату»), яке досі актуальне. Він наголошує, що головним чинником у побудові української держави є людина і спільнота, а провідники народу мають діяти за принципами чеснот, дбати про добро тих, кому служать і не зловживати владою.

Галина Терещук

Джерела:   радіо Свобода

Воїни Христа Царя