Сторінки

вівторок, 31 жовтня 2017 р.

31.10.2017р. Б. / 77 років в монастирі!

29 жовтня 2017 року с. Мироні Склянці виповнилося 95 років, із яких 77 - вона служить Богові і людям як сестра служебниця Непорочної Діви Марії. У день ювілею за с. Мирону відслужено Божественну Літургію у каплиці Провінційного дому Сестер служебниць у Львові. Сестри привітали ювілярку і побажали Божого благословення та опіки Матері Божої, а також подякували за гарний приклад молитви і служіння.

Спостерігаючи за похилою віком монахинею, на перший погляд кидаються у вічі таємнича мовчазність, простота та скромність. Але коли уважніше приглянутися, прислухатися, то можна відкрити цінні скарби − проникливі очі випромінюють велику доброту та життєву мудрість; спрацьовані руки, складені для молитви, свідчать про близькість Того, для Котрого вони ціле життя працювали; гаряче серце відкрите до кожного – воно щиро любить, співчуває, потішає.

29 жовтня 1922 року в мальовничому селі Клюсові (1 км від Кристинополя) у побожній християнській родині Семена Склянки та його дружини Євдокії побачила світ шоста дитина − донечка. Під час хрещення вона отримала ім’я Анастасія.

Семен Склянка був чесним і працьовитим хліборобом. Його дружина займалася домашнім господарством. Велику увагу подружжя приділяло християнському вихованню своїх дітей. Вранці та ввечері побожна родина спільно молилася, а у неділю та свята поспішала до Кристинополя на богослужіння до монастирської церкви Святого Юрія Отців Василіян (оскільки церква у Клюсові згоріла). Настя разом з іншими хлопцями і дівчатами належала до молодіжного церковного хору.

Ця християнська родина виховала двох служебниць. Старша сестра Насті Анна у січні 1928 року вступила до новіціяту Сестер служебниць у Кристинополі. Під час облечин Анна стала с. Амфіяною.

Але повернімося назад, до раннього дитинства Насті Склянки. Настя почала відвідувати захоронку, яку провадили Сестри служебниці при Новіціятському домі у Кристинополі. Про свої дитячі роки с. Мирона згадує:
«У 1927 році я, Настуня Склянка, з громадкою моїх ровесниць стала ходити до Кристино-пільської захоронки із села Клюсова польовою доріжкою, обабіч якої филювали лани збіжжя. При дорозі росли коноплі, картопля і конюшина. І ми, селянські діти, тримаючись долонями своїх рученят, йшли, слухаючи і подивляючи всю природу, навіть не відчуваючи втоми».

З цих спогадів видно, що дівчинка була розумною, доброю, мала поетичну душу. Своїми невинними оченятами вона вміла побачити чудову красу Божих створінь. Ці хвилюючі хвилини раннього дитинства назавжди закарбувалися у серці малої Насті Склянки.

Початкову чотирирічну освіту Настя отримала у рідному селі, закінчивши у 1932 році школу. Батьки, бажаючи, щоб їх дитина навчалася далі, віддали Настю до народної школи у Кристинополі, де дівчина закінчила 7 класів. Настя Склянка старанно вчилася, тягнулася до знань. Про це свідчить її свідоцтво про закінчення школи, у якому є дуже хороші оцінки. Сестра Мирона з вдячністю згадує шкільних вчителів, а особливо катехита о. Василя Шалагу, ЧСВВ. Навчаючись у школі, Настя з іншими дівчатами належали до «Апостольства молитви» при церкві Отців Василіян.

Після закінчення школи Настя роздумувала про своє покликання. Із її рідного села багато дівчат вступили до монастиря. Татова рідна сестра вступила до сестер служебниць і померла новичкою. Також приклад старшої рідної сестри заохочував юну Настю відповісти на поклик Христа. Дівчина відкрила батькам своє щире бажання вступити до монастиря.

С. Мирона згадує: «Хоч тато були трохи противний, казав, що вже є двоє з родини (моя тітка і моя рідна сестра, на десять років старша за мене), що вистарчить, але мама казала, що, якщо Бог хоче, я тобі, дитино, не перечу. Я не мала перепони, не було в мене ніякого чуда, видінь, сну, життя йшло нормально.»

Семен та Євдокія поблагословили свою другу донечку на дорогу служіння Богові. Настя вступила до монастиря до новіціяту у Кристинополі 25 лютого 1939 року.

У спогадах с. Мирони залишився опис Новіціятського дому у Кристинополі. Ця духовна колиска, у якій навчилися робити перші кроки духовного життя стільки поколінь сестер служебниць, залишила гарні враження у пам’яті с. Мирони. Вона дуже докладно розповідає про цей дім: «О, ми пам’ятаємо цей двоповерховий дім…, була фірта, а в ній віконце з гратами і ручка до дзвінка. О, як тривожно билось серце, коли простягнена рука взяла за ручку й потягнула в долину… В домі залунав дзвінок і через хвилину вийшла сестра-фіртіянка з ключем у руці, двері відчинила і в гостинну запросила.»

Швидко пролетів час кандидатури, настали Облечини. Читаючи хроніку Новіціятського дому за 1938 рік, можна прослідкувати за тим, як відбувався обряд Облечин:
«Облечини відбуваються перед Службою Божою. Священик сидить в кріслі і чекає на кандидатку, котра має облекатись. Впроваджують її зо свічками дві сестри-новички. Кандидатка одягнена в довгу синю сукенку, на голові має білий серпанок довгий до землі й віночок з синіх незабудок. Цей стрій впроваджено в листопаді 1938 р. Кандидатки в тій одежі дуже гарно виглядають.»

Під час Облечин, які відбулися 28 серпня 1939 року на свято Успіння Пресвятої Богородиці у каплиці Кристинопільського новіціяту, кандидатка Анастасія Склянка отримала чернече ім’я с. Мирона.

«В новіціяті ми набували досвіду Марії і Марти, як Бога любити, себе пізнавати, чесноти плекати. Наслідувати життя Ісуса і Марії і наших засновників – с. Йосафати і о. Єремії», - згадує с. Мирона. Під проводом маґістра новіціяту о. Платона Мартинюка, ЧСВВ, та вчительки с. Ольги Дикун, кандидатки й новички вивчали і практикували духовне життя і Конституції, а також виконували різні праці згідно з харизмою Згромадження – лікування хворих, ведення захоронок, шиття церковних риз та різних господарських і домашніх робіт.

Про роки свого новіціяту с. Мирона згадує:
«Отець маґістр пояснював нам Літургію, катехизмову частину ми вже знали. Сестра вчителька говорила про порядок, який має бути в духовнім житті: про розважання, як сповідатися, працювати над своїми блудами, як заховуватися взагалі; як вбиратись, митись, їсти і при людях чемно сісти, жадних збитків не робити, ногами дуже не стукати... Треба було вміти варити в кухні, накривати столи, обслуговувати, мили посуду. Часом посуду треба було попелом обшурувати. Вчилися прати, прасувати. Таку капку випрасувати! Ага?! Треба було ся вчити. Прасували праскою на вуглі. Треба було вважати, щоб не загорітися, задихувалися, було таке, що ледве рятували... Ходили на поле, на сіножать ходили».

Через тиждень після Облечин на новіціятський будинок впали німецькі бомби. Ніхто з сестер тоді не постраждав, але сам будинок дуже потерпів. Однак його вдалося відремонтувати. За урядування німців життя в Кристинополі йшло нормальним ходом.

29 серпня 1941 року с. Мирона Склянка склала перші обіти. Під кінець 1941 року її призначили на спільноту до Старого Самбора провадити захоронку. Спогадуючи про ці події, с. Мирона розповідає: «Священик оголосив в церкві, що вже є сестра-захоронярка, і треба буде, щоб приводили дітей до захоронки. Крім того, що ми мали захоронку, ще був сиротинець. То околиці гірські. Із гірських сіл приходили діти-сироти, бідні бойченятка. Вони такі... оперезане, бідне, шнурочком по голому животику. Ті животики такі повні, рахітичні, ніжки... Нещасне таке дитятко, сирітка... Однак в нас догляд мали добрий, бо комітет старався про те, щоби діти мали і харчі, і догляд.»

С. Мирона дуже любила працю у захоронці. Отримані в новіціяті знання вона намагалася впровадити у практику. Щоб вдосконалити свій професійний рівень, с. Мирона у 1942 році закінчила курс провідниць дитячого садка у Старому Самборі, а у 1944 р. – у м. Львові.

Та у 1944 р., з приходом радянських військ, у Старому Самборі почалися переслідування релігії та духовних осіб. Спочатку сестер у брутальний спосіб вигнали з нього. Недалеко біля церкви знаходився парафіяльний будинок − «вікарівка», у якому до приходу радянських військ жили священики. Сестри перейшли жити туди, оскільки священики виїхали за кордон.

У травні 1946 року, після «Псевдо-собору», сестри Діогена Кулинич, Амфіяна Муж і Мирона Склянка із Старого Самбора переїхали до Львова.

С. Валерія Дубик, Головна секретарка, незважаючи на переслідування з боку радянської влади, намагалася згуртувати сестер. Вона повідомила їх, що є праця у туберкульозній лікарні. Директор лікарні пан Григорій Чемерис згоден прийняти сестер-монахинь.

Сестер помістили в маленькій стриховій кімнатці в лікарні. С. Діогену оформили кладовщиком чистої лікарняної білизни, с. Мирону і с. Амфіяну – до хворих у палаті. У цій лікарні працювали більше як 10 сестер, настоятелькою була с. Валерія Дубик.

Сестри, як могли, підтримували одна одну, допомагали. «Хочу сказати, − згадує с. Мирона, − що така була між нами любов, таке співчуття – одна другій помагали, як бачили, що тій щось недостає.»

С. Мирона згадує про небезпеки, які чатували на кожному кроці: «Хворі були дуже важкі - відкрита форма, часті кровотечі. Але то були дуже молоді. І були навіть діти. Були чоловіки і жінки. Були і фронтовики. То були такі, що вони в нічого не вірили – атеїсти, і ще гірше можна сказати. Різні прокльони можна було чути від них. Але ми однаково відносилися і до них, і до тих. Бачили лікарі і самі хворі, що ми – монашки. Ми мали на документах, на своїх паспортах знимки в законному убранні, і вони знали, що ми є монашки. Але згодилися, щоб ми працювали, бо не дуже спішилися росіянки йти до лікарні з відкритою формою туберкульозу. Вони воліли десь йти там, де можна набути якісь продукти. А тут що? Себе треба було віддати в жертву.»

У цих нелегких обставинах сестри продовжували жити згідно харизми Згромадження, з самопожертвою йшли туди, де була найбільша потреба. Бо саме тут, у лікарні для хворих з відкритою формою туберкульозу, була велика потреба. У лікарні було велике поле для праці. Багато хворих із східних областей України були нехрещені. Часто хворі просили сестер священика. Вони казали: «Сестрица, я хочу креститься, бо я некрещеный. Сестрица, я хочу умирать так, как они умирают. Я хочу, чтоб мне простили грехи. Дайте мне священика, дайте мне батюшку.»

У цій лікарні працювали також підпільні священики, котрих радянській владі ще не вдалося виявити і заарештувати. У бухгалтерії працюли о. Сінгалевич, о. Петро Гураль, ЧСВВ, о. Йосиф Годунько був фельдшером, о. Дмитро Владичинський – лаборантом, о. Павло Маїк, ЧНІ, − постачальником, о. Володимир Романів – кочегаром, вихованець семінарії Никодим Каракаш був адміністратором.

Сестра Мирона згадує цікавий випадок навернення та оздоровлення однієї жінки: «Була така хвора... молода ще жінка. На неї вже махнули рукою, що вона не буде жити. Але сестра, як робила їй перев’язку, вона старалася завжди щось такого сказати для підтримки духа. Вона тоді звірилася, та хвора. Каже: «Сестрица, я некрещена. Я так хотела окреститься.» Вона каже: «Добре, Кірочка. Почекаємо ще два-три дні. От будуть празники, і прийде... Я попрошу. Тільки ти нікому не говори.» – «Ну, что Вы! Я никому не буду говорить.»

Так і сталося за пару днів. Вона сама, сестра її трошки підучила, а потім ще прийшов священик, отець Селезюк, то ввечері підготовив її, охрестив її, дав їй Святе Причастіє. Ви знаєте, від того часу вона почала приходити до здоров’я: рана гоїлася. Через кілька днів жінка була здорова і з радістю промовляла: «Сестрица, я здоровая. Меня Христос оздоровил. Смотрите, я уже совсем здоровая.»

У 1948 році, на свято Успіння Пресвятої Богородиці, сім сестер служебниць склали вічні обіти у Львові у домі по вул. Мучній. Серед них була с. Мирона Склянка. До цієї важливої події сестри приготувалися реколекціями, правда лише триденними, бо не було можливості робити довші. Реколекції проводив о. Петро Гураль, ЧСВВ. Він навіть дивувався, кажучи: «Я вас, сестри, подивляю, в таку пору як тепер – війна, таке незнання, − а ви відважились посвятитися. То ласка велика Божа, і треба її цінити.»

У 1952-54 роках с. Мирона навчалася на курсах медичних сестер при Червоному Хресті, які закінчила з відзнакою. У 1955 р. закінчила курс рентген-лаборантів. До виходу на пенсію с. Мирона пропрацювала рентген-лаборантом.

У травні 1957 року, внаслідок важкої форми ангіни, померла с. Амфіяна – рідна сестра с. Мирони. Цю невиліковну хворобу спровокувала профілактична прививка, яку с. Амфіяну заставили зробити на роботі.

У 1977 році с. Мирона пішла на пенсію і доглядала хворих сестер - с. Томію Світенко, с. Соломію Терещук, с. Марію Бородієвич і с. Петру Ярошко.

У часи панування комуністичного режиму с. Мирона не раз зазнавала переслідувань з боку радянської влади. Сестра згадує: «Були ревізії, приходили до хати, потім кликали на допити. Вони знали, що ми в законі. Як мене покликали, то говорили мені за Шептицького, що він таке і таке робив, був за німцями і проти комуни, і що я того самого духу. Ще казали, як ми можемо погодити релігію і медицину, що цілуємо образи і так розносимо інфекцію. А я відповіла, що ще такого не було, щоб заразилася через те, що образ поцілувала.»

У 1982-1988 с. Мирона виконувала уряд Провінційної секретарки. Завдяки їй молоде покоління сестер отримало багато цінних спогадів, хронік, документів, світлин.

Із великою радістю с. Мирона зустріла довго очікувану свободу УГКЦ і разом з усіма сестрами вкладала свій ентузіазм у відбудову нашої Провінції в Україні. У 1993-1998 роках с. Мирона була Провінційною заступницею.

Зараз с. Мирона продовжує свій апостолят молитвою, добрим прикладом, діленням багатим досвідом богопосвяченого життя. На її устах, крім молитви, є добра порада та заохота для молодих сестер, усмішка та дотепний гумор.

понеділок, 30 жовтня 2017 р.

30.10.2017р. Б. / Глава УГКЦ у Лондоні: «Україна − це «житниця» Європи, яка має засіяти Західну Європу словом Христового Євангелія»

У сучасному світі є багато пустомовства, серед якого важко відшукати істинне Боже Cлово. Однак люди повинні докладати чимало зусиль, щоб воно стало на першому місці в їхньому житті. Саме тому ми маємо молитися, щоб український народ став «доброю нивою», на якe впаде Боже Cлово і принесе добрий плід.

Про це сказав учора, 29 жовтня 2017 року, Патріарх Української Греко-Католицької Церкви Блаженніший Святослав під час проповіді до вірних у катедрі Пресвятої родини в Лондоні. Глава УГКЦ цими днями перебуває у Великобританії з офіційним душпастирським візитом на запрошення владики Гліба (Лончини), Єпарха єпархії Пресвятої родини в Лондоні.

Блаженніший Святослав почав свою проповідь зі слів вітання з нагоди 60-річчя від заснування єпархії УГКЦ у Великобританії. Предстоятель зазначив, що в недільному Євангелії, у притчі про сіяча, ми бачимо насамперед Бога, в якого віримо і якого сповідуємо: «Господь є той, що приходить. Він не закривається у самому собі, у своєму вічному небесному щасті. Він виходить до людини, бо ми чуємо про те, що сіяч вийшов. Тим сіячем є Ісус Христос, який сам сказав до апостолів, що прийшов проповідувати. Він є тим Словом Божим з великої букви, Словом Отця, скерованим до людини», − сказав проповідник.

«Сьогодні так багато слів сіються в наші серця, так багато пустомовства зараз є у світі. Ми живемо в цьому світі, який так багато говорить, кричить, пише, пересилає слова «емейлами», «есемесками», «сайтами». І ми часом навіть не можемо зрозуміти, де серед тих слів є Слово життя», − роздумує проповідник.

За словами Блаженнішого Святослава, ми маємо молитися, щоб український народ був «доброю нивою», на яку впало Боже Слово і принесло добрий плід. Люди повинні дбати про те, щоб ставити його на перше місце у своєму житті. «Століттями Україна називалася житницею Європи. Не тільки тому, що в нас була добра і родюча земля. Не тільки тому, що багато зерна прибувало до Європи з наших українських земель. Однак сьогодні ця житниця засіває Європу ще й іншим зерном. За важких обставин, а саме через біль, терпіння і сльози України та економічні виклики, перед яким наші люди повинні шукати кращої долі в країнах Європи, Господь бачить кожного з нас як насінину, - насінину, що має засіяти західноєвропейську землю, в якої хтось вкрав Боже Слово. Ми маємо засіяти цю землю словом Христового Євангелія», − наголосив Глава УГКЦ.

На думку Блаженнішого Святослава, кожен із нас покликаний свідчити свою християнську віру там, де він є: «На роботі або навіть стоячи перед британськими властями, які запитують скрізь про ваш паспорт і візу, ви повинні свідчити, що насамперед є християнами. Адже Бог бажає, щоб ми були тим зерном, що засіє ці країни для нової справи − нової євангелізації», − запевняє проповідник.

Глава УГКЦ подякував від імені всієї Церкви Папі Римському, з благословення якого був створений спочатку екзархат, а потім єпархія УГКЦ у Великобританії, а також усім священикам, владикам, зокрема владикам Глібові (Лончині) та Павлу (Хомницькому), єпископам і громаді, яка сіяла і сіє там Боже Слово: «Наступного року храму (катедрі Пресвятої родини. − Ред.) буде 50 років, відколи українська громада збирала для нього кошти. Ця святиня є видим знаком, що Боже Слово дало плід у нашому народі. Любов до Бога і солідарність українців збудували цей храм у Великобританії та гуртували наші громади довкола Церкви», − сказав Предстоятель УГКЦ.

Крім того, Блаженніший Святослав під час своєї проповіді згадав про Зустріч єпископів Східних Католицький Церков Європи, яка 26 - 29 жовтня проходила у Великобританії. «Сьогодні між нами присутні єпископи з різних Східних Католицьких Церков. Тож наша радість виходить поза межі Української Церкви. Ця Літургія вінчає річний З’їзд східних католицьких єпископів Європи. Тут присутні владики з різних країн, які бачать вас і плід Божого Слова в нашій Церкві і в нашому народі. Центральним питанням наших нарад було про те, як нам зараз сіяти Боже Слово в Європі? Тож ми ділилися досвідом зцілення за допомогою Божого Слова і відчуттям, що первинне завдання єпископа − проповідувати, сіяти Боже Слово і втілювати його в життя сучасної Європи», − відзначив проповідник.

Наостанок Патріарх Церкви нагадав про ті виклики, які зараз долає Україна, а також про те, як Боже Слово може їй у цьому допомогти: «Ми сьогодні молимося за нашу Україну, яка спливає кров’ю; за Україну, яка молиться і запитує «Боже, чому?» Але ми відчуваємо, що Господь до нас приходить. Він є серед нас. В Україні є час великої «сівби». Можливо, навіть через труднощі війни Господь робить чутливим людське серце на слово життя вічного. Сьогодні ми переживаємо період великого навернення, і саме та Церква буде мати успіх, яка сіє!» − наголосив на завершення Блаженніший Святослав. 

Нагадаємо, офіційний візит Глави УГКЦ до Великобританії триває з 19 по 31 жовтня 2017 року.

субота, 28 жовтня 2017 р.

29.10.2017р. Б. / Собор святого Юра відвідали голови обласних управлінь т.зв. "Національної Поліції"

У п’ятницю, 27 жовтня 2017 року, очільники обласних управлінь т.зв. "Національної Поліції" побували в Архикатедральному Соборі святого Юра (м. Львів, пл. Св. Юра, 5).

Екскурсію для гостей провів адміністратор Собору митрофорний протоієрей Роман Кравчик. Він розповів присутнім історію святині, ознайомив із реліквіями та мощами, які зберігаються в Архикатедрі. Опісля о. Роман уділив гостям благословення через копію Нерукотворного Образу Ісуса Христа і подарував на згадку книжки «Львів сакральний» про сакраментальні пам’ятки нашого міста.

Також гості відвідали крипту Собору, де о. настоятель розповів про великих сподвижників УГКЦ, похованих тут, серед яких – Праведний Митрополит Андрей та Патріарх Йосиф.

28.10.2017р. Б. / Ми маємо Катехизм: Що далі?

З точки зору церковної історії, «катехизм» має минуле, яке є досить відомим. Початки стилю тієї книги, яку ми називаємо катехизмом, сягають 16-го століття через Малий катехизм Мартіна Лютера (1529 р.). До реформації катехизація полягала у запам’ятовуванні Апостольського символу віри, Господньої молитви та базових знань про Святі Таїнства. Для Лютера було важливо розуміти те, що було вивчено, тому Заповіді, Господня молитва та Апостольний символ віри були розділені на менші частини і мали питання після кожного розділу. Великий катехизм Лютера наголошував на розумінні правд християнської віри і був призначений для вчителів та інших людей, які могли ці правди зрозуміти. Таким чином, існувало два типи катехизму: проста книга з питаннями та відповідями, а також книга з довшими поясненнями.

У 1556 році Тридентський собор видав свій Катехизм Тридентського собору, який був книгою другого типу. Це була довідкова книга для священиків та єпископів. Наступні катехизми були дуже подібними до Тридентського і також мали форму питань та відповідей. Новий Римо-Католицький катехизм, виданий після Другого Ватиканського собору було представлено Церкві з нагоди тридцятої річниці відкриття Собору 11 жовтня 1992 року.

Катехизм Української Греко-католицької Церкви «Христос – наша Пасха» було опубліковано українською мовою 2 червня 2011 року, а в 2016 році його було перекладено на англійську мову. Отець і Глава УГКЦ подає коротку історію появи цього катехизму у листі-впровадженні:
Катехизм «Христос – наша Пасха» продовжує традицію писаних та друкованих катехизмів УГКЦ, початки якої сягають ще шістнадцятого століття. Відтоді й досі не було століття, в якому не з’явився б новий катехизм. Якщо згадати хоча б деякі, то уваги заслуговують «Катехизм» з сімнадцятого століття, укладений святим священномучеником Йосафатом, архиєпископом Полоцьким; Катехизм під назвою «Народовіщаніє іли слово к народу католическому» з вісімнадцятого століття, «Великий катехизм для парафіяльних шкіл» з дев’ятнадцятого століття і Катехизм «Божа наука» з ХХ століття.

Він продовжує вказувати на потребу цього катехизму. Тисячоліття Хрещення Русі-України в 1988 році, вихід УГКЦ з підпілля «…призвели до усвідомлення потреби в новому катехизмі, в якому б християнська віра була передана в річищі власної тисячолітньої традиції». Зараз ми маємо перед собою питання, як Катехизм буде виглядати через десять років? Чи буде він відповідати викликам часу, або чи буде цей текст застарілим через подальші зміни в соціальному контексті цього світу, які ми ще не в змозі передбачити?

Катехизм УГКЦ

В українській Церкві є багато людей, які є номінально віруючими тому, що вони не отримали відповідного виховання у своїй вірі. Вони рідко бувають в Церкві, і приходячи на Різдвяну службу або на Великдень, щоб благословити свої Пасхальні кошики, вони майже не розуміють, чому вони роблять те, що роблять. Катехизм призначений саме для таких людей. Коли вони читають його текст, світло віри може освітити для них стежку життя. Це один крок вперед від невіруючих, які, можливо, ніколи не входили до Церкви і не мали уявлення про Бога чи християнську віру. Ці люди потребують діалогу та вказівників з Катехизму.

На завершення Загального Синоду єпископів 2012 року на тему: Нова євангелізація для передавання християнської віри Папа Венедикт XVI затвердив три основні виміри для євангелізації. На першому місці – звичайне пастирське служіння, що запалює серця вірних, які беруть участь у спільнотних богослужіннях у день Господній. На другому місці – ті охрещені, які не живуть вимогами, що випливають з Хрещення, які не мають свідомого відношення до Церкви і більше не відчувають утіхи від віри. Врешті, ми не можемо забути, що євангелізація насамперед полягає у проповіді Євангелія тим, хто не знає Ісуса Христа або завжди Його відкидав.[1] Щоб пояснити роль євангелізації, Українська Греко-Католицька Церква у 2009 році видала свою «Програму євангелізації та місійного виховання». У наступному уривку вона цитує енцикліку святого Йоана Павла ІІ, Папи Римського, «Місія Відкупителя».[2]

Євангелізація належить до природи Церкви (Пор. II Ватиканський собор, Декрет про апостолят мирян “Apostolicam actuositatem”, 18 листопада 1965 року, 2). «все таїнство якої перебуває в кожній помісній Церкві, якщо тільки вона не відокремлена, а з’єднана із Вселенською Церквою і стає місійною».[3]

З цього можна чітко зрозуміти, що Українська Церква повинна бути Церквою цілковито місійною у своїй меті, бо інакше вона не є Церквою взагалі.

Щоб отримати вказівки, як найкраще катехизувати, Катехизм звертається до Катехитичного довідника Української Греко-Католицької Церкви (1999), у якому читаємо:

Життя – це паломництво, в якому ми співпрацюємо з Богом на шляху до майбутнього Царства… Маючи обмежені можливості, ми ніколи не можемо достатньо пізнати і любити Бога… Кожний дорослий повинен усвідомювати, що для спасіння необхідно продовжувати виховуватися у вірі.[4]

Подорож життя та подорож віри зливаються. Це подорож зростання до вічного життя, коли людське бажання виливається в безмежне знання та любов Бога. Більше того, Правильник встановлює загальний принцип програми розвитку та формування в дусі Східного Християнства:

Програма розвитку і виховання в дусі східного християнства сприяє розумінню й усвідомленню себе, створенню спеціального східнохристиянського свідчення Євангелія, яке буде нагадувати, оновлювати і представляти східне католицьке свідчення у спосіб, властивий Київській Церкві, та промовлятиме до нашого сучасника.[5]

Це важливий принцип, який показує, що Українська Греко-Католицька Церква має особливу ідентичність, але вона повинна постійно співставляти своє життя відповідно до Євангелія. Катехизм, пристосований до потреб Української Церкви, повинен відображати особливу форму матірної Київської Церкви, але мовою, яку розумітимуть сучасні люди. Цей виклик означає, що в певному сенсі робота над катехизмом ніколи не завершується. Оскільки церковне життя розвивається і змінюється, катехизм повинен продовжувати звертатися до світу та змістовно комунікувати з ним.

Якими є нові напрямки, які випливають з цього катехизму, і вказують на подальший розвиток принаймні катехизації УГКЦ? Цей катехизм не написаний у формі запитань і відповідей, він більше схожий на детальніші катехизми минулого з довшими поясненнями. Це також катехизм, який розмовляє мовою Східного Християнського богослов’я. Він є унікальним в тому сенсі, що неодноразово займає позицію, яка є компромісом між різними богословськими групами в Українській Церкві.

Слід визнати, що в сучасному світі відбулися драматичні культурні зміни, які мали глибокий вплив на релігійне життя навіть побожних католиків, принаймні в тому середовищі, яке ми називаємо Заходом. Навіть українці стали вразливими до цих змін, які часто відбуваються під виглядом модернізму або навіть постмодернізму. Коли люди по всій Європі перейшли від життя у селах до великих міст, відбулася велика зміна. Таким чином, процес, який зазвичай називають секуляризацією, – передусім є процесом реконструкції віри і навіть релігійних практик. Вчені вважають, що причина цього полягає у розчаруванні суспільства. І тут ми маємо парадокс. З одного боку, є багато свідчень, які підтверджують думку про те, що сучасні суспільства руйнують традиційні форми релігії. З іншого боку, сучасні суспільства не можуть жити без певної форми релігійності.[6]

Відповідаючи на масові соціальні зміни, багато спільнот Католицької Церкви, включаючи й Українську Греко-Католицьку Церкву на поселеннях, зазнали втрати своєї молодості хоча б настільки, наскільки це стосується регулярних відвідин Церкви. Феномен підліткового віку та молоді як окремих етапів життєвого шляху є продуктом ХХ століття та пізніших часів. До того існував невеликий проміжок часу між дитинством і початком роботи принаймні для селянства від феодального періоду до промислової революції. Наступна цитата підкреслює зміни, які спричинили етап, відомий тепер як вік дорослішання:

Навчання, перша справжня робота, шлюб та батьківство, на сьогоднішній день не є настільки організованими та послідовними, ніж у минулому поколінні. У той же час, ці роки відзначаються розширеною свободою блукання, експериментів, навчання, переїздів та повторних спроб.[7]

Отже, чинники, які впливають і формують життя молоді в суспільстві є чітко окресленими, особливо завдяки кращій можливості отримати вищу освіту для більшості, якщо не для всіх; відкладання шлюбу до кінця третього десятиліття життя та його наслідки для сексуальної активності дорослих неодружених; економічні зміни, що включають підрив кар’єрної стабільності у робочій силі; продовження батьківської фінансової підтримки для своїх дорослих дітей. Результатом цих соціальних тенденцій є те, що Катехитичне виховання повинно змінюватися, якщо воно бажає бути ефективним. Замість того, щоб вивчати певні формули з книги, катехизація має бути більш подібною на серію кроків у процесі виховання. У певному сенсі це не є зовсім новим у житті Церкви. Якщо ми повернемося назад до історії св. Йоанна Клімака, ми побачимо, що він пропонує дуже мудру формулу для зростання в духовному житті. Духовні вправи святого Ігнатія Лойоли мали на меті навернення та, нарешті, відданість свого життя Ісусові Христу, пройшовши певний шлях упродовж 40 днів або, останніми часами, вісім або навіть два дні у стислій формі. Зрештою, він також пристосував вправи таким чином, щоб люди могли відвідувати провідника реколекцій упродовж однієї години щотижня. Ця адаптація, яка називається 19-ю Анотацією, формує півалини християнського виховання та є основою для наукової праці о. Джона Пола Галлахера, ТІ.

У 1987 р. священик-єзуїт Джон Пол Галлахер написав книгу, що має назву “Вільно вірити: десять кроків до віри”. На мою думку, вона є дуже корисною сьогодні, бо це книга, що розповідає про віру, а також про “стурбованість бути вільним”. За словами Галлахера, “життя саме по собі є боротьбою за свободу на багатьох рівнях… Свобода не стається сама по собі: я повинен зробити вибір, щоб стати вільним. Інакше я залишуся ув’язненим так, що навіть сам цього не зрозумію”.[8] У першій частині книги Галлахера розповідається про здобуття свободи у вигляді серії з чотирьох рівнів втечі.
  • По-перше, від фальшивого себе, ув’язненого в негативному відношенні до справжнього я;
  • По-друге, від тиску поверхневого контексту суспільства до мужності жити у більш споглядальний спосіб і знайти інше товариство для підтримки;
  • По-третє, від думки про Бога “десь там” до чуда, яке здатне благоговіти перед Таїнством;
  • По-четверте, від незрілих богів з дитячої уяви до людського обличчя Бога, явленого в Ісусі Христі.
Він пропонує як поживу для думки наступний уривок, написаний ірландськими католицькими єпископами, для відзначення Міжнародного Року молоді у 1985 році:

Деякі люди носять з собою образ Бога, який насправді є забобонним. Це образ лялькара, що карає, він має бути задоволеним та спокійним, на випадок, якщо може потягнути за неправильну нитку. Інші вважають його далеким, недоступним авторитетом, який абсолютно не налаштований на дружбу, яку показав нам Христос. Дивовижна кількість людей дивиться на Бога як на свого роду годинникаря – Бога, що пояснює всесвіт, але не має жодного відношення до звичайного життя. Є навіть ті, хто знає Його тільки як Бога прогалин. Він насправді існує лише тоді, коли потрібно виконати якесь прохання або подолати певні труднощі…

Єдиний Бог, у котрого варто вірити, це Бог, який повірив у людей настільки, щоб померти за нас. Єдиний Бог, заради якого варто жити, є Той, Хто закликає нас жити з Ним, через сліпу віру у цьому житті і після смерті, обличчям в обличчям у повноті. Єдиний Бог, котрого варто шукати, є Той, хто шукав нас і хто все ще бореться всередині нас за те, щоб ми могли стати більш вільними в любові.[9]

Таким чином наш автор відсіяв наші правильні розуміння віри від помилкових підходів і розрізнив правдивий та помилковий образи Бога. З цього пункту і далі ми починаємо пошуки Бога у чотирьох кроках. Вони є потужним аргументом щодо можливості віри. Я дуже покладаюся на книгу Галлахера, “Вільні, щоб вірити” (1987), яку вільно цитуватиму.

Перший крок – це серце, що йде за своїм голодом, залишаючись у своєму неспокої, чекаючи, поки не настане час сказати «так». Це дорога, описана Святим Августином у Його Сповіді, де він каже: “Ти створив нас для себе, і наші серця неспокійні, поки вони не спочинуть у Тобі”. Чи життя саме по собі не приносить нам задоволення і не є повним? Коли боляче очевидно, що я не моєю власною метою, виникає питання, чи маю я якусь мету взагалі? Чому прагнення вийти за рамки нашої обмеженої свідомості настільки розчаровує? Ці питання є характерними для пошуку сенсу життя, і у наш часто багато молоді ставить ці питання перед собою.

Другий крок полягає в тому, що розум, який знаходиться в пошуках, бореться з багатьма «чому?» існування. Для більшості людей знання про Бога починаються з одкровення, просто тому, що вони не мали можливості глибоко задуматися про все. Шлях до Бога насправді починається з чогось дуже простого – це відчуття, що цей світ не в змозі пояснити самого себе. Чи є якась мета самого існуванням? Чому ми тут? Чому світ взагалі існує? Чи повинен він мати якесь походження і певну мету? Спроба відповісти на ці питання може призвести до лабіринту складності. Але якщо їх поставити в правильному дусі, то навіть розмірковування над ними може вказувати на Бога. Ці питання також добре відомі тим, хто працює з підлітками. Питання є надзвичайно актуальними, і вони потребують детального вивчення, а не швидких та готових відповідей.

Третій крок полягає в тому, що наше сумління, яке є схильним до самообману та скандалів нашого розділеного світу, все-таки намагається дізнатися, що є правильним і найкращим. Почніть з самоосмислення досвіду совісті. Продовжуйте з пошаною думати про ймовірність Бога. Такі дороги можуть призвести до «реальної згоди», особистої капітуляції поза межами лише інтелектуальної правди. Короткочасна життєва щедрість є легкою. Але як прожити все життя так, щоб воно щось означало для інших? Це найбільш лякаюче питання – більш жорстке, більш довготриваюче, вартісніше. Зіткнутися з цим питанням означає зіткнутися з подвійною боротьбою добра і зла: у системі цінностей світу та в межах зони боротьби особисто кожного. Залишитися віруючим у цьому досвіді боротьби надзвичайно важко. Це означає стикатися з демонами в різних формах. Існує демон відчаю, народжений від величезної кількості світового болю. Існує демон вини, народжений від постійних невдач самого себе, від життя власними надіями. Головною метою тут є зрозуміти, що життя є викликом. Це найбільш узгоджується з духовною подорожжю, про яку йшлося раніше.

Четвертий крок – це внутрішній дух, який сходить на власну глибину, і вчиться там слухати Боже слово. Люди стверджують, що вони мали досвід, який приходить від самого Бога: вони не мають жодних доказів, окрім власного неймовірного відчуття Його присутності. Саме це відчуття часто формує основу спокійної впевненості людей у ​​тому, що Бог існує і що вони пізнали Його. Воно повинно бути принаймні одним із найважливіших вказівок на віру в Бога. Якщо Бог існує, то Він повинен зустрічатися у повсякденному житті. Цей крок є більш характерним для тих, хто входить у так зване молоде дорослішання; десь наприкінці двадцяти або початку тридцяти років. Треба сказати, що хтось має кращу і більш інтенсивну духовну обізнаність, ніж інші. Тому духовний провід вище описаних людей, посилить мислення та роздуми, передбачені на цьому останньому етапі.

На закінчення хочу запропонувати деякі поради для катехитів та інших осіб, які беруть участь у катехизації молоді. Виховання катехитів є основоположним для викладання катехизму та євангелізаційної праці. Уроки катехизму потрібну проводити й надалі, але євангелізація молоді є важливим елементом майбутнього життя Церкви. Те, що ми робимо зараз, є дуже важливим, але ми маємо слухати знаки часу та відповідати потребам сучасних людей. Наша молодь цього не визнає, але вона не відчуває достатнього зобов’язання, щоб втілювати в життя і практикувати те, що вже знає. Нам необхідно зосередитися на всіх ситуаціях, які мають на меті спілкування або взаємодію з тими, хто біля нас. Катехизм – це не лише шкільний підручник, він також призначений для широкої спільноти віри, яка потребує постійного катехитичного збагачення. Ми є родиною віри, в якій християнська катехиза є спільною. Ми переживаємо ці стосунки, коли беремо участь у парафіяльних богослужіннях, у шкільних заходах. «Віра передається, а не вивчається». Ця фраза, яка часто звучить, нагадує нам, що розвиток віри – це щось більше, ніж просто навчання. З часом потрібно також вивчати деякі речі, але віра йде першою, і все решта обертається навколо неї. Християнські дії або вчинки призводять до спільної віри.

Катехитам слід нагадувати причину катехизації. Катехити повинні бути вибрані серед вірних і тих, хто практикує свою віру, тому що неможливо передавати далі те, чого ти не маєш, принаймні до певної міри. Катехит повинен розрізняти рівень віри свого класу. Тому, коли нам потрібно буде навчати катехизму, катехиту, можливо, доведеться звертатися до певних учнів так, як би вони взагалі не були знайомі з Богом. Вони повинні представити концепцію можливості божественності, яка має для нас певний план. Це є викликом, адже ми хочемо стабільного підходу, тому ми повинні зосередитися на новому баченні Церкви. Рим, наша Церква, насправді говорить про це вже багато років. Церква добре усвідомлює ту проблему, про яку ми говоримо. Ми просто не помічали цього раніше. Нам потрібно звернути увагу на знаки часу. А для цього потрібне благословення, благодать – дар від Бога.

Це духовна боротьба, яку апостол Павло називає світовою, коли він пише в своєму листі до ефесян, бо нам треба боротися не проти тіла й крови, а проти начал, проти властей, проти правителів цього світу темряви, проти духів злоби в усіх піднебесних просторах (Еф 6,12). Це може здатися незрозумілим для нас, але розгляньмо коментар на ці слова від видатного британського екзегета Тома Райта:

[Святий Павло] наполягає на тому, що справжнім, остаточним ворогом не є якась людина або структура, а темні анти-творчі сили, що стоять за ними… Боротьба, до якої апостол та його вірні є покликаними, не є справою людського опору чи революції… Павло повірив у інший вид війни, вимагаючи іншого різновиду зброї: істина як пояс, справедливість як нагрудник, Євангеліє миру як взуття, віра як щит, спасіння як шолом і Боже слово як меч.[10]

Ось чому ті, хто керує Церквою, повинні бути цілком відданими Божими слугами. Адже потрібно почати працювати і закінчити свою роботу, яка повністю залежить від Бога.

Наступні взаємодії – це найважливіші елементи розвитку віри. Катехити, окрім формального навчання, повинні допомагати практикувати наступні елементи нашого християнського життя, щоб вони стали частиною всього катехитичного досвіду:
  1. Практика молитви займає важливе місце у процесі катехизації. Молитва є стосунками віруючої людини з Богом і містить наступні елементи:
  • Особиста молитва, в якій особа використовує власні слова, щоб виразити свою любов до Бога
  • Вже існуючі молитви, наприклад Господня Молитва, яка допомагає формувати людське серце відповідно до свідомості Церкви
  • Спільнотні молитви, такі як Божественна літургія, добове коло богослужінь, акафісти і молебні.
  • Споглядання, в якому людина стає у присутності Бога, і наслідує певну схему, наприклад Lectio divina, яка включає в себе наступні кроки: Lectio (читання), щоб зрозуміти текст; Meditatio (роздуми), щоб дізнатись, що мені говорить цей текст; Oratio (молитва), в якій я відповідаю на текст; і Contemplatio (споглядання), в якому я замислююсь над тим, як я повинен це чинити.
  • Ікони, що мають надзвичайно глибокий вплив на всю християнську молитву, тому що вони є вікнами, через які вірний може побачити небесне царство. Вони є невід’ємною частиною уроку.
  • Все парафіяльне життя саме по собі є формою катехизації, як місце для зустрічі з Богом у молитві та спілкуванні. Літургія Церкви охоплює багато елементів молитовних практик, які було описано. Ба більше, зібрання людей, які є Церквою, насправді є Тілом Христа, який будує Царство Боже тут на землі.
  • Спілкування та ділення з людьми, які мають християнське бачення, є дуже важливим способом сповнення Царства Божого.
  • Зібрання людей, які є Божим людом (Церквою), включають друзів, людей похилого віку та духовенство.
  • Навчання шляхом ділення та слухання – це способи, за допомогою яких інші християнські вірні зростають у вірі, надії та любові.
  • Парафія таким чином стає частиною кімнати для уроку катехизації.
Без духовних пошуків та запитань, таких, як пропонує Галлахер, не буде багато вказівок на Катехизм. Це книга, яка може добре послужити майбутньому, але лише тоді, коли її усвідомлено читають та застосовують. Зрозуміло, ми не можемо продовжувати так, як ми працювали раніше. Нам необхідно відновити молитву та особисту святість.

[1] Ці самі пункти повторює і Папа Франциск, Радість Євангелія, 14.
[2] «Місія Відкупителя» про постійну актуальність місійного послання Церкви, Йоан Павло ІІ, 7 грудня 1990 року, 61.
[3] Патріарша Комісія Священичого виховання, Програма євангелізації та місійного виховання кандидатів у священство. Київ, 2009. С. 24.
[4] Катехитична комісія Української Греко-Католицької Церкви, Катехитичний правильник Української Греко-Католицької Церкви. Львів: Свічадо, 2000. 110.
[5] Правильник, 137.
[6] Про більш детальну дискусію щодо відкидання релігійності на противагу появі нових форм побожності див. наступні есе. Grace Davie “Religion and Modernity: the Work of Daniéle Hervieu-Léger” в Kieran Flanagan та Peter C. Jupp (eds), Postmodernity, Sociology and Religion. London: Macmillian Press, 2009, С. 6.
[7] Christian Smith із Patricia Snell, Souls in Transition: The Religious and Spiritual Lives of Emerging Adults. Oxford University Press, 2009, C. 6.
[8] Michael Paul Gallagher, Free to Believe: Ten Steps to Faith (Loyola University Press, Chicago: 1897). C. 11.
[9] Там само, С. 59.
[10] N. T. Wright, Paul and the Faithfulness of God, Книга 2, Частина 4 (Міннеаполіс, Fortress Press, 2013). – С. 1287.

Преосвященний Владика Петро Стасюк, к.т.н.

четвер, 26 жовтня 2017 р.

25.10.2017р. Б. / Хата, що скраю, горить першою. Або ж плата за байдужість – кров

21 жовтня на одному з місцевих сайтів з'явилось коротке повідомлення під назвою «У Львові вшанували жертв операції «Захід»». Але чи справді вшанували? Чи урочистості біля пам’ятника Жертвам комуністичних злочинів на площі о. Шашкевича направду стали чином скорботи та вияву пам’яті нащадків про депортованих до Сибіру батьків і дідів наших? Цю горстку, мізерну щопту присутніх (переважно літніх людей) доречніше було би назвати не «урочистостями», але симптомом великої історичної амнезії народу, безпам’ятства і злочинного збайдужіння «дітей лукавих». Злочинного – бо для забудькуватих і байдужих історія має властивість повторюватись у всіх своїх негативних проявах.

Цього і наступного року ми мали б прискіпливо розважити над славетно-сумним ювілеєм УНР та ЗУНР, який, як виглядає, нас ще мало чому навчив. Після краху Московитської імперії з фронтів Першої світової війни в Україну повернулись незчисленні маси озброєного і добре вишколеного українського вояцтва. Достатньо згадати, що на початок 1917 року в імперському війську перебувало 3,5 мільйона українців. Вони могли би сформувати армію здатну водночас відбити усі ворожі інтервенції як з півночі і сходу, так і з заходу, потугу – здатну без надмірних зусиль оборонити відроджену Державу. Але не сталось… і збайдужілі та здеморалізовані власним недолугим проводом, а ще більше підступною більшовицькою пропагандою «оборонці краю» під гаслами «досить, навоювались», «моя хата скраю» розійшлись по затишних і ситих домівках. До часу затишних і до часу ситих, бо згодом за байдужість і малодушність заплатили власним життям і життям своїх дітей, коли мільйонами помирали від голоду на землі, де від віків нечувано про нестачу хліба, коли без труни і без священика кидали їх бездиханні тіла в замерзлий сибірський ґрунт, коли без суду і без провини отримували кулю в серце в катівнях ЧК-НКВД-КГБ. Так, знайшлась тоді горстка героїв, які всупереч здоровому глузду та інстинкту самозбереження вийшла під Крути, знайшлось на початку 1918 року 15-20 тисяч (з 3,5 мільйонів!) вірних Україні захисників, але не старчило їхньої крові і життя спокутувати гріх байдужих.

Не зуміли відстояти 1918-го року і Західноукраїнську Народну Республіку. І не брак військової амуніції, офіцерських кадрів чи неприйняття ідеї української державності Антантою стали тією фатальною причиною поразки, а байдужість і вичікувальна ментальність найширшого загалу галицького селянства. Те, що дух перемагає залізо та найнесприятливіші обставини, не раз засвідчувала як світова, так й українська історія. Згадаймо бодай добровольців 2014-го року на початках московитсько-української війни на Сході України, які неозброєні, ненавчені, неорганізовані таки зупинили агресію найчисельнішої армії Європи і однієї з наймогутніших світу. А тоді, в далекому 1918-му, саме тому, що бракувало цього духа самопожертви і небайдужості усьому галицькому суспільству, згодом заплатило воно жертвами пацифікації, нахабною колонізацією краю польськими осадниками, масовим закриттям українських шкіл та гімназій, розстрілом понад півтисячі беззбройних січовиків Карпатської України на Верецькому перевалі у 1939 році. І хоча за масштабами, жорстокістю та цинічністю репресій польський окупант не йде в жодні порівняння з московсько-більшовицьким, все ж вислід втрати українцями обидвох Українських республік був фатальним: більш як половину (якщо не дві третини чи й три чверті: ніхто ж бо вже й не порахує) нації було або фізично знищено, або розпорошено по всіх континентах земної кулі, або ж асимільовано, третину українських етнічних та історичних земель окуповано і приєднано до інших держав. А ключовою причиною цього лиха, попри несприятливі обставини в тогочасній Європі, все ж таки була політична інфантильність нації. Якби ж то тоді вдалось відстояти обидві України, не було би репресій і голодоморів, депортацій і великої національної руїни, і хто знає, як би склалась історія Європи ХХ століття.

Ще одним безперечним підтвердження сказаного стали уже недавні події 2014-го року на Сході України. Тоді на Донеччині і Луганщині кількість прихильників «русского міра», як і, зрештою, прихильників України була відносно невеликою. Переважна більшість «насєлєнія» обрала нейтралітет, за що згодом заплатила зруйнованими домівками, пограбованим майном, «русскім бєспрєдєлом», усіма жахіттями війни, а багато хто й власним життям. Чомусь за тисячу літ непростої української історії ми так і не навчились такої простої та очевидної істини: за байдужість доводиться дорого платити, а хата, котра скраю – горить першою!

Усе це раптом спало на думку, дивлячись на неповну сотню тих, хто прийшов спом’янути цю не так уже й віддалену у часі трагічну сторінку історії української нації і віддати належну шану своїм батькам чи дідам, своїм родичам. Своїм, бо хіба немає на Західній Україні родини (за винятком тих, хто ув’язнював, розстрілював і депортував), яка б не зазнала репресій з боку московсько-більшовицького окупанта в повоєнні роки минулого століття.

Шкода, що львів'яни за житейськими клопотами забули тих, кому завдячують своїм буттям у цьому світі, шкода, що забули про цей день патріотичні, молодіжні, громадсько-суспільні організації, яких у королівському Львові зареєстровано чимало. Шкода, що влада, через свої ресурси та інформаційні засоби рекламує та оголошує про всяку-всячину і чомусь забуває поінформувати мешканців міста про заходи цього Скорботного Дня. Шкода і лячно, бо безкомпромісна вчителька-історія вкотре може жорстоко провчити своїх забудькуватих і байдужих учнів.

Зенон Боровець

Джерело:  Воїни Христа Царя

середа, 25 жовтня 2017 р.

25.10.2017р. Б. / Кардинал Сара: кожна нація має право розрізняти біженців і економічних мігрантів

Кожна нація має право розрізняти справжніх біженців та економічних мігрантів, які не розділяють культуру нації – зазначив кардинал Роберт Сара. Виступаючи в неділю на конференції «Europa Christi» в Польщі, африканський кардинал сказав, що країна відмовляється приймати «логіку» перерозподілу мігрантів, яку «деякі особи хочуть накинути».

В коментарі для польського видання «Gosc» він додав, що кожен мігрант є особою, яку слід поважати, однак ситуація стає складнішою тоді, коли ця особа є іншої культури чи іншої релігії та становить небезпеку для загального добра нації.

Світові лідери не можуть ставити під сумнів «право кожної нації розрізняти політичних чи релігійних біженців», котрі змушені покинути свою землю, та «економічних мігрантів, котрі хочуть змінити місце проживання», не пристосовуючись до нової культури, в якій живуть.

«Ідеологія ліберального індивідуалізму поширює мішанину, яка створюється для того, щоб зруйнувати природні кордони батьківщин та культур, та веде до пост-національного і одновимірного світу, де єдине, що має сенс – це споживацтво і виробництво», - зазначив кардинал Сара.

Повторюючи слова Папи Франциска, кардинал додав, що європейські країни повинні взяти на себе відповідальність за ті країни, які вони дестабілізували і з яких надходять мігранти, однак це не означає змінювати себе шляхом масової міграції, інформує Catholic Herald.

Джерело:  Воїни Христа Царя

вівторок, 24 жовтня 2017 р.

24.10.2017р. Б. / ПРО ЄВРОПУ, БІЖЕНЦІВ, МАСОНІВ, СОРОСА, і… РОЗАРІЙ

Мабуть не буде для нікого, хто має здатність логічного мислення, твердження, що саме християнство стало фундаментом європейської цивілізації, фактором, який об’єднав Європу. Католицькій Церкві вдалося те, чого не вдалося Римській Імперії епохи язичництва – об’єднати, з’євангелізувати, охрестити Європу і надати культурний напрямок розвитку. Можна було б тут згадати і про перші Університети, за організацією яких стояла Церква і про перші шпиталі і про дороги, які робили монахи бенедиктинці і про безліч інших ініціатив, які спричинилися до розвитку європейського континенту.

Очевидно, що послаблення Європи і криза, яку вона зараз переживає пов’язане з послабленням християнства. Одним із інструментів такого послаблення є іслам. Проблема для Європи не нова. Цей клопіт бачив уже папа Пій V, тому в 1571 році, коли Османська Імперія переймала весь торговий шлях з Індії до Європи, здобула Кіпр, Нікозію і почала наступати на Фамаґусту, він зорганізував Святу лігу християнських держав для захисту Європи. Вирішальна битва відбулася під Лепанто в 1571 році. Християнська армада, якою керував Хуан де Австрія, нешлюбний син Карла V Габзбурга перемогла ісламські війська під керівництвом Алі Паші. Варто згадати, що ті останні мали на 50 кораблів більше. Папа Пій V цю перемогу приписав Пресвятій Діві Марії, оскільки уся Європа під час перебігу битви молилася на Розарії, тому 7 жовтня 1573 року в 2 річницю битви наступник Пія V папа Григорій XIII установив свято Матері Божої Розарія.

Спроба заволодіти старим континентом повторилася в 1689 році під Віднем. Тоді війська польсько – австрійсько - німецькі під керівництвом Яна ІІІ Собєского протистояли Османському війську Кара Мустафи. Битва закінчилася поразкою Османських військ, які з того часу перестали загрожувати Європі. В ніч перемоги Ян ІІІ Собєский написав два листи, один до Папи Інокентія ХІ зі словами: Venimus, vidimus, Deus vicit – Ми прибули, побачили і Бог переміг, а другий до своєї дружини Марії, який розпочинався від слів: Бог і Господь наш, на віки благословенний дав перемогу і славу народові нашому, про яку у попердніх віках ніхто й не чув.

Проходять століття, а інструмент розбиття Європи залишається той самий – іслам. Потік біженців з ісламських держав до Європи так великий, що згідно статистик через 50 років вони будуть становити більшість континенту. Для того, щоб народ зростав чисельно, то коефіцієнт народжуваності має бути «2, 11», тобто на 100 сімей в кожній має народитися мінімум 2 дітей, а в деяких «3». В історії жодна нація не відродилася при коефіцієнті «1.9». За даними на 2007 рік Європейські держави мають наступні дані:
·         Франція – 1, 8.
·         Англія – 1, 6.
·         Греція 1, 3.
·         Італія 1, 2.
·         Іспанія 1, 1.
 
В усьому Європейському Союзі народжуваність складає «1, 38» на родину. Історія повчає, що при такому коефіцієнті не можливо відродитися. Однак чисельність мешканців Євросоюзу збільшується. З 1990 року цей приріст (90%) відбувається завдяки ісламській імміграції. Якщо коефіцієнт народжуваності у Франції складає «1, 8» дітей на родину, то в ісламських родинах, які проживають у Франції, він складає «8, 1». Що це означає? Це означає, що через 29 років Франція стане ісламською державою. Німеччина стане ісламською країною до 2050 року. Для інших держав ці прогнози ще менш втішні. Муамар Кадаффі дуже відверто сказав, що Алах подарує мусульманам перемогу в Європі без мечей, без зброї і завойовувань. Нам не потрібні терористи і смертники. Всього через декілька десятиліть понад 50 мільйонів мусульман перетворять її в мусульманський континент.

Ситуація поглибилася через масові теракти, які потрясли Європою останні декілька років і які призвели до страху і ще більшої тиші з боку самих європейців. Як зреагували на теракти бельгійці? Як виглядав їхній протест? Малювання кольоровою крейдою на площі. Як виглядав протест німців після того, як одного дня в Кельні зґвалтували 20 жінок? Здається, що духовне послаблення Європи створило покоління малих дитинчат, які граються на майдані і які нічим не задоволені.

Хто стоїть за так великою сучасною кризою Європи. Окрім духовних причин, до яких належить віднести гріх і відступництво від Бога самих європейців, потрібно назвати теж і зовнішніх ворогів – це впливові масонські організації, а також ті організації, які вони підтримують.

Італійський часопис «Il Giornale» порадив владі Європейського Союзу розпочати боротьбу з нелегальними іммігрантами від Джорджа Сороса. Згідно даних цієї газети саме фонди Джорджа Сороса і партнерських організацій полегшують потік ісламських іммігрантів з Близького Сходу до Європи.

Джордж Сорос 12.08.1930 року народження, масон, філантроп, пропагатор так званого «Відкритого суспільства», учень відомого масона Карла Раймунда Поппера, член Римського клубу, одна із найважливіших постатей щорічного економічного форуму в Давос (Швейцарія). В 2012 році під час згадуваного форуму назвав себе ангелом, який хоче рятувати світ. На сьогоднішній день цей мультимільярдер став основним протектором біженців з ісламських держав. Когось може здивувати зв’язок масонерії з ісламом. Однак цей зв’язок не є аж так дивним, якщо приглянутися ближче. За словами професора Станіслава Крайського, масони шотландського ритуалу на 32 ступені втаємничення приймають іслам. Співіснування цих ідеологій варте окремого опрацювання. Вернімося до актуальної ситуації.

Тільки за каденції Барака Обами Сорос сприяв прийняттю і асиміляції 13, 8 мільйонів імігрантів в США, а також отриманню ними громадянства. Подібні колонізаційні процеси мають на меті послаблення а в кінцевому результаті і викорінення християнства. Заснований Соросем фонд «Відкритого суспільства» має дуже багатошарову діяльність і спонсорує близько 70 великих міжнародних організацій. Цю діяльність можна поділити на три основні гілки.

Точну кількість організацій, які знаходяться під впливом Сороса, визначити складно, ​​але порядок виміру може бути знайдений близько 70 і більше. Їх можна класифікувати у трійку основних груп:
Міжнародні та європейські організації: Open Society (Відкрите Суспільство), W2EU (Ласкаво просимо в Європу), ECRE (Європейська рада у справах біженців і депортованих), IRC (Міжнародний комітет порятунку), PICUM (Платформа міжнародного співробітництва з питань недокументованих мігрантів), EPIM ( Європейська програма інтеграції та міграції), OXFAM, «Лікарі без кордонів», «Лікарі світу» та інші.

Національні організації, що працюють в декількох країнах або за кордоном: IsraAid, Border monitoring (прикордонний моніторинг), Pro Asyl, MigAid (Migration Aid International), DRC (Датська рада у справах біженців), NRC (Норвезька рада у справах біженців), Praksis та ін.

Національні організації, що працюють в своїх країнах: Solidarity Now (Солідарність тепер, грецька неурядова організація),  Menedék, Migszol, Myla (Македонська Асоціація молодих юристів), Grupa 484, Praxis, і т.д.

Фінансування Відкритого Суспільства потрапляє до цих трьох категорій. Потрібно зауважити, що з перерахованих організацій, багато мають свої філії в Україні, зокрема фонд «Відкрите суспільство», Норвезька Рада у справах біженців та Датська Рада у справах біженців, Border monitoring (прикордонний моніторинг), Лікарі без кордонів та ін.

Діяльність Пана Сороса, замаскована під філантропією, призвела у світі до великої хвилі лаїцизації і послаблення християнства. Європейські народи втрачають контакт зі своєю ідентичністю і своєю історією, а людьми, які не знають хто вони такі, легко управляти.

Яких наслідків потрібно очікувати в Украні? Чи не справджуються слова Господа A fructibus eorum cognoscetis eos - Пізнаєте їх по плодам їхнім (Мт 7, 20).

Здається, що сьогодні, як ніколи актуальний заклик Папи Пія V взятися за Розарій, який хоч скромно виглядає є потужною зброєю боротьби з силами темряви.

Джерела:
  1. https://www.youtube.com/watch?v=BVSHbZLLIGE
  2. http://bordermonitoring-ukraine.eu/
  3. http://osf.org.ua/about
  4. https://sorosconnection.wordpress.com/2017/01/03/george-soros-crise-des-migrants-et-sorosites-serbes/
  5. https://steigan.no/2017/10/22/the-foundations-of-the-billionaires-and-the-foreign-policy-of-norway/
  6. http://myslkonserwatywna.pl/daniel-friberg-george-soros-wrog-europy/
  7. https://www.youtube.com/watch?v=hMgrGMpSCWM&t=1323s
Любомир Теофіліч, Київ – Львів
Автор є богословом, публіцистом, і просто практикуючим католиком. Під даним псевдонімом публікує вперше.

Джерело:    Воїни Христа Царя

понеділок, 23 жовтня 2017 р.

23.10.2017р. Б. / Глава УГКЦ у Манчестері: «Україна вкотре відчуває себе в лабетах смерті і нікому не потрібною»

Україна сьогодні спливає кров'ю. Десятки тисяч вдів і матерів оплакують своїх синів. Вкотре знову Україна відчуває себе в лабетах смерті. І нікому не потрібною, ні Заходу, ні Сходу. Усі бачать нас як проблему, до якої не знають як знайти вирішення. Але сьогодні Христос мовить до нас: Не плачте! Вставайте! Я є вашим виходом і надією! Боротися і перемагати – це є наш вихід.

Про це сказав учора, 22 жовтня 2017 року, Патріарх Української Греко-Католицької Церкви Блаженніший Святослав під час проповіді до вірних у Манчестері, де на запрошення владики Гліба (Лончини), Єпарха єпархії Пресвятої родини в Лондоні, перебуває з офіційним душпастирським візитом до Великої Британії.

Співслужили з Главою Церкви владика Гліб (Лончина) та владика Григорій (Комар).

Насамперед Блаженніший Святослав привітав з 60-річчям створення екзархату та єпархії Пресвятої родини УГКЦ у Великій Британії. «Ми бачимо, що тих 60 років були непростими. Проте ці роки були досвідом того, що Господь Бог є з нами в кожній, навіть найважчій хвилині нашого буття: церковного і національного, Він навідався до народу свого. Він був, є і буде з нами!» – сказав Предстоятель і відзначив, що в цей святковий день, у цю урочисту хвилину тут, у Манчестері, у славному храмі Пресвятої Богородиці ми і сьогодні чуємо Божий голос, який сповіщає нам голос Божественного Євангелія.

Предстоятель УГКЦ зазначив, що переміна сліз у радість, про які ми чуємо у недільному Євангелії, сьогоднішньому пасхальному благовісті, знайоме кожному з нас. Скільки разів ми з вами потрапляємо в ситуації, які, здавалося б, є безнадійними.

«Ми, – зауважив проповідник, – часом відчуваємо себе заручниками обставин, часто почуваємося в ситуації, коли немає виходу. Але сьогодні добра новина скерована до кожного з нас – Христос є нашим виходом. Він є нашою Пасхою, Він приходить до мене і до нас тут, зараз, у цій Божественній Літургії. І каже кожному з нас: Встань, зі своєї розпуки, зі своєї безнадії, зневіри, ось Я з тобою, вставай, йдемо! Йдемо і будуймо життя там, де хтось сьогодні сіє смерть».

Духовний лідер українських греко-католиків провів паралель біблійної історії міста Наїн з історією нашої громади у Великій Британії. «Історією, яка була, є і історією, яка повториться ще не раз… Після Другої Світової війни, будучи заручниками війни, яка несла смерть, багато синів і дочок нашої землі потрапили на цей туманний Альбіон... Хто мав їм допомогти? Мені розповідали, що наші люди були змушені раз на тиждень іти до поліції отримувати печатку в документи, здається, аж до 67 року. Наших людей навіть не називали українцями, бо казали, що такої держави як Україна не існує», – розповів Блаженніший Святослав.

Ті бійці, продовжив Предстоятель, за вільну незалежну Україну, здавалося б, втратили будь-яку надію на волю, на сповнення того, за що вони платили своєю кров'ю, за що померли у нерівній боротьбі сотні синів і дочок нашої української землі. «Але, гадаю, гуртуючись довкола своїх українських церков, вони чули цей голос: Не плач! Кажу тобі встань! І вони встали, вони жили, творили і залишили нам сьогодні у спадок чудові храми, культуру, витвори мистецтва, залишили своїх нащадків і залишили нам свою мрію про вільну незалежну Україну. Воскреслий Христос нам її подарував. Наші українці в Британії співали: Христос воскрес, воскресне й Україна. І так воно сталося», – відзначив проповідник.

«Нехай буде благословен Господь, який для нашого народу тут об'явив себе як вихід з безвиході, рукою допомоги там, де ніхто з людей тої допомоги не хотів дати», – сказав Архиєрей.

Глава Церкви передав сердечний привіт від братів і сестер з України, від матірної землі. «Святкуючи цей ювілей, ми відчуваємо, що Бог навідався до народу свого. Він є сьогодні з нами і буде повіки», – наголосив на завершення Глава Церкви.

Нагадаємо, офіційний візит Глави УГКЦ до Великої Британії триває з 19 по 31 жовтня 2017 року. Більше про програму візиту читайте за цим посиланням: news.ugcc.ua.

неділя, 22 жовтня 2017 р.

22.10.2017р. Б. / Хелловін

Вже зовсім скоро Україна порине на цілу ніч у вир сатанізму, поганства і хаосу. Мова йде не багато не мало -  про Хелловін. На думку багатьох дослідників, Хелловін є християнізованим святом, що походить від кельтських святкувань жнив та днів мертвих, тобто має язичницькі корені, зокрема від шотландського Савину (Самайну).

Також існують припущення, що Хелловін розвинувся незалежно від Савину та має християнське підґрунтя. Все це так, але Християни святкують свято всіх святих, поминають своїх померлих і це воістину велике свято, адже люди згадують про своє коріння.

Але для сатаністів і поган Хелловін це ще більше свято. Якщо порівнювати по важливості з якимось Християнським святом, то для прибічників темної сторони це як Великдень чи Різдво. У культурі багатьох народів, які перебували у тіні поганства та ідолопоклонства було вірування, що саме у цю ніч стирається межа між світом живих і світом мертвих, саме у цю ніч світ наповнювали жахіття потойбіччя.

Святкування цього свята не обходилось без людських жертвоприношень, сексуальних оргій та найрізноманітніших язичницько-сатаністичних обрядів. Деякі народи британського півострова називали це свято "Самайн", адже вірили, що у цю ніч демон самайн виривається зі своєї темниці і пожирає всіх, хто не відзначений кров'ю. Вони обмащували свої лиця кров'ю, одягали страхітливі маски для того, щоб самайн прийняв їх за своїх і не шкодив їм. Ось істинні корені Хелловіна. Я ніколи не мав нічого проти переодягань, маскарадів та костюмованих вечірок, але коли свято бере початок від погансько-язичницьких шабашів і біснувань, то думаю, що кожен адекватний і здоровий християнин повинен не те що ігнорувати це свято, а навпаки всіма можливими силами протистояти цій культурно-демонічній експансії на наших теренах.

Якщо ж хтось свідомо і добровільно старається довести, що переодягання у всіляку нечисть це християнське свято, то постає питання: "А що та людина взагалі знає про Християнство?".

Дамян Вільчинський

Джерело:  Воїни Христа Царя

четвер, 19 жовтня 2017 р.

19.10.2017р. Б. / У Святоуспенській Унівській Лаврі відбудуться реколекції для хлопців

Мовив до нього Филип: «Прийди та подивися.» Йо.1,46

10 - 12 листопада 2017 р. Б.  у Святоуспенській Унівській Лаврі відбудуться реколекції для хлопців

Запрошуємо юнаків віком 16 - 30 років
тема: Студійське Монашество

Протягом реколекцій: участь у Церковному Правилі, духовні повчання, особиста розмова, Сповідь за бажанням.

Початок: п’ятниця, 10 листопада, 17:00.
Закінчення: неділя, 12 листопада, 15:00.
Із собою мати Святе Письмо, молитовник.

Для участі необхідно записатися!

Контактний телефон: 098-689-71-20 (ієромонах Аліпій).

Розклад руху маршрутних таксі:
Львів – Унів: Місце відправлення: м. Львів, вул. Личаківська, 150. Час відправлення: 7:20, 10:45, 14:25, 17:40, 20:55.
Унів – Львів: Час відправлення: 5:45, 8:40, 11:50, 15:40, 18:50.

середа, 18 жовтня 2017 р.

18.10.2017р. Б. / Мощі Блаженного Василія Величковського привезуть в Патріарший собор

12 листопада в Патріарший собор Воскресіння Христового привезуть мощі Блаженного священномученика Василія Величковського.

Захід з вшанування пам’яті Блаженного відбудеться по завершенні Божественної Літургії, об 11.00 год.

Вірні та гості собору зможуть дізнатись про життя Блаженного Василія в часи підпілля, його нескореність режиму тогочасній владі, подивитись сценку з в’язничного перебування священномученика, а також надихнутись духовним співом гурту «МетаНоя». Особливим моментом заходу буде свідчення родини Блаженного Василія – п. Ірини Коломієць та Корнелія Петришина.

Програму заходу розробили Тетяна та Олег Чихарівські, подружжя зі Львова, які займаються поширенням набожності до Блаженного Василія, спільно з сестрами-редемптористками МНІ і братами Київської Трьохсвятительської духовної семінарії.

понеділок, 16 жовтня 2017 р.

16.10.2017р. Б. / У Караганді відкрили і освятили пам’ятник депортованим українцям

На території української церкви Покрови Пресвятої Богородиці в Караганді відкрили і освятили пам’ятник депортованим українцям. Спорудження пам'ятного хреста з рушником відбулося з нагоди відзначення 70-тих роковин депортації українців у Казахстан.

Чин освячення пам’ятника здійснили владика Теодор Мартинюк, єпископ-помічник Тернопільсько-Зборівський, владика Йосафат Говера, екзарх Луцький, Апостольський нунцій в Казахстані, Таджикистані і Киргизії Френсіс Ассізі Чуллікатт у співслужінні зі священиками з України, Казахстану і Росії.

Автори проекту – скульптори Олесь Сидорук і Борис Крилов. Хрест виготовили в Казахстані, рушник - в Україні.

“Ми привезли матеріальну річ – дуже важку - бронзовий вишитий рушник. Нехай він залишиться тут, на казахській землі, символом невмирущості нашої віри, нашої любові, нашої надії. Бо вишиваний рушник, який кожна людина, що відправляється в далеку дорогу, бере собі на згадку, ставить його на ікону, не просто пригадує рідну землю, він уприсутнює рідну землю, - підкреслив владика Теодор. - Дорогі брати і сестри, нехай цей розп’ятий рушник як символ депортації наших батьків і прадідів тут, стане тим клаптиком рідної землі, щоби ви, коли будете приходити до рідного храму, споглядаючи на цей рушник, одразу собі мали на думці: я стою на українській землі”.

Участь у церемонії відкриття пам’ятника взяли представники посольства України у Казахстані на чолі з Уповноваженим у справах України у Республіці Казахстан Володимиром Джиджорою, який відзначив, що бронзовий рушник був доставлений у Караганду спільними зусиллями МЗС України, посольства і УГКЦ.

“Цей рушник завжди буде нагадувати тут, в Караганді, про те, заради кого він тут знаходиться, чому люди сюди потрапили. Потрапили насильно, тому що були українці. Ці люди з Україною в серці і з Богом в душі несли нашу традицію і культуру по всьому світу і донесли сюди, - нехай і невільно. І зберегли. Там є Україна - де є наші традиції, де зберігають історію і культуру, де діти розмовляють українською мовою”, - зазначив Посол.

Скульптори відзначають, що пам’ятник символізує трагедію всіх депортованих в Казахстан українців, незалежно від часу та регіону.

Відкриття та освячення пам’ятника депортованим українцям відбулося в рамках Форуму українців Східної Європи та Азії, який Пасторально-міграційний відділ УГКЦ проводив у Казахстані 13-14 жовтня.