31.10.2016р. Б. / У Донецькому екзархаті УГКЦ створили Дніпропетровський деканат

Виходячи із пастирських потреб та для кращої духовної опіки вірних в Донецькому екзархаті створили Дніпропетровський деканат, шляхом поділу Запорізького деканату. До складу новоствореного деканату входять душпастирі Дніпропетровської області.

Йдеться в Декреті про створення Дніпроперовського деканату владики Степана, Екзарха Донецького УГКЦ. Декрет представили 27 жовтня на  деканальних зборах Запорізького деканату, які провів владика Степан та о. Роман Вовк, декан, у Запоріжжі.

На зборах також зачитали Декрет про призначення о. Романа Вовка деканом Запорізького деканату. «Оцінюючи вашу ревність для Божої слави і добра Святої Церкви та народу, виявляємо вам наше довір’я  призначаємо вас деканом Запорізького деканату Донецького екзархату УГКЦ», - йдеться в Декреті. У Декреті єпископ закликає священиків та вірних виявляти послух, пошану та любов до новопризначеного декана. «Маю добрі сподівання, що вірні та священики отримають від вас батьківську опіку та любов», - пише владика Степан в Декреті.

Руслана Ткаченко

Джерело:     Департамент інформації Даонецького Екзархату УГКЦ

30.10.2016р. Б. / Тиждень вшанування пам’яті величних постатей України в ефірах телеканалів (+VIDEO)

У перші дні листопаду український народ згадує і молиться за визначних постатей і героїв української історії. В особливий спосіб віддаємо шану Особам, котрі своїм життям відкривали шлях для багатьох поколінь та долучилися до побудови Української держави і Церкви.

Першого листопада 2016 року з благословення владики Ігоря, Архиєпископа і Митрополита Львівського УГКЦ, прес-службою Львівської архиєпархії у співпраці з БО «Українська Кіно Ініціатива» розпочнеться медійний тиждень вшанування пам’яті величних постатей України. В ефірах українського телебачення з’являться документальні фільми, присвячені історії Церкви.

Отож 31 жовтня відбудеться показ фільму «Спадщина Андрея Шептицького»на телеканалі ТРК «Львів» (о 10:30), а 1 листопада на телеканалах «Перший Західний» (об 11:45, 15:45, 02:00 год.) і «Живе ТБ».

2 листопада розпочнеться показ документального фільму «Йосип Сліпий: молитва за Україну» в ефірах телеканалів «Перший Західний» (о 10:45, 17:40, 02:00 год.), ТРК «Львів», «Живе ТБ».

3 листопада документальний фільм «Володимир Стернюк: служіння в підпіллі» розповість про героїчну боротьбу і життя Української Церкви у часи радянського переслідування. Про життя Церкви у підпіллі та її провідників можна буде дізнатись на «Першому Західному» (о 14:40, 22:35, 02:00 год.), «Живе ТБ».

4 листопада глядачі телеканалів «Перший Західний» (о 17:00 та 02:00 год.), ТРК «Львів» (16:30 год.) і «Живе ТБ» зможуть ще раз зануритись у спогади про період розпаду Радянського Союзу та виходу УГКЦ із підпілля. Документальний фільм «УГКЦ: невідомий літопис» – про події, що були чинниками для створення українським народом своєї незалежної держави.

5 листопада відбудеться прем’єрний показ на українському телебаченні документального фільму про військового капелана УПА – «Отець Кадило». Прем’єра – в ефірах телеканалів «Перший Західний» (о 13:10, 22:40, 02:00 год.), «Живе ТБ. Додамо, що 6 листопада в ефірі ТРК «Львів» буде повторний показ деяких із вище зазначених фільмів, про час їх трансляції можна дізнатися в анонсах телеканалу.

Протягом цих днів в ефірі «5 каналу», «НТА», «Перший Західний», «Живе ТБ» і ТРК «Львів» транслюватиметься серія відеороликів «Молитва про Божу Мудрість», натхненна текстом молитва Праведного Митрополита Андрея (Шептицького).

Завершиться медійний захід прем’єрним показом фільму «Милосердя Двері», який відбудеться у день завершення Року Божого Милосердя у Католицькій Церкві – 20 листопада 2016 року. Варто пригадати, що 2016 рік Святіший Отець Папа Франциск проголосив Роком Божого Милосердя, особливим символом якого є відчинені Двері Церкви, всередині якої кожен отримає глибину цього Милосердя!

Джерело:       Воїни Христа Царя

29.10.2016р. Б. / Блаженніший Святослав: Духовно-моральне виховання у школах сприяє міжконфесійній толерантності в суспільстві

Викладання курсів духовно-морального спрямування у середніх школах сприяє вихованню міжконфесійної толерантності, яка забезпечує суспільну злагоду. Таку думку висловив Глава Української Греко-Католицької Церкви Блаженніший Святослав 28 жовтня 2016 року у Києві під час 88-ої Генеральної Асамблеї Комітету Католицької освіти Європи (СЕЕС).

Предстоятель Церкви відзначив, що викладання курсів духовно-морального спрямування здійснюється переважно за програмами: «Основи християнської етики», «Християнська етика в українській культурі» та «Біблійна історія та християнська етика». Важливо, наголосив Архієрей, що практично всі ці програми є продуктом діяльності робочих груп, до складу яких входили представники різних українських Церков.

Глава Церкви поінформував, що релігійна освіта в школах України реалізується впродовж останніх двадцяти років через викладання міжконфесійних предметів духовно-морального спрямування, які періодично зазнають атак як такі, що не відповідають світському характеру освіти.

У 2015 р. разом із правом створювати школи на законодавчому рівні було розведено поняття «науковий характер освіти» та «світський характер освіти», які до цього невиправдано вважались практично синонімами.

Глава УГКЦ зауважив, що пріоритетом католицької школи в Україні є її доступність для всіх охочих, а також прагнення дбати про добро дітей, служити потребі євангелізації та катехизації дітей і батьків, сучасників недавнього атеїстичного минулого, які не мали нагоди почути про Бога та Церкву. «Тому, як бачимо, суспільний запит і потреба створення таких закладів в Україні є надзвичайно високими, і Церква це добре усвідомлює», – сказав Блаженніший Святослав.

Новацією, за його словами, в окремих єпархіях стала співпраця Церкви й державних освітніх управлінь щодо створення закладів християнського спрямування, яка стала можливою з ініціативи активних мирян. За допомогою угод і договорів, Церква й місцева влада створили на базі державної школи нову школу – школу християнського спрямування. Батьківська спільнота схвально сприйняла такі зміни. Відомо, що не всі діти у таких навчальних закладах є вірними чи активними членами Католицької Церкви, проте доброзичлива атмосфера, позитивне ставлення, християнські підходи до виховання приваблюють батьків, і вони погоджуються, щоб їхні діти відвідували таку школу.

«Державна школа в Україні зорієнтована на стандарт знань та вмінь, проте в ній бракує розуміння необхідності підготовки дитини до життя, формування в ній здатності застосовувати отримані знання на практиці та в житті. Католицька школа в Україні ставить перед собою завдання допомагати дітям набувати якісні знання, а також набувати вміння і далі навчатись і розвиватись як особистість», – наголосив Предстоятель Церкви.

Джерело:     Департамент інформації УГКЦ

28.10.2016р. Б. / «Ми не маємо права звикнути до страждань наших співвітчизників», - Синод Єпископів УГКЦ

Ще надовго залишатимуться закликом до милосердя, солідарності й чинної любові тисячі вбитих, десятки тисяч важкопоранених, мільйони біженців і переселенців. Ми не маємо права звикнути до їхнього страждання, стати нечутливими до їхніх зойків, проходити байдуже попри їхню недолю.

Над цим закликали застановитися владики Синоду Єпископів УГКЦ у своєму Постсинодальному посланні «Служіння ближньому – дияконія – в житті УГКЦ».

«Навпаки, – йдеться у Посланні, – нехай виявом нашої живої віри стане ще більша солідарність із постраждалими від війни і нехай ця солідарність набере практичного виміру, залежно від потреб конкретної родини чи людини та відповідно до можливостей парафіяльної спільноти».

Владики пригадали, що УГКЦ упродовж своєї тисячолітньої історії постійно давала приклад жертовного служіння рідному народові, особливо в буремні часи утисків, бездержавності й поневолення різними супротивними потугами, як рівно ж і в період внутрішньодержавних та суспільних криз.

У Посланні згадується про соціальне служіння Галицьких митрополитів, зокрема Йосифа Сембратовича (1821−1900 рр.), який своєю діяльністю практично викоренив недугу алкоголізму серед мешканців тогочасної Галичини…

«Особливого розвитку соціальне служіння Церкви набуло за митрополита Андрея Шептицького. Священики очолювали кооперативний рух у селах і містах, сестри-монахині засновували дитячі садки – захоронки. Сам митрополит докладав величезних зусиль до відродження української науки й мистецтва, а своїм пророчим словом утверджував серед вірних здоровий спосіб життя, захищав інститут сім’ї, дбав про виховання молоді в дусі євангельського патріотизму і любові до ближнього», – мовиться у Посланні до духовенства і вірних.

А в часи комуністичного режиму, за словами Блаженнішого Святослава, коли на матірніх землях Церква була переслідувана, ми відчували велику солідарність і щедру підтримку з боку наших вірних на поселеннях…

Вийшовши з підпілля, наша Церква в Україні почала відбудовувати свої структури – парафії, монастирі, навчальні заклади, і відразу посіла активну громадянську позицію, чим здобула авторитет не лише серед власних вірних, а й серед усіх людей доброї волі в Україні. «Захист ненародженого життя, рух за тверезість, душпастирські програми подолання недуги корупції, підтримка сімейних цінностей, регулярні відозви за чесність і прозорість політичних процесів, капеланське служіння в українському війську, у в’язницях та лікарнях, духовний супровід мирних змагань народу за власні права й свободи – ось далеко не повний перелік тих ділянок, в яких Церква підносила свій голос на захист гідності людини й гармонійного розвитку всього суспільства на основі Божого закону», – йдеться у Посланні.

Проте окремо владики згадують про нинішні страждання, спричинені війною в Україні. «Важкі випробування, які випали на нашу долю, показали також небувалу жертовність і самопосвяту нашого народу в Україні та на поселеннях. Ми дякуємо Богові за ці благородні пориви української душі, свідками яких ми стали за останні три роки змагань за кращу долю рідного народу», – вважають архиєреї.

УГКЦ покликана здійснювати дияконію як на рівні поодиноких членів, так і на рівні спільнот, до яких ми належимо: християнських сімей, братств, сестринств, парафій, монастирів і релігійних згромаджень, єпархій, митрополій і всієї нашої помісної Церкви. «Основне, щоб кожен відчув особисте покликання послужити ближньому і в такий спосіб дати йому пережити Божу любов у своєму житті», – наголошують владики Синоду.

Джерела:   Департамент інформації УГКЦ

Воїни Христа Царя

27.10.2016р. Б. / Глава УГКЦ зустрівся із Послом США в Україні: говорили про корупцію, реформи, незаконне будівництво біля Патріаршого собору

26 жовтня Глава УГКЦ Блаженніший Святослав зустрівся із Послом США в Україні Марі Йованович в Патріаршому домі в Києві. Пані Посол поцікавилася релігійною ситуацією в Україні. Глава Церкви, зокрема, розповів про труднощі та виклики, які переживає сьогодні поділена православна спільнота і представив їй позицію УГКЦ щодо розділення православ’я в Україні.

Крім цього учасники зустрічі обговорили зміни, які відбулися в Україні після Революції гідності. «Ще десять років тому важко було мотивувати людей до їхньої особистої ініціативи та відповідальності. Особливо, коли йшлося про суспільні виклики… Люди не вірили, що особиста ініціатива може щось змінити…» – розповів Глава УГКЦ. Він зазначив, що тепер спостерігається протилежна ситуація: надзвичайна активність громадянського суспільства та громадських організацій. Церква намагається координувати і об’єднувати ці ініціативи.

Блаженніший Святослав розповів про таку ініціативу, як Національний форум «Трансформація України», який УГКЦ започаткувала спільно із УПЦ КП та іншими представниками громадянського суспільства, щоби координувати такі ініціативи і вибудувати загальнонаціональний проект будівництва України, як європейської держави.

На думку Глави Церкви, активність громадянського суспільства показує, що інколи воно є попереду від політиків і влади, які не встигають за їх ініціативою. «Дуже часто влада має короткострокові перспективи. Загальнонаціонального згуртовуючого проекту сьогодні з боку політиків та влади Української держави немає. Тому мета Форуму – гуртувати різні ідеї та сили і вибудовувати загальнонаціональний проект», – пояснив він.

Посол поцікавилася про те, як відбуваються реформи в Україні. На це Блаженніший Святослав відповів таке: «Народ ще не бачить до кінця плоду реформ. Хоча, часом, люди хочуть все й відразу. Україна є дуже великою державою, де реформи не проводилися від початку її незалежності. Очевидно, за рік чи за два все зреформувати є непросто. Та люди невдоволені тим, що слова політиків не збігаються з їх діями. Церква намагається підтримати всі добрі ініціативи і стати добрим партнером у реформуванні України».

Він також розповів про душпастирську програму УГКЦ боротьби з корупцією: «Церква не може втручатися в інші види реформ, які повинна проводити держава. Та коли мова йде про реформування міжособових стосунків, то тут Церква повинна здійснити свою місію. Питання корупції – не питання тільки реформування судочинства чи економічної системи, а питання реформування міжособових стосунків». Бо Церква трактує корупцію як гріх. Тому вона працює над духовними засобами, необхідними, аби послужити людям, щоби зцілити їх з корупційної недуги. Предстоятель Церкви розповів про антикорупційну душпастирську програму та створення окремого відділу в комісії УГКЦ «Справедливість і мир» для антикорупційного душпастирства. Також пригадав про Звернення до священиків, де було вказано, як трактувати гріх корупції у Сповіді.

«Прикладом такої нашої праці є полеміка навколо незаконного будівництва біля Патріаршого собору. Наша позиція така: якщо незаконне узаконюється, намагаються торгуватися з місцевою громадою і Церквою, то це означає, що є пошук компромісу з порушенням закону. Хтось переконаний, що Церква перешкоджає проведенню пісенного конкурсу «Євробачення» і не йде на компроміс із забудовником, який, мовляв, готовий дати гроші на впорядкування території для конкурсу. Якщо би ми сьогодні показали суспільству, що хтось із Церквою «домовився», то це би означало, що її втягнули в корупційні перемовини і вона закрила очі на незаконне», – підкреслив він у розмові із Послом.

Наприкінці Очільник УГКЦ подякував високопосадовцю за чітку позицію США щодо військової агресії Росії проти України: «Військової розв’язки в цій кризі не існує. Це не українська криза, а глобальна. Стався напад не тільки на територіальну цілісність України, а на світовий порядок безпеки. Коли сьогодні переважає право сили над силою права на світовій арені, тоді ми стоїмо на порозі великого глобального конфлікту. Сила міжнародного права сьогодні повинна бути аплікована, аби Україна могла бути утверджена у своїй територіальній цілісності, незалежності і відстояти свою суверенність. Позиція США, яка говорить правду, дозволяє зберегти багато життів і стримати агресію».

На згадку про зустріч Блаженніший Святослав подарував пані Послу книжки «Брама Європи» Сергія Плохія, Катехизм УГКЦ «Христос – наша Пасха» та презентаційне видання про УГКЦ.

Джерело:   Департамент інформації УГКЦ

26.10.2016р. Б. / Як не почуватися на Літургії не в своїй тарілці? (4 поради)

4 поради про те, як молодій людині чутися на Літургії добре

20 жовтня “Обнова”, львівське товариство українських студентів-католиків, організувала у Львові зустріч “Молодіжна Літургія: виклик сучасності чи відступ від традиції?“. Бесіда, на яку було запрошено представників Патріаршої літургійної комісії, о. Василя Рудейка та Максима Тимо, вдался дискусійною і дуже корисною. Найцікавішими висновками з почутого та порадами про те, як молоді чутися на Літургії добре, ділимося з вами на “ДивенСвіті“.

1. Візьми з собою шпаргалку!

Так, у церкві щонеділі співають “одне й те саме”. Ну майже. Але насправді текст Літургії, якщо заглибитися, дуже цікавий і логічний, особливо, якщо читати його повністю: і те, що говорять чи співають люди, і те, що молиться священик.

Ти можеш помітити, що щоразу також є і змінні частини тексту, які співає дяк, а також змінні уривки Діянь Апостолів та Євангелія. Насправді всі ці зміни мають свою циклічність, відповідну до свят та днів тижня. Їх теж можна знайти заздалегідь, наприклад, у молитвеннику “Прийдіте поклонімся“, в церковному календарі, а якщо сучасніше й молодіжніше – то в мобільному додатку “ДивенСвіт Календар” (спільна праця Патріаршої Літургійної коміісії та Комісії у справах молоді УГКЦ). Тож за Літургією можуть слідкувати як власники смартфонів, так і ті, кому подобається брати з собою до церкви молитвенник замість ґаджета.

2. Спробуй підспівувати!

Ти маєш текст, пора спробувати співати. Як запевняє керівник львівського хору “Тезе” Анастасія Щирба, співати можна навчити кожного, тож не кремпуйся потихеньку співати, прислухаючись до хору чи до дяка – так швидше “виспіваєшся”. Якщо ж ти належиш до тих, кому дуже великий слон на вухо наступив, в тебе є два шляхи: не мордувати себе та інших і просто насолоджуватися співом, або усе ж спробувати вчитися співати: на курсах, на репетиціях того ж церковного хору або вдома самотужки.

Припустімо, що співати ти вже навчився. Як собі дати раду зі складними мелодіями під час самої Літургії? Виявляється, більшість стандартних напівів можна знайти в інтернеті, наприклад, так звані гласи, яких є всього вісім, можна просто завчити напам’ять і почуватися справжнім асом!

3. А якщо хочеться змін?

Іноді мелодії на Літургії тобі видаються зовсім невідповідними загальному святковому настрою, який би мав панувати на цій найосновнішій Молитві, справжньому Таїнстві та Божій Гостині. Маєш ідею? Знайшов в інтернеті якісь гарні напіви чи, можливо, щось придумав сам? Не бійся завітати на репетицію свого парафіяльного хору та делікатно спробувати підкинути їм ідею. Тільки без нав’язувань та ультиматумів: якщо підійдеш з миром, любов’ю та чимось дійсно цікавим – тебе почують. А може вдасться навіть створити власний хор? Маєш талант – не закопуй його!

4. І про головне.

Основне на Літургії – це все ж Євхаристія, Причастя. І яким гарним би не був спів у церкві, якими б зрозумілими не видавалися тексти Святого Письма – все це буде для тебе недієвим, якщо на Літургії ти залишатимешся тільки спостерігачем чи співаком. Тільки переживаючи це все насправді, ти зможеш відчути, для чого ж все-таки люди збираються в неділю у церкві.

Спробуй “позачергово” піти до сповіді та прийняти Причастя – і незчуєшся, як з’явиться ще більше натхнення пізнавати глибше сенс усіх літургійних молитов та шукати однодумців у непростій, але дуже цікавій справі: почування себе саме в тій тарілці на Літургії.

Марта Зозуля

Фото: Андрій Бомчик, Молитва миру Taize у храмі Віри, Надії, Любові та їхньої матері Софії

Джерело:  ДИВЕНСВІТ

25.10.2016р. Б. / Папа-емерит Бенедикт ХVІ застеріг перед небезпекою релігійного релятивізму

Папа-емерит Бенедикт ХVІ звернувся у письмовій формі з промовою до професорсько-викладацького складу та студентів Папського Університету Урбаніяна в Римі. Текст звернення Папи-емерита прочитав його особистий секретар Архиєпископ Ґеорґ Ґенсвайн 21 жовтня цього року на урочистості з нагоди відкриття після ремонту головного лекційного залу Університету, повідомляє Catholic News Service.

«Воскреслий Господь доручив Своїм апостолам, а через них усім своїм учням нести Його слово до кінців землі і зробити учнями усіх людей», - пише Бенедикт ХVІ – «‘Але якого часу це стосується?’ Це питання ставлять сьогодні люди і в Церкві і по за Нею. ‘Чи місія ще сьогодні актуальна? Чи не було б краще релігіям зустрічатись в діалозі, щоб служити справі миру в цілому світі?’ Але тоді виникає зустрічне питання: ‘Чи може діалог замінити місію?’».

«Насправді, сьогодні багато хто думає, що релігії зобов’язані сьогодні просто поважати одна одну і служити справі загального миру. Відповідно до цього способу мислення, само собою зрозумілим приймається твердження, що всі релігії є варіантами однієї і тієї ж реальності», –  пише Папа-емерит – «Вважається, що справжня істина про Бога, в кінцевому рахунку недосяжна, а в кращому випадку її можна уявити через невимовні символи. Це зречення істини видається реалістичним і корисним для миру між релігіями. Але це є смертельним для віри. Віра втрачає свій обов’язковий характер і серйозність, все зводиться до взаємозамінних символів, здатних відсилати лише до віддалених підступів недоступної таємниці Божественного».

«Ми сповіщуємо Ісуса Христа, не щоб якомога більше збільшувати кількість членів нашої спільноти, чи щоб отримати владу», - пише Папа-емерит – «Ми сповіщуємо Його тому, що ми відчуваємо обов’язок передати іншим ту радість, яка була нам даною».

Джерело:    Воїни Христа Царя

24.10.2016р. Б. / “Військові радіють, що молитва із Святими Тайнами звершується для них тут, на передовій РУВ”, – військовий капелан

Цими днями військові капелани із Тернопільсько-Зборівської єпархії УГКЦ перебувають із капеланським служінням на передовій фронту РУВ. До українських військових вирушили отець Володимир Топоровський, отець Микола Квич та отець  Михайло Живчак. 

«Поручаємо себе та всіх воїнів наших під Божу опіку та заступництво Пресвятої Богородиці та всіх Святих», – повідомив після прибуття на фронт отець Володимир Топоровський на своїй сторінці у фейсбук.

Під час  перебування на передовій Російсько-Української Війни військові капелани спільно з парохом м. Лисичанськ здійснили чин освячення пам’ятника та відслужили поминальну панахиду за загиблими воїнами-героями, які віддали життя своє при звільненні рідної Української землі та свого народу.

Також священики служили Божественні Літургії, під час яких військові мали нагоду приступати до святих тайн Покаяння та Євхаристії:

«Свята тайна покаяння є тим даром Господа Бога, який примирює нас із Ним та повертає спокій в наше життя, – говорить отець Володимир Топоровський. – Тут, на фронті РУВ, доволі важко провадити досконале християнське життя, однак єднатися з Божим Сином у Пресвятій Євхаристії отримувати Божі ласки під час Святої Літургії –  це і є те найцінніше доповнення до того духовного, якого так тут не вистачає».

Капелани відвідали добровольців із батальйону Тернопіль, які служать на фронті, і завжди з радістю та пошаною приймають своїх капеланів. «Вони пам’ятають про те, що в дома за них моляться, але радіють тому, що молитва із Святими Тайнами звершується для них тут, на передовій РУВ», – ділиться думками отець Володимир.

Капелани передали військовим гуманітарну допомогу від добродіїв та жертводавців Тернопільсько-Зборівської архиєпархії, за що висловлюють щиру вдячність від військових владиці Василію Семенюку та усім вірним митрополії.

Джерела:    kapelanstvo.org.ua

Воїни Христа Царя

23.10.2016р. Б. / 10 цікавих фактів про єврейське коріння християнства у Новому Завіті

Зрозуміти Новий Завіт без Старого Завіту практично не можливо. Адже в Старому Завіті лежить коріння Нового, а в юдаїзмі – коріння християнства.

Практично в кожному рядку Нового Завіту можна знайти, якщо не гебрейське слово, то якусь ізраїльську традицію, як не опис гебрейських звичаїв, то покликання на святу Книгу юдаїзму Танах, яку християни називають Старим Завітом. Отож, 10 цікавих фактів, пов’язаних з єврейським корінням християнства в Новому Завіт.

1. Ісус Христос є євреєм. Він є обіцяним Богом Месією – по-грецьки Христос, Помазаник. Він є правдивим Царем Ізраїля.

2. Матір’ю Ісуса є єврейська діва Мір’ям з роду царя Давида, а прибраним батьком – Йосеф, так само з роду царя Давида.

3. Правдиве ім’я Ісуса з Назарету – Єгошуа. Це ім’я походить від єврейського слова єшуа – спасіння і означає Ягве спасає. Скорочений варіант цього імені звучить Єшуа, так само як і спасіння по-гебрейськи – єшуа. Грецький текст, а ні український не передають до кінця усієї сили сказаного Йосифу пророцтва про народження Месії: «Вона породить сина, і ти даси йому ім'я Ісус, бо він спасе народ свій від гріхів їхніх.» (Мт. 1, 21). Якщо спробуємо підставити гебрейське ім’я Ісуса в текст і перекласти то отримаємо не тільки гру слів, але й натяк на Божественність Ісуса - «Вона породить сина, і ти даси йому ім’я Ягве спасає, бо він спасе народ свій від гріхів».

4. Ісус народився у місті, яке гебрейською звучить як Бейт Лехем – дім хліба. Вже у цьому можна вбачати натяк на Євхаристійний хліб.

5. Усі апостоли Ісуса за своєю національністю – євреї. Так само євреями є майже всі автори книг Нового Завіту, окрім Євангелія від Луки та Дій Апостольских, які написав Лука – можливо грек, а можливо сирієць. Проте, навіть в Луки мова зберігає багато виразів специфічних для єврейської мови.

6. Перша Євхаристійна Жертва була звершене Ісусом в часі Пасхального Седеру (Пасхальної вечері). Після Седру Ісус і апостоли відспівали «славослів’я», яка каже грецький текст. Йдеться про Галель – псалми 112 – 117 і 135.

7. Ісус воскрес перший день після старозавітньої Пасхи, на перший день Пасхального тижня, який в юдеїв називається Ісру Хаґ – «прив’яжіть до свята». У юдеїв Песах святкується на згадку про вихід Ізраїльського народу з Єгипту. Воскресіння Ісуса після сьомого дня тижня – суботи, вказує на восьмий день – початок месіанських часів.

8. Воскреслий Ісус, з’явившись своїм апостолам звертається до них з традиційними єврейським привітанням «Шалом алейхем!» - «Мир вам!».

9. Зіслання Святого Духа сталося на юдейське свято Шивуот – П’ятидесятниця. Це свято в юдеїв означає згадку на момент отримання Тори (Закону) на горі Синай.

10. Слова алилуя, осанна та амінь – це єврейські молитовні вирази. Алилуя походить від гебрейського виразу галелуях - прославляйте Ягве. Осанна походить від гебрейського виразу гошіа на - спаси, будь ласка. Амінь – це геберйське слово амен – так нехай станеться, воістину так.

о. Орест-Дмитро Вільчинський

Джерело:    Воїни Христа Царя

22.10.2016р. Б. / Святого апостола Якова Алфеєвого; Преподобного отця нашого Андроніка і жінки його Атанасії

Святого апостола Якова Алфеєвого

Тропар, глас 3: Апостоле святий Якове,* моли милостивого Бога,* щоб відпущення прогрішень подав душам нашим. 

Кондак, глас 2: Того, що твердо в душі благочестивих догмати мудрости вложив,* похвалами всі звеличаймо Якова благовісника,* бо він предстоїть владичному престолові слави і з усіма ангелами радується,* молячися неустанно за всіх нас. 

Святий апостол Яків Алфеїв був рідним братом святого євангелиста Матея і сином Алфея. Не слід його плутати з Яковом Зеведеєм, братом Йоана Богослова, і з Яковом, братом Господнім та одним із сімдесяти апостолів і першим єпископом Єрусалиму (пам’ять його відзначаємо 23 жовтня). Святі євангелисти Матей (10, 3), Марко (3, 18) і Лука (6, 15) називають святого Якова Алфеєвого в числі дванадцяти апостолів. Після Зішестя Святого Духа апостол Яків Алфеїв навчав у Юдеї, Едесі, Газі, Тирі, Елевтерополі і в сусідніх містах, а найдавніші пам’ятки подають, що він проповідував також і в Персії. Світло Божої віри святий Яків Алфеїв приніс і до Єгипту, а в приморському місті Острацині, на кордоні з Палестиною, прийняв мученицьку смерть. Розіп’ятий на хресті, він отримав вінець вічної нагороди. У Мінеях імператора Василія Багрянородного подано, що юдеї забили його палицями до смерти. Перед хресною смертю, вірогідно, він переніс бичування. Житіє св. Якова Алфеєвого у IX ст. описав Микита Давид, пафлагонянин. 

У той самий день

Преподобного отця нашого Андроника і жінки його Атанасії

За правління імператора Теодосія Великого (379-395) в Антіохії жив дуже побожний золотар Андроник. Жінка його називалася Атанасія. Бог благословив їх діточками; син Йоан мав дванадцять літ, а донька Марія – десять. За допустом Божим, їх діти тяжко захворіли, і хоч батьки молилися до Бога і роздавали милостиню, однак вони померли. Як праведний Йов, Андроник пожертвував свій біль Богові – Господь дав, Господь взяв, і нехай буде Ім’я Його благословенне. А оскільки всі дуже шанували Андроника й Атанасію за їх взірцеве і святе життя, то сам патріярх з духовенством, за численного збору вірних, поховав їх дітей у церкві святого мученика Юліяна. 

Однак годі було вгамувати біль матері, бо ж серце материнське ріки сліз проливає над гробом дітей. Сльози жалю освятив сам Христос, коли заплакав над гробом Лазаря; і сліз тих нема чого соромитися. Людський біль мусить вилитися. Інша річ впадати у розпач, та в благочестивої Атанасії не було й сліду цього. І коли після похорону дітей бідна матір усю ніч у сльозах молилася при їх гробі, тоді Бог удостоїв її небесного видіння: перед нею став святий Юліян й утішив її тим, що її діти тепер у Бога, в небесній славі моляться за своїх батьків. 

І тепер виявилося, що біль її був святий, бо зраділо її серце, коли довідалася, що діти її у славі небесній, і висохли сльози матері. Вона прийшла додому, розповіла все чоловікові і стала просити його, щоб тепер, коли вже не мають жодних обов’язків, вони обоє посвятилися цілковито служінню Богові і дбали лиш про спасіння своїх душ. Андроник також думав про це, однак він учинив дуже розсудливо, дав жінці сім днів, щоб добре зважила своє рішення. Обоє щиро молилися, щоб їхнє рішення було згідне з Божою волею. А через сім днів святий Андроник частину майна роздав убогим, а решту віддав під опіку свого тестя, попросивши його, щоб за ті гроші він побудував шпиталі для хворих і притулки для подорожніх. 

Самі ж подалися до Єрусалиму, там вклонилися святим місцям і пішли аж до Олександрії, щоб помолитися при мощах святого мученика Мини (пам’ять його вшановуємо 11 листопада). З Олександрії вони вирушили в пустелю, до лаври, ігуменом якої був єромонах Даниїл. За його благословенням подруги попрощалися і розійшлися в цьому житті з надією, що зустрінуться в небі, де Бог з’єднає їх з діточками. Атанасія вступила в Тавенський жіночий монастир (в горішній Тиваїді, заснований преподобним Пахомієм, пам’ять якого вшановуємо 15 травня), а Андроник залишився при ігумені Даниїлі, в його лаврі, що називалася “Скит”.

Через дванадцять років Андроник ще раз подався до Єрусалиму, а дорогою зустрів монаха Атанасія (це була його жінка, але він не впізнав її, бо її лице змінилося від постів та інших трудів; вона ж упізнала його, однак не призналася). Так обоє вони йшли мовчки всю дорогу, не промовивши жодного слова. Також разом вони повернулися з Єрусалиму і за благословенням ігумена Даниїла вирішили жити в одній келії поблизу скиту, неподалік від Олександрії, і проводити час у мовчанні. Дванадцять років вони нічого не говорили між собою, лиш спільно молилися. Упродовж цього часу преподобний Андроник не знав, хто такий брат Атанасій, звідки він; вони вважали себе братами у Христі, подорожніми, для яких життя – це коротка подорож до вічности. 

Та одного разу преподобний Андроник дав знати ігумену Даниїлові, що брат Атанасій тяжко захворів на пропасницю. Ігумен прийшов до келії, вділив умираючому святі тайни і той у великому благочесті помер. Коли підняли тіло з голої землі, то знайшли лист, з якого дізналися, що перед ними мощі Атанасії, жінки Андроника.

Через сім днів після її смерти помер преподобний Андроник. Їх поховали в одному гробі. А свята Церква донині прославляє їх за святість і за ту ангельську чесноту, якою служили Богу; померли для світу ще за життя, стали німими, багато перетерпіли, щоб заслужити собі на життя вічне. Померли близько 431 р. 

__________

І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР 

21.10.2016р. Б. / Екзорцист пояснює: як захистити себе від демонічних дій

Отець Вінсент Ламперт, офіційний екзорцист Архиєпархії Індіанаполісу зазначає, що найкраще від демонів захищені католики. Адже їм щоб захистити себе потрібно дотримуватись трьох практик: молитва, приступання до Таїнства Примирення та участь у Службі Божій, пише «National Catholic Register».

Проте, як розповідає сам екзорцист, коли він католикам каже такий простий рецепт захисту, то вони за звичай дивляться на нього так, наче б він зійшов з розуму. Про те, розповідає о. Ламперт, «Як би я їм сказав вийти опівночі на двір і, злапавши за хвіст чорного кота, крутити його над головою – вони би це зробили».

Як зазначає о. Ламперт, люди думають, що для того, щоб захистити себе від демонів, потрібно чинити щось надзвичайне. Насправді, ж потрібно робити «елементарні» речі: молитися, брати участь у Службі Божій і приступати до Таїнств».

Отець-екзорцист зазначає, що, на жаль, для багатьох католиків, ці реальності стали настільки буденними, що вони просто не вірять у їхню ефективність.

За свідченням о. Ламперта, половина людей, які звертаються до нього про допомогу не мають ніякої віри. Вони шукають допомоги від обряду, але не і Христа. Але без навернення до Христа визволення від демонічного впливу не може бути тривалим, зазначає екзорцист. Тому служба екзорциста включає у себе і намагання привести людину до Ісуса.

Люди часто приходять, щоб скористатись католицькими «штучками», отримати допомогу, а потім далі жити так як жили. Вони хочуть щоб екзорцист їх лікував як маг, але завдання екзорциста – допомогти людям побачити обличчя Бога.

Джерело:    Воїни Христа Царя

20.10.2016р. Б. / Українська парафія свв. Сергія і Вакха в Римі відсвяткувала свій престольний празник

В неділю, 16 жовтня 2016 року, українська парафія свв. мучеників Сергія і Вакха відсвяткувала храмовий празник. Архиєрейську Божественну Літургію з цієї нагоди очолив преосвященний владика Діонісій (Ляхович), Апостольський Візитатор для українців греко-католиків Італії та Іспанії.

Розпочалися святкування храмового празника ще напередодні, у суботу 15 жовтня, всеношним бдінням, тобто Великою Вечірнею з Литією та святковою Великою Утренею.

Відтак у сам день празника чисельно зібрані вірні молилися Архиєрейську Божественну Літургію, яку владиці Діонісію співслужили високопреподобний ієромонах Генезій Віомар, Архимандрит Василіянського чину, протоієрей Марко Семеген, Президент Товариства «Свята Софія», ієромонах Йоанікій Чверенчук, ЧСВВ, ієромонах Діонісій Заведюк, ЧСВВ, протоієрей Іван Говера, протоієрей Ігор Ковальчук, протоієрей Іван Кулик, парох української парафії свв. Сергія і Вакха, та двоє дияконів, Василь Тимішак і Михайло Думінський.

Перед початком Божественної Літургії владика Діонісій освятив тетрапод, який був виготовлений у Львові відомим майстром і ковалем, Богданом Лемиком. Тетрапод був придбаний за пожертви парафіяльної спільноти. 

У своїй проповіді архиєрей звернув увагу на постаті свв. мучеників Сергія і Вакха та їхній подвиг. Роздумуючи над недільним Євангелієм про жінку-язичницю, владика Діонісій підкреслив, що українці в Італії проходять «таку школу, якої не мали в Україні: співжити з різними народами». Серед різноманіття мов і облич українці покликані бачити всіх, хто чинить правду, як Божий народ, «запрошені перед усіма свідчити правду, милосердя і любов. Такого свідчення вимагає від нас Господь, а святі мученики Сергій і Вакх є для нас живим прикладом», – наголосив владика.

По завершенні Божественної Літургії до присутніх у храмі молільників звернувся представник римського Вікаріату, який відповідає за працю з мігрантами, священик П’єрпаоло Феліколо. Він високо оцінив працю українського духовенства для своїх співгромадян та відзначив глибоку побожність українських мігрантів в Італії та Римі зокрема.

Відтак молитовним продовженням святкування престольного празника стало урочисте водосвяття, яке звершив преосвященний владика Діонісій. Після водосвяття усі присутні на молитві були запрошені на спільну трапезу. По завершенні святкового обіду відбувся концерт, приурочений парафіяльному торжеству. В контексті концертної програми прозвучали українські пісні та поезія у виконанні парафіяльного хору під диригуванням п. Галини Громик, а також у виконанні окремих членів парафіяльної спільноти. 

На завершення концертної програми віце-парох української парафії свв. Сергія і Вакха, протоієрей Дмитро Петро Квич, подякував усім присутнім за участь у святкуванні та всім організаторам концертного дійства за чудове проведення заходу.

Проповідь владики Діонісія (Ляховича) під час храмового празники парафії свв. Сергія і Вакха у Римі (16.10.2016)

Мт 15, 21-28
2 Кор 6, 16-7,1

Дорогі у Христі брати і сестри!

Ми сьогодні святкуємо празник cвв. Сергія і Вакха, римських воїнів, мучеників IV століття. Вони римляни, проте служили у війську далеко від Риму, у Сирії, де сьогодні ведеться жорстока війна. Під час їхнього служіння у війську не хотіли принести жертву поганському божкові, тому імператор Максиміліан спершу їх зневажив, а потім наказав їх повбивати.

Ми дуже добре знаємо, що бути воїнами і свідчити про свою віру в Ісуса Христа не легка справа, тим більше у чужій землі, де людина переходить через різні випробування, погорди і насмішки. Цікаво, що Сергій і Вакх, будучи римлянами, служили у Сирії, а ми, не будучи римлянами, служимо у Римі, також далеко від своєї рідної землі.

Та є ще й інша аналогія. Сьогодні як у Сирії, так і в Україні проходить війна, яка змушує людей емігрувати в чужі краї, перепливати моря, пробиватись через важкі кордони, а в нових країнах зазнавати погорди, зневаги і часто бути жертвою безсовісних людей.

Сьогодні кожний з нас знає про проблеми солдатів на війні і про тих, що повертаються з війни. Скільки болю, гіркоти, самотності і смерті несе в собі війна. Ця злісна всепожираюча і руйнівна сила приносить із собою чимало горя, страждань і душевної порожнечі. Людина народжується в любові і для любові, а війна супротивна всякому здоровому людському глуздові.

Отже, порівнюючи наш час і часи святих мучеників Сергія і Вакха, можемо розуміти чим є святість і мучеництво серед жорстоких обставин, і ким є герої у наших часах. Переслідування зроджує мучеництво, а «кров мучеників є насінням нових християн», а герої – посівом нового суспільства. Хто вірить, той навіть найбільше зло може перемінити на добро.

У п’ятницю ми також святкували торжество Покрова Пресвятої Богородиці. Це свято займає особливе місце в духовному житті українського народу, адже в цей день ми відзначаємо ще й наше національне свято – День захисника України. Саме під Покровом Богородиці козацтво закладало підвалини нашої новітньої державності, саме у цей день ставали до боротьби учасники наших національно-визвольних змагань у минулому столітті. Саме під заступництвом Пречистої Діви Марії і сьогодні відроджується українське військо та у справедливій боротьбі із зовнішнім агресором захищає свою Батьківщину.

Військо, яке обирає Богородицю своєю Покровителькою, ніколи не стане військом загарбників, військом поневолювачів, а лише справедливим військом тих, що ризикують своїм життям заради захисту мирного неба над Батьківщиною. Військо, яке обирає Богородицю своєю Покровителькою, не буде руководитися ненавистю, а тільки любов´ю до свого народу, і заради цієї любові буде жертвувати своїм життям.

Ми сьогодні слухали Боже Слово і воно також приносить світло для нашого християнського життя.

Святий Апостол Павло в другому листі до Коринтян нам пригадує, що ми – «храм Бога живого, адже сам Бог сказав був: “Буду їхнім Богом, вони ж будуть моїм народом… Я буду вам Отцем, ви ж будете мені синами і дочками”». Отож, каже Апостол: «Маючи такі обітниці, очистьмо себе, довершуючи наше освячення в Божому острасі».

А Святе Євангеліє від Матея нам оповідає про жінку сиро-фінікійку – ханаанку, яка кричить: «Змилуйся надо мною, Господи, Сину Давида. Біс мучить мою дочку страшенно». А Ісус відповідає присутнім: «Не личить брати хліб у дітей і кидати щенятам». Але жінка і надалі наполягає: «Так, Господи! Але й щенята їдять кришки, що падають зі столу панів їхніх». Тоді відповів їй Ісус: «Жінко, велика твоя віра! Хай тобі буде, як бажаєш!». І видужала її дочка від тієї хвилини.

Жінка одна між чоловіками… А тут ще й поганка, тому і нечиста перед євреями. Бути жінкою і чужинкою у тих часах означало бути подвійно на маргінесі суспільства. Ісус, навпаки, хвалить віру цієї язичниці. Віра цієї жінки є навіть більшою від його учнів, які хотіли від неї звільнитися, говорячи Ісусові: «Відпусти її, бо вона кричить за нами».

Для Ісуса Христа всі ті, що вірують у Нього, є Божим народом, незважаючи на їхнє походження. Отож, як каже Апостол Павло: «Нема юдея, ані грека, нема невільника ні вільного, немає ні чоловіка, ані жінки, бо всі ви одно у Христі Ісусі» ( Гал 3, 28).

Звернімо увагу на ще одну річ, яку дає нам до зрозуміння Боже Слово. Ми живемо серед різних народів: азіатів, арабів, африканців, американців; різних релігій і конфесій: мусульман, євреїв, протестантів, сектантів і тих, що не вірують у Бога. Ісус нас навчає шанувати усіх, допомагати усім, хто в потребі. Ми тут, в Італії, проходимо таку школу, якої ми не мали в Україні. Співжити з різними. Такий же наш час. На вулицях Риму ми чуємо різні мови, бачимо різні кольори облич. А всі, хто чинить правду, є Божим народом. І ми запрошені, щоб перед усіма свідчити правду, милосердя і любов.

Такого свідчення (справжнього мучеництва) вимагає від нас Господь, а Святі мученики Сергій і Вакх є для нас живим прикладом.

Наша парафія свв. Сергія і Вакха, має також велику покровительку і заступницю – Пресвяту Богородицю, Яка перебуває тут між нами у чудотворній Жировицькій іконі, яку італійці дуже почитали в минулих століттях. Цю ікону у XVIII ст. віднайшли в захристії на стіні під штукатуркою і папа Урбан VIII дозволив перенести її до центральної абсиди цього храму. Ця ікона освітлює нас і запрошує, щоб і ми були свідками віри.

Перш за все ікона – це відкрите віконце з неба на землю. З цього віконця можна почути голос з неба, який промовляє до нас. А щоб цей тихий голос послухати, треба замовчати, заглушити всі крики, які приходять із зовні, а також всі крики серця, так як це зробила Богородиця, коли прийшов до неї Ангел Гавриїл. На останку зустрічі з посланцем Вона відповіла йому: «Ось я Господня слугиня: Нехай зо мною станеться, по твоєму слову!». Отож, перед іконою треба таки замовчати, щоб почути те, чого Господь хоче від мене, і щойно тоді можна провести з Ним діалог. Можливо, перш за все треба просити вибачення, а згодом і допомоги, і сили, щоб бути свідками справжнього християнського життя.

Милосердя двері відкрий нам, Благословенна Богородице, щоб ми, на Тебе надіючись, не загинули, а від усякого лиха Тобою визволилися. Бо Ти єси спасіння роду християнського.

Святі Сергію і Вакху, заступайтеся за нас перед Божим престолом. Амінь.

+ Діонісій
Рим, храм свв. Сергія і Вакха,
16 жовтня 2016 року Божого

Джерела:    ukr-parafia-roma.it

Воїни Христа Царя

19.10.2016р. Б. / Як працює і живе греко-католицький капелан у Краматорську (+VIDEO)

Чого греко-католицький священик вчить жителів Донбасу і військових у т.зв. зоні АТО?

На початку літа 2014 році біля дерев’яного храму святого пророка Іллі припаркувалась самохідка «Нона». «Не стріляйте, у відповідь прилетить», – просили місцеві. «Нехай укропи руйнують свої храми!», –  відповіли. «Привіт» від української артилерії не змусив себе чекати. Стіни і вікна церкви до сих пір зберігають уламки від мін. Але отець Василь Іванюк не образився. Він одягнув «тільняшку» і пішов на передову – виховувати бійців ЗСУ.

Донбас католицький

15 березня 1992 року Василь Іванюк, уродженець Львівської області, зійшов з Луганського потяга на станції Микитівка. Він приїхав на запрошення земляків в Артемівський район Донецької області, щоби подивитися, як живуть переселені сюди в 1951 році жителі Західної України. Через 3 роки Василь Іванюк, який на початку 90-х навчався в Лісотехнічній академії, вирішив, що бути лісником – не його покликання, і вибрав духовний шлях – став священиком Української Греко-Католицької Церкви.

Сьогодні отець Василь очолює краматорський відділ Міжнародної католицької благодійної організації «Карітас». Під його керівництвои – 178 волонтерів і соціальних працівників. А під їхньою відповідальністю – 54 населені пункти в «буферній зоні» на території Луганської і Донецької областей. На цих землях на межі виживання через війну перебувають більше 100 тис. людей.

Своїм умінням одночасно вирішувати багато проблем отець Василь дасть фору всюдисущому персонажеві Тома Харді з кінострічки «Лок». Головний (і єдиний) герой, зіграний Томом Харді, розрулює особисті і професійні проблеми по телефону, не виходячи протягом усього фільму з-за керма свого авто. Гарнітура на лівому вусі отця Василя від ранку до ночі розривається від дзвінків. Він також проводить за кермом багато часу. Але примудряється знаходити час і сили для живої проповіді і спілкування.

«По машинах із нашою емблемою – синім хрестом – постійно б’ють з тієї сторони. Але ми продовжуємо працювати на лінії зіткнення: допомагаємо відновлювати зруйноване житло, вставляємо вікна, кладемо печі, привозимо обігрівачі і брикети для опалювання. Наші люди також надають медичну і психологічну допомогу, привозять медикаменти, їжу і теплі речі», – розповідає військовий капелан УГКЦ отець Василь.

Військовий капелан 81 окремої аеромобільної бригади – це теж отець Василь. Він побував у всіх «гарячих» точках Донбасу, щоби спробувати донести до солдат основне.

Про те, що таке «російська весна» і яким він бачить збройний конфлікт на сході, хто такі «господарі життя» на Донбасі і що змушені робити пастирі, він розповів Realist`у.

Про любов і ненависть

Моє надзавдання - допомогти солдатам залишитися людьми в цій м’ясорубці. На війні всі почуття загострені. Якщо любов, то конкретна. Я бачив смерть. Але я не зустрів серед воїнів справжньої ненависті. Це надихає на проповідь.

Коли вам кажуть, що воювати ідуть лише психічно ненормальні, не вірте в цю дурницю. Хіба може подобатися руїна кругом? Хіба можна отримувати задоволення від того, що помирають твої побратими? Дуже часто солдати приходять з одним питанням: «Отче, коли війна закінчиться? Що там Бог каже?». Я відповідаю: «Незабаром».

Про віру бійців

На війні в принципі не існує атеїстів. Хтось практикує – молиться, сповідається, причащається, а хтось просить спасіння в небес, як може. В армії питання віросповідання не стоїть. Про Бога можна спокійно говорити і з атеїстом, і з мусульманином, і з протестантом. Війна і церковна політика – несумісні. Тут всі однаково ходять під кулями. І Богом.

Про особливості війни

Це дуже безжальна, страшна і погана війна. В Афгані і Чечні було по-іншому. Там наближається до тебе людина, і ти розумієш, чи це ворог, чи ні. Тут всі однаково виглядають, однаково одягнені, розмовляють однією мовою. Немає жодних відмінних ознак. З німцями, мабуть, було легше воювати.

Конфлікт на сході – не війна світоглядів, релігій, культур. «Бандерівці», яких так боявся Донбас, прийшли сюди і дуже швидко навчилися розмовляти російською. Майже вся передова розмовляє російською.

Про «російську весну»

Якось заїхав до сільського магазину купити води. Місцевий чоловік побачив мою «CHERY Tiggo» з львівськими номерами і запитує: «Що тут робить бандерівська машина?». Даремно я, звісно, сказав: «Роззуй очі – вона китайська! Бандерівці поки що машин не випускають». Через декілька хвилин мене підрізали на дорозі. Витягнули. Троє «ополченців» кричали щось про Донбас, Правий сектор. Я намагався остудити їхній жар: «Заспокійтеся! Живу тут довше, ніж 20 років. Побудував сім храмів, два будинки, виховую чотирьох дітей. Якщо хтось із вас зробив для Донбасу більше, я готовий отримати кулю».

В результаті мене відпустили. Якщо б я впав на коліна, прикривав голову руками, просив відпустити, то, можливо, був би мертвий. Але я встав у позицію, говорив з ними однією мовою. Я давно вивчив те, як потрібно спілкуватися на Донбасі.

Про жіночу силу

На те, що кругом літають кулі і снаряди, український солдат уваги не звертає. Найбільше на фронті хлопці бояться за своїх коханих. Вони часто говорять: «Ой, якщо моя дізнається, вона мене вб’є!» або ж «Якщо я своїй не подзвоню, буде біда!». Такі розмови сильних і мужніх воїнів викликають посмішку.

Про сина

Мій син на фронті. В піхоті. Це його обов’язок, він – військовий. Нещодавно мене нагородили медаллю. Я йому телефоную: «Бачиш, сину, ти воюєш, а мене медалями нагороджують». Але в нього логіка проста: «Це моя робота, – відповів мені. – якихось подвигів не здійснюю. А ти йдеш і ризикуєш життям добровільно».

Про пастирів

Більшість військових тут – православні Московського патріархату, але вони почали тягнутися до УГКЦ і УПЦ КП. Я не бачу в цьому жодної політики. Свій духовний вектор змінюють не через переконання чи пропаганду. Просто люди не знаходять своїх пастирів. На Донбасі місцеве духовенство, на жаль, не прийняло українського військового. Хоча він – українець, і українець православний. Утім, святе місце порожнім не буває.

Ми не претендуємо на людські душі. Просто виконуємо свою роботу. Людина рада будь-якому спілкуванню з духовною особою.

Про захисників і агресорів

 Діло було в Дебальцевому. Бійці жартували між собою. Хтось побажав відсвяткувати перемогу в сусідів мало що не на Червоній площі. На її руїнах. А один 23-річний солдат відповів: «Колего, нікуди я не піду. До кордонів України я захисник, а потім – агресор. Агресором я бути не хочу. Буду воювати до тих пір, поки не вийду на кордон. А далі – ні кроку».

Про дипломатію

Бібілія виключає війну: «Мирися зі своїм противником, поки ти в дорозі». Всі конфлікти потрібно вирішувати дипломатичним шляхом. Але в нашому випадку в дипломатію ніхто не бавився – в України просто відрубали територію. На агресію мусимо відповідати. Коли говорять гармати, голос дипломатії звучить дуже слабко. Але надія залишається.

Думаю, що десь там сильно прорахувалися, думаючи, що половина України вже давно буде під кимось. Люди виявили супротив. Не можна лізти на чужу територію. Я не хочу, щоби хтось через мене будував світи ілюзій. І я не хочу своє уявлення світу нав’язувати іншим.

Про пропаганду

Як знайти спільну мову жителям України і «ДНР»? Це питання можна вирішити за місяць. Відімкніть всюди світло – і в Києві, і в Донецьку. Не буде Інтернету, телебачення – і людина почне вмикати мозок, повернеться до природи. В неї не буде часу на філософування. Їй треба буде здобувати їжу, запасатися дровами. Тоді все встане на свої місця. Інформація зараз розлітається дуже швидко. З дрібниць роздувають вогнище – там не дрова, а такий антрацит палять!

Про причини сепаратизму

Заберіть в людини роботу, і вона вас возненавидить. Донбас розвалила не «хунта», він був відданий на відкуп олігархам і кланам. Я тут прожив півжиття, і маю право про це говорити. Завжди знайдеться раб, який піде в «копанку» за 50 грн і пляшку горілки. Ті, хто не захотів там залишатися, взяли в руки зброю, щоби відчути себе господарями життя.

Якось на блокпосту опускаю скло. В кабіну всовується таке велике обличчя без зубів, дивиться на мене скляними очима і каже: «Ти знаєш, що я можу тебе застрелити?». А я йому: «Знаю, але що це тобі дасть?».

Ці люди не кинуть зброю, бо вони не хочуть повертатися в «копанки».

Про господарів землі

На парафіях я завжди піднімаю питання господаря своєї землі. Ні до швейцарців, ні до німців не приходять політики і не розказують, як їм жити. Вони самі виходять і роблять свою землю привабливою. Що вам заважає привести свій під’їзд у порядок, не курити там і не справляти потребу?

Людина на західній Україні – власник землі. Навіть не дивлячись на те, що ми були під австрійцями, поляками, земля передавалася від прадідів і дідів. Моїх батьків уже немає, нас п’ятеро синів, всі роз’їхалися хто куди. Але землю  в Карпатах і батьківську хату не продаємо. Це – святе.

Про радикалізм

Я народився в СССР. Нехай мене пробачать сьогоднішні політики, але раніше серед керівників були люди з великої букви. Знайдіть в Інтернеті засідання Верховної Ради першого скликання. Подивіться, як сваряться непримиренні вороги. Допустимо, Чорновіл з якимось комуністом. Вони сваряться культурно.

Радикалізація суспільства почалася зверху. Прості люди далекі від цього. Я пам’ятаю, як приходив до села, говорив: «Ми – греко-католики, хочемо збудувати храм». У нас запитували: «Чим ви відрізняєтеся від християн?». Коли дізнавалися, що нічим, говорили: «Нема питань». В одному з сіл Донецької області колишній голова колгоспу просто так дав 120 тис. цегол.

Про нову еліту

Потрібно виховувати нову еліту. Потрібна підтримувати тих, хто декларує християнську мораль. Тих, хто не боїться сказати, що він – християнин. Що в нього одна дружина, а не декілька. Щоби була міцна сім’я в самого депутата. Якщо бачиш, що він нормальний батько, чоловік, йому можна довіряти і себе, і свою сім’ю. В нас зараз за партійними списками легко сховати все, що завгодно. А коли виясняється, хто там насправді, хапаємося за голову. Але пізно.

Про патріотизм

Є ура-патріоти, а  є ті, хто вранці тихо встають і йдуть робити свою роботу. Зараз багато розмов про патріотизм, але мало дій. Господь сказав: «Не кожен, хто говорить «господи-господи», досягне Царства Божого, а той, хто виконує волю Отця Небесного». Недостатньо молитися, недостатньо обвішуватися прапорами. «Та я б…», «та якщо б…», – це все говорять «диванні війська». А ти встань – і йди! Хто тобі заважає впливати на своє життя? Це дуже просто. Сміття хоча б кругом позбирай. Зроби щось корисне. Так, хтось назве тебе дурнем. Але слідом за тобою зробить те, що й ти.

Джерела:  kapelanstvo.org.ua

Воїни Христа Царя

18.10.2016р. Б. / Докладний дослідник - святий Лука євангелист

Лука був людиною дуже освіченою. Відмінно знав літературу,  прекрасно володів  грецькою мовою, був чудовим дослідником історичних джерел.

«Тому, що багато хто брався скласти оповідання про речі, які сталися між нами. Як то нам передали ті, що були від початку наочними свідками й слугами Слова. Вирішив і я, вивідавши про все докладно від початків, тобі написати за порядком, високодостойний Теофіле, щоб ти знав стійкість науки, яку ти прийняв». (Лк. 1,1-4) Цими словами розпочинається Євангеліє від святого Луки. Ким був її автор? Чому саме він став одним з тих, які взялися за важке завдання відтворення на папері діянь і слів Ісуса Христа?

Згідно традиції, Лука походив з Сирійської Антіохії. Був язичником, не євреєм. Це підтвердив, між іншим, святий апостол Павло, який в кінці Послання до Колосян перечислив своїх приятелів в двох групах, передусім тих, які походять з вибраного народу, а потім тих, які походять з язичників. Лука був згаданий в другій групі. Біля його імені ми знаходимо приписку: "любий лікар". Також Павло згадує про Луку ще в двох своїх Посланнях: в Другому посланні до Тимофія (2 Тм. 4,11) і в Посланні до Филимона (Фил. 24).

Лука був людиною дуже освіченою. Умів знаходити джерела, які  інші не знаходили. Повсюди стверджується той факт, що був також здібним художником. Деякі перераховують понад сто картин, яких святий Лука мав би бути автором. Однак потрібно знати, що легенда про те, що святий Лука малював картини, виникла лише в VII сторіччі. Згідно найстарішій традиції, святий Лука є автором двох книг, що знаходяться в каноні Нового Заповіту: однією з книг є Євангелія (третьої з чотирьох Євангелій, після святого Матвія і святого Марка), а також Діяння Апостолів.

На відміну від інших євангелістів, Лука не знав особисто Ісуса, не був наочним свідком подій, які описав у своєму Євангелії. Цей факт він  підкреслив у самому вступі. Натомість у багатьох свідченнях, описаних в Діяннях Апостолів, він вже брав участь особисто, як товариш святого апостола Павла під час його подорожі. Це він виразно вказав, підкреслюючи свою співучасть і вживаючи форму "ми" ( Діян 16,11-16).

Да́нте Аліг'є́рі (1265-1321), автор «Божественної комедії»,  назвав святого Луку "співаком милосердя Христа". Справді, Ісус, якого показав святий Лука, сповнений доброти, особливої любові, обдаровує бідних, хворих, відторгнутих суспільством. Лише Лука записав притчі Ісуса про вівцю, що пропала, про загублену драхму, та славно відому притчу про блудного сина.

Свої праці він адресував християнам, які навернулися з язичества, щоби допомогти утверджуватися у вірі. Тому він багато зусилля вкладав у те, щоби дістати таку інформацію про Ісуса, яку ми не знайдемо в інших євангелістів. Винятково розвернуто описав, наприклад, події перед народженням Христа і Його дитинство.

Євангелізував у Македонії, Ахеї, Галлії... Помер ймовірно старцем, а може - як твердить святий Григорій - загинув мученицькою смертю. Але, де знаходиться його тіло – невідомо.

Джерела:     Католицький Медіа-Центр

Воїни Христа Царя

18.10.2016р. Б. / Владика Володимир (Груца): Сповідь - не бухгалтерія з Богом (+VIDEO)

Сповідальниця – не є приватною фірмою, в якій священик за власним бажанням дає або не дає розрішення. Усе залежить чи має людина певні умови, аби це розрішення прийняти у своє життя.

Сказав владика Володимир (Груца), Єпископ-помічник Львівської архиєпархії УГКЦ, в ефірі програми «Відкрита Церква. Діалоги» на Живому ТБ.

Єпископ пригадав,  що до умов доброї Сповіді належить жаль за гріхи, покаяння, постанова поправитися. «Якщо людина цього не може зробити, тоді є питання чи це їй допоможе. Тому однією із функцій сповідника - побачити чи є в людини жаль за гріхи, постанова поправитися. У такому разі, якщо цього нема, я кажу тій чи іншій людині: «Ви не можете отримати розрішення не тому, що я не хочу його вам дати, а тому, що ви не дозволяєте мені, аби я його вам дав»», - пояснив єпископ. За його словами,  Сповідь -  не бухгалтерія з Богом, в якій потрібно піти й отримати розрішення.

Джерело:     Департамент інформації УГКЦ

17.10.2016р. Б. / Міжнародно-правове положення християнства до великого розколу: політико-антропологічний аналіз

^{на фото: Віктор Мельник на конференції в м. Бар}

Вивчення міжнародно-правового статусу християнства є однією з актуальних проблем юридичної науки загалом. Християнство — це не лише комплекс релігійних світоглядів, але і міцна політична та юридична форма передачі традиції у спадок. Християнство виступає підсумком близькосхідного та європейського філософського осмислення проблеми співвідношення мислення та буття. Отже, в залежності від поєднання християнства з попереднім комплексом соціально-психологічних звичаїв, витворились різні інституційні організації — церкви. Наприклад, нашарування християнства на римське право та на психологічні особливості європейських племен і народностей створило Римо-католицьку церкву. Взаємодія християнства з елліністичною культурою і давньогрецькою філософією створили базис для сучасної ортодоксії. Інституційне православ'я — це не стільки візантійський, скільки елліністичний витвір. У свою чергу, християнство на теренах Вірменії чи Ефіопії зіштовхнулось з місцевими тисячолітніми традиціями державотворення і торгівельного менталітету, що безумовно позначилось і на характері теології вірменської чи ефіопської церков.

      Міжнародне право — це наука про юридичне підгрунтя міждержавних та міжнародних відносин [3, c. 18]. Знання міжнародного права є визначальною умовою для грамотної побудови зовнішньої політики будь-якої держави. Криза сучасної системи міжнародних відносин вимагає докорінної перебудови поняття міжнародної правосуб'єктності. На передовий рівень мають вийти не лише держави та міжнародні організації, але і традиційні релігії. Наша концепція передбачає закріплення за усіма традиційними релігіями статусу суб'єктів міжнародного права. В будь-якому разі, коли мова йде про відносини між християнськими державами, то релігійний чинник діалогу повинен застосовуватись як складова частина цих відносин. У ряді наших попередніх статей ми уже досліджували поняття міжнародно-правового статусу та його використання відносно Ватикану. Так, у статті “Еволюція міжнародно-правового статусу Святого Престолу”, ми вклали у поняття міжнародно-правового статусу передусім політологічний зміст [13, c. 24]. Міжнародно-правовий статус було запропоновано досліджувати з позицій геополітики. Спираючись на аналіз сучасної наукової літератури, ми виокремили три підходи у вивченні міжнародно-правового статусу (аксіологічний, геополітичний, всесвітньо-історичний), а також запропонували власний (політико-антропологічний) [13, c. 24]. Методологічним підгрунтям для дослідницької інтеграції всіх чотирьох підходів для нас виступило твердження С. Дьяченка: “Набуття Святим (Апостольським) престолом міжнародної правосуб'єктності стало результатом його тривалого історичного розвитку, послідовної зміни доктриналльних підходів католицизму до питання про співвідношення державної та церковної влади, світського та духовного суверенітетів” [6, c. 11].

      У статті “Римське питання, Латеранська угода та міжнародно-правовий статус Ватикану” (була опублікована в “Українському часописі міжнародного права”) ми виокремили існуючі в юриспруденції концепції статусу Святого Престолу: типову, атипову і надтипову [12, c. 63-68]. При цьому, ми довели, що одним із засновників останньої виступив видатний український історик та юрист В. Заїкин. Наше бачення проблеми базується на сполученні в обличчі Ватикану двох суверенітетів — світського і духовного. Саме тому ми вважаємо міжнародно-правовий статус Ватикану надтиповим. У статті “В'ячеслав Заїкин як дослідник юридичного статусу Святого Престолу та церковного права” ми проаналізували суть надтипової концепції за Заїкиним [14, c. 221]. Типовий юридичний статус у міжнародному праві має світський характер, тоді як атиповий — духовний. Ми ж пропонуємо охарактеризувати надтиповий міжнародно-правовий статус як поєднання світського та духовного суверенітету одночасно. При цьому, дефініція надтипового міжнародно-правового статусу має бути наступною: юридичний суб'єкт міжнародного права та політичний учасник існуючої системи міжнародних відносин, що поряд із світським містить повноцінні ознаки духовного суверенітету.

      Отже, Ватикан є надтиповим суб'єктом міжнародного права. Ватикан виступає водночас державно-політичним організмом (Місто-Держава Ватикан) і духовно-релігійним, а також цивілізаційним, культурним, психополітичним центром Римо-католицької церкви (Святий Престол або ж Апостольська столиця). Релігійний авторитет від самого початку історії католицизму змушував усіх європейських володарів рахуватись із Святим Престолом як з поважною політичною силою та найвищим судовим і моральним інститутом континенту. Перед нами той випадок, коли психологічне сприйняття релігійного центру як політичного та юридичного авторитету зумовило його залучення до системи міжнародного права.

      Ватикан є унікальним політико-юридичним явищем протягом двох тисяч років. В свою чергу, з позицій надтипової концепції міжнародно-правового статусу варто поглянути і на всі інші центри традиційних світових релігій. Юридична система та внутрішній духовно-психологічний склад ісламу, будизму, індуїзму, іудаїзму не змогли витворити аналогічних Ватикану духовно-політичних центрів. Незважаючи на те, що внутрішня логіка розвитку вищеназваних традиційних релігій мало чим відрізнялась від еволюції християнства, вони не були продуктом змішування релігії та юриспруденції. Вони базувались на звичаєвому праві. Ватикан же увібрав у себе кодифікаційні традиції римського права. Останнє, на наш погляд, і зумовило наявність у Ватикану надтипової міжнародної правосуб'єктності.

      З огляду на вищесказане, особливо цікавим для теорії міжнародного права є приклад Константинополя. По перше, він є світовим центром християнства, як і Ватикан. По друге, Константинополь, як і Ватикан, розвивався в орбіті римського права. Однак, станом на сьогодні Константинополь не має спеціального міжнародно-правового статусу. Дозволимо собі припустити, що з позицій теорії міжнародного права, Константинополь мав аналогічну Ватиканському пагорбу правосуб'єктність від падіння Західної Римської імперії в 476 році до ліквідації турками Візантії в 1453 році.

      Теоретичною основою нашого вивчення міжнародно-правового статусу традиційних релігій стала також концепція “політична антропологія геополітики”, запропонована нами у статтях “Теорія протистояння сходу і заходу у філософії права” [10] та “Нова геоекономічна реальність: філософія китайського законодавства у сфері міжнародної торгівлі” [11]. Її суть полягає у виокремленні перманентної цивілізаційної (передусім психологічної) конфронтації Європи та Азії в якості спеціальної проблематики філософії права. В статті “Нова геоекономічна реальність” ми, зокрема, продемонстрували вплив традиційних релігій Китаю (конфуціанства, даосизму та будизму) на формування сучасної політичної культури китайців [11, c. 57]. Враховуючи, що китайці не є окремим етносом, а великим конгломератом етнічних спільностей (організмів), ми можемо підкреслити, що мова йде про цілу цивілізацію та про цивілізаційний характер китайської участі в сучасній системі міжнародного права. З аналогічним теоретико-методологічним інструментарієм, на наш погляд, потрібно підходити і до всіх інших цивілізацій, а особливо до цивілізацій християнського змісту, що стали форпостом європейської політичної культури з усіма її цінностями та специфічною (відносно Азії) ідентичністю. Логічним продовженням наших теоретичних студій над міжнародним правом стане спроба застосування політико-антропологічного аналізу.

      У монографії “Нариси з теорії соціокультурної антропології” ми вперше спробували дослідити антропологічні основи християнства. Мова йшла передусім про Римо-католицьку церкву та православ'я. Побудова нової теорії соціокультурної антропології опиралась на застосування синтезу. Це проявилось у спробі поєднати догматичну схоластику, кантіанство і дарвінівський еволюціонізм [9, c. 9]. В якості синтетичної методології для соціокультурної антропології було запропоновано “теїстичний матеріалізм”. Отже, антропологічне мислення передбачає визнання Бога, але також не применшує значення таких “матеріальних” факторів, як торгівля, економічна географія тощо. Важливе значення християнського світогляду для формування етнічної психології та політичної культури українців ми підкреслювали у розділах “Політична антропологія: нові вектори визначення проблематики та методології” [9, c. 211-287] та “Політична антропологія у контексті української громадсько-політичної думки і традицій конституційного ладу” [9, c. 288-370].

      Соціокультурна антропологія — це наука про суспільство та місце людини в суспільстві, вивчення яких відбувається через психокультурну контекстуалізацію. У нашій монографії ми обгрунтували антропологічний характер визначення Освальда Шпенглера — “Політика — це процес управління” [9, c. 215]. Отже, наше розуміння політичної антропології керується саме цією важливою вказівкою Шпенглера. Політична антропологія, як складова частина (субдисципліна) соціокультурної антропології повинна бути спрямована на розробку наукової теорії грамотного і планового державного управління. Отже, мета політичної антропології має державотворчий характер і відноситись до політичної антропології потрібно як до державницької ідеології.

      Ми визначаємо політичну антропологію як вчення про ідейний та ідеологічний розвиток традиційних форм політичного устрою в історичному процесі, що мають безпосереднє відношення до сучасного стану політичної практики на рівні етносу та держави. У статті “Традиціоналізм і політична антропологія” ми обгрунтували теорію позитивного та негативного політичного традиціоналізму. Ця теорія визначається наявністю на рівні етнічної психології роздвоєного відношення до держави та формального права, що визначається природно-географічними умовами історичного процесу [8, c. 125-126]. Ми також підкреслювали: “Формулою політичних антропологів має стати “традиціоналізм-фундаменталізм-консерватизм”. Через ці категорії встановлюється політична традиція певного етносу протягом його етноісторії, етногенезу. У сукупності історико-політичних традицій окремих класів, станів, субетносів слід шукати спільний знаменник, через який можна провести аналогії між певними історико-політичними подіями. Поєднавши весь історичний, етноісторичний та етногенетичний процеси у сітку аналогій, слід вивести найбільш придатні форми політичного розвитку того чи іншого етносу” [9, c. 546].

      Важливе значення для політичних антропологів має також книга Жоржа Баландьє “Політична антропологія”, де було зроблено спробу застосувати політико-антропологічний аналіз до міжплемінних, міжнародних відносин [1]. Жорж Баландьє також вперше виокремив політичну антропологію релігій як дослідницьку проблематику. Отож, користуючись “проектно-спеціалізаційним підходом” Жоржа Баландьє, міжнародні відносини можна охарактеризувати як особливу систему політичних взаємовідносин, що регулюється спеціальним поєднанням юридичної кодифікації та звичаю — міжнародним правом [1, c. 18-23].

      Запропонована нами формула політичної антропології — “традиціоналізм-фундаменталізм-консерватизм” — це відображення етнопсихологічного потягу до традиційності. Соціокультурна антропологія базується на вивченні психологічного відтворення традицій та передачі цих традицій з покоління в покоління. Політична антропологія, як субдисципліна водночас соціокультурної антропології і політології, досліджує традицію як підгрунтя політичної культури.

      Політична психологія та політична культура є відображенням етнопсихологічного традиціоналізму. Однак, коли мова йде про цивілізаційний рівень соціально-психологічних відносин, то тут ми мусимо скористатись підходами Жоржа Баландьє та Льва Гумільова. Так, Л. М. Гумільов у фундаментальних монографіях “Етногенез і біосфера Землі” [4] і “Давня Русь та Великий Степ” [5] охарактеризував релігію як первинний чинник у формуванні суперетнічних систем. Поняття “суперетносу” в розумінні Л. М. Гумільова є тотожним поняттю “цивілізація” в поняттєво-категоріальному апараті ще одного видатного інтелектуала ХХ століття — Г. В. Вернадського. Останній визначав православ'я як цивілізаційний і політико-культурний фундамент Російської імперії у своїй книзі “Нарис російської історії” [2].

      Л. М. Гумільов вважає, що розкол Вселенської Християнської Церкви в 1054 році закріпив етнопсихологічний поділ єдиного античного суперетносу (елліно-римської цивілізації) на “християнський світ” (під духовним та ідеологічним керівництвом Римо-католицької церкви) і на “візантійський світ” (під керівництвом Константинопольського патріархату) [5]. Отже, розкол 1054 року оформив наявність на території колишньої давньогрецької ойкумени двох християнських цивілізацій — католицької і православної.

      Ми вже підкреслювали, що подальший філософсько-ідеологічний та політико-культурний розвиток “християнського світу” і “візантійського світу” відбувався абсолютно протилежно. Це типовий і яскравий приклад залежності політичної психології та політичної культури великих конгломератів етнічних організмів від релігійного впливу. Підгрунтям для цього Л. М. Гумільов називав етнопсихологічну відмінність римського та візантійського християнства від самого початку їхнього існування [5]. Ми можемо додати також відмінність географічних умов їхнього зародження і становлення в І тисячолітті нашої ери. Якщо римське християнство формувалось в умовах римської бюрократичної правосвідомості, то візантійське християнство оформилось в контексті євразійського торгівельного антрополандшафту.

      Таким чином, ми можемо прийти до висновку: релігійна ідентичність є таким самим важливим чинником політичного розвитку, як ідентичність етнічна. Релігійність та етнічність в історичному процесі дуже переплетені. Л. М. Гумільов вважав ознакою ідентичності людини наявність етнопсихологічного протиставлення “ми/вони”. Він писав: “Це властивість виду Homo sapiens групуватися так, щоб можна було протиставити себе та “своїх” (іноді близьких, а часто досить далеких) всьому іншому світу. Протиставлення “ми-вони” характерне для всіх епох і країн: елліни і варвари, іудеї та необрізані, китайці (люди Серединної держави) і ху (варварська периферія, зокрема і русичі), араби-мусульмани за часів перших халіфів і “невірні”; європейці-католики в середні віки (єдність, що називалась “християнським світом”) і нечестиві, зокрема греки і московити; “православні” (в ту ж епоху) і “нехристі”, включаючи католиків; туареги і нетуареги, цигани та всі інші тощо” [4, c. 35].

      До 1054 року юридично християнський світ був єдиним цілим. Однак, психологічні основи розколу Христової Церкви були закладені ще в момент відокремлення християнських общин (“еклезій”) Західної Римської імперії та майбутньої Візантійської імперії. Виникнення християнства на Близькому Сході відбувалось як теологічна та історико-етнічна реакція на ідейно-політичні розходження із старозаповітним іудаїзмом. Подальша трансформація іудаїзму в агресивний талмудизм і антагоністичну йому кабалу зумовила зростання популярності християнства серед мешканців східних рубежів Римької імперії. Час інституційного зародження християнства припадає на епоху правління римського імператора Траяна. Ентоні Мейсон писав про цей час: “За імператора Траяна (правив у 98-117 рр. н. е.) Римська імперія досягла найбільших розмірів. До кінця його правління кордони імперії простягались від Середземного і Чорного моря, проходили через Персидську затоку, охоплюючи майже всю територію Західної Європи, включно з Англією та Уельсом” [15, c. 47]. Тобто час інституційно-теологічного зародження християнської релігії припав на психологічний та політичний апогей еволюції елліно-римської цивілізації (суперетносу за Л. М. Гумільовим). Еріх Фромм у праці “Догмат про Христа” намалював живу картину близькосхідних передумов народження християнської самоорганізації: “Палестина як частина Римської імперії впала в цей час у глибоку економічну та соціальну кризу. Августинський принципат означав кінець правління феодальної олігархії, сприяючи здійсненню тріумфу міського громадянського правління. Збільшення міжнародної торгівлі не приносило покращення життя широким масам, не задовільняло в достатньому обсязі їхні щоденні потреби. В розвитку торгівлі був зацікавлений лише тонкий прошарок багатого класу. Міста були переповнені безробітним і голодним пролетаріатом. Вслід за Римом, напевно, тільки в Єрусалимі цей прошарок був настільки значним. Ремісники, позбавлені надійного прибутку швидко об'єднувались з черню, некваліфікованими робітниками та селянами. Можна припустити, що в Єрусалимі пролетаріат опинився навіть у гіршому положенні, ніж в Римі. В ньому не діяло римське цивільне право і невід'ємна потреба народу в хлібі та видовищах не задовіяльнялась імператором” [17, c. 28].

      Величезне значення для дослідження міжнародно-правового статусу християнства взагалі та його еволюції протягом історичного процесу має праця Матвія Стахова “Христова Церква в Україні” [16]. У своєму фундаментальному дослідженні професор Стахів проаналізував з позицій історії права зародження християнської самоорганізації та її втілення в церковному інституціоналізмі через створення єпископатів (спочатку) і патріархатів (згодом). Матвій Стахів підкреслює: “Ісус Христос устійнив основи організації для поширення і збереження своєї науки. За старозавітним зразком він установив свою Церкву. Для її проводу Христос настановив 12 Апостолів, з дорученням встановляти потім своїх наслідників у скількості відповідно до потреби. Серед Апостолів був братський принцип рівноправності з тим, що Ісус визначив одного з Апостолів, Симона-Петра, Верховним Апостолом, тобто головою всієї апостольської колегії” [16, c. 5].

      Запровадження християнства імператором Константином у Римській імперії стало першою офіційною юридичною уніфікацією [18]. Норми християнства та римське право почали взаємовпливати, внаслідок чого з'явилось розмежування світського та духовного суверенітетів. Політика стала сприйматись як процес духовно-світський. Протягом 324-330 років Константин побудував також Новий Рим на місці старого міста — Візантії. М. Стахів зазначає: “В часі свого існування сам імператорський уряд і населення цієї імперії зі столицею Новим Римом чи пак Константинополем, завжди називали себе “Римлянами”. Імператор мав офіційний титул “самодержець Римлян” (автократор Ромайон) або пізніше по-грецькому “Цар Римлян” (васілевс Ромайон). Ані уряд, ані населення цієї держави ніколи не називали себе Візантійцями” [16, c. 4].

      Внутрішня правова організація християнських еклезій виглядала наступним чином: на горі єпископ (М. Стахів вважає, що “грецька назва “апостол” зазнала зміни на назву “єпископ” [c. 5]), нижче — священники та диякони. Юридичною основою релігійної діяльності християн став “Міланський” (насправді його було підписано в Нікомедії) едикт імператорів Константина і Ліцінія від 15 червня 313 року. Матві Стахів пише про це: “Незабаром Константин проголосив рескрипт, яким заохочував громадян приймати Христову віру. Він признав для Церкви правову особовість, тобто право набувати власність і розпоряджатися нею” [16, c. 8]. Нікомедійським едиктом і рескриптом Константина церковна організація перетворювалась у політичний інститут Римської імперії. Керівництво цим інститутом перейшло до верховного єпископа — патріарха Риму (Папи Римського) [18]. Територія імперії в духовно-адміністративному контексті була поділена на Патріархії, Митрополії та Архієпоскопії.

      В 325 році відбувся перший екуменічний Нікейський собор, що осудив аріанську єресь та засвідчив централізоване підпорядкування всіх християн Римської імперії Папі Римському. До ІХ століття було скликано сім вселенських соборів, що засуджували певні єресі на теренах Візантійської імперії. Постанови усіх семи вселенських соборів є складовою частиною сучасного канонічного та церковного права як у католиків, так і в православних.

      Отож, юридичне підгрунтя Христової Церкви до 1054 року складалось з Нікомедійського едикту імператорів Константина та Ліцінія та рішень семи екуменічних соборів. На чолі Церкви стояв Папа Римський. Він виступав як перший серед рівних патріархів — Олександрійського та Антіохійського. Створення Константинопольського патріархату візантійськими імператорами було рішенням суто політичним і не мало певного духовного підгрунтя. В епоху Великого переселення народів і подальшої етноісторичної дивергенцією між західними та східними європейцями, Церква виступала найголовнішим посередником у процесі міждержавних переговорів та найголовнішим юридичним авторитетом.

      З точки зору політичної антропології велике значення має розвиток християнського самоврядування через еклезії та нашарування новозаповітних традицій на римське право. Участь Церкви в процесі формування ранньофеодальних європейських держав також є предметом політико-антропологічних досліджень.

Мельник Віктор Мирославович, політолог-міжнародник, юрист, член Американського товариства юридичної історії, член Української асоціації зовнішньої політики.

Список використаних джерел:

1. Баландьє Жорж. Політична антропологія. / Жорж Баландьє. — Київ: Альтерпрес, 2002. — 252 с.

2. Вернадский Г. Начертание русской истории. / Г. В. Вернадский. — М.: Алгоритм, 2008. — 336 с.

3. Гердеген М. Міжнародне право. / Матіас Гердеген. — К.: КІС, 2011. — 516 с.

4. Гумилев Л. Н. Этногенез и биосфера Земли. / Л. Н. Гумилев – М.: Айрис-пресс, 2012. – 560 с.

5. Гумилев Л. Н. Древняя Русь и Великая Степь. / Л. Гумилев. — М.: Айрис-пресс, 2011. — 736 с.

6. Дьяченко С. В. Особенности международной правосубьектности Святого Престола. / С. В. Дьяченко. // Автореферат канд. дисс. — М.: МГИМО (У) МИД России, 2008. — 27 с.

7. Лубський В. Історія релігій. / В. Лубський, В. Козленко, М. Лубська, Г. Севрюков. —  К.: Тандем, 2002. — 640 с.

8. Мельник В. М. Традиціоналізм і політична антропологія. / В. М. Мельник. // Науковий вісник Міжнародного гуманітарного університету. Серія: Історія. Філософія. Політологія. Збірник наукових праць. – Одеса: Фенікс, 2014. – Випуск №8. – с. 123-127.

9. Мельник В. М. Нариси з теорії соціокультурної антропології. / В. М. Мельник. — Вінниця: ТОВ “Вінницька міська друкарня”, 2015. — 552 с.

10. Мельник В. М. Теорія протистояння сходу і заходу у філософії права. / В. М. Мельник. // Карпатський правничий часопис. — Львів: Західноукраїнська організація “Центр правничих ініціатив”. — Випуск 11. — 2016. 

11. Мельник В. М. Нова геоекономічна реальність: філософія китайського законодавства у сфері міжнародної торгівлі. / В. М. Мельник. // Підприємництво, господарства і право. Науково-практичний господарсько-правовий журнал. — №1 (239). — 2016. — с. 56-60.

12. Мельник В. М. Римське питання, Латеранська угода та міжнародно-правовий статус Ватикану. / В. М. Мельник. // Український часопис міжнародного права. — №1. — 2016. — с. 63-69.

13. Мельник В. М. Еволюція міжнародно-правового статусу Святого Престолу. / В. М. Мельник. // Альманах міжнародного права. — Випуск 11. — 2016. — с. 23-31.

14. Мельник В. М. В'ячеслав Заїкин як дослідник юридичного статусу Святого Престолу та церковного права. / В. М. Мельник. // Церква-наука-суспільство: питання взаємодії. Матеріали Чотирнадцятої Міжнародної наукової конференції (25 травня — 3 червня 2016 р.). На пошану київського митрополита Євгенія (Болховітінова). — Київ: Національний Києво-Печерський історико-культурний заповідник, 2016. — с. 219-222.

15. Мейсон Э. Древние цивилизации: Иллюстрированный атлас. / Энтони Мейсон. — М.: Оникс, 2001. — 96 с.

16. Стахів М. Христова Церква в Україні: 988-1596. Нарис історії Української Католицької Церкви. / Матвій Стахів. — Львів: Видавниче підприємство “Стрім”, 1993. — 586 с.

17. Фромм Э. Вы будете как Боги. / Э. Фромм. — М.: АСТ, 2013. — 413 с.

18. Шоню П. Цивилизация классической Европы. / Пьер Шоню. — М., Екатеринбург: АСТ, 2008. — 604 с.

     

Анотація. У статті вперше в українській юридичній науці аналізуються головні принципи міжнародно-правового статусу християнства до релігійно-політичного розколу 1054 року. Автор пропонує власну концепцію “надтипового” юридичного статусу для християнства. Головний метод авторського аналізу — політична антропологія.

Ключові слова: християнство, міжнародне право, політична антропологія, соціокультурна антропологія, юридичний статус, Місто-Держава Ватикан, Римська імперія, католицизм, православ'я.

Мельник В. М. Международно-правовое положение христианства и его юридическая организация до 1054 года: попытка политико-антропологического анализа.

Резюме. Статья впервые в украинской юридической науке анализирует главные принципы международно-правового статуса христианства до религиозно-политического раскола 1054 года. Автор предлагает собственную концепцию «сверхтипичного» юридического статуса для христианской религии. Главный метод авторского анализа — политическая антропология.

Ключевые слова: христианство, международное право, политическая антропология, социокультурная антропология, юридический статус, Город-государство Ватикан, Римская империя, католичество, православие.

Viktor Melnyk. The international legal status of Christianity and its legal organization until 1054: an attempt to analyze from the standpoint of political anthropology.

Summary. For the first time in Ukrainian science article examines the basic provisions of the international legal status of Christianity until 1054. The author offers his own concept of “beyond a typical” legal status for the Christian religion. The main method of analysis — political anthropology.

Keywords: Christianity, international law, political anthropology, social and cultural anthropology, legal status, Vatican City State, the Roman Empire, Roman Catholicism, Orthodoxy.

Джерело:    Воїни Христа Царя