"Біблія беззмінно навчає, що коли певні злочини стають всенародним звичаєм, вони накликають всенародне покарання від Бога. Такі покарання, хоч торкаються також і невинних, не позначаються, однак, на вічному щасті цих людей, що будуть суджені за їхньою відповідальністю та їхнім сумлінням. Тут йдеться лише про земні добра: багатство, добробут, національну незалежність та життя".
Слава Ісусу Христу!
Для чого, чи для кого пишуться ці рядки слів і речень?
Навіщо це робити? Що спонукає нас, сучасних людей, вдаватися до віртального світу? Чому чи з якої причини багато людей перебувають у мережі всесвітньої павутини інтернету? Зокрема українців? Що чи чого вони шукають у цьому штучному світі, вдаючись до віртуальних можливостей буття і нехтуючи правдивою реальністю? Чого чи що вони не спромоглися знайти у своєму повсякденному, реальному житті, що занурились у фантазії вимріяного світу, як той равлик у мікросвіті своєї хатки?
Мабуть не вдасться нам відповісти на всі ці питання однозначною фразою, оскільки Творець усього видимого і невидимого створив людину комунікативною істотою, але...
Що ж криється за тим "але"? Кожна сучасна людина прагне бути почутою іншими людьми, але, через елементарний дифіцит "вух", неспроможна осягнути такої ласки від тих людей, які є поруч неї у повсякденному житті. ...А віртуальна реальність дає, бодай, сурогат такої можливості, як висловити свою думку і... почути відповідь на неї, переважно, від якогось аноніма, який теж у реальному житті неспроможний був слухати, а лише говорити, а тут, ба, ото диво, спромігся...
=====================================
ГЕРОЇ=СВЯТІ, СВЯТІ=ГЕРОЇ!
Саме так, кортить, десь там, з безодні власного серця, ставити знак рівності, коли чуємо, що хтось з українських добровольців, з любові до Бога, Батьківщини і нації, віддав своє, нераз ще юне життя, під час бою у війні проти захланних російських загарбників, які заповзялися безумною метою знищити Україну й усе українське, а народ поневолити.
Коли ж бачимо, що хтось над ними плаче, то кортить крикнути до них:
- "Агов, люди, схаменіться! Не плачте над героєм що загинув, адже він перетерпівши трохи, освятився Богом і в Бозі, бо власною кров'ю засвідчив Йому свою правдиву й жертовну любов, тож вже перебуває Вдома, у Царстві вічного блаженства і буття.
Плачте, найперше над собою і своїми гріхами, над своєю малодушністю і незрілістю в любові. Плачте над безумцями, що свідомо й добровільно зреклися Життєдайного Бога, Ісуса Христа, Господа і Спаса нашого, а також зневаживши Таїнство хрищення, пішли до неоязичників, щоб разом з ними поклонятися мертвим ідолам, рукотворним трухлявим пенькам і бездушним кумирам. Що продали свої душі у рабство сатані, щоб холуями служити демонам, - тож плачте над ними, плачте. Плачте по всі дні їхнього земного існування, аж поки, раптом не розкаються, не навернуться всім своїм серцем і єством до Вемилостивого Бога, бо інакше загинуть навіки для Його любові і, оселяться у темряві кромішній, в пекельнім полум'ї вогню, що палить жаром, нестерпно пече, але не спалює до тла..."
Плачте українці і тоже-украінци. Плачте православні з букви християни, потоплені по самісінькі вуха у літеплості, у марноті щоденного буття, у свавіллі - без прагнення Істини, без пізнання Істини, без любові Істини.
Плачте. Плачте над собою безбожники. Плачте над собою марновіри. Плачте над собою забобонні маловірки. Плачте, плачте...
Плачте, але не над героями, бо ж "хто", "де" й "коли" плакав над Святими?
ГЕРОЇ=СВЯТІ, СВЯТІ=ГЕРОЇ!
Святі Герої - діти Божі, діти Отця, що в Сині, Ісусі Христі, і за Його прикладом віддали свої життя, з любові до Бога і Батьківщини, на Жертівник нації, як запоруку й певну надію на остаточну перемогу над усіма ворогами, видимими й невидимими, тілесними і безтілесними, на віки вічні. Амінь.
сл.Б. Леонід.
Коли ж бачимо, що хтось над ними плаче, то кортить крикнути до них:
- "Агов, люди, схаменіться! Не плачте над героєм що загинув, адже він перетерпівши трохи, освятився Богом і в Бозі, бо власною кров'ю засвідчив Йому свою правдиву й жертовну любов, тож вже перебуває Вдома, у Царстві вічного блаженства і буття.
Плачте, найперше над собою і своїми гріхами, над своєю малодушністю і незрілістю в любові. Плачте над безумцями, що свідомо й добровільно зреклися Життєдайного Бога, Ісуса Христа, Господа і Спаса нашого, а також зневаживши Таїнство хрищення, пішли до неоязичників, щоб разом з ними поклонятися мертвим ідолам, рукотворним трухлявим пенькам і бездушним кумирам. Що продали свої душі у рабство сатані, щоб холуями служити демонам, - тож плачте над ними, плачте. Плачте по всі дні їхнього земного існування, аж поки, раптом не розкаються, не навернуться всім своїм серцем і єством до Вемилостивого Бога, бо інакше загинуть навіки для Його любові і, оселяться у темряві кромішній, в пекельнім полум'ї вогню, що палить жаром, нестерпно пече, але не спалює до тла..."
Плачте українці і тоже-украінци. Плачте православні з букви християни, потоплені по самісінькі вуха у літеплості, у марноті щоденного буття, у свавіллі - без прагнення Істини, без пізнання Істини, без любові Істини.
Плачте. Плачте над собою безбожники. Плачте над собою марновіри. Плачте над собою забобонні маловірки. Плачте, плачте...
Плачте, але не над героями, бо ж "хто", "де" й "коли" плакав над Святими?
ГЕРОЇ=СВЯТІ, СВЯТІ=ГЕРОЇ!
Святі Герої - діти Божі, діти Отця, що в Сині, Ісусі Христі, і за Його прикладом віддали свої життя, з любові до Бога і Батьківщини, на Жертівник нації, як запоруку й певну надію на остаточну перемогу над усіма ворогами, видимими й невидимими, тілесними і безтілесними, на віки вічні. Амінь.
сл.Б. Леонід.
=====================================
ВІД СЕРЦЯ ДО - СЕРДЕЦЬ
Нині, 04.08.2014р. Б. близько 10-00 заспівали, враз, хором, численні цвіркуни, десь з-поза вікна, під балконом... чи ж це не диво? Щоб отак раптово, серед білого дня, співали нічні комахи і, не поодинці, а цілим хором?! Температура в хаті 30* і не опускається до низу вже кілька днів поспіль, а за вікном, на подвір'ї, під спекотними променями сонця, напевно африканська - до 50*?
Бідолашні люди, що змушені трудитись в таку спеку, а як же вояки? Адже вони, вбрані у бронежилети, обтяжені зброєю, набоями і амуніцією, як їм ведеться в таку спекотну днину..?
Господи, мій милий Боже, прошу, молю, благаю Тебе, у Тройці Єдиного Бога, Отця, і Сина, і Святого Духа, будь ласкав до наших вояків, зглянься, прости і помилуй, додай їм сили й витривалості, разом з мужністю і відвагою, щоб вони могли, за Твоєю поміччю, воювати з ворогом і захищати українців в Україні, від рабства і потали нахабної московської імперії, що прагне за будь-яку ціну відновити свою "билую славу", славу ІІІ-го Риму... дикої азійської орди, що мов упир повсякчасно прагне крові, крові, крові... бо Ти Святий єси і чоловіколюбець завжди, нині, повсякчас, і навіки вічні. Амінь.р.Б. Леонід.
==============
Адже Ти, о Милосердний, повчаючи нас, мене, казав: "Полюбивши добро - ненавидьте зло, а навіть сорочку, забруднену гріхом, киньте геть від себе."
Незнаю, як і наскільки мені, з Твоєї ласки і допомоги, вдалося правдиво полюбити Тебе, моє найвище і найцінніше Добро, але, ось, ненавидіти зло, мені вдається чи не найбільше, бо та ненависть, що переповняє моє серце і все моє єство, палає полум'ям так, пекуче - інтенсивно, що годі його погасити чи, бодай трохи, пригасити, зменшити жар від нього, що випалює мов черепок мою душу.
Господи, мій милостивий Боже, невже пекельне полум'я сильніше, ніж те, що палить зараз мою душу?
Нині, вночі, я так і не почув, не дочекався відповіді від Тебе, о ласкавий Отче, чекаю з вірою й довір'ям, зараз, у цю мить і наступну, чекатиму стільки, скільки треба, аж доки не почую чи побачу її в дії, бо від неї залежить не лише дочасне, а й майбутнє моє буття та майбуття багатьох моїх ближніх, які могли б, від мене й через мене, одержати напоумлення, цінну пораду, щоб виправити свої криві стежки і спрямувати свої кроки на правдиву Дорогу спасіння...
Господи, будьласка, не мовчи переді мною, дай відповідь!
Щоб, коли і далі мовчатимеш, не даватимеш мені відповіді, не став я подібним до тих, що сходять до аду, що й нині в гробах перебувають, ходять трупами у помилках своїх, з закаменілим серцем і зачерствілою совістю, що дали себе опанувати батькові брехні, злоби й беззаконня...
Господи, не мовчи!
Чи можу я, нікчемний раб гріха, існувати під сонцем, повсякчас перебуваючи між людьми, що так і не навчилися відрізняти Добро - від зла, Істину - від брехні чи напів-правди, і не забруднитися, не згіршитись ще більше, ніж зараз є? Чи можу я, перебуваючи в багні по самісіньке горло - не заплямитися ним, бути чистим тілом і душею? Ні, не можу, Господи, - ні!
Ні, мій любий Отче, я не можу і ніколи не зможу витривати в доброму до кінця, щоб спасти свою душу, а не погубити її, без Тебе і Твоєї ласки, без охорони й допомоги, - ні!
Тож прошу, молю, благаю Тебе, будьласка, Господи - зглянься, дай відповідь, дай помічну руку, витягни мене з багна намулу, обмий мене і очисти, уподібни мене до Святого Сина Твого, Ісуса Христа, щоб і я міг праворуч Тебе стати, посісти спадкоємство у Царстві вічного блаженства і буття. Амінь.
р.Б. Леонід.
(Молитва, набрана з рукопису, написаного нині 16.04.2014р. Б.)
=====================================
МОЛИТВА - КРИК ДУШІ
Господи, доки?!
Доки, Ти, о милий Боже, будеш нас терпіти, терпеливо зносити всі наші безумства, гріхи, лукавства, лицемірства, беззаконня, літеплість, - доки, Господи, доки?!
Доки і, як довго, ще продовжиш на нас, Своє благовоління?
Доки ще триватиме в часі Твоє вилиття ласки на нас, грішних і негідних, рабів зіпсуття?
Адже Ти, о Джерело безмежної Любові, не за гріхами нашими учинив з нами і для нас, українців в Україні, і поза Нею, існуючих, а й не винищив нас цілком, до повної заглади під сонцем, не стер з пам'яті людства наше ім'я по різних, найвіддаленіших від Матері-України, куточках чужого нам Світу, не асимілював, не розчинив між тими народами, а навпаки зберіг, виплекав і примножив.
Тож, невже і тепер, Ти, о всемилостивий Боже, будеш байдуже спостерігати за тим, як наш Північний, відвічний ворог, нищитиме, до решти, тіло і Душу нашого, все ще знедоленого, українського народу?
Господи, зглянься на нас і над нами, грішними, й негідними Твоєї ласки, заблуканими в темряві невідання дітей Твоїх, і все це лихо, що зараз спіткало нас, за беззаконня наші, нам на добро наведи, на добро для нас наведи...
А ті народи, під спільним, зібраним, штучним ім'ям так званої "Російської Федерації", що прагнуть війни з нами, загарбують вже, те, що їм не належить. Присором їх якнайскоріше, розсій і розжени їх по власних, етнічних домівках. Знищи той, Новітній Вавилон - московську імперію зла, що немов ненаситний упир впивається кров'ю усіх маленьких, слабких, беззахисних народів...
Господи, наш милосердний у любові Боже, Ти все можеш, якщо тільки захочеш, розжени їх силою Своєю і приниж їх, але не вбивай, а тільки присором їх, хай і вони знають, що Ти, над усіма і всім володієш, нехай пізнають, що вони теж люди, а не худоба, що траву їсть і, тільки й родиться на те, щоб її били й убивали...
Збий їм їхню пиху й загорділість, зокрема в тому, що вони, не маючи ні права, ні жодної основи чи підстав - назвали себе "народом-богоносцем", "Третім Римом", щоб упродовж віків і дотепер, під Твоїм, Святим Ім'ям, чинити зло і беззаконня, сіяти розбрат і ворожнечу в кожному, з поневолених ними, народів...
Господи, наш любий Боже, ніхто, крім Тебе, о Премудросте, не знає краще "як" і "з чого" все те, колись, мало початок. Тобто, як з краю "Гога і Магога" виник, штучно утворився, московський "народ-баганосєц", як він вигадав, повірив сам у свою вигадку, утвердив силою брехні і поширив своє штучне ім'я між народами, скільки він пролив і випив крові у процесі свого становлення як імперії, скільки і як багато загубив людських душ і, доль людей під сонцем, винищував без милосердя своїх і чужих, а ще чи не найбільше наших, бо десь, якось розумів, що доки ми, українці, ще існуємо, з Твоєї ласки й оборони, Господи, а також повсякчас перебуваємо під Покровом Пресвятої Богородиці, ми - їхнє ЗАПЕРЕЧЕННЯ, загроза викриття їхньої тайни земного буття, тієї, гіркої для них правди, яку вони всіма своїми силами стараються якнайглибше приховати, щоб десь не вилізла, мов з мішка шило, на яв, і не погубило так старанно виплекане на брехні і брехнею, штучне утворення, під голосною назвою - "Російська Федерація", разом з їх, таким же штучним, як московщина, бездушним "язиком", черговим ЕСПЕРАНТО, що намагається уподібнитися будь-якій етнічній мові, Тобою даній, як дар Душі того чи іншого народу. Бідолашні москалі, а разом з ними й усі "рускоязичниє" безбатченки, бо їм і не втямки, що "язик" вже вмирає, і мусить здохнути, канути в небуття, до батька всіх і різних, штучних сурогатів - сатани.
Господи, Ти все можеш, коли захочеш, тож якою б не була, Твоя Свята воля - нехай вона станеться над нами, бо Ти, Святий єси і чоловіколюбець, що не хочеш смерті грішників, але щоб вони навернулися до Тебе, і мали шанс на життя вічне, отже й ми, українці, Тобі, у Тройці Єдиному Богові, Отцю, і Сину, і Святому Духові, честь і славу возсилаємо нині, і повсякчас, і навіки вічні. Амінь.
р.Б. Леонід.
(Це один з численних "плачів Леоніда", негідного раба Божого, набраного з рукопису, написаного нині 15.04.2014р. Б.)
=====================================
ПИТАННЯ НА ЗЛОБУ ДНЯ: “Чим відрізняється афоризм від роману?”
"Актульно, найперше і найголовніше тим, що афоризм завжди і всіма дочитується до кінця. А роман не завжди і далеко не всіма."
Давно, тривалий час, по-краплині, визбирував корисну для душі та поживну для розуму інформацію, тиняючись по всіх закутинах нетрів мережі, редагував і тематично викладав на веб-сторінки нашого парафіяльного сайту та кількох приватних блогів і...
Що ж "і"? Хто її читає? Хто живиться нею?
Ну, хіба-що поодинокі особи, безумці, спраглі правди і знання, що не лінуються напружувати мізки, дошукуватися до дна джерел тих чи інших, десь побачених, почутих чи прочитаних "правд", які призвичаїли себе до глибшого пізнання і, не вдовольняються однобоким, поверховим поглядом на речі і події швидкоплинного, дочасного буття.
А що ж переважна більшість моєї улюбленої, Христа ради, української нації? Що ж вона, ота сіра маса більшості суспільства? Чим вдовольняється, на що спирається у своїх численних судженнях про оточуючу її, сотворену дійсність, причини і наслідки подій???
Хіба, тільки і переважно, заголовками новин, інтерв'ю, репортажів, статей, наукових чи літературних творів, трактатів, досліджень, тощо? Хіба, як максимум: десь, якось, з-відкись вирваними фразами, цитатами, на кілька рядків анонсами до новин чи статей і... все? Чи не лихо?
Так, справді лихо, бо мій улюблений народ гине в багні, на дні намулу беззаконня, що немов та мочара засмоктує в себе всіх легковажних слабодухів, живить і насичує їх різними напів-правдами, які є брехнею під виглядом правди, сурогатом істини...
Що робити? Де вихід? Як і яким чином, без жодного примусу, схилити мій народ до правильного вибору і виборів, які він робить щодня, щогодини, щохвилини, щомиті.., а користуючись Божим даром свобідної волі, дає згоду совісті на той чи інший, переважно хибний, власний вибір? Потім, трохи згодом, як наслідок - важко терпить і страждає, ба, навіть збагнути не може "звідки?" і "за що?" звалилося на нього те лихо, горе, прикрощі, і різні негаразди... Так, перебуваючи в такому жалюгідному, недоброму стані душі й розуму, він схильний нарікати на всіх і на все, шукати й віднаходити різних псевдо-ворогів, ба, йому й не в тямки, що правдивий, лютий ворог, а не уявний, сидить в середині його самого, в кожному з нас, як клітин одного і єдиного організму українського народу.
Що це, як не епідемія безбожності?!
Наслідки від такої епідемії важко обрахувати, полічити, передбачити, бодай частково відхилити, подолати, перемогти...
Господи, наш милий, Небесний Отче, зглянься на нас немічних, прости і помилуй. Наверни нас, грішних і зіпсутих рабів беззаконня, до Себе, о всемилостивий і вселаскавий Боже, направ ноги наші, що прямують кривими стежками гріха, на правдиву Дорогу спасіння. Опроміни нас світлом Твоєї Істини, щоб не блукали ми в темряві невідання. Вирви нас з тенет лукавого, що оповив, обплутав, поневолив своєю брехнею, панує над членами наших тіл, повсякчас чинить і примножує зло, від наслідків якого ми дуже страждаємо й гинемо, позбавлені Твоєї приязні, любові і благодаті.
Господи, зглянься, прости і помилуй нас, грішних і не гідних бути Твоїми дітьми, прийми нас за наймитів Твоїх, за скотину візьми, але візьми до Себе, просимо, молимо, благаємо Тебе, у Тройці Єдиного Бога, Отця, і Сина, і Святого Духа, нині, і повсякчас, і на віки вічні. Амінь.
р.Б. Леонід.
=====================================
“МОЇ АФОРИЗМИ”
1. Коли я перебуваю у молитовному чуванні, то є більшим від ніщо, але меншим за щось. Коли ж занедбую молитву, то я менше від ніщо.
2. ТРИ ПИТАННЯ:
2.1 Що таке ЛЮБОВ без фанатизму?
Як їй на ім'я?
Чи, раптом, не ЛІТЕПЛІСТЬ?
2.2 Юродивий, юродивий з власного безумного бажання чи з покликання Божого?
Юродивий, юродивий для всіх чи тільки для де-кого?
Юродивий, юродивий завжди, всюди й повсякчас чи тільки в де-яких випадках?
3. Розумні люди і незовсім. Як відрізнити одних від інших?
Дуже просто: ДОКОРИ!
Розумний, вислухавши докір, зробить призадуму, подякує і... стане ще мудрішим.
Дурний же - образиться і знавісніє...
сл.Б. Леонід.
Можливо, "далі буде", можливо, буде ще...
=====================================
“ДУРЕНЬ ДУМКОЮ БАГАТІЄ”
"Українці за декілька днів перерахували армії 24 мільйони грн"
Незнаю, звідки в мого, все ще знедоленого, українського народу, така тверда певність, що отой "совок" (армія України), одягнений в однострої з нашивками українських відзнак, раптом, його боронитиме і захистить від ворогів?!
Адже він, "совок", не спроможний сам себе захистити та власні сім'ї, а не те, щоб решта народу боронити від загарбників, бо, бач, він не може стрілити між очі противнику, адже той, такий же "совок", як і він, а ще й "славянін", "наш", "русскій", "братішка"...
Отже, історія повторюється... і знову будуть Крути... а потім рабство... а вслід за ним - сльози Єремії...
Що ж, якщо "дурень думкою багатіє", то хай і далі збирають гроші для "совків" в одностроях, з українськими відзнаками, з душами "гречкосіїв-свинопасів", з охлялими, напів-холодними серцями, з зіпсутими умами, що не призвичаєні до несення відповідальності, для яких ЧЕСТЬ і ГІДНІСТЬ, а разом з ними і ПРИСЯГА - порожній звук, щось зайве й непотрібне, чого на хліб не намажеш, до кишені не покладеш...
І нарешті, щоб моя критика набрала конструктиву, РЕКОМЕНДУЮ ВКЛАДАТИ ГРОШІ - в наших "крутянців" (ПРАВИЙ СЕКТОР), які дійсно оборонять, якщо не цілий народ від фізичного знищення чи рабства, то принамні, його ЧЕСТЬ і ГІДНІСТЬ захистять.
р.Б. Леонід.
=====================================
“ЄВРОПО - СХАМЕНИСЯ!”
Європа. ЄвроСоюз. Черговий раз, вже вкотре за останнє тисячоліття, Європа, ота - "зрадлива і продажна проститутка", спостерігає за спливаючою кров'ю Україною, за Її, найкращими синами й доньками, що гинуть за честь і гідність, за свій, все ще знедолений, гноблений і бездержавний, український народ...
Спостерігає і говорить, говорить, говорить...
Ба, більше, Вона готова сісти за стіл переговорів з дияволом і сатаною, лише б якось зберегти, не втратити свої матеріальні статки... Вона з тим "батьком брехні" хоче домовлятися про участь і долю української нації...
Європо - СХАМЕНИСЯ! Християни - з дияволом не домовляються, йому противляться, його проганяють!
р.Б. Леонід.
=====================================
“З нами Бог! - А ми, з Богом?”
Оскільки, нинішній "майдан", це - протест натовпу людей «проти» Москви і її - "мутного союзу" і, водночас, «за» - "Євро-інтеграцію", то це, саме час, щоб втілити у "Правому секторі майдану" давно знану і завжди актуальну ідею - "Геть від Москви!", що передбачає наслідком, звичайно ж, революційні зміни в українській нації, а не «косметичний ремонт» радянської України та "совкового" суспільства, що її населяє. Тобто, нічого нового, а тільки все те, з чим йшлося, в далекому вже, 1991 році і тепер повинно, нарешті, втілитися в життя українців.
Адже "Геть від Москви!", це, найперше, - "Геть!" у духовно-культурному аспекті, а не лише в економічному чи, навіть, політичному, з усіма випливаючими з цього аспекту наслідками для всіх, як для українців, так і "тоже-украінцев", "юристів" і нац-меншин. А разом зі зміною «вектору» спрямування України, зміною долі всього українського народу, у найближчій і дальшій перспективі його буття.
РЕВОЛЮЦІЯ, - не треба боятися цього слова, адже у розрізі українського сьогодення, це явище і поняття, давно вже, стало еволюційним та по-етапним рухом в майбуття. За доказами не треба аж так далеко ходити, візьмімо до прикладу "помаранчеву революцію", то ж чи була вона РЕВОЛЮЦІЄЮ? Ні, не була. Зате була ще одним етапом, у переліку інших, малесеньких крочків по дорозі, суспільного розвитку національної свідомості та самосвідомості багатьох людей.
РЕВОЛЮЦІЯ - передбачає докорінні зміни в українському суспільстві загалом, і кожній людині зокрема. Бо які ми - таке й наше суспільство. А якщо ми, все ще, раби гріха і беззаконня, а не вільні діти Небесного Отця, то нам, усім і кожному, вкрай потрібно якнайшвидше, за Його ласкою і поміччю, змінити це жалюгідне становище, повстати з гріха, позбутись беззаконня, розкаятися, навернутися, примиритися з Ним, а так, через сопричастя в Ньому, й між собою, щоб, врешті, між нами запанував Дух єдності і любові, миру і злагоди, порозуміння, сили і наснаги до осягнення єдиної мети - УССД, "...свобідного народу у народів вільнім колі...".
Якщо ж, ні, а далі бунт зі свавіллям, то все це, разом з "майданом", завершиться, як завжди - крахом надій та іллюзій, ще міцнішою удавкою на тілі українського народу і черговим ярмом від "північних братішек".
А що ми маємо сьогодні, он там, у вирі подій на "майдані"? Чи є, бодай у "правому секторі" - дух злагоди, миру, братерства, любові???! Ото ж-бо, що ні! Та дехто зі священиків нашої Церкви, піддавшись загальній ейфорії марення про перспективу "євро-інтеграції", вигукує, приємне на слух і потішне для серця, гасло: "З нами Бог!". Так, це правда, що Бог є з нами, а чи ми - є з Богом?! Хай кожен (кожна) запитає самого (саму) себе і, чи знайде у глибині власного сумління ствердну відповідь?! Ото ж-бо, ото ж...
Багато з нас, немічних рабів гріха, є лише за буквою християнами, а не за духом. А є й такі, практикуючі християни, які лишають Бога, за порогом храму, а з собою, у своє повсякденне життя і в усі сфери своєї діяльності, Його не беруть, нехтують Ним, часто соромляться власної віри в Нього і цілковитого довір'я Йому... Що? Хіба ні?!
І цю, крайню несправедливість щодо Бога і Його Закону любові, кожному з нас зокрема і, всім разом, потрібно негайно виправити, шляхом пізнання Істини, покаяння і навернення, примирення і сопричастя, а так - наслідування Господа нашого, Ісуса Христа, у покірному виконанні святої волі Небесного Отця, і аж тоді буде між нами правдива, а не ілюзорна єдність, якою ми здолаємо всіх наших ворогів, як внутрішніх, так і зовнішніх, бо "в єдності - сила народу, тож, Боже, нам - єдність подай!"
Коментар, негідного р. Леоніда, на статтю всечесного слуги Божого, отця Ореста-Дмитра Вільчинського "З нами Бог!"
=====================================
"СТАРА ПІСНЯ НА НОВИЙ ЛАД"
Нещодавно відбулася подія міжнародного масштабу, яка матиме не тільки добрі, але й лихі наслідки для обох народів (українського і польського), а й для кожного з нас зокрема. Чому?
Та тому, що єпископи обох Церков, нашої УГКЦ і польської РКЦ - осудили ЛЮБОВ, як зло. Неймовірно?
Так, дійсно, але факт, залишається фактом.
Наші і їхні єпископи, зібравшися разом, порадились, вирішили і постановили, підписавши спільний документ про осудження чотирьох ідеологій - націоналізму, шовінізму, нацизму, комунізму.
Як бачимо з переліку "ізмів", владики осудили найперше любов, бо націоналізм, зокрема український, це - ідеологія любові до своєї, все ще знедоленої, української нації, основана на вченні Ісуса Христа ("Не має більшої любові понад ту, як хто життя своє за друзів віддає") і закріплена наукою Вчителів Церкви.
Що? Невже владики цього не знали? Мабуть знали і... все ж, осудили, як зло. Ото, лихо!
Це дійсно лихо, бо як говориться в наступних рядках того "документу", владики не осуджують в націоналізмі - патріотизм, як любов до своєї землі і Батьківщини, але разом з тим осуджують любов до людей, тобто до української нації, що, на їхню думку, є обмеженням, егоїзмом і злом. Що це? Елементарне невігластво? Чи крайня злоба проти людей свого народу (народів)?
З їх слів випливає вельми не втішний висновок для кожного з нас, бо "любити землю, на якій мама стоїть, це - добро, а любити маму на тій землі, це - зло!?" Нісенітниця якась, чи не так? О, так! Саме так і є. Але хто вони, оті всі владики, є насправді? Чи ким? Чи, часом, не "вовками у овечих шкірах"?
"СТАРА ПІСНЯ НА НОВИЙ ЛАД"
Про пісню:
Автори творчого задуму пісні:
Блаженніший Святослав Шевчук
Владика-емерит Любомир Гузар
Укладення пісні: моє
Виконання пісні: народне
Чуєш – кобзи грають, патріотів скликають,
За столи збирають, "Буде віче!" – звіщають. Гей!Приспів:
Патріоти – раз, два! Молоді орлята, |
Хлопці, хлопці, демократи! |(2)Приспів:
Патріоти – раз, два! Молоді орлята, |
Хлопці, хлопці, демократи! |(2)
....
-------------------------------------------------------------------
Для особливо впертих, у своїх, злочинних вже, націоналістичних переконаннях, і бунтівливих, проти волі владик, пропоную співати оригінальний текст пісні:
Марш юнацтва ОУН
Чуєш – сурми грають, юнаків скликають,
У ряди збирають, "Буде бій!" – звіщають. Гей!
Приспів:
Hаціоналісти – раз, два! Молоді орлята, |
Хлопці, хлопці, соколята! |(2)
Україна-мати кличе нас повстати,
Одностайно стати, в бою погуляти. Гей!
Приспів.
Hе сумуй родино, не тужи дівчино!
Кличе Україна – наша Батьківщина. Гей!
Приспів.
Ми не сплямим роду нашого народу –
І в вогонь, і в воду підем за свободу. Гей!
Приспів.
Hе будемо спати, плакати-ридати,
День пімсти, розплати будем готувати. Гей!
Приспів.
За нашу Державу, за честь і за славу,
Знищимо криваву Москву і Варшаву. Гей!
Приспів.
=====================================
ВІДПОВІДЬ ХРИСТИЯН ЛЮДИНІ НАШОГО ЧАСУ
Можна вважати скандалом, що саме ота цивілізація, яка постала й виринула в лоні християнства й завдяки християнській релігії, перетворилася у джерело безвірства, стаючи носієм атеїзму у суспільствах нинішнього світу. Кроки й стадії такого дивного спотворення, а краще кажучи зрадливого відступництва, розглядались у попередніх міркуваннях. А саме прийшлось до висновку, що причин на це є безліч - деякі менш важливі, інші більш значні і помітні.
Остаточно так склалось, що прийшло до тієї кризи, яку наше сьогодення дізнає. Безперечно суттєвим його приводом є людська злоба, гріховність, кволість, збайдужіння, брак відваги й готовності до пожертви, відсутність покори для прийняття Божого запрошення до більшого від того, що ми маємо тут і тепер. Тобто всього, чого від нас вимагає безконечна любов, якою ми є покликані до непроминаючої щасливості в житті любові з Триєдиним Богом. Нинішня криза релігії, а зокрема християнства, є саме кризою віри. Віри в Бога, ще більше в обітниці Бога. Але й багато християн вже не знає, що власне є доброю Новиною, не визнає в Ісусі Христі Бога, що прийшов на землю до нас, щоб нам вказати шлях, щоб нас довести до неба. Християнська релігія обмежується до моральності, а віра до світогляду. Така криза стає кризою орієнтації. Не завжди чується істину й задовільняючу відповідь на питання людини нашого часу. Те, до чого Церква закликає і зобов'язує, видається неможливим, недостовірним. А те, що не менш дивує, є факт, що багато людей живуть щасливо, упевнено й задоволено без релігії.. Принаймні так кажуть і так поводяться. Оце питання, проте, є так докорінне, що й відповідь на те, не так складна, як швидше зовсім на іншій площині й тому на це питання слід глядіти й з іншої точки зору, що є для того зрозуміла, хто знайшовся вже в орбіті віри в Бога християн.
Оця криза віри, яку витворила наша християнська цивілізація, коріниться у особливих інтелектуальних особливостях. Вони у великій мірі являються відмовою, що прикриває інші приводи, менш раціональні. Отже невіра намагається бути розсудливою та обгрунтованою, а її вплив на духовну настанову сучасного світу є очевидний. А це й тому, що все людство швидким темпом підпадає оцій пануючій і домінуючій цивілізації. Бо як раніше з прийняттям християнства народ прийнято в сім'ю тодішньої християнської цивілізації, то так сьогодні, користуючись благами оцієї колись християнської цивілізації, приймають і її безбожність, нехтування ідеалами, що нас відводять до того, що не співпадає з модою, духом часу. Тому не є тяжко відгадати, як буде виглядати обличчя людства, що гряде. Сьогодні бо оцей світ став світом, що охоплює з усіх сторін людину, закриваючи їй доступ до того світу.
Прірва в такій пеедачі віри в Христа через все більш зростаюче послаблення, а й зникнення віри ставить тих, що, незважаючи на все, прагнуть жити своєю вірою, і інших пеед великими труднощами та непереборними перепонами. Те бо, що християни кажуть людям, не йде у співзвуччя з тим, що несе мода часу, настрій, яким керується сучасна людина. Цю правду Христос, як це читаємо в Євангеліях, сказав ясно та просто кажучи, що світ їх, його учнів і послідовників, зненавидить: "Слово твоє я передав їм, тож зненавидів їх світ, але не від світу бо вони, так само, як і я не від світу" (Ів.17,14). Світ тут - це ті, котрі не повірили в Христа, відкинули запрошення Боже. Слово, яке Христос передав, є запрошення до справжньої любові, яка є відповіддю на любов Бога до людини. А ця Божа любов йде до останніх наслідків, даючи своє життя ради щасливості людини та запрошуючи її до вічного щасливого життя з Богом. Людина, світ, зокрема сучасний світ, не хоче чути про небо, про вічне щастя з Богом. Тому вона не потребує Божої любові, відкидає надію на неминуще майбуття. Бог її не цікавить, зайвий для неї. Віра в Нього для неї не має ніякого значення. Чи Бог є, чи його нема, для неї вже байдуже. Можна добре, ба й краще жити без нього, так думає світ і згідно з таким принципом живе й поводиться. Ті, що прийняли Христа і Його слово, не є вже від світу, бо вони з тим, хто не є з цього світу, але з потойбіччя, з потойбічним Богом. Вони, поєднуючись з Христом, ввійшли в світ Бога, що є початком нового творіння, яке є приречене до вічності до життя з Богом. Хоча вони не є від цього світу, то вони є покликані бути підданцями того світу в цьому світі. Вони є інші, бо живуть інакше як інші в цьому світі, щоб оці інші стали іншими, щоб жили інакше, а саме так, як оті інші. Цей світ є полем, нивою, на якій буде слово Боже засіяне. Тому й Христос молиться до Небесного Отця свого: "Не молю, щоб ти взяв їх від світу, лише щоб зберіг їх від лихого... Як послав єси мене в світ, так послав і я їх у світ" (Ів.17,15-18).
Дарма, що завдання, яке Христос у своєму завіті поручив апостолам і учням, знаходиться праве в безвихідному положенні, християнин, однак, знає що його сила - це Божа сила. Треба лиш довіряти Богові й його вірності, його милосердю і його любові. Він і читає в книгах Старого завіту: "Лише Господа Бога вашого, почитайте, і він визволить вас із руки всіх ворогів ваших" (2 Царі 17-39) "І зрозуміє всяке тіло, що я - Господь, твій спаситель, твій викупитель. Потужний у Якова" (Іс. 49,26). "Будьте мужні, не бійтеся! Ось Бог ваш. Помста надходить, відплата Божа: він прийде й спасе нас" (Іс.35,4). "Не бійтеся! Стійте на місці, то побачите, що зробить Господь щоб вас сьогодні спасти... Господь бо воюватиме за вас, ви ж будьте спокійні" (Вих.14,13-14). "Не бійтеся, не полохайтеся. Хіба я вам не вістив, не передрікав це? Ви - мої свідки. Чи є ще Бог, крім мене? Ні! Немає іншої скали, я іншої не знаю" (Іс.44,8). Але християнин, перш за все, пам'ятає слова Христові: "Не бійся маленьке стадо, бо вашому Отцеві вподобалось дати вам Царство" (Лк.1,32).
Христова спільнота є не тільки проголошувачем Христового Об'явлення і його зберіганням, але вона має стати сіллю землі та світлом світу. А це значить, що християни мають нагадувати світові Бога, кажучи, що Він є нашим Господом, від якого ми всі та все є залежне. Що ми всі повинні жити та поводитись так, як це відповідає Божій волі, Божому закону, що записаний в наших серцях. Має сказати, що ми на шляху до небесної Батьківщини, тому нам ніколи не слід втрачати з нашого зору мету, до якої ми призначені велінням несказанної Божественної любові.
Дарма, що існування оцієї спільноти звернене назовні, щоб бути світильником для світу, вона має свою внутрішню ціль: якнайтіснішу злуку з Христом Богом, здійснюючи бажання Бога Чоловіколюбця, який прагне за людиною. Він жадає любові людини, яку створив для себе.
Це найвища дійсність цього творіння; це найосновніша ціль усього буття, найглибший сенс існування людини. Всі апостоли були саме такими любителями. Всі мученики всіх часів, всі святі все, що мали, дали на службу Творцеві. Як наш святий Йосафат, як наш великий Шептицький та незлічимі міріади відомих й незнаних нікому, як лиш Богу, праведників і героїв самовідданої любові.
Тільки коли послідовники Христові об'єднані любов'ю до Ісуса Христа, пройняті величчю безкінечного Бога-Творця, захоплені щедрою любов'ю Бога й опромінені безмежним довір'ям у Божу милість, об'єднуються в одну спільноту, що грунтується на Петровій скелі, можуть стати живим Євангелієм, що випромінює надію світові, мандруючи до небесного Єрусалиму. Вони стануть і отим чудом, яке є відповіддю на перше первозданне чудо. А цим є наявність певності, що все, що Бог створив своєю всемогутньою премудрістю, є водночас любов'ю і милосердям. Це значить, що Бог сотворив все, а перш за все нас, людей, з любові, аби ми, люди, поєднались з Ним любов'ю до Нього. Справжня бо любов є основою і джерелом повноти життя та джерелом щасливо неминущої радості.
Тому християни повинні з відкритим серцем розповідати людям про Христа. В Ньому бо, в його особі криється відповідь на всі загадки й нерозв'язані проблеми буття, про сенс людського існування, про захищеність, якої шукає кожне людське життя, повне довір'я до Христа, яке знаходить свою підставу в любові до Христа Бога, повинно стати рушійною силою всього християнського існування. Християнська духовність не заміряє цілковито злитись з Божеством. Вона зате, бачить весь зміст і ціль в поєднанні з Христом Богом, люблячи його всім своїм життям і ближнього як самого себе. Тобто, все бути з Христом здійснюючи все своє існування через Христа, в Христі і з Христом. Тоді закони моральності стануть мораллю, яка визволяє людину. На місце певностей і поглядів наступить правда. Замість стану сильних переживань - смисл, замість приємності й поваги - ласка і ощасливлююча радість, що є передсмаком майбутньої щасливості. Терпіння, тривога перед смертю та всі протиріччя в світлі довіри в Бога виявляться волею Божою, якого любов до нас веде до мети такими шляхами, які є найпевніші й наймудріші.
На місце релігій чи псевдорелігійних рухів, в яких людина нашого часу готує собі коктейль, що є сумішшю всіляких елементів, що їй до вподоби, християнин ставить перед нею логічну цілісність правди, що є відлунням небесної логіки, Божественної правди.
Оце слово Боже, яке Господь припоручив християнам передати світові, не має опортуністично пристосовуватись до спрямування світу, але навпаки - стати викликом для світу, що йде своїми дорогами, які не відповідають Божій любові та Божому милосердю, що кличе людей до вищого буття. Церква Христова має бути жалом, яке має пригадувати світові, що люблячий Бог є набагато більший та цілком інший, як ми собі його уявляємо. Тому й культура людини не є завжди такою, яка відповідала б ідеалам Христової Благовісті та покликанню людини до неба.
Затрачуючи пов'язання з Христом, що є дорогою, правдою і життям, яке зберігається у спільноті апостолів з тим Христом, що своїм Святим Духом залишився присутній у своїй спільноті, що об'єднана з Петром і іншими апостолами, життя християнське послаблюється і завмирає, бо джерело правди для них засихає.
В дійсності християни, що роз'єднались, дають нам разючий образ падіння та нівечення віри в Христа - Бога. Вони й самі очунюються та бачать, куди вони зайшли. Що їхні християнські спільноти знищені, що церкви порожні, що богослужіння звелися до тривіальної банальності, що віра в Христа їм нічого не каже, що власне кажучи, вони залишилися без релігії. Або релігія стає культурною прикрасою, традицією, спомином, без внутрішнього змісту й без властивої цілеспрямованості.
У деяких християнських віросповіданнях залишились лиш при понятті, що Бог цілком інший, який у мені, у найбільш задушевній глибині людини. Коли людина доходить в надра свого життя, то вона наштовхується на нього, того зовсім іншого. Релігійна певність поєднується з бездонною самовпевненістю. Дарма, що тут криється дещо правди, то водночас і багато небезпеки. Вона, з однієї сторони, каже нам, що Бога нам можна віднайти все й всюди. Це й збігається з різними сучасними релігійними, але й нерелігійними ідеями, теоріями й тлумаченнями.
Проте таке текуче, плинне й еластичне поняття Бога. Приймаючи секулярні й зовсім далекі від віри в Бога поняття, веде й до смерті Бога в людині. Віра стає порожньою, нудною і безмовною. Про Бога не говориться, віра нікого не цікавить. Там, де немає розвитку відношення до Бога, бо справа тільки в одному пункті, там немає мови про постання справді релігійного буття.
Щоб християнське життя поставало, розвивалось і процвітало, неодмінно потрібне духовне виховання, формування і знання віри.
Христова Церква знає, що вона закликає людину до несамозрозумілого, а до того, що перевищує її нормальність, до несамовито лицарського, до ризиковано сміливого, до безгранично відчайдушного. Вона й знає, що варт прийняти виклик і стати на прю проти кволості, легкодухості й лукавості під стягом блакитним в самовідданій борні за любов і правду, щоб здобути непереможну славу, що неминуща, бо божественна.
У зверненні до людини нашого часу християнин, Христова Церква не має мати на увазі другорядні елементи того чи іншого роду. Але йти до основного ставлячи питання: Чому ми живемо? Чому не закінчити зараз з нашим життям? Чому любимо наше життя та так ним дорожимо, хоча воно таке прикре й нестерпне? Як можемо ми відрізнити добро й зло?
Християни, що несуть відповідальність, її відчувають як неодмінне завдання, яке спонтанно випливає з їхнього найглибшого переконання, повинні пам'ятати, що віра має до діла як зі знанням, так і з досвідом.
Даючи відповідь на оці запитання, слід не зводити віри до суто суб'єктивного досвіду Бога, але як дійсність, як питання, на яке людина не може не дати відповіді так чи сяк. Релігія, віра в Бога - це не тільки питання людини, а таки сама людина, її свідомість заставляє глядіти за причиною: чому, де, пощо.
Не буде зайвим вказати на геройські постаті християнських святих, не тільки минулого, а саме нинішніх. Людей, як отець Піо, як мати Тереза, ба навіть таких, про яких, навіть ніхто б не думав, як наприклад отець Андрій, Степан, Василь Бандера та безліч інших наших героїв та мучеників. А теж і образ з травня 2000 року в соборі св.Петра в Римі, де в молитві великі учені нашого часу визнають свою віру й щире прив'язання до Христової Церкви. Як оті люди глибокої науки бачать Бога як щось більше за інформацію чи формулу, яка вияснює постання та існування, але як особу, що любить і веде своїми безнастанними рішеннями все, що існує, а зокрема людину. Християнській вірі треба віддати оту глибину й чистоту понять, з якої вона вийшла. Якщо, з однієї сторони, є насущним християнський словник осучаснити, щоб він був доступний і зрозумілий людині, то водночас слід привернути їхньому первісному й правдивому виді оті поняття, які є суто християнськими. Вони бо висловлюють оту дійсність, якої ніяк не секуляризувати й не пристосувати до світу, що не знає і не хоче знати про те, що не підходить до його мислення і категорій його устремління.
=====================================
ЗАВДАННЯ ХРИСТИЯНСЬКИХ СПІЛЬНОТ
Сьогодні питання, якою мала би бути оця спільнота, котра посередничала би поміж Богом, що запрошує людину до себе, й людиною, яка шукає сенсу свого буття, набрала особливої ваги. Незважаючи на розмаїті шукання та устремління людини за справжнім життям, за Богом, залишились незмінними, бо людина є завжди творінням, що здана на милість Бога Творця, то оточення і обставини змінились набагато, її туга за вічним життям є прикрита іншими питаннями, спотворена й приспана. Її віра в Бога пригасає під насиллям буревію, який її завертає до закриття в земських захистках. Відсутність задушевної близькості, що чинила б оцю землю менш заплаканою та більш люб'язною, менш зажуреною та більш усміхненою.
Створити отакі щирі сердечні та родинні місця, які своєю щедрістю і доброзичливістю приймали б до себе всіх тих, що на дорозі, що самотні, покинуті, розчаровані, шукають пристановища, є насущним завданням християнських спільнот.
Якщо людина нашого часу, що посеред кипучого мурашника людей, що гасають гарячково в усіх напрямках, знаходиться всеодно в анонімному, пустому й бездушному світі, почуваючись самотньою й безрадісною, віднайде неочікувано оазу, де по-братньому вітають й дружно приймають, ділячись з нею гостинною добротою, то вона збагне і відчує, що вона зустріла оте, чого їй і треба, за чим вона мріяла. Її опромінить надія, якої вона не могла догледіти в суспільстві, в якому забули про Бога, яке нехтує Богом і тільки тут, в цій атмосфері родинної близькості, пізнала оту любов, яка каже щось більше, невимовно більше за те, що світ дає.
Вона бо, ота любов, є так промовиста й так промениста, що вказує на якесь глибше й більш криштальне джерело. Саме на оте джерело, яке може людині запевнити надію на щастя, про яке слід не лише марити, а й бути впевненим, що воно таки є. Якщо бо раю на цьому світі нам не знайти, то є таки проміння, знаки, які наводять нас на слід, що є сонце.
Доки будуть християни, що зуміють віддзеркалити своїм життям слово Євангелії, стаючи п'ятим, живим Євангелієм, то у світ завжди вливатимуться струмені потойбічного світла, які довірою у Христа, любов'ю, яку він об'явив і сам виявив, та надією, яку він влив людському роду, подадуть людині сенс життя, вкажуть дорогу й подарують захищенність, що в милосердю Господа. Тим-то й релігія, віра в Бога має своє майбуття, яке гарантує світу, всупереч усім суперечностям, якими позначає існування людини на землі. Бо авангард хрестоносних лицарів, несучи світильник Божого милосердя, вестиме паломництво людства до Землі йому обіцяної.
Групи молитви, гуртки читання Святого Письма та інші об'єднання, рухи, спільноти, організації, групи, тощо, виявляються отими неодмінно важливими чинниками, які сприяють оновленню духовного життя, які допомагають осучасненню Христової Благовісті, вносячи чинний вклад до оживлення того, чого людина найбільше потребує. У них майбуття християнства, а тим-то й краща доля світу.
Вони тим більш потрібними стають, коли бачимо, як дотеперішні структури християнської спільноти перестають бути дієвими й успішними передавачами Христової Благовісті, місцями здійснювання християнського життя. В багатьох суспільствах християнських народів, але й під багатьма оглядами і в нашому народі джерела християнського буття, якими були сім'ї, через довгі роки безбожницького свавілля висохли. Здоровий живий і сильний нерв, яким становилась притаманно християнська культура нашого народу, а перш за все нашого села, зазнала тяжкої поразки зі сторони безбожницької теранії та привнесеного їй чужого елементу, що спотворив чистість своєї істинно української духовності. Затрата своєрідних прикмет християнської моральності являє собою найсумнішу частину нинішньої трагедії України.
Християни тепер повинні пригадати людям нашого часу непохитну віру, про яку з глибоким розумінням віри висловився великий Мікеланджело: "Бог не сотворив же людину, аби її згодом саму залишити. Бог не залишить ніколи своєї Церкви, не залишить нікого, що він створив з любові й призначив до вічного життя".
Щоб стати дійсними апостолами Божої любові до нас, а тим-то й справжньої радості, християнин не може за ніяку ціну обмежуватися зовнішніми видами християнського життя. Християнин мусить жити Христом, змагаючись усе більше поглибити своє пов'язання з Богом, тільки тоді його зовнішність буде говорити про Христа-Бога. Зовнішня, навіть доконче необхідна акція і добра рада будуть тільки тоді корисними, благодатними, благотворними, коли корінитимуться у глибині людини, в її задушевних пов'язаннях з Богом.
Теж і інтелектуального поглиблення віри не вистачає, коли віра не стає живою подією, яка є єднанням з Богом любов'ю, довір'ям, послухом і покорою. Богослов'я не має притемнювати простоти віри, яка нас ставить перед Богом, а саме перед Богом, який став нам близьким, ставши людиною.
Дехто й каже, що справжнє втілення християнства стоїть на його початках. В основному воно завжди буде на початках, бо з кожним людським життям починається християнство, як ми вже вище згадали. Початки, які тепер мусять прийти, будуть відповідати більше потребам і знакам нашого часу. Новина буде полягати в наголошуванні питання про сенс людського життя й взагалі всього буття. Це веде людину неодмінно до християнської надії, тому життя християн в живій вірі, що унаочнює християнську надію, яка надає християнську любов, виявляється суттєвим стрижнем християнства, що гряде.
Надія є тим, що є надією на майбуття християнства в світі, що гряде. Вона ж бо є тим, чого потребувала людина вчора, сьогодні, завтра й завжди. Тому завжди будуть люди, які не переставатимуть шукати за тими, котрі будуть в стані їм говорити про надію, що дає повноту життя. Вони радітимуть, коли віднайтуть спільноту тих, що оживить їх до справжнього життя. Дарма, що такі спільноти не виділятимуться грандіозними структурами та величиною організаційних мереж, не блищатимуть високими позиціями своїх членів, не пишатимуться своїми досягненнями на ниві культури й науки. Але від цих людей випромінюватиме надзвичайна снага, притягуючи чаром їхньої доброти, братерського та родинного тепла. Але перш за все, відкриватиме тим, що їх зустрінуть, нові горизонти, за якими палає сяйво істинної надії й любові, яка відроджує спраглу зморену людину новими досі не знаними снагами життєздатності і радості.
Багато в чому буде християнська спільнота подібна до тієї з перших часів християнства, дарма, що деякі основні умови й обставини того суспільства будуть набагато відмінні від релігії в наш час. У той час якими не були б вірування людини, то все ж таки людина була в цілому релігійною. Безвірки були винятками. Сьогодні, зате, релігійність і віра в потойбіччя зникає з життя людини. Проблема таким чином ставиться у питанні про відродження релігійної вимоги, а згодом у відкритті християнської віри.
Обнова Христової Церкви може, отож, прийти з сили тих, хто має глибокі коріння, хто живе з чистої повноти своєї віри. Воно не прийде від тих, котрі лиш виготовляють рецепти. Обнова не прийде від тих, що не чинять опору, а пристосовуються до духу даного часу. Майбуття не прийде від тих, які тільки все критикують, засуджують, зневажають, а себе ставлять у бездоганний масштаб. Не прийде від тих, хто вибирає вигідну дорогу, не від тих, що ухиляються від зусилля, жертви й терпіння, визначаючи те все, що людину закликає до самоперевершення старомодним перестарілим, минулим.
Як завжди, так і тепер справжніми речниками Христової благовісті будуть святі люди, які збагнули, в чому суть християнської віри, люди, віддаються цілковито Богові, посвячуючись служінню ближнім, незважаючи на всі труднощі, перепони й упокорення. Люди, які жертвуючи все Господеві, жили в безперебійній щоденній самовідданості й були завжди готові до повного мучеництва ради любові до Христа. Майбуття християнства залежатиме від святих, які людям знані, але не менше й від тих, котрі тільки єдиному Богові знані.
Людство потребує святих, аби не загинути. Вони бо є авангардом людства, дійсним світлом світу й справжньою сіллю землі. Від святих залежить і доля народів. А поміж народами, що найбільш потребують святих героїв богатирської доброти й лицарської самопосвяти, чи не на першому місці Україна. Надаремно будемо ждати на відродження української душі, яку знищила безбожницька ідеологія, що зайшла на Україну з півночі, якщо не постануть богатирі лицарі духу, що осмілюються стати на прю з байдужістю і зледащінням, борючись за правду християнського життя й звільнення людини від самолюбства й брехні. Перевершення злих нахилів і лукавих потягів, що держать людину в темряві духовної відсталості й зубожінні людської гідності, є безнастанним закликом, який Христос ставить людині, щоб вона могла піднятись до висот, де вона позбуваючись своєї глупоти, зуміє прийняти запрошення Божественної любові. Сьогодні люди не є спроможні сприйняти Бога і Його присутність, бо в наш час стало легко відхилятись від глибини нашого існування, утікаючи від нас самих у наркоз нашої вигідності. Надра людського життя залишаються закритими.
Створити отакі щирі сердечні та родинні місця, які своєю щедрістю і доброзичливістю приймали б до себе всіх тих, що на дорозі, що самотні, покинуті, розчаровані, шукають пристановища, є насущним завданням християнських спільнот.
Якщо людина нашого часу, що посеред кипучого мурашника людей, що гасають гарячково в усіх напрямках, знаходиться всеодно в анонімному, пустому й бездушному світі, почуваючись самотньою й безрадісною, віднайде неочікувано оазу, де по-братньому вітають й дружно приймають, ділячись з нею гостинною добротою, то вона збагне і відчує, що вона зустріла оте, чого їй і треба, за чим вона мріяла. Її опромінить надія, якої вона не могла догледіти в суспільстві, в якому забули про Бога, яке нехтує Богом і тільки тут, в цій атмосфері родинної близькості, пізнала оту любов, яка каже щось більше, невимовно більше за те, що світ дає.
Вона бо, ота любов, є так промовиста й так промениста, що вказує на якесь глибше й більш криштальне джерело. Саме на оте джерело, яке може людині запевнити надію на щастя, про яке слід не лише марити, а й бути впевненим, що воно таки є. Якщо бо раю на цьому світі нам не знайти, то є таки проміння, знаки, які наводять нас на слід, що є сонце.
Доки будуть християни, що зуміють віддзеркалити своїм життям слово Євангелії, стаючи п'ятим, живим Євангелієм, то у світ завжди вливатимуться струмені потойбічного світла, які довірою у Христа, любов'ю, яку він об'явив і сам виявив, та надією, яку він влив людському роду, подадуть людині сенс життя, вкажуть дорогу й подарують захищенність, що в милосердю Господа. Тим-то й релігія, віра в Бога має своє майбуття, яке гарантує світу, всупереч усім суперечностям, якими позначає існування людини на землі. Бо авангард хрестоносних лицарів, несучи світильник Божого милосердя, вестиме паломництво людства до Землі йому обіцяної.
Групи молитви, гуртки читання Святого Письма та інші об'єднання, рухи, спільноти, організації, групи, тощо, виявляються отими неодмінно важливими чинниками, які сприяють оновленню духовного життя, які допомагають осучасненню Христової Благовісті, вносячи чинний вклад до оживлення того, чого людина найбільше потребує. У них майбуття християнства, а тим-то й краща доля світу.
Вони тим більш потрібними стають, коли бачимо, як дотеперішні структури християнської спільноти перестають бути дієвими й успішними передавачами Христової Благовісті, місцями здійснювання християнського життя. В багатьох суспільствах християнських народів, але й під багатьма оглядами і в нашому народі джерела християнського буття, якими були сім'ї, через довгі роки безбожницького свавілля висохли. Здоровий живий і сильний нерв, яким становилась притаманно християнська культура нашого народу, а перш за все нашого села, зазнала тяжкої поразки зі сторони безбожницької теранії та привнесеного їй чужого елементу, що спотворив чистість своєї істинно української духовності. Затрата своєрідних прикмет християнської моральності являє собою найсумнішу частину нинішньої трагедії України.
Християни тепер повинні пригадати людям нашого часу непохитну віру, про яку з глибоким розумінням віри висловився великий Мікеланджело: "Бог не сотворив же людину, аби її згодом саму залишити. Бог не залишить ніколи своєї Церкви, не залишить нікого, що він створив з любові й призначив до вічного життя".
Щоб стати дійсними апостолами Божої любові до нас, а тим-то й справжньої радості, християнин не може за ніяку ціну обмежуватися зовнішніми видами християнського життя. Християнин мусить жити Христом, змагаючись усе більше поглибити своє пов'язання з Богом, тільки тоді його зовнішність буде говорити про Христа-Бога. Зовнішня, навіть доконче необхідна акція і добра рада будуть тільки тоді корисними, благодатними, благотворними, коли корінитимуться у глибині людини, в її задушевних пов'язаннях з Богом.
Теж і інтелектуального поглиблення віри не вистачає, коли віра не стає живою подією, яка є єднанням з Богом любов'ю, довір'ям, послухом і покорою. Богослов'я не має притемнювати простоти віри, яка нас ставить перед Богом, а саме перед Богом, який став нам близьким, ставши людиною.
Дехто й каже, що справжнє втілення християнства стоїть на його початках. В основному воно завжди буде на початках, бо з кожним людським життям починається християнство, як ми вже вище згадали. Початки, які тепер мусять прийти, будуть відповідати більше потребам і знакам нашого часу. Новина буде полягати в наголошуванні питання про сенс людського життя й взагалі всього буття. Це веде людину неодмінно до християнської надії, тому життя християн в живій вірі, що унаочнює християнську надію, яка надає християнську любов, виявляється суттєвим стрижнем християнства, що гряде.
Надія є тим, що є надією на майбуття християнства в світі, що гряде. Вона ж бо є тим, чого потребувала людина вчора, сьогодні, завтра й завжди. Тому завжди будуть люди, які не переставатимуть шукати за тими, котрі будуть в стані їм говорити про надію, що дає повноту життя. Вони радітимуть, коли віднайтуть спільноту тих, що оживить їх до справжнього життя. Дарма, що такі спільноти не виділятимуться грандіозними структурами та величиною організаційних мереж, не блищатимуть високими позиціями своїх членів, не пишатимуться своїми досягненнями на ниві культури й науки. Але від цих людей випромінюватиме надзвичайна снага, притягуючи чаром їхньої доброти, братерського та родинного тепла. Але перш за все, відкриватиме тим, що їх зустрінуть, нові горизонти, за якими палає сяйво істинної надії й любові, яка відроджує спраглу зморену людину новими досі не знаними снагами життєздатності і радості.
Багато в чому буде християнська спільнота подібна до тієї з перших часів християнства, дарма, що деякі основні умови й обставини того суспільства будуть набагато відмінні від релігії в наш час. У той час якими не були б вірування людини, то все ж таки людина була в цілому релігійною. Безвірки були винятками. Сьогодні, зате, релігійність і віра в потойбіччя зникає з життя людини. Проблема таким чином ставиться у питанні про відродження релігійної вимоги, а згодом у відкритті християнської віри.
Обнова Христової Церкви може, отож, прийти з сили тих, хто має глибокі коріння, хто живе з чистої повноти своєї віри. Воно не прийде від тих, котрі лиш виготовляють рецепти. Обнова не прийде від тих, що не чинять опору, а пристосовуються до духу даного часу. Майбуття не прийде від тих, які тільки все критикують, засуджують, зневажають, а себе ставлять у бездоганний масштаб. Не прийде від тих, хто вибирає вигідну дорогу, не від тих, що ухиляються від зусилля, жертви й терпіння, визначаючи те все, що людину закликає до самоперевершення старомодним перестарілим, минулим.
Як завжди, так і тепер справжніми речниками Христової благовісті будуть святі люди, які збагнули, в чому суть християнської віри, люди, віддаються цілковито Богові, посвячуючись служінню ближнім, незважаючи на всі труднощі, перепони й упокорення. Люди, які жертвуючи все Господеві, жили в безперебійній щоденній самовідданості й були завжди готові до повного мучеництва ради любові до Христа. Майбуття християнства залежатиме від святих, які людям знані, але не менше й від тих, котрі тільки єдиному Богові знані.
Людство потребує святих, аби не загинути. Вони бо є авангардом людства, дійсним світлом світу й справжньою сіллю землі. Від святих залежить і доля народів. А поміж народами, що найбільш потребують святих героїв богатирської доброти й лицарської самопосвяти, чи не на першому місці Україна. Надаремно будемо ждати на відродження української душі, яку знищила безбожницька ідеологія, що зайшла на Україну з півночі, якщо не постануть богатирі лицарі духу, що осмілюються стати на прю з байдужістю і зледащінням, борючись за правду християнського життя й звільнення людини від самолюбства й брехні. Перевершення злих нахилів і лукавих потягів, що держать людину в темряві духовної відсталості й зубожінні людської гідності, є безнастанним закликом, який Христос ставить людині, щоб вона могла піднятись до висот, де вона позбуваючись своєї глупоти, зуміє прийняти запрошення Божественної любові. Сьогодні люди не є спроможні сприйняти Бога і Його присутність, бо в наш час стало легко відхилятись від глибини нашого існування, утікаючи від нас самих у наркоз нашої вигідності. Надра людського життя залишаються закритими.
Далі буде...
=====================================
ШУКАННЯ ПРАВДИ
"Як можу я Тебе знайти, якщо вже не пам'ятаю про Тебе?" Св. Августин (Аврелій)
Гуманістичний атеїзм і посттеїстичний гуманізм, які підпирають західну цивілізацію від часу Просвіщення, не мають того, що усправедливлювало б та мало б глузд і ціль оцьому спрямуванню.
Свобода, що одягнена в індивідуалізм й нарцисизм, втрачає з виду альтруїзм і відмінність.
Толерантність веде до плюралізму, що не має вартостей, що не знає керма, до розгубленої безцільності й непевності.
Людина є пересиченою балаканням і стає глухою на слово. Недоторкана Таємниця Божа, що передзвонює у людській особі, є відсвяченою.
Дійшло до нових насильств, до несамовитого збільшення тривоги, до небезпеки, що приходить від сваволі, яка знаходить джерело в спотвореній й розгнузданій свободі та в можливостях, що дає прогрес.
На грунті сучасної раціональності приходить до слова ірраціоналізм, саме як відсіч безцільній раціональності та як результат раціональності, що є, мовляв, справжньою дійсністю.
Окультні й езотеричні, алогічні й небезпечні нуртування, якими все більше позначається наш час, є доказом, що зведення людини до сухої раціональності не дає людині повної відповіді на її шукання і стремління.
Людина вже не звертається до Бога, не шукає його допомоги у своїх потребах, в недузі, в нещасті, в тривозі, вже нічого не знає про першопричину й про остаточну ціль!
Церкви стають гробом Бога!
Бог є вже непотрібним!
Наш гуманізм може без Бога так само, або навіть ще краще жити і не ставити собі зайвих питань!
"Хто шукає правду, той знаходить Бога"
Едіт Штайн
Едіт Штайн
Для вихідного пункту розсудливого, порядного, цілеспрямованого життя необхідно віднайти підставу, базу, основу, які неначе стартовий майданчик дають нам поштовх до мети. Таким стартовим пунктом є правда. Якою б людина не була, які цілі її не одухотворювали б, якими ідеалами вона б не жила, вона мусить опиратися на правді, в неї вірити, їй довіряти, від неї черпати снагу, поштовхи й спрямування. Людина, яка не має і не хоче мати правди, не може жити достовірно як справжня людина. Вона цурається своєї гідності, живе без логіки своєї свідомості та таким чином тратить терен під ногами. Культура, яка зреклася правди і воліє йти манівцями псевдоправди, вибравши за мірило і масштаб свого мислення й оцінювання релятивізм, знаходиться у трясовині багна, де тоне.
Святий Павло, Апостол народів, аналізуючи, відкриваючи суттєву причину відкинення основоположної правди (а нею є визнання Бога-Творця, яке завершується вірою і життям згідно з духом оцієї віри) каже: "Те, що можна відати про Бога, їм явне, бо Бог їм об'явив" (Рим.1,19). Він і обгрунтовує оце твердження, пишучи: "Невидиме ж його, після створення світу, роздумуванням над творами стає видимим: Його вічна слава й Божество так, що нема їм оправдання" (Рим.1,20). Це все суперечить Божій волі й правді, якою є Бог. Тому св. Павло робить висновок: "Гнів Божий відкривається з неба за всяку безбожність і несправедливість людей, які правду спиняють несправедливістю" (Рим.1,18). Людина відвертається від правди, яка вимагає від неї підкорення, що є, перш за все, прославленням Бога та визнанням, яке висловлюється подякою: "Бо, пізнавши Бога не як Бога, прославляли або дякували, але осуєтились у своїх мудруваннях, і притемнилося їхнє нерозумне серце" (Рим.1,21).
Це - гордість та шукання вигоди, насолоди, пристрасного задоволення, які погорджують правдою. На місце правди, якою є Бог та яка виходить від Бога, вибирається те, що подобається. Тоді всі вартості, все, що добре й справедливе, все, що шляхетне й правдиве, жертвується заради інстинктів, гордості, безграничної розпусти, насильства, та всякого зла. Заперечуючи Бога, нехтуючи усім, відкидається правда, живеться в егоїстичному закритті, що не визнає нічого і нікого, крім власної неправди, сваволі й потягів. Історія кожної поодинокої людини та тим-то і всього людства пронизана цією дилемою вибору поміж двома можливостями: тихою мирною вимогою правди та тиском вигоди, користі й пристрасті. На жаль часто перемагає вигода й пристрасть, хоча сліди правди не завжди цілковито зникають. Тиха очевидність Бога не засипана й сьогодні. Але її часто загороджують насильство, пристрасть, корисність.
Іван Ортинський (Питання «Бог», Львів, 2002)
=====================================
ПРИМИРЕННЯ
"Стара" ж людина думає в цей час, що Господь годує саме її, своїми Святими - Тілом і Кров'ю. Ні, це не так. Він вливає "молоде вино" в "нові бурдюки", а не "старі".
Для цього варто поглянути на дві природи у Христі Ісусі, де Божа природа не поглинає людську, але примиряє в одному тілі через покору у любові - людську природу з Божою і творить гармонію між ними - "Отче, якщо хочеш..." і "хай не моя, я Твоя буде воля..." (Лк.43-44).
Отже й, у кожному з нас, новонавернених християн, має відбутися подібний процес ПРИМИРЕННЯ і ГАРМОНІЇ, а не поглинання чи асиміляція "старої" людини - "новою".
Тому "стара" людина має не тільки дозволити на співіснування з "новою" в одному тілі, але упокоритися у любові перед "новою" і дати їй можливість не лише до кінця сформуватися, але користуватися тим же тілом для вчинків добра і милосердя...
р.Б. Леонід
Відчуття роздвоєності в мені, це природне чи аномальне явище?
Примирення, а не вбивство одної з двох природ - Божої і людської в Христі.
"Молоде вино" і "старі бурдюки"
"Нова" людина і "стара"
"Бог" і "чоловік"
Багато років поспіль я плекав ілюзію, що "стара" людина в мені вже померла і більше не встане та не завдасть шкоди "новій", але це не так, бо "стара" людина в мені всі ці роки жила, співіснуючи з "новою" і, навіть не збиралася вмирати. Вона лише чекала відповідної нагоди, щоб проявити себе в слушний час. Отже виходить, що "стара" не тільки не вмерла і не була поглинута "новою" в мені, а й далі живе, співіснуючи з "нею".
Так, іноді я дозволяв Христові, щоб Він, з Отцем і Святим Духом, заклав у моєму серці житло, щоб жив вже не я, а Він у мені і через мене чинив добро ближнім моїм. Але й Він не збирався вбивати в мені "стару" людину, а лише творив "нову", щоб саме в неї влити своє святе вчення і Добру Новину. "Стару" ж лишав у спокої, як "колючку", яка, як те шило з мішка, час від часу вилазила і дошкульно колола не лише "нову" людину, але й, задіюючи тіло, ближніх моїх. В такий спосіб уможливлюючи НЕМОЖЛИВЕ, бо те саме "дерево" приносило добрі і злі плоди або солодкі й гіркі водночас.
Отже, що ж відбувається в людині щойно по її наверненні до Бога?
Господь робить засів і те зерно, як людський зародок (зигота) має в собі самому потенціал - стати "новим" створінням і для цього потрібен лише час на формування.
Формуємо ж не ми, як "стара" людина, а Господь і саме тому так важливо, щоб у часі формування "стара" людина не перешкоджала якомога частіше приступати до Таїнств - Примирення і Сопричастя, бо Євхаристія є - правдивою поживою для "нової", ще не сформованої людини, яка без Неї може померти з голоду, як тіло без харчів.
"Молоде вино" і "старі бурдюки"
"Нова" людина і "стара"
"Бог" і "чоловік"
Багато років поспіль я плекав ілюзію, що "стара" людина в мені вже померла і більше не встане та не завдасть шкоди "новій", але це не так, бо "стара" людина в мені всі ці роки жила, співіснуючи з "новою" і, навіть не збиралася вмирати. Вона лише чекала відповідної нагоди, щоб проявити себе в слушний час. Отже виходить, що "стара" не тільки не вмерла і не була поглинута "новою" в мені, а й далі живе, співіснуючи з "нею".
Так, іноді я дозволяв Христові, щоб Він, з Отцем і Святим Духом, заклав у моєму серці житло, щоб жив вже не я, а Він у мені і через мене чинив добро ближнім моїм. Але й Він не збирався вбивати в мені "стару" людину, а лише творив "нову", щоб саме в неї влити своє святе вчення і Добру Новину. "Стару" ж лишав у спокої, як "колючку", яка, як те шило з мішка, час від часу вилазила і дошкульно колола не лише "нову" людину, але й, задіюючи тіло, ближніх моїх. В такий спосіб уможливлюючи НЕМОЖЛИВЕ, бо те саме "дерево" приносило добрі і злі плоди або солодкі й гіркі водночас.
Отже, що ж відбувається в людині щойно по її наверненні до Бога?
Господь робить засів і те зерно, як людський зародок (зигота) має в собі самому потенціал - стати "новим" створінням і для цього потрібен лише час на формування.
Формуємо ж не ми, як "стара" людина, а Господь і саме тому так важливо, щоб у часі формування "стара" людина не перешкоджала якомога частіше приступати до Таїнств - Примирення і Сопричастя, бо Євхаристія є - правдивою поживою для "нової", ще не сформованої людини, яка без Неї може померти з голоду, як тіло без харчів.
"Стара" ж людина думає в цей час, що Господь годує саме її, своїми Святими - Тілом і Кров'ю. Ні, це не так. Він вливає "молоде вино" в "нові бурдюки", а не "старі".
Для цього варто поглянути на дві природи у Христі Ісусі, де Божа природа не поглинає людську, але примиряє в одному тілі через покору у любові - людську природу з Божою і творить гармонію між ними - "Отче, якщо хочеш..." і "хай не моя, я Твоя буде воля..." (Лк.43-44).
Отже й, у кожному з нас, новонавернених християн, має відбутися подібний процес ПРИМИРЕННЯ і ГАРМОНІЇ, а не поглинання чи асиміляція "старої" людини - "новою".
Тому "стара" людина має не тільки дозволити на співіснування з "новою" в одному тілі, але упокоритися у любові перед "новою" і дати їй можливість не лише до кінця сформуватися, але користуватися тим же тілом для вчинків добра і милосердя...
р.Б. Леонід
Богословський зміст тексту апробовано:
п. Віктор Березовий, викладач УКУ (Львів)
о. Онуфрій Репецький ЧСВВ (Харків)
о. Онуфрій Репецький ЧСВВ (Харків)
=====================================
ВИБОРИ без ВИБОРУ або ВИБІР МЕНШОГО ЗЛА
"Вдягніться, отже, як вибрані Божі, святі й любі,
у серце співчутливе, доброту, смиренність,
лагідність, довготепеливість, терплячи один
одного й прощаючи один одному взаємно,
коли б хтось мав на кого скаргу. Так,
як Господь простив вам, чиніть і ви так само."
(Кол.3,12-16)
Любі, у Христі, брати й сестри, хочу нагадати всім нам, що зло і є злом, незалежно від того велике воно чи мале, бо кожне зло має лихі наслідки, які, ніби хвостом, тягнуть за собою цілу низку особистих та суспільних проблем і негараздів. Тож питаю вас і себе: чи можемо ми, які менше як за тиждень, обиратитимемо для себе менше зло, сподіватися від того зла, бодай якогось ДОБРА?
Ієрархія нашої Церкви закликає нас взяти на себе відповідальність за свої родини і націю через активну участь у ВИБОРАХ без ВИБОРУ та обрати МЕНШЕ ЗЛО, щоб потім, вже по виборах - пожинати наслідки від свідомо вибраного нами, МЕНШОГО ЗЛА.
Як говорить народне прислів'я: "Нераз добре й дурня послухати!" Отже я, дурень, закликаю вас послухатись моєї поради: - вибирайте ДОБРО, а не менше зло, якщо хочете пожинати добробут для себе, своїх родин і української нації.
Якщо ж ні і ви все ще не здатні на те, щоб у тому багні різнобарвних кандидатів у депутати, добачити крихти добра, в особі українських націоналістів, то готуйтесь, затягнувши свої паски, до терпінь і страждання, бо саме для цього ми всі тут, на цій "долині сліз", у своїх тілах і народились, щоб через хрест, терпіння і страждання, осягнути спасіння в Царстві Небесному, бо Україна, це - стартовий майданчик до Нього.
Коли ж ми роззуємо свої очі і поглянемо в глиб історії України, то саме такою ми Її і побачимо.
УКРАЇНА - омріяна квітуча і потужна Держава, густо полита кров'ю багатьох поколінь борців за волю і кращу долю української нації, на своїй, Богом даній українцям, землі - була, є і буде саме стартовим майданчиком для здобуття спасіння у Царстві вічного блаженства і буття.
-----------
Одна з головних причин сучасної суспільної кризи, це, без сумніву, гонитва за надміром добробуту, за здобуттям багатства і матеріальних дібр за всяку ціну, начебто щастя людини основувалося на посіданні якнайбільше земних благ. Не дивно тоді, що різні демагоги від політики і кандидати в депутати, щоб відзискати собі прихильність мас, появляють їм виключно матеріальні, земні блага, що їх вони тим масам дали, або можуть дати, аби лише вони проголосували і обрали їх на найвищі державні посади. Тим то вони на виборчих перегонах, різних зборах і мітингах, пригадують людям астрономічні цифри земних благ, які на людей і народ спливуть завдяки їхнім здібностям і зусиллям.
Дають вони тоді перелік, як зростала за них, або ще буде зростати за їхнього правління промисловість; як і скільки мільйонів вироблення чавуну подвоїться, як населення, що дістає на голову п'ять метрів тканини, діставатиме десять, як то гектар землі вже не буде вирощувати 40 центнерів картоплі, а 60 чи 80, як денна зарплата робітника буде не сорок чи шістдсят гривень, а сто, двісті і більше.
І чому ж вони так говорять до людей? А тому, що загал людей якраз цих благ і тільки їх собі бажає. Чому кандидати в народні обранці не розповідають людям і не обіцяють їм, що буде зменшене число карних злочинців, що будуть люди менше поміж собою ворогувати, воювати, менше сваритися, судитися; що діти не будуть без догляду батьків волочитися вдень і вночі по вулицях чи майданах міст і сіл. Чому не дають обіцянки зменшити число розлучень, викорінити дітобвивство ненароджених дітей, дати забезпечення калікам і сиротам, словом - піднести не лише матеріальний, але теж і моральний рівень народу? Невже ці речі не належать до благ, потрібних кожній людині і кожному суспільству? І все ж таки про такі речі мало говориться, бо вони не аж так дуже цікавлять людей. Гадки й бажання сьогоднішньої людини занадто зверненні й прикуті до землі.
То ж не шукаймо собі добробуту і матеріальних благ та вигід теплого, безжурного життя, на цій "долині сліз", а готуймось зректися самих себе (свого "я"), добровільно й залюбки взяти свій хрест на себе (терпіння і страждання) і йти вслід за нашим Спасителем до хресної смерті, шоб з Господом нашим, Ісусом Христом, страждаючи вмерти і воскреснути та прийняти в дар від Отця спадкоємство - Царство Небесне.
р.Б. Леонід.
=====================================
Праведність фарисеїв
Незнання Істини призводить людину до того, що її обплутують тенета неправди і тоді вона видає бажане за дійсне.
Саме через це багато людей, які називають себе “реалістами”, живуть у світі ілюзій і, на своє лихо, вважають, ба, твердо переконані, що це і є реальний світ.
Коли ж минають роки їхнього існування і вони наближаються до порогу смерті, то з подивом зазначають, що ніби й не жили...
Тут можемо разом з Понтієм Пилатом запитати: “Що є істина?”(Ів. 18, 38), ...і знайти відповідь на своє питання у словах нашого Вчителя: « Я є дорога, істина і життя» (Ів. 14, 6).
Звідки ж не раз у нас буває така тверда певність в собі, що ми її знаємо? Чи не тому, що й ми, разом з реалістами, перебуваємо в тенетах неправди і, як наслідок, видаємо бажане за дійсне?
Наш Вчитель, знаючи нас і нашу неміч обмеженого людського розуму, закликає: “Шукайте Істину і вона вас визволить...” (Ів. 8, 32). Визволить, найперше, з полону ілюзій і тенет неправди...
З огляду на куций розум, людина може по краплинці чи по крихітці, крок за кроком її пізнавати, але за одної важливої умови, що буде шукати. Бо Ісус Христос, це – Істина, яку людина не може ніколи в цілості осягнути. Він є – Тайна над усіма Тайнами... Церква Христова майже дві тисячі років досліджує і навчає нас Істини, але Христос і далі залишається Тайною.
То хто ж, з окремих її представників, міг би з певністю стверджувати, що він знає Істину – Ісуса Христа – Богочоловіка – Сина Божого – Слово? Тільки і лише той, хто перебуває у тенетах неправди, хто живе у своєму ілюзорному мікросвіті, як равлик у своїй хатинці.
Тут не зайвим буде нам пригадати застереження Святого Августина (Аврелія): „Якщо ти думаєш, що ти щось знаєш, то не думай, що знаєш, як потрібно знати!”
Якщо уважно перечитаємо життєпис цього Святого, то знайдемо для себе багато корисних прикладів до наслідування у пошуках Істини, бо Вона дає себе трохи пізнати лише тим, хто Її витривало шукає...
Тепер, повертаючись до заголовку нашої статті, спробуємо тут розгадати багато меншу таємницю, ніж Істина – Ісус Христос, наш Господь, який застерігає нас, своїх учнів, словами: „Кажу бо вам, що коли ви своєю праведністю не перевищите книжників та фарисеїв, не ввійдете в Царство Небесне!” (Мт.5,20).
Отже, про яку саме праведність йдеться, що нам необхідно перевищити, щоб спастися?
На загал, у всіх чотирьох Святих Євангеліях – книжники і фарисеї описані, як негативний образ, бо ж вони шукали нагоди, щоб убити Ісуса. То ж саме в негативі і ми з вами „звикли” сприймати їх, тобто, як злочинців. Оскільки наш погляд на події, людей, та інші речі докорінно відрізняється від погляду Христа Чоловіколюбця, то, мабуть, було б тут корисним відкинути наш і, поглянути на все очима Ісуса, а зокрема на фарисеїв і книжників та їхню праведність, бо інакше ми не зможемо її в них добачити.
Отже, фарисеї – секта жидів, які сповідували іудаїзм, але жили у повсякденному житті відокремлено від загалу іудеїв (фареш – відділятися, виокремлюватися), досліджуючи Писання – Слово Боже, але дотримувались більше Букви, ніж духу Закону і через це не раз Ісус їм дорікав, що вони опустили щось більшого в Законі, тобто духа любові і милосердя, які є основою Закону і Заповідей Божих.
Попри це вони мали праведність, яка полягає у пошуках Істини через дослідження Писання, Закону і Заповідей, та намагалися тим жити у своєму повсякденному житті.
Нам же, відповідно, щоб перевищити їхню праведність, потрібно не тільки досліджувати Святе Письмо, Закон Божий і Заповіді, впроваджуючи їх, наскільки вдалося зрозуміти, у своє повсякденне життя, але й зберігати дух любові і милосердя та дбати про удосконалення в чеснотах.
А для цього Ісус дає нам всім такий приклад, під час розмови з одним законовчителем, який, щоправда, приходить до Нього з іншою метою, тобто щоб випробувати Його і питає: „Вчителю, що мені робити, щоб вічне життя осягнути?” (Лк.10,25). На немалий подив законовчителя і наш, Ісус перевертає питання і відповідає іншим питанням: „В Законі що написано? Як там читаєш?” (Лк.10,26) І тут, вже тільки на наш подив, законовчитель виголошує фразу, яка майже один в один подібна до Ісусової: „Любитимеш Господа, Бога твого, всім серцем своїм, всіма думками і помислами своїми, а ближнього, як самого себе!” – на що Ісус, стверджуючи відповідь законовчителя, додає щось таке, без чого та фраза, така гарна і приємна, нічого не варта: - „Роби це і будеш жити!”
Акцент проставлено, то ж після цього, розмова могла б бути завершеною, але... „...та законовчитель, щоб себе самого виправдати, питає: - „А хто мій ближній?” – це не тільки він має таку хибу, але й ми також, бо не питаємо – хто є Бог? Так, ніби, ми певні, що знаємо Бога і нас цікавить лише – хто є ближній, якого треба любити, як себе самих. Дива! Чи не так?
Отже, хто є Бог, якого ми маємо любити понад усе і понад ближнього також та усім своїм єством – душею, серцем, розумом, вчинками і словами (чи мовчанкою)? Власне, чи можливо це для нас, людей, створених Ним і на Його образ і подобу?
Уявімо собі таку ситуацію, що ми опинилися десь у пустелі, в безлюдному місці і спраглі. Надибали на криницю, у якій є вода, а в нас порожній кухлик. Вода в джерелі є, але зачерпнути її не можемо, бо криниця глибока, скажімо близько трьох метрів. Спрага нас мучить щораз то більше. Чи буде наш мозок думати про щось інше, як про воду, джерело і про те, як чи яким способом зачерпнути кухликом воду з джерела? Чи буде тіло настільки слухняним, щоб прикласти максимум зусиль для досягнення джерела? А тепер ще додаймо до цілості уявної картини, там, поруч з нами, дружину і напівзахлялу від спраги дитину... То чи будемо ми ще вагатися та топтатися на одному місці біля криниці? Чи все ж прикладемо максимум зусиль, щоб досягти дна криниці, зачерпнути кухликом води з джерела, щоб порятувати від спраги своїх рідних та себе самого?
Можливо, що це й не найкращий приклад, але саме так є і в нашому житті з Богом чи поза Ним, коли ми ходимо спраглі і напівзахлялі від браку любові, але самі від себе не спроможні любити.
Бог є джерелом любові. Але якщо ми не прикладемо максимум зусиль, усією своєю душею, серцем, розумом і вчинками тіла, яке повинно коритися нам, для того, щоб здійснити наш задум, то лишимося у своїй спразі до духовної смерті, яка сама в собі багато гірша, ніж тілесна, оскільки її наслідком є позбавлення Небесної домівки, викреслення з Книги Життя та вічне прокляття у місці, де буде плач і скрегіт зубів...
Але оскільки Бог любить нас не завдяки, а в супереч тому, якими ми є зараз, то Він приходить нам на допомогу не чекаючи наших великих зусиль, а лише щойно помітить спраглість душі, твердий намір розуму і мінімум тілесних зусиль. Він знає наші немочі і милосердячись над нами, ніби йде нам назустріч та вливає в наші серця полум’я любові зі свого Джерела.
І тільки після того, як ми одержали та задовольнили спрагу душі любов’ю з Його Джерела, ми стаємо здатними на те, щоб любити ближніх, як себе самих, ба, більше, ми можемо ділитися, з того „кухлика”, з усіма людьми, які нас оточують, ближчих і дальших, заради Нього, які теж спраглі за нею і не можуть без неї щасливо жити.
Але мусимо знову повернутися до „праведності фарисеїв”, щоб часом, не забути про Божу справедливість і не зробити з Нього „солодку цукерочку”, як це не раз траплялося в історії розвитку християнства у різних віках та народах.
А в наш час, нинішній, ще більше поширились всілякі єресі через цю, досить прозаїчну помилку.
Деякі люди, а через них і народи забували про Його справедливість, як написано: „...радуйтеся Йому у тремтінні!” (Пс. 1,11), як наслідок, ширились неправдиві уявлення Бога, лженауки, єретичні вчення і блукання в темряві, а не дорогою...
„Бог наш – вчора і сьогодні той самий”. „Жодна кома, жодна риска з Закону не минеться, доки земля і все, що на ній – не розпадеться...”
Деякі людці, схибленого розуму і серця, кажуть: „Десять Заповідей Божих вже не обов’язкові, бо ж є дві заповіді любові...”
Ба, навіть, содоміти кажуть: „А що? Адже ми теж любимо Бога і ближніх, то що ж такого поганого в тому способі, як ми це робимо?”
Навіть і не знаю, що гірше – комунізм, фашизм, нацизм, шовінізм з їх людиноненависницькими ідеологіями чи секуляризм, який нині набрав поширення по всьому світові.
Що ж тут казати, як деякі церковні достойники в особі священиків і єпископів, до перших зачисляють і тих, хто любить свій народ та готовий на найбільшу жертву – віддати своє життя – націоналістів, кажуть: „Ви є зло для Церкви!” Отакої! Від якого часу Христова Церква почала осуджувати правдиву любов? Чи буде мене судити Господь за те, що я заради Нього і за Його вченням: „Немає більшої любові понад ту, як хто життя своє віддасть за друзів своїх”, – палаючи смолоскипом жертовної любові, готовий віддати своє? Чи не абсурд? Жодного сумніву, то ж питаю: „Отче, а може то ви – зло для Церкви Христової?”
Кажуть ті церковні клерки: „Патріотизм – це добре, а націоналізм – зло.” Ото дива!
З двох одне, або вони не знають термінології та значення тих чи інших слів, зміст яких, вони містять, або, під дією облудного масонерського вчення, перекручують слова і навмисно називають речі не своїми іменами.
Тобто, якщо я люблю землю, на якій породила мене мати моя, то це – добро. А, ось, якщо я люблю народ, серед якого я народився і на тій землі, то це, на їх думку – зло.
Якесь безумство!?
Тим не менше, це гірка правда. Папа Павло VI в одній зі своїх енциклік вжив слово „націоналізм” на означення німецького „нацизму”, що далеко не є одне й те саме, бо ці слова подібні за звучанням, але містять абсолютно різні значення і, відповідно, або він помилився щодо написання слова, або його клерки, які набирали текст енцикліки, випадково чи навмисно перекрутили. Але наслідок від тої, прикрої помилки, пожинаємо всі ми й донині...
„Нацизм” – любов до свого і ненависть до інших народів.
„Націоналізм” – любов до свого і толерантне ставлення до всіх народів по всьому світу, а також любов усіх тих християн, які люблять своє і шанують наше.
Власне ця любов бере свій початок з четвертої Божої заповіді і, як з невичерпного джерела живить всі покоління націоналістів.
Складається враження, що не мають бажання наші, нинішні, клерки від Церкви, прислухатися до порад Гамалиїла: „Лишіть їх, якщо вони не від Бога, то вони незабаром самі розпадуться, а якщо вони від Бога, то щоб ви не стали ворогами Його!...”
Декалог – Десять Божих Заповідей, містить два нормативи відносин.
Перші три Заповіді, це – норматив відносин, людина – Бог.
Решта сім Заповідей, це – норматив відносин, людина – ближній.
Ісус Христос не скасовує цих Заповідей, а доповнює їх Духом Любові і милосердя двома Заповідями.
І саме крізь призму Христового вчення, ми, стисло, розглянемо тут, цей засіб спасіння наших душ, який Господь наш, як люблячий Батько, милосердячись, дає тим, хто „согрішає у путі”...
Нам, невимовно прикро і боляче від того, чого навчають „православні” попи своїх вірних, кажучи: „Раз на рік, у Пасхальному часі, досить, щоб посповідатись і причаститись Святої Євхаристії!”
Нема ради. Так є. Але чи добре це в очах Господніх? Чи добре і, чи достатньо для того, щоб урятувати душу від вогню і мук Чистилища.
Отже, моделюємо ситуацію. Прийшовши до Церкви у Пасхальному часі, посповідавшися та причастившися Тіла і Крові Господньої, людина йде додому і... впродовж цілого року нанизує гріхи, як грибочки, поповнюючи список своїх провин та образ Божої любові і милосердя. Через рік приходить на сповідь і, о лихо, де ж і хто годен пригадати всі ті провини та перепросити Бога за них? Але, йде до святого Причастя авансом, що потім, колись, виконає покуту і гідні вчинки за покаяння і, ...множить нові провини. Дива!? О, так! Тут відразу напрошується інше питання: - Як і коли Він нас удосконалить своєю досконалістю, якщо ми, замість частого наближення до Нього, топчемося на місці?
Ба, більше, як зможемо виконати те завдання, згідно призначення, яке ми мали би одержати від Нього, коли впродовж цілого року не наближаємося до Нього, а навпаки, через гріх, віддаляємось своєю душею від Його невичерпного Джерела любові?
Дяка Богові Святому за те, що католицькі священики закликають вірних якомога частіше приступати до Святих Таїнств – Сповіді і Причастя, щоб в такий спосіб долати дорогу до спасіння.
Але попри численні реколекції, які провадяться для глибшого пізнання Правд Христової Віри вірянами, проблема невідання і блукання манівцями, а не Дорогою, все ж достатньо гостра і актуальна.
Одна з причин цього, лихого стану людської душі, є та, що ми не відчуваємо спраги за Його любов’ю і часто замінюємо її сурогатом, який на кожному кроці пропонує, ба, навіть нав’язує нам світ.
Служба Божа, або Літургія укладена таким чином, щоб підготувати нас, через слухання Слова Божого, до готовності сопричастя з Ним у Присвятій Євхаристії, а через Нього й один з одним і цілою Церквою, як цілістю одного тіла Христового.
То ж чим більше ми пізнаємо через читання Євангелії, апостола та проповіді священика, Господа нашого, Ісуса Христа, тим більше любимо його. Бо ж, як можна любити Того, кого не знаємо?
Ісус, як знаємо з Євангелія, теж спочатку навчав своїх учнів, а потім посилав їх звіщати добру Новину.
Так і ми, спочатку мусимо прагнути Його пізнати, а так – з Ним, в Ньому і через Нього та його допомогою, виконати своє призначення – бувши любленими – полюбити.
Від деяких горе-священиків, я особисто, чув таке: „Любов – більша за Правду!” Отакої! Це що – Бог розділився? Чи ці дві складові Його сутності – мають різні Джерела?
А ми, не раз, дивуємося тому, звідки беруться єресі і єретики...
То хто ж тоді зло для Церкви? Націоналісти? Чи отакі горе-служителі від Неї? Невже вони думають, що отак навчаючи вірних, вони тим служать Богові? Невже, через цю єресь, бувши сліпими проводирями сліпих, вони певні себе, що є пастирями, які ведуть паству до спасіння?
Невже вони не читали цих застережливих слів: „Горе тому, хто недбало виконує Боже діло!”?
Не раз складається враження, що такі горе-священики, провадячи вірних, намагаються ввести людей до Царства Небесного бічними дверима, а не Царськими. Невже вони не усвідомлюють собі цієї неправди, адже „бічних дверей” не існує, а завжди є одні, для всіх, двері – Царські?
До Царських дверей нас веде лише одна Дорога – через пізнання Істини, осягнення Любові, добровільний хрест терпіння, страждання і смерть старої, тілесної людини, народження нової, духовної людини, через наслідування Господа нашого, Ісуса Христа.
„Сини людські! Доки будете ви твердосерді? Чому марноту любите і неправди шукаєте?” (Пс. 4,3)
Як бачимо, Бог, через псалом говорить до нас і застерігає, що ці речі взаємопов’язані. Тобто Істина і Любов, як і їх протилежність – брехня і нелюбов.
Істина і Любов провадять людину до спасіння і вічного щастя з Люблячим Отцем, у Його Царстві, а брехня і нелюбов, навпаки, спрямовують людину на хибний шлях марноти і духовної смерті та вічного страждання у пеклі...
То ж вибір за нами. Що виберемо для себе – з того й будемо пожинати плід.
„Господь став підпорою моєю, бо вподобав мене... Бо всі заповіді Його переді мною, і заповіти Його не стояли далеко від мене.” (Пс. 17,19-23).
Не раз спілкуючись з людьми, які називали себе „православними”, я їх запитував: „Скажіть мені будь ласка, чи знаєте ви Заповіді Божі настільки, щоб їх виконати та жити ними у своєму повсякденному житті?”
- Ну, не всі десять, але декілька знаємо!
- Гаразд! Назвіть, які знаєте?
- Не вбий, не вкради...
- А ще?
- Шануй батьків...
- Це все, чи ще щось пригадаєте?
- Ні, але ж ці дві основні?!
- А чи не маєте бажання вивчити всі десять і знати так, як треба?
- Та ні, навіщо? У Неділю піду до Церкви і поставлю свічку, а Бог милосердний, простить!
- Гаразд! Він дійсно милосердний до всіх, хто просить прощення, але як і з чого, ви будете сповідатися і просити Прощення, якщо не знаєте своєї провини?
- А навіщо сповідатися, адже Бог і так все знає?
- Бо гріх, це – свідоме й добровільне порушення Заповіді Божої, який ображає Його милосердну любов та руйнує приязні відносини з Ним.
- ?! (німий подив)
- То ж пропоную вам поміняти тему „про футбол” – на тему „Заповідей Божих”. Ви згодні?
- Та ні. Давай, якось, іншим разом, гаразд?
Такі й подібні діалоги, на мій превеликий жаль, доводиться провадити з людьми, яких – я приречений любити, бо це мій народ, то ж дяка Богові Святому, який перед тим, як привести мене до Себе, влив у мою, негідну душу, любов’ю до свого знедоленого народу і зробив націоналістом.
На жаль, загал народу мого так і не розуміє, що знання і поглиблення вивчення Декалогу, не тільки чітко вимальовує, для православних християн, грань між добром і злом, але найголовніше, виконання їх, у повсякденному житті, провадить до правдивої любові Бога і ближнього. Бо ж, любов – зла не чинить.
Декалог – це не стільки перелік обов’язків, щодо нашого Отця Небесного і наших ближніх, скільки засіб до осягнення Любові...
Саме тому Десять Божих Заповідей були, є і будуть завжди актуальними для всіх поколінь і народів аж допоки ми перебуваємо у зранених первородним гріхом тілах, які, навіть після Таїнства Хрещення, мають схильність до зла і беззаконня. Адже нема жодної людини під сонцем, яка жила б у тілі і не грішила.
І саме через цю властивість Декалогу формувати і провадити нас до правдивої любові, Господь наш, Творець всього видимого і невидимого, надав йому життєдайної сили. Тобто, Заповіді Божі – дають життя тому, хто їх виконує...
Уявімо собі щойно зачату дитину, яка є особою через наявність в тих двох клітинах (чоловічої і жіночої) душі, але ще не є вповні людиною, оскільки тіло її ще не сформоване, то є їй потрібен лише час для цього. Так і кожному з нас, охрещених, але ще не сформованих християн. Нам теж, як людській зиготі, потрібен лише час на формування в дітей Божих.
Щодо самого формування, то воно, як і з людським зародком, відбувається поступово.
Спочатку раб Божий, який хоч і є Його визволенцем, але не знаючи волі Отця, ще не може їсти твердого хліба і виконувати апостольську працю в Царському священстві. Наступний етап слуги, який вже частково знає і виконує волю Отця та служить Йому в надії дістати винагороду. І, нарешті, дитина Божа, нема різниці – син чи донька, яка знає волю Отця, виконує її і насолоджується тим, що може зробити щось приємного Йому, але не чекає якоїсь іншої винагороди, крім Нього Самого.
Але тим не менше, час не є визначальним, для формування християнина, чинником, бо не всі однаково прагнуть пізнати Істину і осягнути Любов та Мудрість, а також не всі з однаковою швидкістю рухаються у своєму поступі - Дорогою спасіння...
Тож кожен православний християнин мав би усвідомлювати собі, що чим частіше він приступатиме до Святих Тайн – Сповіді і Причастя, тим швидше Господь наш, Ісус Христос, з яким ми лучимось у тісній злуці завдяки Євхаристії, перемінить, удосконалить, обожествить нас собою. Бо ми подібні до головки твердого сиру з дірочками. Власне наявність дірочок, це наші вади, недоліки, немочі, які Він наповняє Собою, удосконалює і формує дітей Божих, до всякого доброго діла придатних і перебуваємо такими щойно після Причастя так і настільки довго, доки не падаємо знову у якийсь гріх. І тому, щоб відновити той зв’язок тісної злуки з Господом нашим, Ісусом Христом і дати Йому цілого себе для формування, Він дав нам Тайну Примирення, або іншими словами – Тайну Покаяння і Сповіді, через яку ми очищуємо свої душі і знову можемо гідно спожити Святі, Тіло і Кров Господню.
Власне, весь шлях до спасіння, не тільки веде круто дороги, що вже само в собі важко і вимагає зусиль з нашого боку, але він весь покритий, ніби, ямами і ровами. Тому Святий Апостол народів називає цей шлях до спасіння, як „шлях падінь і вставань”...
Якби ж то, після того, як завдяки ласці Божій, через Таїнство Покаяння, ми підвелися з нашого упадку і очистили свою душу від гріха та освятили її у Святій Євхаристії, - ми більше не падали, лишались святими, то, відповідно, не було б потреби – ні в Законі, ні в Заповідях, ні в Таїнстві Примирення, але...
На превеликий жаль так не є, бо щойно ми підводимось, як знову і знову падаємо...
Та все ж головне в тому, щоб, навіть коли ми впали в бруд гріха і беззаконня, не дозволяли собі лежати у тому багні, а мали спрагу, чим швидше підвестися, щоб знову очиститись і освятитись у святих тайнах – Покаяння і Причастя.
Моделюємо ситуацію. Наприклад, ми йдемо ґрунтовою дорогою, але дощ, під ногами калюжі і грязюка і, раптом, зашпортавшись, падаємо обома руками в грязюку... Чи не відчуваємо ми через це дискомфорт, аж доки не обмиємо руки від грязюки десь у чистішій калюжі? О, так, адже не запхаємо ті, брудні руки в кишені чи ще щось ними робити, доки не обмиємо.
Саме такий і навіть більший „дискомфорт” ми повинні відчувати через падіння в багно гріха.
Бо ж, якщо не встанемо після падіння чим швидше, то те болото гріха буде нас засмоктувати щоразу глибше, аж до стану свині, якій подобається валятися в тому багні, інколи аж до духовної смерті...
Ісус Христос, повчаючи нас, каже „Я дерево – ви гілки. Якщо гілка не на дереві, то вона всихає і Садівник кидає її у вогонь...”
Саме тому ми повинні чимшвидше прищепитися знову до Дерева Життя, доки не всохли під Деревом цілковито і доки Господь дає ще нам час і шанс для цього.
Зволікання не припустиме, бо дорівнює смерті і... вогню невгасимому.
Так, це правда, що Господь викарбував Свій Закон на скрижалях нашого серця і завдяки цьому, майже кожна людина, якщо прислухається до голосу своєї совісті, знає, що є добро, а що зло, але... Проблема невідання залишається і є дуже актуальною та злободенною, бо далеко не завжди, зранена первородним гріхом, людина спроможна вчасно почути той голос, схаменутися і не впасти в гріх.
Саме тому нам, як повітря для дихання, потрібні Заповіді Божі, їх поглиблене знання і розуміння, щоб за їх допомогою жити у вірі, а не сумнівах і, остерігатися, уникати, боротися і перемагати зло в собі та в інших...
Господь, каже: „...той, хто порушить одну з цих найменших Заповідей та інших так навчить, той буде найменшим у Царстві Небесному, а хто виконає і навчить, той буде найбільшим у Царстві Небесному...”
Оскільки ми мусимо своєю праведністю перевищити праведність фарисеїв і книжників, то нам вкрай потрібно щодня перебувати у Ласці Божій або ж, принаймні, близько від Його життєдайного Джерела любові, щоб власне, щойно зауваживши спорожнілий кухлик нашої душі, не померти від спраги, а зачерпнувши, погасити свою і дати іншим, потребуючим її, нашим ближнім...
Не раз, ми з вами, чули, як деякі „теж християни” кажуть: „Ми любимо всіх людей по всьому світі!” – що само в собі є самообманом, лицемірством і брехнею, бо це - ні реально, ні можливо. Навпаки, людина, яка запевняє нас, що любить всіх, насправді не любить нікого...
Саме тому кожен християнин, як учень Христа-чоловіколюбця, повинен стати націоналістом, а кожен націоналіст практикуючим християнином, щоб міг бути спроможним наслідувати Господа нашого, Ісуса Христа, у жертвенному чині любові...
р.Б. Леонід.
=====================================
=====================================
Нині, перше, ніж продер очі від сну, прийшло до мене таке слово:
"Всі, хто з вас здатний мислити, повинні, заради добра українського суспільства, зректися власної правоти і правди, на користь Моєї і, тільки керуючись нею, ви матимете спроможність здобути свою Українську Самостійну Соборну Державу, на Мною даній, вам українцям - землі, щоб ви могли живитися плодами її, мати добробут, навчатись Закону Мого і збирати духовні скарби для спасіння та вічного життя у Царстві Моєму. Якщо ж ви, через свою впертість, не послухаєте Мене й цього разу і лишитесь кожний при своїй правоті й правді, то ваші вороги, з Мого допусту, зруйнують дощенту ваші мрії про власну Державу і віддадуть, знищивши душу народу, цілковитій загладі ім'я - УКРАЇНЕЦЬ, бо ви - народ бунтівників. Схаменіться і покайтеся! Чиніть плід гідний покаяння, доки ще не пізно..!"
"Всі, хто з вас здатний мислити, повинні, заради добра українського суспільства, зректися власної правоти і правди, на користь Моєї і, тільки керуючись нею, ви матимете спроможність здобути свою Українську Самостійну Соборну Державу, на Мною даній, вам українцям - землі, щоб ви могли живитися плодами її, мати добробут, навчатись Закону Мого і збирати духовні скарби для спасіння та вічного життя у Царстві Моєму. Якщо ж ви, через свою впертість, не послухаєте Мене й цього разу і лишитесь кожний при своїй правоті й правді, то ваші вороги, з Мого допусту, зруйнують дощенту ваші мрії про власну Державу і віддадуть, знищивши душу народу, цілковитій загладі ім'я - УКРАЇНЕЦЬ, бо ви - народ бунтівників. Схаменіться і покайтеся! Чиніть плід гідний покаяння, доки ще не пізно..!"
Дано зранку 06.08.2012р.Б.
р.Б. Леонід.
р.Б. Леонід.
=====================================
Думки на дозвіллі
"НЕВЖЕ?" і "ЯКЩО?"
"НЕВЖЕ?" і "ЯКЩО?"
...я, негідний раб Божий, цілком і повністю усвідомлюю те, що прийде час на "звіт" перед Тим, Хто дав мені безліч різних "талантів", частину з яких я вже закопав у землю...
Так, мені вже кортить знайти для себе виправдання за це, але чи варто? Адже Той, кому я буду, свого часу, здавати звіт по своїх талантах, не потребує моїх виправдань, а тільки, і лише, відсотків, які Йому припадають, з них...
Горе мені, бо все менше й менше в мене є можливостей і часу на те, щоб відкопати ті, закопані мною таланти в землю і, відкопавши, дати "торгівцям", які б їх примножили і, мій Пан, у День Суду, одержав з них свої вісотки, а я не мав потреби у самовиправданнях і, лише жив від нині - вірою і надією на відповідну винагороду та приємні для моєї душі слова втіхи:"...у малому ти був вірним, то ж поставлю тебе над великим, іди до Мене й розділи радість Пана свого...".
Адже та зустріч з Ним на "порозі" життя і той Його погляд на мою бідну душу з "порожніми руками", сповнений невимовної любові, милосердя і ласки - небув, власне, поглядом Пана на свого, негідного раба, а вселяв велику надію в мою душу і давав розуміння, що я, є - син, а не раб...
І якщо це так? То чого я ще боюся кари? Якщо це так, то чого я ще продовжую грішити? Якщо це так, то чого я ще хвилююся про закопані мною в землю, Його дари?
Чи не тому, що я вже згіршився настільки, що перестав бути сином, а став рабом, який "не знає волі Пана свого"?
О, лихо мені, бо якщо я тоді стояв перед Ним з "порожніми руками", то з "якими" стою зараз?
Невже я опоганився і згіршився настільки, що ті руки не тільки "порожні", але й "брудні"?
Невже я знову, вже вкотре, помилився у своєму поступі через ревність, якою "та" зустріч з Ним, мене запалила..?
Невже є надмір у любові, у горінні і в ревності? Невже я через це впав у крайнощі і, всі ці роки йшов у протилежному напрямку? Тобто, не до Нього і Його любові, а від Них..? Невже я весь час старався своїми думками, намірами, словами та вчинками приподобатися людям і, шукав себе самого та своїх уподобань у тій ревності і горінні..? Невже я мислив, думав і робив це все не для того, щоб бодай трохи, віддати Йому взаємністю в любові..? Невже я перебував у полоні ілюзії, що з Твоєї ласки та її допомогою, ревно палав любов'ю для Тебе..?
Якщо ж Ти сам казав:"Без Мене ви не можете чинити нічого!", то як я міг сам від себе Тебе любити..?
Якщо Ти говорив повчаючи нас:"...хто мене любить, той заповіді Мої зберігає!" Невже ж я міг спротивитися Твоєму повчанню і не зберігати заповідей Твоїх..?
Якщо ж я повчав себе самого та ближніх своїх і розтлумачував їх значення з єдиною метою, щоб - виконати їх і жити ними, то як я міг не практикувати їх у своєму повсякденному житті і далі, правдиво любити Тебе, єдиного мого доброчинця і милосердного Батька..?
Якщо ж я падав у якийсь гріх, через свою людську неміч, то Хто ж спонукав мою волю до того, щоб я, якомога швидше підвівся з гріховного стану, який робить із Твоєї дитини - чужого раба, позбавленого Твоєї дружби, - як не Ти..?
Невже Ти мене карав лише для того, щоб додати мені терпінь і страждання, а не тому, що зі свого милосердя виправляв мене і досвідчував, як люблячий Батько свою дитину..? Невже ж, Твоє покарання для мене, втратило свій символічний і певний знак того, що Ти дійсно мене любиш..? І саме тому, що Ти мене любиш - караєш, щоб виправити мене, зігнутого в лук кривий, через панування наді мною різних тілесних пристрастей. То ж, чи не є це все для мене, Твоїм твердим запевненням у безмежному прощенні і лагідній любові Отця..?
"Якщо караючи, й покарав мене Господь, то на смерть не віддав мене" (Пс.117,18)
Невже ж, Той, Хто прозирає водночас - минуле, сучасне і майбутнє та бажаючи мого спасіння, - завернув би мене з "порогу" вічності, до життя в тілі, на планету сліз, щоб я мав нагоду не тільки виправитись і, Ним, у Ньому та через Нього - удосконалитись, придбати усиновлення, а й назбирати скарбів в обидві руки до наступної "зустрічі"..?
Якщо ж я сам, у своїй постанові, добровільно та за порадою Святого Духа, вирішив просити в Нього для себе терпіння і страждання на тілі, щоб разом з Ним пити з "чаші терпінь" і співстраждати з Ним, за гріхи мого народу, то чи було це для мене - покаранням..?
Невже ж, наш Господь, як милосердний Батько, став би карати дитину, свого улюбленого сина, за те, що той дав згоду волі і виявив бажання страждати не тільки за власні, але й за гріхи інших, Його синів і доньок..?
Якщо ж, Бог - ЛЮБОВ, то Він і, МИЛОСЕРДЯ і, ВСЕПРОЩЕННЯ - для всіх, хто кається і просить прощення за свої провини, то чи ж міг Він, після того, як простив - карати..?
Якщо ж, я сам себе краю і щодня прошу в молитві, щоб Він дав мені терпіння на тілі, то чи не доповнюю і я негідний, своїми стражданнями - чашу Господню..?
Невже ж, Він став би мене карати за те, що я сумлінно виконую Його Святу Волю..?
Якщо ж, Він "очеретини надломленої - не доломить...", то чи став би Він додавати мені ще прикрощів і терпіння через покарання..?
Невже ж, Він, який бачить мою людську неміч та знаючи наміри мого серця, буде ще карати мене і додавати терпінь понад міру, яку я здатний знести, чи навпаки, прийде на допомогу і позбавить та дасть полегшу..?
Якщо ж, Він створив нас і, мене негідного, для Себе, щоб ми разом з Ним і в Ньому осягли повноту щастя та розділили з Ним радість вічного буття, то чи має Він ще бажання додавати терпінь одному зі своїх створінь, яке виявило згоду власної волі прийняти покуту в тілі не тільки за власні, але й за гріхи своєї знедоленої нації..?
Невже ж, після того, як Ти, Господи, запропонував йому вибір, під час хвороби, на постелі його, співдіяти актом згоди волі, щоб спасти якусь душу від загибелі і вічного прокляття, словами:"Можеш випити ці ліки і, тобі відразу стане легше. А можеш не пити, й нічого не втратиш на здоров'ї, лише на день пізніше виздоровієш. Є можливість врятувати душу!" ...і після того, як він, добровільно, дав згоду своєї волі на терпіння, заради спасіння тієї душі, то чи Ти не запросив його, в такий спосіб, до співдії над спасінням людського роду..?
Невже ж він ще раб, а не син, який не лише знає, але й виконує волю свого Небесного Отця..?
Якщо ж він ще грішить через людську, тілесну неміч, то чи є під сонцем бодай одна людина, яка жила б у тілі і не грішила..?
Невже ж, після того, як Ти, Господи, дав закуштувати йому присмак вічного щастя і радості бути в Тобі і з Тобою співтворити, він не зненавидів гріха та неправди і ще грішить перед Тобою, але ніколи доброхіть чи свідомо, а лише через неміч тіла і розуму..?
Якщо ж він мріє швидше позбутися свого тіла, тільки б ніколи не образити Тебе жодним гріхом, то навіщо Тобі його ще карати за його неміч..?
Якщо, як говорить народна приказка: "Дурному не сумно й самому!", Ти, Господи, віддаливши від мене майже всіх друзів моїх і знайомих, лишив мене на самоті, щоб я мав нагоду все переосмислити, проаналізувати та зробити висновки, то як я міг не впокоритися..?
Невже ж я не скористався Твоєю ласкою - блаженної самоти і змарнував цей час на щось інше..?
Якщо ж я, сам від себе, не здатний про Твоє думати й Твоє розуміти, а тим більше аналізувати й робити висновки, то чи не даси мені в поміч Духа Святого, щоб Він напоумив мене, навчив і утішив..?
Невже ж протягом шістнадцяти років, від тієї зустрічі з Тобою на "порозі" до вічності, я жодного разу не застановлявся над причиною того, чому Ти мене завернув назад, до тіла..?
Якщо ж Твої, Господи, слова, закарбувалися в моїй душі настільки, що не проходило жодного дня, щоб я не думав і не намагався зрозуміти тих слів: "Вертайся! Ти не виконав свого призначення!", то чи міг я їх знехтувати..?
Якщо ж Ти, Господи, є серцевідцем і краще мене самого знаєш, що є у моєму серці, як знаєш і те, що разом з тими словами у ньому оселилася невимовна туга, яка тривала і непокоїла мене всі ці роки, то ж як я міг занедбати й забути їх..?
Невже ж я міг занедбати чи забути ці, Твої, настільки важливі для спасіння моєї душі, слова..?
Якщо ж я, день у день і, протягом усіх цих років з тієї зустрічі з Тобою, шукав відповіді на одне з тих шести слів: "ПРИЗНАЧЕННЯ" і, через свій нерозум - не знаходив, то чи не просив я в молитві, благаючи Тебе, щоб допоміг і напоумив..?
Невже ж мої вуха віри глухі настільки, що я не почув відповіді від Тебе, через мої молитви-благання й досі..?
Якщо ж я, як деколи мені здавалось, чув Твій голос-відповідь на моє прохання, то чому брав під сумнів почуте і, нехтував ним, замість виконати..?
Невже ж після всього, як стільки багато Ти, Господи, мені негідному відкрив і показав, - я все ще недовірок і, замість того, щоб довіритись Тобі цілим серцем, розумом і волею, я все ще живу сумнівами..?
р.Б. Леонід.
===================================
"Ісус же зростав мудрістю, літами й ласкою в Бога та людей."
(Лк.2,52)
То ж, яка мудрість у "людей"? - ЖИТТЄВИЙ ДОСВІД?!
Ісус, як Богочоловік, вже мав мудрість, ба більше, Він був і є тією Мудрістю, якою послуговувався Отець під час створення всього видимого і не видимого. То якою ж "мудрістю" Він зростав? Чи не тією, що в нас людей, названо - життєвим досвідом? Отже кожна людина в тілі, створена для зростання в мудрості Божій та людській. Кожен з нас, йдучи крізь життя у спокусах, випробуваннях та іших подіях, - зростає, через віру в Отця і наслідування Його Сина, мудрістю життєвого досвіду, який, в свою черегу, супроводжується задля нас, немічних істот, ласкою Святого Духа...
=============================
Любі, у Христі Ісусі, брати й сестри, тобто всі ті, хто захоче прочитати ці рядки, написані під болісний крик моєї душі.
Вчора проснувся з переляку за свою душу, бо думками перебував у пристрастях і на лихо, любувався ними... Пізніше, після роздумів, зрозумів, що сатана мені підкинув спогади лукаві про про всі мої гріхи вчинені до і після навернення та ще й доконані з дбайливою впертістю його слуги... А я вже, грішним ділом, думав про себе, що цілковито належу Христові і тільки Йому одному служу... Бач, як воно є насправді...
Усвідомивши собі реальний стан мого серця і думок, заледве не розплакався від розуміння, що заслуговую собі лише на кару, а не на милосердя... Господи! Ти, що за мене дав себе розп'ясти грішникам, то ж і я там був, серед них, коли ми тебе розпинали своєю нелюбов'ю та нашими гріхами... Прости мені, бо я свідомий того, що не маю в тобі своєї частки, оскільки гріхами своїми, я занапастив свою душу, зранив її так, що вона вже неспроможна на таке світле почуття - любити Тебе.
А трохи згодом, прийшло до моєї голови таке розуміння: переважна більшість наших думок, слів та вчинків у повсякденному житті відбувається лише з двох спонук - любові і нелюбові. Тобто все, що я нині зробив чи зараз намагаюся робити, спонукою до моєї волі, яка рухає тілом до чину, служить саме те, що я люблю чи не люблю. Або іншими словами: роблю в цю хвилину те, що мені до вподоби, чи (або) роблю щось, щоб уникнути того, що мені не до вподоби. Отже моєю волею керують ці два почуття, ну, й похідні від них емоції, які спонукають волю до чину... Відповідно, щоб мати у Христі частку, потрібно повсякчас перебувати у любові, якщо ж не можу ще, - то я ще тоді раб, а не син. Якщо я ще грішу і, як один з князів, падаю, то чи чекати мені від того, Хто мене перший полюбив, любові і милосердя? Чи лише сподіватися кари? Тоді виходить якась суцільна безнадія, яка багатьох призводить до ще більшого занепаду. Тобто людина без надії на милосердя впадає у розпуку і... взагалі перестає боротись за власну душу: підгинає ноги і котиться по похилій - до загибелі і вічного прокляття в пеклі.
А можливо відповідь на цю безвихідь ми з вами знайдемо у таємничих словах Євангелія... пригадуєте ті промовисті рядки? "...там, де збільшився переступ, примножилася благодать..."
-------------------------------------------------------------------
...Старозавітній Вчитель Сирах говорить: "Докори мудрому - він ще змудріє. Та не докоряй дурному, бо знавісніє". Не раз у повсякденному житті доводилося стикатися з таким явищем: докориш ближньому у вірі, а він - ображається так, ніби той докір корисний для мене, а не йому...
То ж і питання, як розпізнати у ближньому: - мудрий він чи дурний?
-------------------------------------------------------------------
Мій народ, у своїй, переважній більшості, нагадує мені ватагу дітлахів, які ще так і не навчилися розрізняти добро від зла, бо, на превеликий жаль, не "зростали мудрістю" (Лк.2,52) ні в Бога, ні в людей (на добрих прикладах "...славних прадідів Великих...")...
І, як наслідок, не прагнуть миру Христового та не шукають за ним, а блукають у темряві невідання, зла і беззаконня.
Якщо ж це не так, то чому всі оті мільйони українців в Україні та "тоже украінцев" обирають зло і дозволяють на те, щоб слуги диявола панували над ними..?
І, як наслідок, не прагнуть миру Христового та не шукають за ним, а блукають у темряві невідання, зла і беззаконня.
Якщо ж це не так, то чому всі оті мільйони українців в Україні та "тоже украінцев" обирають зло і дозволяють на те, щоб слуги диявола панували над ними..?
----------------------------------------------------------------------
У світлий День Зіслання Святого Духа, розважимо про неї, про ЛЮБОВ.
І найперше пригадаємо собі слова Святого Апостола Народів: "ЛЮБОВ - довготерпелива, ЛЮБОВ - лагідна, ВОНА не заздрить, ЛЮБОВ не чваниться, не надимається, не бешкетує, не шукає свого не поривається до гніву, не задумує зла; не тішиться, коли хтось чинить кривду, радіє правдою; все зносить, в усе вірить, усього надіється, все перетерпить." (І Кор.13,4-8)
Ці Його слова, вони ніби дороговказ для всіх нас, щоб не схибити та не заблукати серед того сурогату, який під виглядом любові, сьогодні щедро надає нам світ.
І саме про таку ЛЮБОВ ми будемо тут розважати, щоб наскільки нам дасться Святим Духом розуміння - тим жити у своєму повсякденному житті. Як мудро зазначив у своїй книжці "Питання «БОГ»" о. д-р Іван Ортинський: "Таємницею справжньої живої віри є ЛЮБОВ. Вона єднає людину з Богом, який є переповнений любові. А ЛЮБОВІ прагне людина більше за все на цьому світі, а ще більше отієї любові, якою Бог нас, людей, огортає. Оця ЛЮБОВ і дарує людині те, про що вона навіть і марити не могла - життя з Богом у повноті щастя і любові."
І саме про таку ЛЮБОВ ми будемо тут розважати, щоб наскільки нам дасться Святим Духом розуміння - тим жити у своєму повсякденному житті. Як мудро зазначив у своїй книжці "Питання «БОГ»" о. д-р Іван Ортинський: "Таємницею справжньої живої віри є ЛЮБОВ. Вона єднає людину з Богом, який є переповнений любові. А ЛЮБОВІ прагне людина більше за все на цьому світі, а ще більше отієї любові, якою Бог нас, людей, огортає. Оця ЛЮБОВ і дарує людині те, про що вона навіть і марити не могла - життя з Богом у повноті щастя і любові."
Далі буде...
----------------------------------------------------------------------------------------
Збірка новин: марення, літеплість, плачі...
http://katekhytyka.blogspot.com/2011/06/29062011.html
"...а держава дає нам можливість у законному порядку захищати права віруючих-католиків...."
"Марення відрубаної голови про золоту корону" - саме так би я назвав цю нісенітницю мого брата, у Христі Ісусі, Михайла. Тобто з контексту сказаного братом Михайлом випливає або він не орієнтується в нинішній реальності щодо Держави Україна, або видає бажане за дійсне, іншими словами - живе в своїх ілюзіях...
І, щоб не бути голослівним у критиці, мушу додати, як приклад, один з багатьох випадків, які Господь милостиво додав у скарбницю мого життєвого досвіду.
14-ть років тому мені з кількома хлопцями з ВО "Тризуб" ім. С. Бандери, пощастило брати участь в націо-захисній акції проти підписання "Договору ЄЕП з Росією" у м. Дніпропетровську. Ми свідомо обрали найбільш людне місце, центральний вхід до парку ім. Глоби з пр-ту К.Маркса, щоб бути почутими владою і людьми.
Стали, розгорнули відповідні транспаранти, два прапори - "боротьби" і "свободи" та почали роздавати листівки всім перехожим...
Та незабаром надійшли "високі дядьки" (Голова держадміністрації Кіровського р-ну, Заступник голови Дніпропетровської обл-держадміністрації) з лівоохоронними органами (зам-начальника Дніпропетровського МВС та начальник Кіровського РВВС) з відеокамерою, якою відразу почали записувати відео...
Усуваючи подробиці, на запитання високо-посадовців: "Чому без дозволу місцевої влади ви проводите тут свою акцію..?" - я відповів: "А що, хіба від цієї Держави я маю лише права, а обов'язки, як громадянин щодо Держави - ні?! Саме тому ми й не брали дозволу, бо виконуємо свої громадянські обов'язки." Відразу ж, після цих слів "дядьки" дали наказ вимкнути відеокамеру та мікрофони і, пішли геть... Але, на тому не закінчилось, оскільки їм з Москви надійшла виразна вказівка, яку потрібно було виконати за будь-яку ціну. Тому, через кілька хвилин, прислали такого собі чоловіка, який назвався начальником громадської безпеки міста Дніпропетровська і сказав: "Я, своєю владою, забороняю вам тут стояти і наказую негайно забратися звідси!" А я у відповідь запитав, чи він, раптом, не суддя? Бо ж тільки суд своїм рішенням має "право" заборонити нам виконувати свої громадянські обов'язки. Трохи охолонувши, дядечко на цей раз запропонував таке: "Гаразд, нехай твої хлопці перестануть роздавати листівки, згорнуть транспаранти і прапори, а ми, разом з тобою, підемо до Кіровського рай-суду." Ні, кажу, ми законослухняні громадяни і, оскільки рішення суду ще нема, то ж з якого дива ми мали б згорнути акцію. Хай мої хлопці тут далі виконують свої обов'язки, а ми з вами підемо до суду, гаразд?
Він погодився і ми пішли... У кабінеті судді мені виголосили усний наказ не виконувати мій та хлопців громадянський обов'язок, згорнути акцію і забиратися геть. Звичайно, що ми не виконали рішення суду і далі провадили акцію, бо зобовязуючим до виконання є лише письмове, а не усне рішення суду. І, оскільки Господь був з нами, то Він не допустив більшого свавілля влади, а за декілька годин, коли роздали всі листівки, ми таки забралися додому...
Це відбувалося тоді, коли ще в нашому народі жевріла надія на свою, українську Державу, а нині, вона вже цілковито затухла, бо всюди запанувало за гріхи наші - ЗЛО і БЕЗЗАКОННЯ. Тепер ми живемо в такій реальності, коли є доконаний факт внутрішньої окупації України і, саме тому вона вже є не матір'ю, а мачухою для своїх дітей українців, бо лише спостерігає, на догоду ворогам, за їх звироднінням та духовною смертю...
Катехит парафії Преображення Господнього р.Б. Леонід.
Далі буде...