06.09.2014р. Б. / Цінувати чоловічі сльози. Капелани в зоні АТО (VIDEO)

Документальний фільм був знятий у серпні 2014 року неподалік Луганська. В ньому йдеться про працю капеланів УГКЦ у одному з батальйонів територіальної самооборони.

Джерело:   Воїни Христа Царя

05.09.2014р. Б. / Церкви Дніпропетровщини запроваджують в зоні АТО капеланство

Християнські церкви Дніпропетровщини ініціювали запровадження капеланства в зоні АТО. Капеланство передбачає наявність у кожному батальйоні військового священика. Посада прирівнюється до заступника командира полку або батальйону, повідомляють у прес-службі місцевої ОДА.

Як пише "Сегодня", такий священик, або капелан, відповідає за моральний і психологічний стан солдатів, вирішує різні конфліктні питання в колективі. У його функції також входить богослужіння серед військовослужбовців. Причому капелани при необхідності також можуть надавати першу медичну допомогу.

Зараз деякі батальйони в зоні АТО вже мають своїх капеланів. Рада християнських церков продовжує розвиток цього руху і ініціює узаконення капеланства на державному рівні.

«Капелан - це і священнослужитель, і психолог, медичний працівник. Він може надавати першу медичну допомогу, супроводжувати поранених. Капелани допомагають військовим в зоні АТО подолати психологічні травми, пережити складну ситуацію і вирішити можливі внутрішні конфлікти», - зазначив у ході брифінгу голова громадської організації «Українське капеланство» Валерій Труфанов.

Також у Раді християнських церков повідомили, що волонтери церков забезпечують поранених воїнів АТО і переселенців продуктами харчування, ліками і одягом.

Джерела:   УНІАН

Воїни Христа Царя

05.09.2014р. Б. / «Ми переможемо, але наші руки мають бути постійно піднесені до Бога»

Про те, як християни мають переживати час війни і ставитися до своїх ворогів, розмірковує єпископ Кам’янець-Подільської дієцезії Леон Дубравський.

 

— Як християни мають переживати цей час, коли у нашій країні фактично йде війна?

 

— Я у своєму житті не раз пересвідчувався, що молитва має велику силу. Ще з дитячих років я бачив, як моляться батьки, а часи тоді були дуже важкі: сталінські репресії, голод, холод. Не було що їсти, у що вдягтися, на чому спати, але молитва завжди була. І вона перемагала! Вона давала сили, віру, надію, любов, давала нам сили жити. Я це добре запам’ятав із дитинства. 

Також і протягом життя постійно переконувався у силі молитви. Я читаю екзорцизми над деякими людьми вже роками і бачу, як молитва їх перемінює. Молитва не перемінює світ, вона перемінює людину, а людина вже перемінює світ. Чи то був би Путін, чи Мєдвєдєв, чи навіть ті терористи, з якими боремося: якщо ми будемо за них молитися і будемо вірити, що Господь їх перемінить — я впевнений — перемога буде за нами. Але молитва має бути витривала, а не так, що сьогодні помолився, а завтра — ні.  Якщо лунатиме постійна молитва, то не може бути, щоб Бог її не вислухав. 

У терористів очі закриті, закрите серце, душа закрита. Як ми можемо її відкрити? Словом? — Не допомагає. Ділом? — Вони не вірять. Достукатися до закритого серця непросто. Це не двері, які можна вибити і зайти. Хто може відкрити це серце? Не ключ, не лом, не зброя, а тільки молитва. Якщо ми будемо стояти навколішках, а наші руки будуть складені у молитві, то ми будемо перемагати. Коли Мойсей тримав руки піднесеними до неба — ізраїльтяни перемагали. І ми переможемо, але наші руки мають бути постійно піднесені до Бога. 

Я дуже прошу і благаю всіх молитися за наших ворогів — за Путіна і за тих зрадників, щоб у їхньому серці перемогла любов.

 

Українці щодня зазнають людських втрат: у когось вбили батька, в когось чоловіка чи єдиного сина… Як рідні вбитих мають це прощати? Чи можна взагалі таке простити?

 

Дуже важко. Щоб це пробачити, людина має бути великої віри та великої любові, а це те, чого сьогодні нам бракує. Колись, пам’ятаю, я приїхав ховати одного вбитого чоловіка. Під час похорону півгодини розмовляв із його сином. Він каже: «Я не можу цього простити!». Я просив і благав його; казав: «Пам’ятай, ти простиш — Бог простить твоєму батькові, тобі простить і ти переможеш свого ворога. Якщо ж ти не простиш свого ворога — носитимеш у собі це зло далі». Я розумію, що по-людськи ми не можемо цього простити, але по-Божому — можемо. У серце, де є злоба, непрощення, не може увійти Бог. Я розумію, що це дуже важко. Може, сьогодні людина не може цього пробачити, завтра не може, але поступово вона простить, і цим переможе. 

Знаєте, я зустрічав матерів, які смерть своїх синів сприймають так: «Він віддав своє життя за Україну, а Бог поверне цю жертву в інший спосіб — перемогою». Я розумію, зараз багато горя, сліз, але потрібно не зациклюватися на злості, а трохи роздумувати про те, що Бог хоче нам сказати. Смерть Ісуса Христа принесла спасіння цілому людству, то напевно смерть цих людей теж не буде даремною.

 

Як на Вашу думку, чим закінчиться ця війна?

 

Я вважаю, що вона повинна закінчитися перемогою, але ця перемога дістанеться нам дорогою ціною. І потім, коли ми будемо її святкувати, це не буде «Дєнь Пабєди», як раніше, це буде перемога добра над злом. 

Це також буде перемога над ненавистю і заздрістю, над головними гріхами людини. Ми робимо інвестиції у матеріальне, а Бог нам сьогодні показує, що треба інвестувати не в маєтки, не в межигір’я, а в людину, в її розвиток і виховання, в її духовність. 

Джерело:   КРЕДО

04.09.2014р. Б. / Апостольський нунцій закликав надати Україні реальну допомогу

Ситуація в Україні продовжує загострюватись. У зв'язку з цим апостольський нунцій в цій країні заявив, що українцям необхідна негайна реальна  допомога, аби убезпечити їх від агресії російських сусідів. 

Архиєпископ Томас Галіксон, уродженець Сполучених штатів Америки, служить апостольським нунцієм в Україні з  2011 року. Нещодавно в інтерв'ю Радіо Ватикану він повідомив, що його турбує життя Церкви в Україні, адже російська агресія несе реальну загрозу іі існуванню як окремої незалежної інституції. Розуміючи, що його слова можуть виглядати перебільшенням, порівняно з ситуацією в Сирії та Іраці, архиєпископ наголосив, що "важливо бути співчутливими до наших братів-католиків, які перебувають у скрутному становищі у всьому світі".

"Ми не можемо ігнорувати розвій несправедливості. Ми засуджуємо ті трагічні події, що сколихнули різні країни на кількох континентах і призвели до беззконь на їхніх теренах.", - повідомив нунцій і додав: "Хіба ж ми можемо спокійно дивитися, як горе і страждання руйнують Близький Схід?! Теж саме відбувається і з Україною". Згідно з повідомленнями ВВС з квітня внаслідок бойових дій, що спалахнули після анексії Криму та спроби захоплення Донецької та Луганської областей, в Україні загинули понад 2600 осіб. 

"Ми зобов'язані допомагати зараз, а не тоді, коли треба буде відбудовувати руїни. Українцям не потрібні запізнілі "рятувальні" операції", - переконаний архиєпископ. 

Також він наголосив, що абсолютно неправильно запитувати "а що треба би було зробити?", ніби вже запізно, тим самим ставлячи хрест на Україні. На  його думку, тут, заради миру і справедливості, повинні втрутитися ті, чиє слово має вплив. 

Нунцій переконаний, що Захід має рішуче виступити проти агресії Росії, адже за останні півроку в Україні дуже добре стали помітними прагнення до добра. "Можливо вперше за це тисячоліття українцям треба простягнути руку помочі, дати змогу обрати своє майбутнє без чужого впливу".

"Я тішуся, що в Україні є всі ці чоловіки і жінки, які безумовно жертвують собою заради миру і на благо нової справедливої України. Але я буду тішитися ще більше, коли весь світ відкликнеться на зусилля цих людей побудувати соборну мирну і заможну Україну", - повідомив апостольський нунцій в Україні, повідомляє Християнський портал КІРІОС з посиланням на CNA 

Джерело:   КІРІОС

03.09.2014р. Б. / Християнський погляд на війну, мир та самозахист

Ідеалом християнського життя у спільноті та світі є мир – особлива душевна настанова, яка полягає в гармонійному й належному стосунку особи до Бога, до самої себе, до інших людей та до всього творіння. Мир є одним з ключових понять Христової Благовісті: «Мир вам!» (Лк 24,36); «Мир залишаю вам, мій мир даю вам» (Ів 14,27, див. також: Мт 10,13; Мр 5,34; 9,50; Лк 1,79; 2,14). Мир між людьми невіддільно пов’язаний з любов’ю до ближніх: «Бо заповіді: “Не чини перелюбу”, “Не вбивай”, “Не кради”, “Не пожадай”, і всякі інші заповіді містяться у цьому слові: “Люби твого ближнього як себе самого”» (Рм 13,9) (Див.: 1 Ів 2,9-11; 3,10-24; 4,7-21). Християни покликані плекати цей мир і любов на всіх рівнях спільнотного життя: міжособистісному, родинному, громадському, внутрішньополітичному і міжнародному: «Блаженні миротворці, бо вони синами Божими назвуться» (Мт 5,9). Щоби бути миротворцем, потрібно сильного та сформованого характеру, здатного панувати над собою.

Мир як настанова серця і спосіб людського співжиття є Божим задумом від початку. Миром втішалися наші прародичі в раю. Однак з гріхопадінням, яке стало плодом невдячності Богові за дар існування, люди втрачають мир як непорушну та очевидну дійсність. Наслідком гріхопадіння стає егоїзм, егоцентризм та пов’язана з цим схильність трактувати іншу людину вже не як рівну за гідністю особу, а як засіб для самореалізації (Виникнення сорому і першого одягу яскраво засвідчує цю схильність (див. Бут 3,7).), що потягло за собою виникнення всіх інших пороків. Каїн вбиває із заздрощів (див. Бут 4,3-16), а Ламех – з помсти (див. Бут 4,23). Напад, насильство і вбивство входять в людську історію (пор. Бут 6,11), природне розуміння гідності людини і недоторканності людського життя затьмарюється настільки, що Бог змушений дати людині виразну заповідь: «Не вбивай!» (Вих 20,13).

Через те, що гріх Каїна увійшов у світ, виникла потреба від нього захищатися. Потреба захисту себе чи іншої людини від нападу та насильства випливає з цінності людського життя та людської гідності. Захищаючи себе чи інших, ми не дозволяємо гріхові насильства чи вбивства здійснитися у світі, а нападникові – порушити заповідь: «Не вбивай!». Особливий обов’язок захисту маємо по відношенню до слабких і беззахисних, а також до осіб, пов’язаних з нами кровною спорідненістю.

Геройська самопожертва у значенні відмови від захисту і віддання власного життя за християнську віру, за інших людей чи за благородні принципи і переконання має сенс там, де для цього є вагома ситуація. Тоді вона стає свідченням. Таке свідчення завжди є лише моральним запрошенням, а не вимогою (тобто, до такого кроку ніхто не зобов’язаний, а лише може його великодушно здійснити). Коли ситуація не є такою вагомою, відмова від самозахисту чи захисту інших (за винятком власної слабкості чи страху, що паралізує) може набрати рис «допомоги» нападникові в порушенні заповіді: «Не вбивай!» (може набрати рис т. зв. «чужого гріха»). «Непротивлення злу насильством» ґрафа Лева Толстого не є християнським ідеалом.

Християн часто звинувачують у слабкості та пацифізмі, цитуючи при цьому слова Ісуса Христа: «Не противтеся злому. Хто вдарить тебе у праву щоку, оберни до нього й другу» (Мт 5, 39 і далі; Лк 6,29). Можемо припускати, що Ісус Христос має тут на увазі життя в родинній та сусідській спільноті, де всі знають одні одних і до конфлікту жили в мирі та злагоді. В такій ситуації «підставляння другої щоки» є способом уникнення нарощування конфлікту та шляхом до примирення. Однак Ісус Христос не мав на увазі, що ми повинні «підставляти другу щоку» у випадку нападу кримінальних чи політичних злочинців. Наприклад, розповідаючи притчу про чоловіка, який ішов з Єрусалиму в Єрихон і по дорозі потрапив розбійникам до рук (див. Лк 10,30-37), Ісус не каже, що той чоловік повинен був «підставити другу щоку» розбійникам, і сам Він, коли Його вдарили в обличчя на суді в первосвященика Каяфи (див. Ів 18,22), не підставляє другу щоку, а словесно захищається: «Якщо Я зле сказав, доведи, що воно погано. А якщо добре, то за віщо б’єш Мене?» (Ів 18,23).

Від деяких християн часто можна почути таку позицію: «Я не буду сам(а) захищати себе чи інших, тому що я уповаю на Бога, і Він нас захистить». У цьому твердженні слід відрізнити істину від помилки. Істина полягає в тому, що ми повинні уповати на Бога завжди, і в молитві просити у Нього допомоги для наших справедливих дій. Незалежно від того, яких зусиль ми докладаємо, остаточний захист і перемога походять не від нас, а від Бога. «Коли Господь не зберігає міста, – дарма пильнує сторож» (Пс 127,1). Помилковість же цього твердження в тому, що людина, яка так думає, хоче переадресувати Богові виконання покладеного на неї Богом обов’язку захисту себе і інших. Вона хоче, щоби Бог зробив замість неї те, що Бог бажає, аби вона зробила це сама, і дав їй для цього розум, свобідну волю та відповідні сили; окрім цього, така людина вимагає від Бога суперечливого чуда в значенні позбавлення нападника свободи волі і/або можливості діяти – здатностей, що їх йому Бог сам дарував. Однак якщо така особа через власну слабкість чи хворобу, або через зовнішні обставини (штучне позбавлення свободи дій, напр., кайдани на руках і т.п.) не може захищати себе чи інших, тоді вона повинна з вірою просити в Бога такого чуда.

Захист повинен бути співмірний з загрозою: його метою повинно бути відвернення нападу та достатнє знешкодження нападника, а не нанесення йому тілесних ушкоджень, і тим більше – не вбивство. Нанесення нападникові тілесних ушкоджень повинно розглядатися як неминучий, однак не бажаний прямо наслідок захисту, воно повинно бути мінімальним. Якщо можливо захиститись, не вбиваючи нападника, християнин повинен виявити милосердя і залишити йому життя (смертельне добивання вже знешкоджденого нападника не дозволяється!), однак якщо існує серйозна загроза власному життю чи життю особи, супроти якої вчинено напад (а також загроза гідності особи, наприклад, у випадку сексуального насильства), а інший захист неможливий, то допускається вбивство нападника як крайній спосіб оборони. Особа, яка захищається, не порушує в такому випадку Божої заповіді: «Не вбивай!».

В наш час великого поширення набули далекосхідні, а також відроджені давньоукраїнські бойові мистецтва. Будучи первісно сформовані як техніки ведення бою, а отже – передовсім нападу, вони можуть бути використовувані як ефективні способи захисту. Вивчення бойових мистецтв допомагає набути вправності, витримки, володіння собою, загартувати волю і дух, готуючи їх до боротьби і долання перешкод, що має позитивні наслідки і для ситуацій суто духовного рівня, коли потрібно «боротися не проти тіла й крови, а проти начал, проти властей, проти правителів цього світу темряви, проти духів злоби в піднебесних просторах» (Еф 6,12). Однак потрібно пам’ятати, що більшість бойових мистецтв формувалося в контексті язичеських релігій, що були поширені в ті часи. Деякі з них стали складовими частинами цих релігій, і окремі (особливо т.зв. «внутрішні») техніки мають пряме містично-релігійне значення. Через те заняття бойовими мистецтвами таїть у собі небезпеку стати шляхом до формування язичеського світогляду і втягування адепта у сповідування тої чи іншої язичеської релігії. Тому християнин(ка), який бажає вивчати бойові мистецтва, повинен(а) мати сформоване християнське світобачення, повинен(а) чітко усвідомлювати, яка техніка чи практика сумісна з християнством, а яка – ні, повинен(а) намагатися християнізувати дане бойове мистецтво, вміщаючи його в контекст християнських чеснот відваги, благородства і милосердя. Зокрема, слід уникати духу агресії, жорстокості та розглядання всіх людей як потенційних противників, що його плекають деякі бойові мистецтва. Любов до ближнього повинна бути базовою моральною настановою – навіть по відношенню до потенційних чи актуальних нападників.

Як засіб для захисту може використовуватися зброя. Володіння зброєю та її використання накладає на християнина(ку) підвищену відповідальність і вимагає особливого володіння собою, оскільки таїть в собі небезпеку легкого перевищення меж необхідної оборони і переходу від захисту до агресії. Особиста зброя є неморальною тоді, коли за своїм задумом чи конструкцією передбачає спричинення тілесних ушкоджень чи страждань більших, ніж це потрібно для знешкодження нападника.

Все сказане досі про індивідуальний захист, чинне також і стосовно суспільного захисту. Обов’язок захисту своїх рідних і близьких, який в кінцевому результаті виводиться із заповіді: «Шануй твого батька і матір твою, щоб довголітній був ти на землі, що Господь, Бог твій, дасть тобі» (Вих 20,12), а в ширшому засягу – співгромадян, поєднаних з нами спільною мовою, культурою та територією проживання, що її Бог дає кожному народові, виражається в понятті справедливої війни, тобто війни для захисту батьківщини чи виправданого збройного опору проти гніту несправедливої державної влади (Див.: Катехизм Католицької Церкви, # 2243.). Справедливою може бути й війна, спрямована на захист іншого народу, що зазнав агресії чи страждає від тиранії. Збройна чи інша участь в такій війні є чеснотою і геройством: «Ніхто неспроможен любити більше, ніж тоді, коли він за своїх друзів своє життя віддає» (Ів 15,13). Слова Ісуса Христа: «Всі бо, що за меч беруться, від меча загинуть» (Мт 26,52) стосуються в першу чергу агресорів і тиранів, і «меч», від якого вони загинуть, в руках захисників – воїнів-учасників справедливої війни (Пор.: Основы социальной концепции Русской Православной Церкви, VIII, 3). Вимога Спасителя: «Любіть ворогів ваших» (Мт 5,44) не виключає потреби і можливості збройного захисту від них, однак, як і у випадку індивідуального захисту, вимагає не перевищувати меж необхідної оборони і гуманно ставитися до військовополонених, поранених та цивільного населення ворожої країни.

Сучасні армії володіють різними видами озброєнь, використання яких предбачає спеціальну підготовку та узгоджену колективну діяльність військових. Звичайно це озброєння сильної руйнівної дії, здатні при одиничному використанні знищувати великі кількості ворожого війська. Їх моральна оцінка та моральна відповідальність за їхнє застосування залежить від того, наскільки вибірково вони можуть діяти, тобто, якщо їх застосовують проти віськових формувань, то наскільки безпечним при цьому може бути цивільне населення, яке не бере участі у військових діях. Основну моральну відповідальність за наслідки дії таких озброєнь несуть ті, хто віддає наказ про їх застосування, однак морально відповідальними є також і рядові військові, які обслуговують ці озброєння: відмова виконати злочинний наказ є формою християнського героїзму.

Зброя масового знищення (ядерна, хімічна, бактеріологічна, новітні наступальні космічні озброєння...) є завжди неморальною, тому що вона діє неперебірливо, нищачи всіх – і військових, які беруть участь у війні, і цивільне населення – винуватих і невинних. Окрім того, вона не дає противникові жодних шансів вижити – від неї неможливо сховатися. Тому її використання завжди є злом: навіть якщо сторона, яка зазнала агресії, використовує для її захисту, то вона обтяжує себе важким злочином, і війна зі справедливої перетворюється в агресивну. Той, хто віддав наказ про застосування зброї масового знищення, стає злочинцем проти людства. В наш час арсенали зброї масового знищення здатні знищити все людство і все життя на землі (а можливо і саму планету). Це добре розуміють ті, хто нею володіє, і тому її виробляють не для застосування, а радше як фактор стримування. Доки існують країни-агресори, які володіють такою зброєю, інші країни мають право також її мати як фактор стримування агресорів. Однак фактор стримування лише тоді має сенс, коли він може бути реально застосованим, тому завжди існує небезпека незворотнього військового конфлікту. Через те християни повинні домагатися остаточної та повсюдної ліквідації такої зброї й підносити до Бога свої молитви в цьому намірі.

Виробництво зброї (індивідуальної чи загальновійськової) зумовлене її потребою для захисту, використанням як фактору стримування, а також постачанням її тим націям і державам, які потребують її для згаданих цілей. Однак перетворювати виробництво зброї в державний бізнес і постачати її воюючим сторонам, розпалюючи таким чином конфлікт, є важкою моральною провиною. Часто постачання зброї само стає причиною вибуху військового конфлікту, або перетворює конфлікт у більш масовий та кривавий. Тому міжнародна спільнота повинна тримати виробництво й торгівлю зброєю під суворим контролем та обмежувати її. Слід пам’ятати, що виробництво зброї як фактора стримування вимагає величезних коштів: ці види зброї є надзвичайно дорогими, що стає великою бідою для розвитку народів і перешкоджає надавати допомогу бідному населенню (Пор. Павло VI, Енцикліка «Прогрес народів», 53.), особливо в тих регіонах світу, які страждають від голоду.

Найбільша й найкривавіша війна всіх часів і народів ведеться не зброєю, а квазі-медичним причандаллям і хімічними засобами в абортивних клініках: від абортів у страшних муках загинула і продовжує гинути така кількість людей, що пред цим бліднуть усі війни, також і ті, де застосовувалася зброя масового знищення. Диявол, бажаючи заперечити Бога як Джерело і Подателя Життя, спрямував свій удар проти найбеззахисніших і так спотворив мислення людей, що вони почали вважати знищення власних дітей своїм правом. І доки в світі триватиме абортивна війна проти ненароджених дітей, усі намагання витворити мир на міжнародному та внутрішньополітичному рівнях залишатимуться ілюзією, а всі миролюбні заяви і декларації – самообманом або свідомим лицемірством. Тому обов’язком кожного(-ї) християнина(-ки) є захищати цих найбеззахисніших (якими на певному етапі розвитку були всі ми) на міжнародному, суспільному, законодавчому та індивідуальному рівнях, домагаючись законодавчої заборони абортів, представляючи ближнім словом і прикладом власного життя красу і велич батьківства й материнства, надаючи дієву допомогу матерям, щоб вони зберегли життя власним дітям та молячись за цих дітей і за всіх, від кого залежить їхнє життя.

У випадку грубого порушення основних прав людини в окремих країнах чи блоках, а також тиранічних режимів, які загрожують життю і свободі своїх громадян, виправданим є втручання інших держав. У випадку, якщо засоби політичного та економічного впливу не дають бажаних результатів, виправданим є військове втручання, яке однак, повинно мати «точковий» характер (з використанням підрозділів спеціального призначення та сил швидкого реагування), щоби заподіяти якомога менше шкоди цивільному населенню та інфраструктурам країни. Перед таким втручанням завжди потрібно зважувати, чи шкода від нього не буде більшою від тієї, яку досі завдавав тиранічний режим, а також брати до уваги культуру й ментальність народу, якому збираємось допомагати (наприклад, народ може вважати тиранію звичною формою правління, а сторонню допомогу – агресією проти власного суверенітету).

Якщо згідно з перевіреною інформацією стає відомо, що інша країна готується до спрямованої проти нашої країни військової агресії, то уряд може прийняти рішення до удару на випередження, вдавшись до т. зв. превентивних військових дій. Вони повинні мати на меті зменшення власних втрат і відвернення агресії, однак самим не перерости в агресію проти даної країни – їх результатом не може бути захоплення територій чи поневолення народу, який збирався вчинити агресію. В ситуаціях затяжних етнічних, расових чи релігійних конфліктів сторони часто зловживають правом превентивного військового удару, претворюючи його у засіб тривалої агресії.

Якщо грубе порушення основних прав людини чи тиранія наявні у власній країні, а змінити ситуацію політичними засобами чи мирним опором неможливо, то можна вдатися до збройного повстання як до станнього засобу. Однак повстання виправдане тільки тоді, коли є безсумнівна перспектива успіху, план його перебігу, повний контроль над повстанськими силами, щоби повстання не переросло в кримінальний безлад, та стратегія суспільних перетворень по завершенні повстання. Як і у випадку військового втручання з метою допомоги іншій країні, завжди потрібно зважити, чи шкоди, заподіяні, повстанням, не будуть більшими від того лиха, яке існувало доти.

В епоху сучасних технологій поширена т.зв. інформаційна війна. Вона може мати декілька різновидів: розлад ворожих комп’ютерних систем, дезінформація противника а також свідома брехня – очорнення керівництва противника з метою деморалізації військ і населення противника, посіяння в них недовіри до власного керівництва тощо. Коли перших два способи допускаються як деколи менш криваві способи ведення війни, то третій є неморальним, тому що становить провину проти VIII Божої Заповіді; християни не повинні вдаватися до такого засобу.

Прагнучи до встановлення миру в міжнародному та внутрішньополітичному вимірах, християни повинні пам’ятати, що мир не може бути самоціллю. Він є наслідком моральної доброти громадян і політиків, а також засобом – базовими умовами для розквіту культурного, релігійного та суспільного життя. Не можна прагнути «миру за всяку ціну», входячи в хибні компроміси та нехтуючи основними християнськими та загальнолюдськими цінностями.

Петро Гусак

доктор філософії,

Український Католицький Університет

---

  Християнський портал КІРІОС, за матеріалами ХІС.

Джерело:   КІРІОС

02.09.2014р. Б. / Патріарх Святослав запросив небайдужих узяти участь у військовому паломництві до Зарваниці

Лист-звернення
Блаженнішого Святослава
до вірних Української Греко-Католицької Церкви
з нагоди проведення VI Всеукраїнського
військового паломництва до Зарваниці

Дорогі в Христі!

Уже п’ять років поспіль Марійський центр у Зарваниці збирає під покров Пресвятої Богородиці велику кількість службовців Збройних сил України, Міністерства внутрішніх справ, Державної прикордонної служби України, Державної пенітенціарної служби України та інших військових формувань. Ця подія не пересічна, оскільки гуртує всі українські силові структури біля стіп Богородиці в єдину християнську спільноту, кожен член якої готовий виконувати свій обов’язок християнина залежно від особливості власного покликання, в основі котрого лежить вірність і відданість українському народові. Саме сюди військові несли та несуть свої прохання-молитви, щоб передати їх в руки Небесної Матері – Заступниці України.

Цього року, 20-21 вересня, буде проведена чергова військова проща до Зарваниці. У ній візьмуть участь представники ЗСУ, силових структур, воїни, які брали участь у бойових діях в зоні АТО, поранені військовослужбовці, члени сімей захисників України. Це паломництво вкотре поєднає всіх захисників у духовному центрі в єдину спільноту, щоб вознести свою усильну молитву за мир і спокій у країні, що їх так непохитно відстоюють наші захисники.

Плекання миру та його захист – це справа не лише військових, а й обов’язок кожного громадянина-патріота. Водночас покликанням кожного християнина є нести мир, отриманий від Господа, і ділитися ним із ближніми. Саме тому Богородиця всіх нас єднає в цьому паломництві, щоб увесь народ України прийняв дарований Всевишнім мир: «Мир залишаю вам, мій мир даю вам» (Ів. 14, 27).

Сьогодні ми ласкаво запрошуємо всіх небайдужих, чиє серце відкрите на плекання миру, єднатися з військовими в молитві за мир і спокій в Україні та світі, яка проходитиме в Зарваниці. В особливий спосіб запрошуємо долучитися до молитви родин військовослужбовців. Ця молитва стане міцним щитом захисту та підтримки для тих, хто перебуває на передовій, хто в постійній небезпеці для життя та здоров’я непохитно стоїть на служінні миру. У рамках паломництва, окрім молитовної підтримки захисників, буде можливість надати їм матеріальну допомогу. З цією метою буде проводитися збір коштів для потреб військовослужбовців у зоні АТО.

Єднаючись у спільній справі плекання миру, візьмімо близько до серця Господній заклик до нас: «Блаженні миротворці, бо вони синами Божими назвуться» (Мт. 5, 9). Ми є миротворцями тоді, коли з нами непереможний щит – щира молитва до Бога за мир та спокій. Єднаймося! Прийдімо до Богородиці Зарваницької та віддаймо їй у руки свої молитви-благання за наш народ, наше військо, наш мир. Будьмо миротворцями!

† СВЯТОСЛАВ

Дано в Києві,
при Патріаршому соборі Воскресіння Христового,
у день Святих мучеників Фотія і Аникити,
25 серпня 2014 року Божого

---

Християнський портал КІРІОС за матеріалами  Департаменту інформації УГКЦ

Джерело:   КІРІОС

01.09.2014р. Б. / УКРАЇНА ВОЮЄ ЛЮБОВ’Ю

На початку минулого тижня Україна святкувала День Незалежності, але одночасно розпочалась уже повністю відверта агресія регулярних військ Московії в Україну. Одночасно з цим того самого 24 серпня 2014 р.Б. московський патріарх Кіріл з правдиво сатанинським цинізмом звинуватив усіх в Україні, хто не належить до московського патріархату, в злобі й ненависті до цієї конфесії. Що більше, цей діяч «русскаґо міра» закликав Президента України надати можливість російським терористам визначати подальшу долю України. Важко знайти в історії християнства приклад подібного цинізму й безбожної поведінки. Але нехай це залишається на совісті цього релігійно-політичного діяча та й тих, хто ще надалі знаходиться під його серпасто-молоткастим шовіністичним омофором.

Патріарх Кіріл свою партію на Заході уже програв. Вочевидь, ні він, ні його кремлівське начальство не розраховували на реакцію в середині католицького і протестантського світу. Цивілізаційно католики і протестанти значно ближчі між собою, аніж будь хто з них з московським православ'ям. А справа в тому, що цивілізаційно, навіть на підсвідомому рівні, на Заході радше віритимуть представникам власного цивілізаційного кола (римо-католикам, греко-католика, протестантам), аніж представнику цивілізації, яка зараз несе на собі як не тавро агресора, то, принаймні, сумнівного напівдикуна. Тому, Путін, який чудово зрозумів, що московське православ'я цивілізаційно значно ближче до ісламу, як до католицтва, цього разу прорахувався. Кірілу, щоб осягнути хоч якусь реакцію на користь Москви, слід було писати арабським шейхам, а бо главі нового халіфату чи ХАМАСу.

А так листи Кіріла до світового православ’я, до міжнародних організацій і діячів, вочевидь, одразу ж узяті адресатами під сумнів. Тим більше, що Апостольський нунцій в Україні Томас Едвард Ґалліксон ще 12 серпня опублікував у своєму блозі думки про те, що московитська агресія проти України загрожує існуванню Католицької Спільноти в нашій державі. Також і лист Блаженнішого Святослава до світової політичної та релігійної громадськості не міг не залишити сліду в усій історії. Тут також, здається, Кремль прорахувався з тим, що практично в кожній країні Заходу є українська діаспора, є структури УГКЦ. І це не чеченська діаспора, діаспора екзотичних мусульман, а діаспора стара, впливова, «своя».

Релігійний кремль в особі Кіріла програв не тільки цю битву інформаційної війни за Україну, він програв уже «релігійну» інформаційну війну. Програв, так серйозно її і не розпочавши. Правда, доводиться шкодувати, що тут, у царині інформування світу про правдиві українські реалії, поки що, не видно співпраці української держави і структур діаспори у провадженні серйозної інформаційної роботи на Заході, щоб достукатися не лише до політиків Заходу, але й до звичайних пересічних людей.

Кремль і Кіріл хотіли надати своїй війні проти України релігійного забарвлення. І вони його додали, навіть не усвідомлюючи цього. Але додали не тої фарби, яку б вони хотіли бачити. Розпочавши криваву бойню на Майдані, продовживши її на Донбасі, показуючи усіма силами, що іншій конфесії, окрім московського православ’я, на окупованих теренах місця нема, вони уже надали цій війні сенсу не тільки боротьби за національну свободу і фізичне виживання народу, але й сенсу боротьби за свободу віросповідання.

Що більше, саме агресія Московії розкрила увесь той правдиво християнський потенціал, який лежить в нашому народі. Вже на Майдані люди клали своє життя за інших. А зараз вже й не злічити ті тисячі, які в обороні свого народу готові покласти чи навіть уже кладуть своє життя за цей народ. Так наш народ – народ мучеників. Але для Московії проблема у тому, що мученик – не той, хто просто йде на смерть. Мученик – це той, хто кладе своє життя за інших. І такого мученика не здолати. Минулого тижня це дуже влучно висловив митрополит і Архиєпископ Львівський Владика Ігор: «Це – правда, що герої живуть у серцях людей, як символи любові, мужності та перемоги. Їхнє життя може здолати куля, але їхньої волі та любові до своїх рідних, друзів та краян ніщо не може побороти. Ті, хто віддає своє життя за своїх братів й сестер, освячуються посіданням вищого ступеня любові. Віримо, що такі особи, ціною своєї крові уже здобули вічну нагороду, а ми продовжуємо боротьбу в інший спосіб за вічне щастя. Син Божий так про це виразився: «Більшої від  цієї любові ніхто не має, як та, коли хто життя своє кладе за друзів» (Ів 15,13). Коли так сказав Христос, то це означає, що він прибив печатку праведності відважним звитяжцям, які поклали життя з любові до друзів! Хто у силі описати силу такої любові?!». Хто може здолати народ, який має таку любов?!

Наші оборонці не йдуть у бій з ненависті до москалів, але з любові до власного народу, власної Батьківщини, з любові до народу Божого. А наші вороги? Тільки ненависть або жадання наживи керує ними, а не любов. Так, саме так. Це наш Армагедон – наше епічна боротьба Добра і Зла. І кожен, хто в цій боротьбі не є на стороні Добра, автоматично поповнює ряди вселенського Зла, яке у цьому історичному моменті обрало форму президента Московії. Як свого часу обирало форму єгипетського фараона, асирійських царів, геленістичних діадохів, римських імператорів, Чингіз-хана, турецьких султанів, Гітлера, Сталіна, Мао…

Більшої любові нема, як хто покладе життя свої за друзів своїх! Таку любов неможливо здолати. Така любов є величним відблиском Божої Любові. Чи не тому прості люди відчувають це, падають на коліна перед тілами загиблих героїв, як перед Найсвятішими Тайнами? 

Кремль у своїй злобі уже програв цю війну. Він може запрошувати сибірських шаманів, тибетських лам, індуїстських ґуру, екстрасенсів, ворожок, відьом, відьмаків, «старців», може прохати РПЦ шаманити проти нас, але він не зможе перемінити те, що повстало з любові, за волею Божественного Провидіння.

З любові до Бога, Його Церкви, з любові до власного народу й Краю, ми покликані стати в обороні рідного туземного Дому – хто зі зброєю в руках, щоб оборонити тих, хто не може у цей спосіб боронитися, поміччю нашому війську і в молитовній боротьбі. Адже Бог є Той, Хто дає перемогу. Бог є Той, Хто допомагає нам в нашій боротьбі, а не Захід, не хтось там інакший. Якщо Бог за нас, то хто проти нас?!

о.Орест-Дмитро Вільчинський

Джерело:   Воїни Христа Царя