Сорок п’ять років професор-мистецтвознавець Дмитро Степовик досліджує українську ікону. За свій вік написав та видав сорок книжок! І всі – про сакральне мистецтво. Над фундаментальною книгою «Історія української ікони Х–ХХ століть», що її тричі перевидавали, працював вісім років. Вивчав мистецтво іконопису не лише в Україні, місяцями працював у Канаді, Англії, Франції, Німеччині, Італії, Болгарії, Польщі – скрізь, де є великі українські громади. Тож, певно, закономірним є те, що цю роботу високо оцінено й висунуто на Шевченківську премію 2012 року у номінації «Мистецтвознавство».
Чим відрізняється українська ікона від інших, у які часи українці були найбільш богомольними і яким святим довіряють свої молитви, розповів «Сім’ї дому» Дмитро Степовик.
– Дмитре Власовичу, «Історія української ікони Х–ХХ століть» уперше вийшла у світ ще 1996 року! Як гадаєте, чому саме тепер її висунуто на Шевченківську премію?
– Насправді її вже двічі висували на Шевченківську премію. Хтозна, чому й цьогоріч це сталося. Від мене не залежить, чи отримаю нагороду, надіюся хіба на волю Божу. Хоча я маю стільки титулів, що іноді думаю: не залужив їх. Три докторати, професор Академії Наук вищої школи, три церковні ордени князя Володимира, державний орден «За заслуги» другого ступеня. Ну скільки людині треба?
– Шевченківська премія – це те, до чого ви прагнете?
– Це передусім глибока й безкомпромісна віра і любов до Тараса Шевченка, що живуть у мені з дитинства. Коли вперше почув від батьків вірші Кобзаря, то вже тоді вони видалися мені надзвичайними. Відтоді скрізь зі мною був Шевченко... Тому ця премія для мене означатиме зв’язок з улюбленим поетом. А прагну я продовжити і завершити наукові уявлення про українське сакральне мистецтво. Досліджувати ікони – це особливе щастя для вченого. Це всесвіт духу, краси, спасіння у вічності. Буде премія, чи ні… Коли праця є частиною твого щастя – це найбільша нагорода неба і землі.
– То яка вона, українська ікона? Чим вирізняється вона?
– Я простудіював праці багатьох світових мистецтвознавців і побачив надзвичайну оригінальність української ікони – вона має глибокий зв’язок з національною ідентичністю, з народною естетикою, в основі якої лежить ідеал краси. Українська ікона не трималася лише візантійського стилю малярства, а має ознаки західноєвропейських – ренесансу, бароко, класицизму, романтизму, символізму, що свідчить саме про європейську, а не євразійську спрямованість нашої іконотворчості та всієї культури. В Україні була і є сильна течія домашньої, народної ікони, чого ми не помічаємо в інших країнах.
– У радянські часи дослідження української ікони не вельми віталися...
– У 1980-х, коли вирішив писати про ікони, лише з дозволу владних структур можна було це робити і то – дуже обережно, так, наче то міфологічна творчість, а про богословський аспект майже не йшлося. Я побачив жахливе становище українського радянського іконознавства. Відтак 1988-го почав писати книгу, над якою трудився вісім років. І в ній відверто розповідаю, що десь у ХVI столітті наші майстри почали послуговуватися західним стилем, що стало причиною незадоволення іконознавців старшого покоління, які заявляють, що справжня ікона – візантійського стилю – з темними обличчями, пейзажними мотивами, не глибинного, а площинного простору. Але матеріал, який я зібрав, дає зовсім іншу концепцію: Богородиця посміхається, з рожевими щоками, глибинний стиль, чого у класичній візантійській іконі немає… Тому процес вимагав доброго здоров’я та великої сили волі. Бо мусив ходити і їздити по церквах, музеях, архівах, кваліфіковано фотографувати ікони, сканувати їх. Вивчав мистецтво ікони в українській діаспорі за кордонами: лише у США був п’ятнадцять разів! До речі, з п’яти моїх книг про ікони дві присвячені іконотворчості наших визначних майстрів пензля у діаспорі – це «Українська ікона: іконотворчий досвід діаспори» (2003) та «Сучасна українська ікона: з іконотворчості Христини Дохват» (2005).
– Ви називаєте українську ікону стильною. Трохи незвично це чути…
– Так, я притримуюся стильового принципу розвитку всього українського мистецтва – і сакрального, і світського (стильова – це прийняття в східному християнстві у мистецькій галузі західних стилів). Приміром, у нас ніколи не розглядали кольори на іконі такими, що мають не декоративну, а змістову роль. Бо є система колористики: червоний – це мучеництво, золотий – присутність Святого Духа на землі, білий – чудотворний, ним малюють Преображення Господнє або Різдво Ісуса Христа… Тому нині маю на меті розповісти якнайбільше про сучасних ікономалярів, бо є дуже цікаві імена. Цьогоріч має вийти друком моя книга про Андрія Дем’янчука зі Львова. Наразі досліджую творчість іконописця Олександра Охапкіна з Олександрії, що на Кіровоградщині.
– У який період часу в Україні писали найбільше ікон? І чи свідчить це, що тоді українці були найбільш богомольними?
– Зв’язку між розвитком іконотворчості та силою віри немає. Тобто іконописці могли інтенсивно писати ікони, а мораль народу була низькою. Такою добою є сучасна незалежна Україна. Зник інститут насильства, переслідування релігії, люди одержали свободу віровизнань, але, як бачите, виникають різні течії, багато хто, надто молодь, піддається агітації і впливу східних релігій… Це є загроза, бо відбиває людей від справжньої віри у Спасителя Ісуса Христа. Тим часом у нас активно з’являються різні іконописці… Нині діє формула Ісуса Христа, що коли підніматиметься благодать Божа, то зростатиме і беззаконня.
Щодо історичного аспекту, то дуже кривавим для України було XVII століття. Тоді вона потрапила до найжахливішої тоталітарної імперії московського царства. Але в цей же час дуже зростала українська іконотворчість. Біда завжди змушує більше вірити Богові, ніж людям.
– «Окрім церковного значення, ікона є мистецтвом з мистецтв – осереддям ідеальної краси, вершиною естетики, носієм всього найкращого, що було і є в людях», – пишете ви. Скажіть, чи сприймаємо ми оту красу так, як належить?
– Маємо виходити з того, що написано у Святому Письмі. Коли я дивлюся на Христа, який закінчив земне життя у 33 роки, а на деяких мозаїках скидається на 70-річного дідуся, то не можу сприйняти її з точки зору краси та естетики, навіть духовної. Або коли Ісус із впалими щоками, то це поза ідеалом людської краси. До того ж ми читаємо про Ісуса – «Ти прекрасніший серед синів людських і в твоїх вустах розлиті краса і любов». Туринська плащаниця показує, що Ісус Христос мав зріст понад сто вісімдесят сантиметрів, а тоді висока людина мала метр шістдесят максимум. Про Богородицю теж читаємо, що вона царського Давидового роду, а Давид був красенем.
З іншого боку, ікони не мають збуджувати у людей нечистих почуттів. Естетика сакрального мистецтва має триматися золотої середини. Святі усі були гарні на вроду, але тілесної насолоди, чи то пак насолоди для очей – цього в іконі бути не може. Лише – духовне задоволення.
– Чого не можна допускати іконописцям, що пишуть святі образи?
– Не можна допускати самовираження, малювати святих у профіль, бо тоді це картина на біблійну тему. Святий на іконі не може виражати бурхливих емоцій чи бути похмурим, від нього має йти врівноважена, спокійна доброта, духовна енергія. Він мусить дивитися нам просто в очі, бо має молитовне призначення: між тим, хто молиться, і святим відбувається мовчазний діалог.
– Скажіть, яка ікона є у кожній українській оселі і кому зі святих покровителів ми найбільше довіряємо свої молитви?
– У кожній хаті неодмінно має бути Ісус Христос та Богородиця. А ще образи святих, які мають імена господарів дому. Крім цього, ми часто вішаємо ікони святого Архангела Михаїла та Миколи-Чудотворця. Ми завше молили святих про допомогу і в багатьох випадках вони допомагали нам.
– Порадьте, де найкраще купувати ікони для дому?
– Хоч це недешево, але найкраще купувати образи у художників, яких ви знаєте і любите. А почорнілі старі ікони, до яких ви звикли, треба копіювати. Найміть художника, щоб перемалював, але щоб то були яскраві фарби. Бо розмови про намолені ікони – то порожні балачки. Немає намолених матеріалів, лише – образ, його і треба шанувати, а не матеріал, на якому його зображено.
СіД-інфо
Дмитро Власович Степовик. Провідний співробітник Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. Максима Рильського НАН України, професор історії мистецтва Київської Духовної Академії, професор історії культури Українського Вільного Університету в Мюнхені.
Народився 1938 року в селі Слободищі Бердичівського району Житомирської області. Закінчив Національний університет імені Тараса Шевченка (1960 р.) та аспірантуру з мистецтвознавства в Національній Академії наук України (1970 р.).
Курси лекцій з історії українського мистецтва й української культури читав у наукових установах й університетах Болгарії, Польщі, Канади, США, Італії, Великобританії, Німеччини, Франції.
Джерела:
www.simya.com.ua
Мандрівники Христа Царя
Орджонікідзевський районний суд міста Запоріжжя відмовив у позові координатора «Оновлення країни» у Запоріжжі Дмитра Харькова щодо незаконного встановлення пам’ятника Сталіну, посилаючись на відсутність Запорізького обласного комітету КПУ в реєстрі ЄДРПОУ.
