30.01.2018р. Б. / Важкі питання. Хто такий Антихрист?

ПИТАННЯ: Хто такий Антихрист? Чому Католицька Церква так мало про нього говорить, хоча він присутній в Святому Письмі? Чи буде це лідер якогось світового руху? Коли прийде його час і чи збігається він з глобалізацією?

ВІДПОВІДЬ: Дати відповідь на питання про Антихриста нелегко, оскільки навколо цього персонажа існує безліч інтерпретацій. Відзначимо відразу, що Апокаліпсис, де згадується Антихрист, не слід тлумачити буквально. Йдеться про образне бачення, а образи потребують тлумачення.

Пропонуємо дві інтерпретації Антихриста: першу - з Біблійного словника Маккензі і другу - з коментаря так званої Єрусалимської Біблії.

Згідно з першою інтерпретацією, Антихрист - це уособлення сили, ворожої до Христа. Вона проходить крізь всю історію і завжди актуальна. Цитуємо зі словника: «Образ Антихриста був витлумачений різними способами, але існують вагомі підстави для того, щоб поставити під сумнів один час дуже популярну версію, згідно з якою Антихрист є реальною історичною есхатологічною особою. В Одкровенні святого Івана Богослова зв'язок звіра з Римом занадто тісний, щоб представляти щось крім імператорської влади, котра переслідувала християн; що стосується числа 666, то не було запропоновано кращого тлумачення, ніж те, згідно з яким воно є сумою числового значення букв, що складають ім'я Цезаря Нерона (KSR NRWN), імператора, що правив в період з 54 по 68 рік: він був першим, хто засудив на смерть християн.

У розумінні апостола Павла "людина гріха" вже знаходиться в дії. Згадки, що містяться в 1 і 2 Посланнях святого апостола Івана, судячи з усього, також звернені до перших християн, які думали, що Антихрист - фігура есхатологічна. Є безліч антихристів, і кожен, хто відкидає Ісуса, - антихрист. Швидше, антихрист - це уособлення сил зла, які іноді можуть втілитися в окремі особистості - як тепер, так і в майбутньому. Озлобленість антихриста охарактеризована рисами, які можуть навести на думку про лукавство диявола: але мова йде, скоріше, про поетичні прийомі, ніж про твердження, ніби антихрист одержимий дияволом і тим більше ніби він є уособленням диявола».

Згідно з «Єрусалимськоз Біблією», Антихрист - це фігура, яка з'явиться в кінці часів. Антихрист - це, за словами св. Павла, «той супротивник, який зноситься понад усе, що зветься Богом чи святощами, так що сяде сам у храмі Божім і видаватиме себе за Бога» (2 Сол 2,4).

Супротивник: тобто відступництво буде викликано тим, хто відрекомендується великим противником Бога. Це нечестивець за визначенням, "людина гріха", призначена для смерті, буквально - "син погибелі": "син ночі, син пітьми". Це противник Бога, описаний термінологією пророка Даниїла, яку він застосовує у відношенні до Антіоха Єпіфанія: "І буде робити той цар за своїм уподобанням, і підійметься, і височенним Він стане понад усякого бога, і на Бога богів говоритиме дивні речі, і матиме успіх, аж поки не здійсниться гнів: бо, що зумовлено, то виповниться".

У християнській традиції, під впливом Книги пророка Даниїла, цей противник отримає ім'я Антихрист. Він зображується як особистість, яка з'явиться в кінці часів (в той час як сатана, знаряддям якого є Антихрист, діє вже зараз "потай", переслідуючи і зваблюючи віруючих, аж до останнього великого випробування, якому покладе кінець повернення Христа. "бо встануть лжехристи та ложні пророки, які чинитимуть великі знаки й чуда, щоб, коли можна, звести навіть і вибраних" (Мт 24,24). Ось як описано Антихриста в Апокаліпсисі св. Івана (13):" 1 І побачив я звіра, що виходив з моря, маючи десять рогів і сім голів, і на рогах його десять діадем, і на головах його імена блюзнірські. 2 А звір, що бачив я, був подібний до барса, ноги ж - як у ведмедя, а паща його - як паща лева. І дав йому дракон силу свою і престол свій і владу велику. 3 Одна з голів його мов забита на смерть, і рана смерті її загоєна. І дивувалася вся земля за звіром; 4 і поклонилися драконові, бо владу дав звірові, і поклонилися звірові, кажучи: «Хто подібний до звіра, і хто спроможний воювати з ним?» 5 Дано йому уста, що говорили великості та блюзнірства, і дано йому владу - діяти сорок два місяці. 6 І розкрив уста свої для блюзнірства проти Бога - блюзнити на ім'я його і скинію його і тих, що на небесах живуть. 7 Дано йому вести війну проти святих і перемогти їх; і дано йому владу над кожним племенем і людністю і язиком і народом. 8 Поклоняться йому всі, що мешкають на землі, чиї не записано імена в книзі життя в Агнця заколеного, від заснування світу."

Папа Бенедикт XVI згадує про антихриста в своїй енцикліці« Spe salvi »(19), цитуючи дослівно німецького філософа Еммануїла Канта:«Якщо коли-небудь християнству судилося втратити гідність любові [...], то антипатія і огида до нього стануть пануючим способом мислення і антихрист [...] почне своє (ймовірно, засноване на страху і корисливості) недовге правління».

"Кардинал Діас, Папський легат на святкуванні 150-річчя об'явлення Лурдської Богоматері, сказав такі слова: «Пресвята Діва Марія, яка зійшла з Небес як мати, сильно хвилюється за своїх дітей ... Вона з'явилася в гроті Массабель, який в той час являв собою болото, у якому паслися свині. І саме там вона побажала створити святилище, вказавши, що благодать і милосердя Бога перевершують убоге болото людських гріхів. Поблизу об'явлення Пресвята Діва влаштувала джерело рясної і чистої води, яку паломники п'ють і розвозять по всьому світу. Вона означає бажання нашої ніжної Матері, щоб її любов і порятунок Її Сина досягли країв землі. Нарешті, з цього благословенного грота Діва Марія звернулася з наполегливим закликом до молитви та покаяння, щоб випросити навернення бідних грішників. (...) Після об'явлень в Люрді Богоматір не припинила проявляти у всьому світі своє материнське занепокоєння про долю людства. У різних явліннях вона просила про молитви і покаяння за навернення грішників, оскільки передбачала духовний крах деяких країн, страждання, які повинен був визнати Святіший Отець, загальне ослаблення християнської віри, випробування Церкви, а також прихід Антихриста і його спроби замінити собою Бога в житті людей: ці спроби, незважаючи на їх блискучий успіх, все ж приречені на крах».

Далі кардинал Діас сказав: «Тут, в Люрді, як і всюди в світі, Діва Марія плете величезну мережу в своїх духовних синах і дочках, - щоб підготувати потужну атаку проти сил зла в усьому світі, щоб покласти йому край і підготувати остаточну перемогу її божественного Сина Ісуса Христа. Сьогодні Діва Марія ще раз запрошує нас вступити в її воїнство для боротьби проти сил зла. (...) Боротьба між Богом і Його противником завжди жорстока, і сьогодні ще більш жорстока, ніж за часів Бернадетт, 150 років тому», - донині «ця боротьба залишає після себе численні жертви».

Потім кардинал Діас повторив, слідом за Папою Войтилою, його слова, сказані в 1976 році, незадовго до обрання Папою: «Сьогодні ми бачимо найбільшу битву, яку коли-небудь бачило людство. Не думаю, що християнська громада до кінця це зрозуміла. Ми стоїмо перед обличчям остаточної боротьби між Церквою і Анти-Церквою, між Євангелієм і анти-Євангелієм».

Підводячи підсумок всьому сказаному, додамо, що тлумачення, дані словником Маккензі і «Єрусалимської Біблією», не суперечать одне одному. Антихрист завжди діяв на протязі історії. Але в кінці часів він з'явиться також як якась особа. Ми не знаємо, чи наступив уже цей момент. Не виключено, що такі явища сучасного світу, як глобалізація, можуть бути використані, наприклад, на політичному рівні, як хитрість для насадження зла. Це залежить від людей і від їхньої доброї волі.

Джерела:   Радіо Ватикан

Воїни Христа Царя

29.01.2018р. Б. / “Не біймося фарисеїв і могутніх світу цього, хто на нас нападає як агресор і нас вбиває! Пожаліймо їх, бо це нещасні люди!” – Глава УГКЦ (+VIDEO)

Ми повинні зараз себе запитати: що ж ми хочемо та в який спосіб ми зараз стоїмо перед Божим обличчям? Як ми будуємо свої стосунки з Господом і з ближніми? Як часто ми хочемо використати Бога для того, щоб Він зробив те, що “я” хочу? Як часто ми хочемо змусити весь світ обертатися довкола нашого величного “я”? Тоді нам може здаватися, що “я” є святий, непорочний і безгрішний, а поганими можуть бути лише інші. Однак ця пастка може бути небезпечною не лише для нас і наших рідних, близьких, а й ставати небезпечною зброєю для інших народів та держав.

Про це говорив у своїй проповіді до вірних Патріарх Блаженніший Святослав у неділю, 28 січня, під час Архиєрейської Божественної Літургії у соборі Святої Софії в Римі.

Серед присутніх на цій Архиєрейській Божественній Літургії також були: владика Ігор (Возьняк), Архиєпископ і Митрополит Львівський УГКЦ, владика Йосип (Верт), ординарій Преображенської єпархії в Новосибірську, владика Гліб (Лончина), єпарх Єпархії Пресвятої родини з осідком у Лондоні, владика Богдан (Дзюрах), секретар Синоду Єпископів УГКЦ, владика Діонісій (Ляхович), Апостольський візитатор для українців греко-католиків в Італії та Іспанії, отці з різних країн світу та монашество, а також Євген Чолій, президент Світового конгресу українців і Тетяна Іжевська, Надзвичайний та Повноважний посол України при Апостольській Столиці. Варто зауважити, що Святіший Отець Франциск цього ж дня має відвідати прокатедральний собор Святої Софії в Римі. Тому з цієї нагоди Блаженніший Святослав, Отець і Глава УГКЦ, очолив паломництво до історичної святині УГКЦ за кордоном.

На початку своєї проповіді Предстоятель привітав усіх, хто прибув до цього собору як паломник з різних куточків Італії, щоб узяти участь у цій Божественній Літургії.

“Я вітаю всіх вас у соборі Святої Софії, а також усю Україну, яка зараз молиться разом з нами, а відтак усіх наших братів і сестер, розсіяних по різних континентах, різних землях, різних країнах. За старовинним римським звичаєм, слова "Urbi et Orbi" (місту та світові) з собору Святої Софії ось уже майже півстоліття сяє наша Церква. Вона сяє світлом своєї віри в Бога, сяє правдою про нашу історію та про те, якого коріння є наші батьки, наслідниками якої великої благодаті ми є, яку Бог нам передав. Саме сьогодні тут Святіший Отець промовить "Urbi et Orbi" про нас і до нас, про Україну і від України проголосить своє слово”, – такими словами звернувся до присутніх Глава Церкви.

“Ми всі відчуваємо трепетну радість, коли очікуємо Святішого Отця в цьому храмі, тобто щось подібне, як і 30 років тому. Тоді ми всі в Україні і поза її межами святкували Тисячоліття Хрещення Київської Русі і коли Святий папа Іван Павло ІІ разом з Україною у цій базиліці розділив це велике свято. Тож вітаю вас з цим днем і цією хвилею, коли разом зі Святішим Отцем звідси вкотре і наша Церква, і Україна заявить про себе "Urbi et Orbi "(Римові та світові)”, – додав очільник греко-католиків.

У сьогоднішньому Євангелії про митаря і фарисея святий Лука описує нам два різних види молитви, два різних види ставлення людини до Бога і до свого ближнього.

У першому випадку ми бачимо особу, яка сконцентрована сама на собі, яка милується собою та бачить у собі лише все добре. Навіть більше, вона прийшла до храму, щоб усі (і навіть Господь) оберталися довкола неї, визнали тільки її велич. Такого типу особа відчуває себе справедливою, утверджує себе лише тоді, коли принижує іншого. Вона порівнює себе з величчю і святістю самого Бога, але також порівнює себе з тим, кого може принизити навіть у думці. І на тлі приниження іншого фарисей у власних очах возноситься аж до небес.

Проте бідний митар показує нам цілком інший спосіб взаємин між Богом і людиною. Він став перед Божим обличчям у всій наготі правди про себе. Він упокорив себе в тій молитві перед Богом і показує, що покірна молитва — це можливість побачити правду, яка є початком істинного восходження і дорогою до справжньої величчі. Він не намагався нікого принижувати, хоч мав соціальну позицію, яка давала йому таку можливість. Проте він пізнав правду про себе, тому звільняється від зла.

Однак цікаво, що завершення цієї притчі показує те, як Господь відповідає на молитву одного та іншого та як Він оцінює тих людей, які прийшли до нього. Лука зазначає, що перший, тобто фарисей, відійшов осуджений, бо властиво він не потребував Всевишнього. Він вважав, що все добре осягнув сам, те, що часто серед суспільних діячів називається self made man (тобто сам себе зробив). Йому не треба було нікого, бо він хотів, щоб лише Бог визнав його велич. А те, що є велике і могутнє в людей, - мале, слабке і нікчемне в Божих очах.

Проте вийшов виправданий митар, бо він просив цього. Він просив у Небесного Отця визволити його з того зла, в якому живе. Він шукав не своєї праведності перед Богом, а визнав святість, праведність і справедливість Господа. І тому в другому випадку сталося те, про що співала Богородиця в день Благовіщення: “Могутніх скинув з престолів, а підняв у гору смиренних, нагодував благами голодних, а багатих відпустив з порожніми руками...”

На думку Предстоятеля, дуже часто для самоутвердження ми просто вимагаємо слави, почесті, нагород, уваги, перших місць на майданах, привітання від могутніх світу цього... Однак це показує, що є велика порожнеча в нас, у нашому серці, тож ми тоді намагаємося за всяку силу заповнити цю пустку, яку носимо в собі. У такому випадку ми можемо бути великими і сильними лише тоді, коли принижуємо інших. Така постановка руйнує родини, розбиває суспільство, ба більше, доводить до воєн між країнами. Бо одна держава вважатиме себе великою лише тоді, коли принизить сусіда, покаже його слабкість, відтак відчує над ним свою силу.

“Сьогодні, у цю неділю, яка сьогодні готує нас до Великого посту, Церква запрошує нас прийняти позицію бідного митаря в нашому духовному житті, у нашому ставленні до Бога і до ближнього. Адже лише той може бути великий, хто вміє покорити себе перед Богом. Лише той може стати вільним, хто пізнає правду про себе. Лише той може світити на весь світ, хто у своєму нутрі носить Боже світло, яким щедро можна поділитися з кожним, хто є поруч. Біля такої людини є всім дуже затишно, є всім тепло, бо вона нічого і ні від кого не хоче забрати, але тільки дати все те, що має. Така людина буде виправдана в Божих очах і стане носієм спасіння у своїй домівці, у своєму суспільстві, у своєму світі”, – наголосив Глава Церкви.

“Не біймося фарисеїв і могутніх світу цього, хто нас принижує, хто думає, що він сильніший від нас, хто на нас нападає як агресор і нас вбиває! Пожаліймо їх, бо це нещасні люди. Вони думають, що мають усе, але не мають нічого. А ми, як християни, як каже апостол Павло, не маємо нічого, а посідаємо все. Адже Господь через нас, про нас і в нашому імені буде свідчити, буде нас благословляти і прославляти так, як Він це вчинив із нашою Церквою у святому храмі ось уже півстоліття, і буде чинити "Urbi et Orbi"!” – наостанок заохотив усіх вірян Глава і Отець УГКЦ Блаженніший Святослав.

Джерело:    Департамент інформації УГКЦ

28.01.2018р. Б. / Болгарія призупинила ратифікацію Стамбульської конвенції

Ще одна країна ЄС призупинила процес ратифікації Стамбульської конвенції, повідомляє Narod.hr. Комісія у справах дітей, молоді та спорту болгарського парламенту відкинула цей документ, як такий, що суперечить болгарським законам.

Також Комісія з питань регламенту болгарського парламенту відмовилась подавати Стамбульську конвенцію та питання її ратифікації на розгляд парламенту.

Проте, сили в парламенті, які виступають за ратифікацію цієї конвенції усе ще зберігають надію на можливість пропхати через парламент спірний документ.

Так Болгарія стала другою державою в ЄС, яка заморозила питання ратифікації Стамбульської конвенції. Перед цим це зробила Латвія.

Джерело:  Воїни Христа Царя

26.01.2018р. Б. / «Священики не можуть брати участь у політичному процесі, а тільки виховувати мириян бути відповідальними», — єпископи УГКЦ

Священнослужителі не можуть ані агітувати за будь-яку політичну силу, ані вказувати вірним, яку політичну партію чи партійну орієнтацію вони повинні обирати. Духовенству УГКЦ заборонено брати безпосередню участь у політичному процесі, використовувати свій сан для політичної агітації. 

Про це мовиться у другому розділі «Заохочення до участі в суспільно-політичному житті» Душпастирського порадника «Покликання мирян до участі в суспільно-політичному житті країни», в якому Патріарх УГКЦ Блаженніший Святослав та Синод Єпикопів Києво-Галицького Верховного Архиєпископства УГКЦ закликають вірних брати активну участь у суспільно-політичному житті країни.

«Священиче служіння несумісне з обійманням посади в громадсько-політичних чи державних структурах. Душпастирі, натомість, мають обов’язок виховувати мирян до зрілого і відповідального служіння своєму народові незалежно від особистого покликання до участі в житті суспільства. Метою такого пастирства є формування зрілого християнського сумління як здатності кожної віруючої людини чути внутрішній голос Божий, що допоможе їй самостійно, правильно та відповідально здійснювати власний суспільно-політичний вибір», — зазначається в Пораднику.

Обов’язком Церкви, відзначають єпископи, як спільноти віруючих людей, у суспільній сфері є сприяння та служіння загальному добру суспільства, зокрема через оцінювання політичних процесів у світлі принципів соціального вчення, укладеного на основі Євангелія. Здійснюючи свою вчительську місію, Церква не претендує бути політичним гравцем, лобіюючи інтереси конкретних політичних сил чи осіб.

Владики наголошують, що участь у суспільно-політичному житті своєї держави є і має бути зобов'язанням, яке повинні взяти на себе насамперед миряни, сприймаючи її як невід'ємну частину власного християнського покликання. Цю участь не слід обмежувати членством чи діяльністю у політичних партіях — вона має поширюватися на всі сфери громадянського суспільства.

Особливу увагу, наголошується, тут слід звернути на активну участь у діяльності виборних органів місцевого самоврядування — цієї кузні кадрів, де під пильним оком ближніх виковуються характери справжніх державних мужів.

 Джерело:    Департамент інформації УГКЦ

26.01.2018р. Б. / Глава УГКЦ до українців: «Мій заклик до вас дуже простий: не будьмо байдужими, бо байдужість вбиває!»

Коли я байдужий до того, що відбувається в моїй країні, до болю мого ближнього, то ця байдужість передусім убиває мене. Бо цим я прирікаю і свою країну, і своє суспільство, і своїх ближніх на терпіння і смерть. Про це сказав Патріарх Української Греко-Католицької Церкви Блаженніший Святослав у програмі «Відкрита Церква» про альтруїзм.

«Тому мій заклик до вас є дуже простий: не будьмо байдужими, бо байдужість вбиває!» – закликав Глава УГКЦ.

Блаженніший Святослав пригадав, як у часи Майдану на вулицях Києва можна було побачити короткий напис, але він як постріл: «Байдужість вбиває!»

Натомість, на його переконання, діла милосердя, альтруїзм оживляють. «Не будьмо байдужими, бо сьогодні ми часто чинимо як діти, які хочуть "вже" досягнути всього», – сказав Глава Церкви.

На думку Предстоятеля Церкви, іноді доводиться боротися за свою країну, за краще майбутнє невпинною мурашиною працею багато років, як про це говорив митрополит Андрей Шептицький.

«Тому не будьмо байдужими, живімо любов'ю до свого ближнього, помічаймо потреби свого ближнього. І тоді ми своїми маленькими вчинками рятуватимемо їхнє життя і будуватимемо краще майбутнє для нашої батьківщини», – закликав Глава УГКЦ.

Джерело:     Департамент інформації УГКЦ

25.01.2018р. Б. / Єпископи УГКЦ закликають мирян брати участь у суспільно-політичному житті країни (+порадник)

Патріарх Української Греко-Католицької Церкви Блаженніший Святослав та Синод Києво-Галицького Верховного Архиєпископства УГКЦ, з огляду на численні виклики в громадсько-політичному житті українського суспільства, звернулися до мирян і духовенства, щоб представити деякі актуальні питання щодо участі вірних у суспільно-політичному житті країни. Про це, спираючись на суспільне вчення Вселенської Церкви, інші віровчительні документи та соціальну традицію УГКЦ, йдеться у Душпастирському пораднику «Покликання мирян до участі в суспільно-політичному житті країни».

У Пораднику, який буде надруковано окремим виданням і розповсюджуватиметься серед вірних, єпископи УГКЦ звертаються передовсім до мирян, які, як свідомі та відповідальні громадяни, покликані впроваджувати соціальне вчення Церкви, здійснюючи в такий спосіб місію євангелізації у світі.

Оскільки, вважають в УГКЦ, саме миряни мають брати активну участь у політичному житті нашої країни та будувати незалежну Українську Державу відповідно до Божого закону, втілюючи свою християнську віру в служіння нашому народові.

«Говорячи ж про активну участь мирян у суспільно-політичному житті, за словами світлої пам’яті блаженнішого Любомира Гузара, маємо на увазі «щире зацікавлення загальним благом своєї місцевості, області чи всієї держави та засобами, які їм забезпечують загальний добробут, а найголовніше – дотримання всіх прав»… І тому, як наголошував цей архиєрей, ми, християни, повинні цікавитися долею всіх членів суспільства: те, що ми дотримуємося науки Господа нашого Ісуса Христа, зобов’язує нас дбати про благо всього суспільства», – мовиться у документі.

У Пораднику владики аргументують, чому саме вірні мають брати активну участь у суспільно-політичному житті країни. «Участь у суспільно-політичному житті своєї держави є і має бути зобов'язанням, яке повинні взяти на себе насамперед миряни, сприймаючи її як невід'ємну частину власного християнського покликання. Цю участь не слід обмежувати членством чи діяльністю в політичних партіях - вона має поширюватися на всі сфери громадянського суспільства», – вважають духовні провідники.

Особливу увагу, на їхню думку, слід звернути на активну участь у діяльності виборних органів місцевого самоврядування – цієї кузні кадрів, де під пильним оком ближніх виковуються характери справжніх державних мужів.

Джерело:    Департамент інформації УГКЦ

***

З огляду на численні виклики в громадсько-політичному житті українського суспільства Синод Єпископів Києво-Галицького Верховного Архиєпископства Української Греко-Католицької Церкви, спираючись на суспільне вчення Вселенської Церкви, інші віровчительні документи та соціальну традицію УГКЦ, вважає за необхідне звернутися до мирян і духовенства, щоб представити деякі актуальні питання щодо участі вірних у суспільно-політичному житті країни.

Вих. ВА 18/032

Душпастирський порадник
«Покликання мирян до участі
в суспільно-політичному житті країни» 

Та ви приймете силу Святого Духа, що на вас зійде,
 і будете моїми свідками в Єрусалимі, у всій Юдеї та Самарії й
аж до краю землі (Ді. 1,8).

1. З огляду на численні виклики в громадсько-політичному житті українського суспільства Синод Єпископів Києво-Галицького Верховного Архиєпископства Української Греко-Католицької Церкви, спираючись на суспільне вчення Вселенської Церкви, інші віровчительні документи та соціальну традицію УГКЦ, вважає за необхідне звернутися до мирян і духовенства, щоб представити деякі актуальні питання щодо участі вірних у суспільно-політичному житті країни.

Постановою цього ж Синоду у 2001 році було наказано душпастирям звернути особливу увагу на свій обов'язок брати активну участь у формуванні громадської свідомості наших людей та потребу активної співпраці з органами місцевого самоврядування у цьому плані.

У 2014 році вищезгаданий Синод затвердив Інструкцію про поведінку священнослужителів УГКЦ під час політичних виборчих кампаній, в якій було окреслено основні богословсько-канонічні принципи відносин між Церквою та Державою взагалі, а також сформульовано конкретні аспекти участі священнослужителів у політичному житті та виборчому процесі зокрема.

А в цьому документі звертаємося передовсім до мирян, які, як свідомі та відповідальні громадяни, покликані впроваджувати соціальне вчення Церкви, здійснюючи в такий спосіб місію євангелізації у світі[1]. Саме миряни мають брати активну участь в політичному житті нашої країни та будувати незалежну Українську  Державу відповідно до Божого закону, втілюючи свою християнську віру в служіння нашому народові. Говорячи ж про активну участь мирян у суспільно-політичному житті, за словами світлої пам’яті блаженнішого Любомира Гузара, маємо на увазі «щире зацікавлення загальним благом своєї місцевості, області чи всієї держави та засобами, які їм забезпечують загальний добробут, а найголовніше – дотримання всіх прав»… І тому, як наголошував цей архиєрей, ми, християни, повинні цікавитися долею всіх членів суспільства: те, що ми дотримуємося науки Господа нашого Ісуса Христа, зобов’язує нас дбати про благо всього суспільства[2].

І. Навчання Церкви

2. Завданням Церкви є «допомагати людині прямувати дорогою спасіння»[3]. Оскільки віруюча людина реалізує покликання до спасіння в конкретному історичному, суспільно-політичному та культурному контексті, Церква подає вірним як допоміжний засіб своє соціальне вчення, що є свідченням Євангелія в суспільному житті: у складних умовах виробництва, інноваційної наукової та підприємницької діяльності, у сферах фінансів, торгівлі, права, культури, політики – всюди, де живе і працює людина. На думку праведного митрополита Андрея Шептицького, «християнин є обов’язаний заховувати Божий закон не тільки у приватному житті, але й в політичному та суспільному житті»[4]. Тож миряни не можуть стояти осторонь тих викликів, які переживає кожне суспільство в конкретних суспільно-політичних та історичних обставинах. Саме тому Церкві належить «право проголошувати завжди і всюди [незмінні] усталені моральні принципи, зокрема ті, що стосуються соціального порядку, і висловлюватися щодо будь-яких людських справ, наскільки цього вимагають основні права людини чи спасіння душі»[5].

3. Основними принципами соціальної доктрини Церкви є ось ці чотири: гідність людини, солідарність, субсидіарність та спільне благо.

«Справедливе суспільство можливе лише тоді, коли воно будується на повазі до гідності людської особи»[6], адже людина виступає критерієм розвитку і носієм суспільних відносин. Це фундаментальний принцип християнського морального та суспільного вчення. Безпосередній обов’язок Церкви загалом і кожного вірного зокрема - поширювати цю правду про людське життя та гідність людської особи в публічній сфері.

Принцип поваги до людської гідності є реалізацією заповіді «любити ближнього як себе самого», який полягає в ставленні до кожної без винятку особи як до свого другого «я»[7]. Ми також повинні докладати зусиль до того, щоб дбати про добробут усіх людей, захищати кожного, особливо слабких, відкинених, бідних, недієздатних і всіх беззахисних[8], в тому числі й тих, хто ще зростає у материнському лоні. Цей принцип має застосовуватись і до тих, хто відійшов від нас до Бога, залишивши нам пам’ять про себе і свої дочасні тіла, щоб їх належно вшанувати.

Усвідомлення рівної гідності людей є запорукою і незмінною засадою «абсолютної рівності і братерства між всіма людьми, незалежно від їхнього походження, національності, статі, культурної і класової приналежності[9]. Будучи універсальним, цей принцип має стати основоположним в усіх сферах суспільних відносин, особливо в політичному житті. Адже демократія не можлива без поваги до особистості.

4. Забезпечення гідності людської особи та її прав є основною характеристикою демократичного устрою суспільства. Однак слід пам’ятати, що «справжня демократія відображає багатоманітність виявлених у суспільстві інтересів»[10]. Тому стосунки між людьми з різними переконаннями і цінностями мають будуватися на основі принципу солідарності, що «відкриває людині інших людей та інші спільноти […] вносить дух порозуміння, в якому різні спільноти переростають свої інтереси, опановують культуру діалогу та взаємної підтримки, щоб долати ті чи інші непорозуміння і конфлікти»[11]. Принцип солідарності є рушієм будь-якого суспільно-політичного процесу, бо передбачає єдність у різноманітності, соціальну підтримку, об’єднання навколо певного рішення або процесу.

У зв’язку з цим ми наголошуємо на солідарності не тільки як на принципі, який визначає суспільний устрій, а і як на моральній чесноті. Солідарність у християнському розумінні має проявлятися передусім на рівні самої спільноти віруючих і передбачає такі відносини, за яких усі члени громади живуть і взаємодіють як один організм. До цього нас закликає в одному зі свої послань апостол Павло: «Усі бо ми христилися в одному Дусі, щоб бути одним тілом […] Та Бог так уклав тіло, щоб не було роздору в тілі, але щоб члени дбали однаково один про одного. І як страждає один член, страждають усі з ним члени; і як один член у славі, радіють з ним усі члени» (1 Кор. 12, 13.24–26). В іншому місці св. Павло подібно повчає про пріоритетність свідчення християнського милосердя, починаючи від власної християнської громади: «Отож, поки маємо час, робімо добро всім, а зокрема рідним у вірі» (Гал. 6, 9-10). Утім, як і дія милосердної любові (сaritas-аgape), християнська солідарність має виходити за межі Церкви, стаючи універсальною цінністю та охоплюючи собою всіх, хто потребує допомоги, «випадкового зустрічного» (пор. Лк. 10, 31), хоч би ким він був[12].

5. Як і в соціальному вченні Церкви, у політичній концепції державного управління, коли йдеться про відносини органів державної влади, місцевого самоврядування і громадянського суспільства, особливо важливим є принцип субсидіарності (лат. subsidium – допомога). Згідно з цим принципом, управління суспільством будується знизу догори: на вищі рівні або інститути влади передаються тільки ті питання, які не можуть бути ефективно вирішені на нижніх щаблях управління, найближчих до населення («на місцях»). При цьому останні мають максимально опікуватися проблемами соціальної допомоги людині [особі]. Цей принцип захищає людей від зловживань з боку будь-яких органів влади і закликає керманичів до створення умов для повноцінного розвитку особистості, зокрема до забезпечення соціально-економічних прав людини. Тож субсидіарність є принципом суспільної організації, згідно з яким завдання переходять зі сфери діяльності індивідуальних громадян або соціальних груп лише в тому разі, коли об'єднання вищого рівня здатне їх виконати більш ефективно.

Практичній реалізації принципу субсидіарності відповідають: повага до людської особи і родини та ефективне сприяння їхньому розвиткові; більш висока оцінка ролі асоціацій і громадських організацій; заохочення приватних ініціатив з боку поодиноких осіб чи спільнот, як-от кооперативного руху, спілок взаємодопомоги; наявність різноманітності поглядів у суспільстві і відповідна система представництва всіх його складових; захист прав людини і меншин; децентралізація бюрократичного та адміністративного апарату; досягнення рівноваги між державним і приватним секторами; покладання більшої відповідальності на громадян як активних учасників політичного і соціального життя країни[13].

6. Кожен аспект суспільного життя має бути пов’язаний із принципом спільного блага, який не є простою сукупністю окремих благ кількох осіб, міста, регіону чи навіть держави. Спільне благо – основна мета, до якої має прагнути суспільство і яка полягає в досягненні таких умов суспільного життя, щоб абсолютно кожна особа могла задовольнити свої основні фізіологічні, матеріальні та духовні потреби.

Відповідальність за прагнення до спільного блага покладається не лише на поодиноких осіб та структури громадянського суспільства, а й на державу, оскільки це підстава для існування політичної влади. Держава «повинна гарантувати згуртованість, єдність і організованість громадянського суспільства, виявом котрого вона є»[14], щоб завдяки внескам усіх своїх громадян досягти спільного блага. Окрема людина, родина чи проміжні групи не можуть порізно осягнути повноти свого розвитку, який дає можливість повноцінно жити. Звідси виникає необхідність у політичних інститутах, завдання яких полягає в забезпеченні людей необхідними матеріальними, культурними, моральними і духовними благами. Щоб забезпечити загальне добро, уряд кожної країни зобов’язаний справедливо гармонізувати інтереси різних суспільних груп, делікатно узгоджуючи певні блага різноманітних груп та поодиноких людей. Тому загальне добро суспільства постає як самодостатня мета: воно має цінність лише відносно остаточних цілей людської особи та універсального спільного блага всього людства.

7. Хочемо звернути увагу наших мирян на ще один принцип участі в житті спільноти. Ідеться про саму «участь», яка є основною характеристикою демократії[15]. Це означає, що кожен громадянин має не лише право, а й обов’язок бути активним учасником життя всієї держави як політичної спільноти. У цьому контексті пасивність чи бездіяльність є проявом байдужості, егоїзму, лінивства, а отже, гріхом.

У християнській традиції бути відповідальним громадянином означає бути особисто відповідальним за суспільство, в якому живемо, за свою державу, за її сьогодення і майбуття. Цей моральний обов’язок випливає із Таїнств Хрещення і Миропомазання, які ми прийняли. Наша християнська тотожність зродилася в цих Таїнствах і кличе нас іти за Ісусом Христом, даючи християнське свідчення в усьому, що  робимо. Катехизм Католицької Церкви нагадує нам: «Необхідно, щоб усі, кожний на своєму місці, яке займає, і відповідно до тієї ролі, яку виконує, брали участь у розвитку загального добра. Цей обов’язок невіддільно пов’язаний із гідністю людської особи.... Громадяни, наскільки це можливо, повинні брати активну участь у громадському житті»[16].

Участь у житті спільноти не лише одне з найважливіших завдань кожного громадянина, покликаного вільно й відповідально виконувати свою громадянську місію, а й одна з підвалин будь-якого демократичного суспільства, одна з найбільших гарантій стабільності демократичної системи. Ця відповідальність є здійсненням християнської любові до Батьківщини, до рідного народу та своєї культури.  А діяльна любов - це ніщо інше, як справжній християнський патріотизм, суспільний вимір четвертої заповіді Божої, що велить нам любити і поважати своїх батьків. Тому безпосереднім завданням мирян є будувати справедливий суспільний лад, пам’ятаючи навчання святого Івана Павла ІІ: «Ні для кого неприпустимо стояти осторонь»[17].

ІІ. Заохочення до участі в суспільно-політичному житті     

8. Участь у суспільно-політичному житті своєї держави є і має бути зобов'язанням, яке повинні взяти на себе насамперед миряни, сприймаючи її як невід'ємну частину власного християнського покликання. Цю участь не слід обмежувати членством чи діяльністю в політичних партіях - вона має поширюватися на всі сфери громадянського суспільства. Особливу увагу тут слід звернути на активну участь у діяльності виборних органів місцевого самоврядування – цієї кузні кадрів, де під пильним оком ближніх виковуються характери справжніх державних мужів.

9. Священнослужителі не можуть ані агітувати за будь-яку політичну силу, ані вказувати вірним, яку політичну партію чи партійну орієнтацію вони повинні обирати. Духовенству УГКЦ заборонено брати безпосередню участь у політичному процесі, використовувати свій сан для політичної агітації. Їхнє священиче служіння несумісне з обійманням посади в громадсько-політичних чи державних структурах. Душпастирі, натомість, мають обов’язок виховувати мирян до зрілого і відповідального служіння своєму народові незалежно від особистого покликання [світської особи] до участі в житті суспільства. Метою такого пастирства є формування зрілого християнського сумління як здатності кожної віруючої людини чути внутрішній голос Божий, що допоможе їй самостійно, правильно та відповідально здійснювати власний суспільно-політичний вибір.

10. Обов’язком Церкви, як спільноти віруючих людей, у суспільній сфері є сприяння та служіння загальному добру суспільства, зокрема через оцінювання політичних процесів  у світлі принципів соціального вчення, укладеного на основі Євангелія. Здійснюючи свою вчительську місію, Церква не претендує бути політичним гравцем, лобіюючи інтереси конкретних політичних сил чи осіб. Її завдання в політичному житті суспільства випливає з властивої Церкві загальної місії в сучасному світі – розпізнавати знаки часу та реагувати на них у світлі Євангелія. Це дає їй право оцінювати конкретний політичний процес чи явище з огляду на те, як цей процес впливає на людську особу, її права та гідність. У цьому сенсі Церква, Мати і Учителька, є захисницею кожної людини, її гідності, свободи та всього, що сприяє становленню і розвитку суспільної справедливості.

Церква завжди була, є і буде зі своїм народом у будь-яких суспільно-політичних обставинах, дбаючи про добро не лише своїх вірних, а й загальне добро всього людства. Тут маємо на увазі «сукупність суспільних умов, які дозволяють найповніше і найшвидше як окремій людині, так і суспільству досягти досконалості»[18]. А тому заохочуємо всіх без винятку мирян докладати можливих зусиль заради досягнення таких умов життя суспільства, в якому все суспільство і кожна особа мають всі можливості для повноцінного життя і розвитку. На практиці реалізація цього принципу вимагає насамперед збереження миру і соціальної справедливості на всіх рівнях міжособових стосунків; розподілу і реалізації влади в державі за принципом субсидіарності, який передбачає використання влади лише для служіння і здійснення певного впливу тільки заради блага іншого, а не для досягнення власних інтересів тих, кому делеговані владні повноваження; збереження правової системи; захисту і охорони навколишнього середовища; належної освіти і вільного доступу до неї; гарантії інших життєво необхідних прав на працю, медичне забезпечення, свободу слова, вибору тощо.

11. Обов’язок щодо активної участі в побудові загального добра суспільства має кожна особа, яка до нього належить, реалізовуючи власне покликання на своєму рівні. Цей обов’язок випливає з Ісусового заклику любити ближнього як самого себе (пор. Мт. 22, 25) і чинити з іншими так, як ми б хотіли, щоб чинили з нами (пор. Лк. 6, 31). Про цей обов’язок безкорисливого служіння ближнім згадує і апостол Павло: «Ніхто хай не шукає для себе користи, лише – для другого» (1 Кор. 10, 24); «Майте на увазі користь не власну, а радше інших» (Флп. 2, 4); «Робімо добро без утоми: своєчасно, як не ослабнемо, жатимемо. Отож, поки маємо час, робімо добро всім» (Гал. 6, 9-10). Саме ці заповіді спонукають людину присвятити свою діяльність для добра інших та для загального блага.

12. Тому турбота про загальне добро є спільним обов’язком Церкви і Держави, який спонукає до співпраці та чіткої позиції щодо захисту прав і свобод як поодиноких людей, так і всього суспільства. Суспільна діяльність набуває своєї справжньої величі, коли вона спрямована на досягнення блага кожного, яке можна потрактувати як суспільний вимір морального добра.

ІІІ. Від принципів до втілення

13. Кожний мирянин, який бере участь у суспільно-політичному процесі, зобов’язаний своїм християнським сумлінням втілювати у своїй діяльності Божі заповіді та діяти відповідно до принципів і засад Христового Євангелія, що сформульовані у суспільному вченні Церкви. Тож його діяльність задля добра українського народу та його держави є інтегральною частиною свідчення його віри. Якщо ідеологія певної партії чи громадсько-політичної організації суперечить цим засадам або заперечує їх, то християнський політик чи державний діяч не може брати в них участі. Він покликаний приймати і оцінювати власні рішення та дії своєї політичної сили відносно того, наскільки вони послідовно і цілісно втілюють у життя суспільства вищезгадані принципи.

Із цих принципів випливають такі напрямки суспільно-політичної місії мирян:

І. Християнський політик та громадський діяч захищає гідність людської особи, святість та непорушність людського життя від його зачаття і до природної смерті та традиційні християнські сімейні цінності. Він покликаний стояти на варті традиційних сімейних цінностей та гідності сім’ї як первинної клітини суспільства. Будь-які спроби популяризації чи узаконення розпусти, содомії та інших подібних видів гріховної поведінки мають викликати у християнських політиків негайну реакцію активної протидії всіма законними способами. Це ж стосується й новітньої загрози гендерної ідеології[19].

 Ми не один раз підкреслювали, що на тих, хто бере безпосередню участь у роботі органів законодавчої влади, покладено ще більший або додатковий обов'язок свідчити євангельські цінності та сприяти їх поширенню в суспільстві через відповідні законодавчі ініціативи, як рівно ж – протистояти будь-яким законопроектам, які загрожують суспільній моралі, життю та гідності людини. Політичні діячі, як і всі миряни-католики, не мають права ні просувати подібні законопроекти, ні голосувати за їх прийняття. Святий папа Іван Павло II писав в енцикліці «Evangelium vitae», що якщо неможливо відкинути законопроект або скасувати закон, що дозволяє аборт, «парламентарій, чиє абсолютне особисте протистояння перериванню вагітності явне і всім відоме, вчинить правильно, підтримавши пропозиції, мета яких – обмежити шкоду подібного закону і зменшити його негативні наслідки у сфері культури та суспільної моралі»[20].

ІІ. Повага до прав людини та захист мають бути гарантовані кожному. Усі люди мають право на життя, їжу, одяг, дах над головою, відпочинок, медичне забезпечення, освіту та працю, як рівно ж і передовсім – на заспокоєння своїх духовних потреб відповідно до традиції своєї релігійної спільноти. Церква поділяє ту думку, що держава має виступати гарантом дотримання цих прав, приймаючи лише ті закони, які служитимуть усьому суспільству. Державне законодавство, спираючись на Божий закон, має гарантувати ці права всім людям і соціальним групам, незважаючи на вік, стать, фізичні чи розумові здібності та інші фактори, які часто спричиняють соціальне відторгнення. У такий спосіб будуть гарантовані мінімальні умови для забезпечення загальної суспільної справедливості для наших братів і сестер.

III. Кожен має право на участь у політичному житті та можливість скористатися з його плодів. Участь у політичному житті держави є базовою вимогою суспільної справедливості. Церква дотримується конституційного твердження, що тільки народ є джерелом влади, і кожному громадянину гарантується право здійснювати цю владу або безпосередньо, або через обрання уповноважених представників до органів влади різного рівня шляхом вільних і демократичних виборів. Також усім громадянам має бути гарантовано право на участь і створення політичних партій і можливість бути обраними на виборах різних рівнів.

IV. Управління громадським життям – результат спільної відповідальності. Від якості суспільного життя залежить розвиток, виховання і безпека кожної людини. Адже від міжособових взаємин залежать дотримання прав людини, безпека, свобода, збереження миру та інші блага, які суспільство зобов’язане досягати і культивувати. Саме тому запорукою успішного розвитку будь-якого суспільства є усвідомлення загальної відповідальності всіх перед всіма.

V. Індивідуальна відповідальність як моральний арбітр. Життя людей у суспільстві буде високоморальним, злагодженим, упорядкованим, таким, у якому шанують людську гідність та захищають людські права, тільки тоді, коли в його основі лежатиме правда; коли воно керуватиметься справедливістю і кожна особа виконуватиме свої обов’язки відповідально. Розумна природа кожної людини спонукає брати відповідальність за власні рішення і вчинки, які безпосередньо впливають на добробут тих, хто її оточує. Усвідомлення цієї відповідальності кожним є запорукою побудови міцної державної спільноти.

VI. Відійти від свідомості патерналізму. Відтворювати в суспільстві патерналістську систему зручно некомпетентній владі, метою якої є нав’язування громадськості свого соціального порядку, авторитету та небажання діяти для добра суспільства. Неефективність цього механізму проявляється у виникненні величезної соціальної нерівності, значного прошарку бідних людей, а також в усвідомленні багатьма своєї немічності перед державною владою. Відійти від патерналізму означає позбутися комплексів меншовартості, взяти ініціативу творення нового суспільного устрою у свої руки на різних рівнях державної влади і місцевого самоврядування – сільському, селищному, об’єднаних громад, районному, обласному чи національному.

VII. Жити в любові та солідарності. Жити в солідарності означає постійно усвідомлювати те, що поруч живуть інші люди з однаковою гідністю, спільними потребами та різними справедливими вимогами. Це правило пояснює верховенство любові, яка є понад усе (пор. 1 Кор. 13, 13). Любов повинна панувати в усіх суспільних відносинах, наповнювати їх собою, надихати на самопожертву, пробуджувати здатність до справедливості[21] і охоплювати весь людський рід[22]. Українські майдани, Революція гідності – вияви громадянської свідомості та солідарності в дії, коли розуміння того, що лише пліч-о-пліч можна обстоювати спільні інтереси, увінчалися успіхом. Масовий волонтерський рух, який народився на Майдані та розвинувся під час теперішньої війни проти нашої держави, демонструє, що в Україні дедалі більше людей мобілізуються, щоб вирішити проблеми на місцевому чи національному рівні або щоб захищати та утверджувати інтереси України у світі. Це лише перші кроки, якими в дусі взаємної солідарності слід крокувати і надалі для утвердження української державності та дальшого розвитку громадянського суспільства в Україні.

Для творення суспільства, гідного людської особи, необхідно відновити цінність любові в суспільному житті і зробити її постійною, найвищою і загальною нормою будь-якої діяльності. «Не потоком шумних, галасливих фраз, а тихою, невтомною працею любіть Україну!» – заповідав нам праведний митрополит Андрей Шептицький.

VIII. Діяти за принципом субсидіарності. Християнське суспільне вчення наголошує на необхідності гармонійних відносин між суспільними групами – надавати стільки свободи, скільки можливо, і стільки допомоги, скільки необхідно. Будь-які форми бюрократизації, перебільшеної централізації, надмірної присутності державного апарату і влади в житті суспільства гальмують суспільний розвиток. Практичним виявом субсидіарності можуть стати: заохочення приватних ініціатив, зокрема громадських активістів, малих підприємців і громадських об’єднань, децентралізація владних і бюрократичних апаратів, делегування повноважень і відповідальності громадянам, як активним учасникам політичного і соціального життя країни.

IX. Усі рішення і вчинки кожного члена суспільного життя мають бути спрямовані на досягнення спільного блага. Воно не вимірюється чисельними показниками та величинами – воно є сукупністю всіх соціальних умов, необхідних для самореалізації і для задоволення духовних, культурних, освітніх,  матеріальних та інших потреб кожної особи. Спільне благо вимагає справедливості для всіх і на всіх рівнях.

Для сучасної України спільне благо – це, насамперед, благо жити в мирі в суспільстві і бути єдиною державною спільнотою. Власне, змагання до розквіту соборної держави, до пошуку насамперед того, що об’єднує суспільство в одну політичну націю, прямування до життя в спільноті рівних і свобідних є цінністю саме в собі. Пошук і досягнення загального добра – одне з основних суспільних викликів нашого часу, що передбачає спілкування представників різних політичних, культурних, релігійних та інших світоглядів.

 Християнський державний службовець, громадський і політичний діяч категорично не може брати участі в корупційних діях і повинен усіляко поборювати цей злочин проти спільного блага на всіх рівнях особистого, громадського, політичного і державного буття.

У сучасних обставинах,  коли накопичення зброї досягло великих масштабів і продовжують тривати невирішені конфлікти,  дуже важливим  є питання нарощування протилежного, миротворчого потенціалу для здійснення ідеї та практикування соціальної відповідальності, врегулювання потенційно загрозливих ситуацій. Така діяльність вимагає передусім чіткого розуміння та вмілого застосування національних можливостей і наявних міжнародних механізмів і політичних заходів щодо запобігання конфліктам,  їх урегулювання та досягнення і збереження справедливого миру.

X. У будь-якому полі діяльності слід пам’ятати про довкілля, наш дім в якому живемо. Належне використання природних ресурсів, бережливе ставлення до екосистеми – це піклування про дім, в якому ми живемо. У провадженні господарської діяльності завжди слід пам’ятати про майбутні покоління, які мають таке ж право скористати з Божих дарів, що дані нам у навколишньому середовищі. Українська промисловість і національна економіка загалом повинні бути спрямовані на збереження унікальних природних багатств країни. Така державницька стратегія має бути затверджена на законодавчому рівні з відповідними нормативними регулюваннями. Однак насамперед цією стратегією має перейнятися особисто кожен громадянин, піклуючись про чистоту своїх домівок, вулиць, парків, водойм та інших природних об’єктів і всього навколишнього середовища.

14. Нові виклики, які сьогодні постають перед нашою країною, з особливою силою вимагають єднання та активності всього суспільства. Життя, навіть за умов політично стабільної демократичної системи, не буде продуктивним без діяльного, відповідального і великодушного залучення всіх  громадян, мирян і духовенства, до повсякденної праці на основі дотримання усвідомлених моральних принципів і невпинного крокування дорогою до Бога, до спасіння. Саме від нинішньої участі в суспільно-політичному житті країни залежить її прийдешнє. У цьому контексті завжди актуальним є  заклик блаженнішого Любомира Гузара бути творцями майбутнього нашої держави: «Якою буде наша рідна Україна – залежить від нас, від кожного з нас. Що маю на думці? Усе залежить від того, скільки добра ми бажаємо всім громадянам нашої Батьківщини і скільки зусиль готові докласти, щоб те всенародне благо стало дійсністю. Не милозвучні слова, а конкретні позитивні вчинки – це основа відповіді на поставлене запитання. Іншими словами: Україна буде такою, якою ми її зробимо. Хочу підкреслити – ми, усі ми, на служінні правди, добра і краси».

Від імені Синоду Єпископів
Києво-Галицького Верховного Архиєпископства УГКЦ

† СВЯТОСЛАВ

Дано в Києві,
при Патріаршому соборі Воскресіння Христового,
у день Святого мученика Полієвкта, День Соборності України,
22 січня 2018 року Божого

 

---

[1] Пор. Іван Павло ІІ, Післясинодальне апостольське повчання «Christifidelis Laici», 15.

[2] Комісія УГКЦ «Справедливість і мир». Виховання мирян до суспільно-політичного життя. - Видавництво «Свічадо». - Львів, 2014. - С. 6.

[3] Іван Павло ІІ, Енцикліка «Centesimus annus», 54.

[4] Церква і суспільне питання. Документи і матеріали. 1899–1944 / Ред. А. Кравчук. – Львів, 2000. – Кн. 1. [Митрополит Андрей Шептицький: життя і діяльність. –Т. 2. – С. 262].

[5] Компендіум соціальної доктрини Церкви,  71.

[6] Там само, 132.

[7] II Ватиканський Собор, Душпастирська конституція про Церкву в сучасному світі «Gaudium et spes», 27.

[8] Іван ХХІІІ, Енцикліка «Pacem in terris», 47-48.

[9] Компендіум соціальної доктрини Церкви,  144.

[10] Катехизм УГКЦ «Христос – наша Пасха»,  933.

[11]Там само, 923.

[12] Пор. Венедикт XVI, Енцикліка «Deus Caritas est»,  25.

[13] Компендіум соціальної доктрини Церкви,  187.

[14] Gaudium et spes, 74.

[15] Centesimus annus,  47.

[16] Катехизм Католицької Церкви, 1913-1915.

[17] Christifidelis laici, 3.

[18] Gaudium et spes, 26.

[19] Послання Синоду Єпископів Києво-Галицького Верховного Архиєпископства УГКЦ стосовно небезпеки гендерної ідеології. Режим доступу: http://news.ugcc.ua/documents/poslannya_sinodu_yepiskop%D1%96v_kiievogalitskogo_verhovnogo_arhiiepiskopstva_ugktsstosovno_nebezpeki_gendernoi_%D1%96deolog%D1%96i_78209.html

[20] Пор. Evangelium vitae,  73.

[21] Катехизм Католицької Церкви,  444.

[22] Там само, 344.

Джерело:     Департамент інформації УГКЦ

23.01.2018р. Б. / Пратулинських мучеників

Пратулинських мучеників

Тропар, глас 4: Старстотерпці Пратулинські!* Вийшовши на боротьбу з лютим ворогом,* який хотів занапастити душі ваші,* не злякалися його погроз,* а мужньо витривали при своїй Церкві аж до смерти,* бо непохитно стояли ви на духовному камені – Петровій скелі.* Прийнявши вінок слави від єдиного Переможця і Владики,* моліть Його, щоб і ми були вірні Христовій Церкві. 

Кондак, глас 2: Радуйся, Пратулине!* Бо ти не найменший із сіл та міст підляських.* З тебе засяяли ті, які за Церкву принесли життя своє в жертву,* і тим здобули нев’янучий вінок слави.* То ж моліться, страстотерпці, перед престолом Всевишнього* за утвердження нас у вірі і за спасіння душ наших. 

Синод єпископів УГКЦ постановив доповнити церковний календар нашої Церкви "святом в честь пам'яти християнського подвигу Пратулинських мучеників". Поминати Пратулинських мучеників вирішено 10 січня (за григоріянським стилем — 23 січня). 

Нашу Українську Греко-Католицьку Церкву часто називають "Церквою мучеників". Разом з тим, якщо поглянути на наш літургійний календар, то серед канонізованих Церквою синів і дочок побачимо в ньому лише кілька постатей — насамперед святого священномученика Йосафата, мученика за справу святої Єдности, потім цілу когорту блаженних мучеників і преподобних, які останнім часом випромінюють світло своєї святости на наші землі. Але навіть коли б для кожного з них призначити окреме свято в літургійному році, то кількість їх буде все ж таки порівняно незначною. Очевидно, справа лише в часі, в якому ми, як люди, живемо і рухаємося, і залізні лещата якого постійно відчуваємо як одне з найбільших обмежень, але якого потребуємо і на те, щоби осмислити і дослідити нашу минувшину. Там віднайдемо ще десятки і сотні нових світлих особистостей, які посвідчили Христа аж до мученицької смерти. Ми вражені тим, що більшість прославлених на престолах Вселенської Церкви українців греко-католиків підтвердила свою вірність Христові саме мученицькою смертю, найвищим свідченням любови до Бога, найвозвишенішим з Ним єднанням через Його хресне страждання в надії славного Воскресення. Без сумніву, не бракує в нас преподобних та ісповідників (бо і їх свідчення є безпосередньо пов'язане з переслідуванням віри), і праведників, але поки що в цій царині нашу "молоду" Церкву, яка тільки постала після гонінь останніх часів, перемагає все той же невблаганний час (адже проведення беатифікаційного чи канонізаційного процесу є справою нелегкою і часто тривалою). Іншою "особливістю" святих чи блаженних нашої Церкви є те, що більшістю її свідків-мучеників є єпископи, священики або монахи і монахині. Це пояснити досить легко, бо ж переслідування будь-якого періоду мали за зразок класичний сценарій гонінь на Церкву перших віків християнства, коли священнослужителів спочатку примушували відректися від свого служіння та покладеного на них Богом обов'язку провадити Христове стадо дорогою вічного спасіння. З тою лише різницею, що, з огляду на масовість цих гонінь, кількість вірних-мирян, які в них постраждали, було набагато значнішим. Серед широкого загалу християн побутує думка, що Українська Греко-Католицька Церква є Церквою-Мученицею тільки через те, що криваві переслідування нашої віри з боку московсько-совєцької влади в середині й другій половині XX століття є подіями маловіддаленими від нас у часі. Однак ми, її вірні, добре знаємо, що в славній історії Церкви ніколи не бракувало хрестів. Ось і сьогоднішнє свято повинно певним чином відновити в умах багатьох ту історичну справедливість, без якої просто неможливо собі уявити те, що ми звемо справжнім почитанням Бога, і розвіяти міфи про те, що пальма мучеництва в нашій Церкві є долею тільки священства та монашества: тяглість свідчення вірности Христові нашої Страдниці-Церкви знає багато инших прикладів справжнього християнського подвижництва і звитяги...

Зважаючи на винятковість цього празника, неможливо не дивуватися відвазі і мужності простих і неосвічених селян, які, не боячись сили та погроз озброєного війська, змогли-таки відстояти свою не церковцю, а Церкву перед посяганням злобного супостата. У наш час нам особливо потрібна така застанова. Тепер, коли всі наші турботи звернено вперед, коли ми прагнемо, щоб наші діти і молодь були якнайбільше поінформовані про Бога, якнайкраще знали катехизмові правди та брали активну участь у літургійному житті Церкви і служінню ближнім, напевно, слід усім нам згадати, що не в новому катехитичному правильнику, не в мистецьки виконаних ілюстраціях чи чомусь іншому (хоча, поза всіляким сумнівом, все це також потрібно) ховається дух віри наших батьків — часами неписьменних селян та далеких від досягнень і поступів науково-технічного прогресу жителів наших маленьких чи більших українських містечок. Сила їхньої віри, нерідко готової на цілковиту самопожертву, полягала саме в їхній щирості і простоті у ставленні до Бога — Того Бога, Якого вони ще з раннього дитинства пізнавали в шепоті бабусиної молитви та проникливій тиші зверненого до Христового лику на іконі дідівського погляду. Від такої віри, яка воістину "прив'язує" Бога до землі, від такого переконання, в якому відчуваєш свою особливу відповідальність перед батьками за те, щоб передати і дітям усе, що ти отримав від Бога з їхньою кров'ю і їхньою плоттю, не можуть відірвати ні холодне маячіння багнетів, ні гучний гул рушничних пострілів, ні краса і пишність чужинецьких обрядових дійств, ні видима переконливість і чітка аргументація супротивника... Напевно, тому і полягли холодного зимового ранку 1874 року в мало кому відомому українському селі на Підляшші тринадцять Христових героїв — поважні старці Данило Кармаш (Кармашук), Пилип Герилюк (Кирилюк, Курилюк), Костянтин Бойко (Бойчук), Ігнатій Франчук, Костянтин Лукашук, статечні господарі Вартоломій Осип'юк та Максим Гаврилюк, сповнені життєвих сил Вікентій Левонюк та Іван (Андреюк) і зовсім юні Микита Грицюк, Лука Бойко, Онуфрій Василюк (Томашук) і Михайло Ваврищук. І хоча такими, здається, далекими і чужими є для нас, християн III тисячоліття, ці зовсім незнані нам люди, що стали жертвою спрямованого проти Української Греко-Католицької Церкви свавілля російського "православного" самодержця, їх рішучість та стійкість у вірі в останню смертну хвилину не може сьогодні не зачіпати якихось найпотаємніших струн і нашого християнського серця, тож з усім людом молитовно взиваємо до них: "... благаємо вас... заступайтесь і моліться за нас, і випросіть нам непохитність у святій католицькій вірі та ревність у спасінні душ наших, а також душ нашої родини, знайомих, нашого народу та усіх безсмертних душ. Вчиніть, щоби в усьому нашому народі настала єдність у святій вірі; щоби усі стали дітьми одної Христової Церкви; щоби ми все глибше і краще пізнавали правди святої католицької віри; щоби жили і поступали згідно з вченням правдивої Христової Церкви і готові були за неї віддати своє життя; та щоби наш народ, збагачений дочасним і вічним благословенням, прославляв Бога, Який нагородив вас нев'янучим вінком слави у Своєму Небесному Царстві і Якому належить слава, честь і поклін на віки вічні. Амінь. " (Молитва з Молебня до Пратулинських мучеників // Сивіцький П. Блаженні підляські мученики з Пратулина. — Львів: Місіонер, 1999. — с. 68).

о. Роман Тереховський

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

22.01.2018р. Б. / «Хочу побажати, щоб ми соборно зробили все для того, щоби нашої державності не втратити!» — Глава УГКЦ у День Соборності України (+VIDEO)

Зараз ідея соборності є чимось життєдайним і життєво необхідним для українського народу, оскільки соборність — це означає дбати про те, що об’єднує. Навіть більше, ставити за найвищу цінність все те, що може нас об’єднувати, що нас може надихати і робити сильнішими, бо разом нас не подолати.

Про це зазначає Отець і Глава УГКЦ Блаженніший Святослав у своєму привітанні з нагоди Дня Соборності. Щороку 22 січня в Україні відзначають День Соборності. Цей день є особливим в історії нашої Батьківщини, бо ми згадуємо проголошення Акту злуки Української Народної Республіки й Західноукраїнської Народної Республіки, тобто момент об’єднання в одну соборну незалежну Українську державу.

На думку Предстоятеля, тепер свято соборності, передусім, означає соборність нашого з вами змагання, тобто спільні змагання за майбутнє європейської вільної України.

«Я хочу побажати соборного мислення нашим державним мужам, які б вміли добро народу і держави ставити вище понад власні егоїстичні й приватні інтереси. Я хочу побажати соборності духа нашим політикам, які б не шматували нашу країну своєю вузькою, лобістською діяльністю, а дбали про реальне добро тих людей, які довірили їм владу. Я хочу побажати в День Соборності нашому українському народу відчуття єдності в тому, що ми обрали європейський шлях нашого розвитку!» — наголосив очільник греко-католиків.

Глава Церкви також зазначив, що День Соборності цього року має ще одне особливе значення. Саме сто років тому, 22 січня 1918 року, був проголошений IV Універсал Української Центральної Ради, у якому проголошувалася суверенна Українська держава, тобто ми святкуємо сторіччя відновлення Української державності.

Блаженніший Святослав переконаний, що єдність та соборність є тими важливими цінностями, які забезпечують нам вільну українську Україну. «Я хочу привітати усіх нас з цим святом, а також хочу побажати, щоб ми соборно зробили все для того, щоби в черговий раз цієї державності, незалежності та свободи не втратити! Єднаймося у соборності і ми переможемо! Нехай нам щастить, а Господь у цьому благословляє!» — наостанок побажав українцям Предстоятель УГКЦ. 

Джерело:    Департамент інформації УГКЦ

20.01.2018р. Б. / Глава УГКЦ: «Сьогодні ми бачимо Христа, який являється над новою Україною, який бере на себе наші сльози, наші страждання» (+VIDEO)

Історія нашого народу показує: щоразу в кожний історичний момент, коли український народ потребував переміни, коли ми в нашому серці відчуваємо, що так далі жити не можна, то приходимо до джерела історичного буття, але насамперед до джерела християнської віри. Про це учора сказав Патріарх Української Греко-Католицької Церкви Блаженніший Святослав під час проповіді до вірних в Патріаршому соборі Воскресіння Христового на свято Богоявлення, 19 січня 2018 року.

З Главою Церкви співслужили владика Богдан (Дзюрах), секретар Синоду Єпископів УГКЦ, та владика Йосиф (Мілян), Єпископ-помічник Київської архиєпархії.

Насамперед Предстоятель привітав усіх вірних із цим великим святом. «З усього серця вітаю вас з великим святом - Богоявленням Господнім. Це свято наповнює нас надією на відродження і життя. Показує нам, що Бог є серед нас, з нами і в нас», – сказав Блаженніший Святослав.

За словами проповідника, сьогодні над Йордан приходить Христос. У нечисті води Йордану, у найнижче місце на земній кулі, сходить, радше низходить, Христос. Те дивне Боже низходження наче показує нам, що вічний Господь і Бог так низько сходить до людини, як низько вона могла впасти… Момент занурення Христа в йорданські води був моментом, коли агнець Божий, чистий і непорочний, бере на себе гріхи всього людства, усі ті гріхи, які люди лишили в тій воді, коли їх виявляли перед Іваном.

«Рука Івана затремтіла, – розповів Глава УГКЦ, – коли він побачив Христа. Чому? Бо до того часу він хрестив тих, які виявляли свої гріхи, а ось перед ним стоїть безгрішний. Приходить Хтось, хто відкриє і об’явить над Йорданом найглибші таємниці самого Бога. Замість гріхоявлення над Йорданом, ми бачимо Богоявлення. Чути з неба: це Син мій улюблений. А Дух Святий сходить над Христом у вигляді голуба.

«Ось агнець Божий, який бере на себе гріхи світу». Думаю, ця фраза, яка виявляє нам ісповідь віри Івана в те, кого він охрестив, ким є Христос, для нас є сьогодні життєдайною. Кожен із нас, мабуть, уже пережив або ще переживе момент оновлення, освячення нового народження. Цим моментом, коли Господь Бог дарує людині нове народження з води і духа, є Таїнство Хрещення. Це Таїнство, коли людина позбувається всіх гріхів, особистих і успадкованих. Над її головою розкривається небо. Отець каже мені і вам: ти є Мій син, Моя доня улюблена, у тобі Моє благовоління, а Дух Святий сходить на людину, роблячи її храмом Святого Духа», – зазначив проповідник.

«Сьогодні ми бачимо Христа, – вважає духовний лідер греко-католиків, – який являється над новою Україною. бере на себе гріхи України, а разом з ними – наші сльози, наш біль, наші страждання. Бере їх на себе для того, щоб забрати їх від нас, натомість дарувати нам відчуття, що Бог є з нами і в Бозі ми непереможні».

За словами проповідника, сьогодні над українським Йорданом Христос відкриває нам джерело сили і перемоги над злом. «Бо так, як у водах Дніпра колись на зорі історії нашого народу був переможений диявол і його слуги, так у водах Дніпра оновленої України дарується нам перемога над сучасними нашими ворогами, над усім тим, що спричиняє нам болі й страждання і дає нам відчуття, що так далі жити не можна. Сьогодні ми можемо пережити початок нового життя», – просить замислитися Глава Церкви.

«Усі ви, що в Христа хрестилися, у Христа зодягнулися», – каже нам апостол Павло. Нехай у цей день Україна зодягнеться в Христа. Усі ті, які були охрещені благодаттю Святого Духа в ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа, нехай відкриють ту силу, яку Бог уже вклав у наше нутро. Нехай сьогодні окропленням цією свяченою йорданською водою Божа сила, Божа благодать і Боже просвічення прониже нашу землю, наші серця, наше суспільство так, як вода обмиває всю земну кулю і дає всім нам життя», – побажав Блаженніший Святослав.

Після Літургії Глава Церкви традиційно освятив воду в Дніпрі.

Джерело:    Департамент інформації УГКЦ