31.05.2013р. Б. / «Радіо Марія» розпочало мовлення на Житомирщині

Відучора, з 30 травня, «Радіо Марія» розпочало мовлення в Житомирі та Житомирський області.

 

Про це CREDO повідомив директор радіо о. Олексій Самсонов.

Відтепер мешканці Житомира та околиць можуть слухати католицьке радіо цілодобово. Сигнал «Радіо Марія» надається на частоті 70,04 ФМ. 

Також «Радіо Марія» працює у Київській, Вінницькій, Рівненській та Волинській. Найближчим часом планується розпочати мовлення у Хмельницькій та Львівській областях.

Нагадаємо, що «Радіо Марія» можна слухати онлайн. 

«Радіо Марія» - це некомерційна католицька радіостанція, що веде радіомовлення в Україні з 2010 року. Щодня в ефірі радіо -  трансляція Літургії, молитва Розарію та катехизи священиків. 

Джерело:   КРЕДО

30.05.2013р. Б. / Звернення на захист прав дітей

Звернення на захист прав дітей

«Дитина має право на те, щоб розвиватися у повноцінній сім’ї, де батьки живуть згідно з Божими заповідями та плекають здорові християнські традиції», ─ йдеться у спільному Зверненні на захист прав дітей, яке підписали: Митрополит Львівський УАПЦ владика Макарій, Митрополит Львівський УГКЦ  владика Ігор, Митрополит Львівський і Сокальський УПЦ КП владика Димитрій та владика Філарет, єпископ Львівський і Галицький УПЦ МП.

 

У зверненні владики наголошують: «Дитина ─ дар Божий. Цей дар даний на певний час, він не є власністю батьків». Час даний батькам для того, щоб допомогти дитині всебічно розвиватися. Для цього, на думку архиєреїв, потрібна любов матері та батька, а також любов між батьками, що відкриває шлях до Любові Божої. «Кожна дитина повинна бути прийнята у сім’ю з любов’ю, яка є фундаментом, на якому будується її життя», ─ підкреслюється у зверненні.

 

«Нівелювання традиційних для українців сімейних цінностей стає причиною розлучень, зростання кількості злочинів, скоєних неповнолітніми», ─ стверджують представники Церков. Саме тому владики висловили свою підтримку і готовність реалізовувати низку програм, які мають допомогти «…захищати гідність дитини, розвивати її особистість та берегти і розвивати родинні християнські традиції».

 

Варто пригадати, що 21 травня цього року відбувся науково-практичний семінар на тему «Захист прав дітей», ініційований Українським богословським науковим товариством (УБНТ) та Львівським регіональним інститутом державного управління (ЛРІДУ), за участю представників Львівського обласного та міського центрів соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді, а також духовенства різних конфесій.

 

Головною метою було поглибити у суспільстві свідомість відповідальності за виховання молодого покоління у дусі християнської моралі та пошанування християнських традицій, притаманних українському народові.

 

Підсумком зустрічі стало спільне звернення до голів Львівської обласної державної адміністрації та Львівської обласної ради, в якому учасники закликають і пропонують: активізувати виховну роботу серед дітей та молоді спільно з Церквою, ЗМІ, інститутами громадянського суспільства, з метою формування духовно міцного молодого покоління українців; створити робочу групу з представників державних та церковних структур, щоб вивчати нормативно-правові акти та законодавчі пропозиції, надавати їм обґрунтовану й об’єктивну оцінку як з державної, так церковної точки зору, щоб налагодити партнерську співпрацю, головним завданням якої є добро дитини та родини.

Джерела: www.ugcc.lviv.ua

Воїни Христа Царя

29.05.2013р. Б. / Понад 25 тисяч українців долучилися до святкування Національного Тижня Подружжя

 

Днями в Україні завершився Національний Тиждень Подружжя. Найбільший просімейний рух у світі в Україні відбувався вже втретє і охопив 25 міст. У  250 регіональних та національних заходах взяли участь близько 25 тисяч українців. Серед міст-організаторів – Київ, Житомир, Луцьк, Львів, Тернопіль, Рівне, Дніпропетровськ, Суми, Чернівці, Запоріжжя, Хмельницький, Івано-Франківськ та інші.

 

Програми святкування – найрізноманітніші: від міських Фестивалів Сім’ї та Парадів щасливих сімей до Арок кохання, де кожна сім’я могла оновити весільні обітниці любові та вірності. Лучани відзначили найстаршу подружню пару міста, а в Івано-Франківську традиційно обрали найкращого татуся Прикарпаття. В міських парках на деревах та парканах «сушили» сімейні фото, закликаючи подружні пари не дати засохнути найкращим сімейним спогадам та палким почуттям.

 

Арка кохання у Луцьку

Цього року організатори не обмежились одним тижнем – святкування Тижня Подружжя розпочалися в День Матері (12 травня), охопили міжнародний День Сім’ї (15 травня) і подекуди триватимуть до 1 червня – Дня захисту дітей.    

«Тиждень Подружжя – унікальний рух. Тут ніхто не диктує організаторам, що, коли і як варто робити. Всі регіональні команди – це волонтери, об’єднані спільним баченням та бажанням допомогти українцям будувати щасливі гармонійні сім’ї. Всі заходи, які проводяться в рамках Тижня Подружжя – це ініціатива простих людей, громадських організацій, різних християнських конфесій та просто небайдужих людей, які вирішили подарувати своєму місту та його мешканцям сімейне свято, можливість провести яскравий незабутній час усією родиною. «Тиждень Подружжя – це час, коли вся країна об’єднується навколо цінностей сім’ї та шлюбу» – розповідає Олена Шабуніна, комунікаційний директор Тижня Подружжя в Україні та Голова правління громадської організації «Сімейний Клуб». 

«Згідно з даними європейської статистики розлучень, Україна – лідер серед європейських країн. Тут на тисячу жителів припадає 5,3 розлучення. Змінити таку сумну статистику можна, якщо разом проговорити у суспільстві цінності здорової сім’ї. Головна ідея руху – підняти авторитет шлюбу, родини в суспільстві. – додає Олена Шабуніна, –  Міцні родини в Україні – це справа кожного». 

 

 «Пошта подружжя» - подружні пари міста під час Фестивалю Сім’ї в Луцьку могли написати одним одному листи кохання та кинути до спеціальної подружньої поштової скриньки. Організатори обіцяють надіслати листи закоханим вже за рік, напередодні чергового Тижня Подружжя, щоб нагадати про почуття любові, які сповнювали їх серця в момент написання листів.

 

Тиждень Подружжя – це міжнародних рух, створений з метою поширення авторитету сім’ї в суспільстві та утвердження цінності родини та шлюбу як найбільш значимого суспільного інституту. Вперше Тиждень Подружжя відбувся у Великобританії в 1997 році. У 2011 році до міжнародного руху долучилась Україна, ставши однією з 20 країн, що відзначають Тиждень Подружжя. 

Мета  руху - кожного року протягом одного тижня зробити подружжя та шлюб головними темами в країні, об’єднавши для цього зусилля громадських організацій, державних та недержавнихінституцій, медіа та журналістів, християнських церков, бізнесу та всіх небайдужих людей. 

 

Найстарше подружжя Луцьку – Тадей Костянтинович та Олександра Іванівна Папіжуки. 57 років – саме стільки прожили у щасливому шлюбі. За своє життя вони нажили справжнє багатство – троє дітей, шестеро онуків та двоє правнуків. Хоча роки вже беруть своє і здоров'я підкошується, їх турбота один про одного і любов на практиці даються в знаки. Вона йому і сорочку вишила, і телевізор включила, а він її ніжно у відповідь цілує й обіймає.
 

 

 

Тиждень Подружжя в Житомирі. Фото: www.reporter.zt.ua

 

Джерело:   КРЕДО

29.05.2013р. Б. / На Львівщині – найбільше релігійних організацій в Україні

Згідно із iнфopмaцiйним звiтом Miністерства кyльтypи "Пpo cтaн i тeндeнцiї poзвиткy peлiгiйнoї cитyaцiї тa дepжaвнo-кoнфeciйниx вiднocин в Укpaiнї зa 2012 piк", на Львівщині зареєстровано найбільше релігійних організацій, а це – більше 2 тисяч.

 

Уже на початку 2013 року peлiгiйнa мepeжa в Укpaїні була пpeдcтaвлeнa 55 вipocпoвiдними нaпpямaми, у межах цих напрямів дiє 36 тисяч 995 peлiгiйниx opгaнiзaцiй, зокрема, 87 цeнтpiв тa 295 yпpaвлiнь, 35 тисяч 460 peлiгiйниx гpoмaд (31 тисяч 313 cвящeннocлyжитeлiв), 500 мoнacтиpiв (чepнeчий пocлyx нecyть 6 834 чeнцi), 370 мiciй, 81 бpaтcтвo, 202 дyxoвниx нaвчaльниx зaклaди (тут навчаються 19 тисяч 752 cлyxaчів), а також 13 тисяч 157 нeдiльниx шкiл.

 

Найбільша кількість осередків – у Зaxiдній Укpaїні, чисельність знижyєтьcя нa пiвдeнний cxiд кpaїни. 39% peлiгiйнoї мepeжi держави – y 8 oблacтяx Зaxiднoгo peгioнy (Boлинcькa, Зaкapпaтcькa, Iвaнo-Фpaнкiвcькa, Львiвcькa, Piвнeнcькa, Tepнoпiльcькa, Xмeльницькa, Чepнiвeцькa). 31% – у 9 oблacтяx Пiвнiчнo-Цeнтpaльнoгo peгioнy (Biнницькa, Житoмиpcькa, Kиївcькa, Kipoвoгpaдcькa, Пoлтaвcькa, Cyмcькa, Чepкacькa, Чepнiгiвcькa oблacтi тa Kиїв). Ще 30% у AР Kpим, Днiпpoпeтpoвcькій, Дoнeцькій, Зaпopiзькій, Лyгaнcькій, Mикoлaївcькій, Oдecькій, Xapкiвcькій, Xepcoнcькій областях та Ceвacтoпoлі).

 

На території України також діє 1 тисяча 879 нeзapeєcтpoвaниx peлiгiйниx організацій (нaйбiльшe в AP Kpим (682) тa Biнницькiй oблacтi (260).

За даними звіту в Україні домінує православ’я (УПЦ (MП), УПЦ (KП), УAПЦ) – 19 тисяч 107 peлiгiйниx організацій (51,6%). Cepeд iншиx peлiгiйниx осередків: гpoмaди УГКЦ (10,6%), Pимo-кaтoлицькoї цepкви в Укpaїнi (3%), Bceyкpaїнcький coюз oб'єднaнь євaнгeльcькиx xpиcтиян-бaптиcтiв (BCO EXБ) (7.4%), Bceyкpaїнcький coюз цepкoв xpиcтиян вipи євaнгeльcькoї-п'ятидecятникiв (BCЦ XBEП) (4.7%).

Джерела: http://24tv.ua

Воїни Христа Царя

28.05.2013р. Б. / Велика перемога маленької країни

Минулого тижня Конституційній суд Республіки Хорватія своїм вироком укинув гіперліберальні нововведення у хорватських школах. Суть цих нововведень зводилась до гіперсексуалізації дітей та виховання їх у дусі гендерної ідеології. Вже у 4-му класі учням мали пояснювати різницю між біологічною статтю (стать у класичному розумінні) та соціальною статтю (гендер, рід). Для цього вводили навіть таке дике поняття, як «чоловік з піхвою». А у 5-му класі передбачалося «просвітлення» дітей про те, що мастурбація корисна і бажана, у 6-му ж класі учні мали вивчати про нормальність порнографії, а в 7-му отримати переконання, що сексуальні збочення не є ні збоченнями, ні гріхом, а цілком нормальною сексуальною поведінкою. У 1 класі гімназії, що відповідає 9-му класові українських шкіл, учнів переконують, що сексуальні стосунки між 15-літніми прийнятні та нормальні, хоча хорватський закон це розглядає, як кримінальний злочин. Також учні зобов’язані проаналізувати якість порнографії та перебороти у собі стереотипи того, що суспільство на цей момент вважає нормальним . Тобто учні мають прийняти сексуальну ненормальність, розпусту, порнографію, сексуальні збочення як нормальні. У 3-му класі гімназії, що відповідає українському 11-му класові, учнів мали інформувати про «потребу» переривання вагітності та про владнання відносин у гомосексуальній «сім’ї».

 

І це тільки поверхневий огляд того, що планували ввести до шкіл, щоб виховати нове – і з культурного, і з морального погляду покоління. Фактично нове покоління мало повністю бути перебудоване у дусі деконструкції традиційних сімейних та моральних цінностей європейської цивілізації: ненормальне мало стати нормальним, неприйнятна суспільна поведінка – нормальною, а християнство з його моральними та етичними нормами мало стати чимось, що заслуговувало б місця хіба що в музеї.

 

Окрім цього, ліберальна хорватська влада, порушуючи усі норми хорватського законодавства та конституційні права власних громадян, накинула їхнім дітям щось, проти чого виступала суттєва більшість населення країни. Вирок Конституційного суду став фактично вироком гендерній ідеології, проголосивши її загрозою свободі віросповідання.

 

Звісно, як і годиться, світові ЗМІ не помітили цієї події. Адже для більшості з них сексуальні збочення і розпуста є частиною прав людини. Тому усякі новини, які свідчать про демократичне неприйняття ідеології гендеризму суспільствами, народами чи етнічними групами їх не цікавлять, а новини, які свідчать про тоталітарний характер гендеризму і його похідних, залишаються поза увагою світових інформаційних імперій.

 

Але, насправді, для європейських християн – це є великою перемогою і знаком того, що гендеризму як частині антихристиянської ідеології можна протиставитися, якщо організовано вимагати своїх прав.  Щобільше, прецедент у Хорватії дав християнам юридичні підстави для висвітлення гендеризму як ідеології, що порушує право на свободу віросповідання. Беручи до уваги, що  Нордійська Рада міністрів (Норвегія, Швеція, Фінляндія, Ісландія) і прийняла рішення закрити Нордійський інститут гендерних досліджень, оскільки було доведено, що гендерна «теорія» є ненауковою, ба більше – є  звичайнісіньким шахрайством,  як рівно ж заяви Учительського Уряду Католицької Церкви про несумісність гедерної (родової) ідеології з християнським поглядом на світ, європейські християни, насправді, отримали дуже сильний аргумент у своїй боротьбі за власні права.

 

Черговою перемогою хорватів, але й фактично усіх європейських християн, а також й українських,  став збір підписів під вимогою проведення загальнонаціонального референдуму з питання про конституційне визначення  сім’ї як життєвого союзу одного чоловіка та однієї жінки. Попри зміну правил гри, до якої вдався ліберальний парламент, хорватам усе ж таки вдалося зібрати відповідну кількість підписів. Якщо їм щей вдасться ввести в конституцію це визначення – це буде черговою перемогою здорового глузду над ліберальним безумством, яке попри своє моральне та наукове банкрутство усе ще тримається при житті маніпуляціями ЗМІ та частини політичного і наукового істеблішменту. Сусіди хорватів, угорці, уже мають таке визначення в Конституції, окрім них таке визначення мають і наші сусіди – поляки, а також дві балтійські країни – Литва та Латвія. Що більше країн ЄС у своїх Конституціях матимуть такі визначення, то меншим буде засилля гендеристів у європейській політиці, науці та суспільному житті.

 

Адже попри увесь істеричний галас та звинувачення угорського уряду у фашизмі та порушенні прав людини, які у Європарламенті здіймали гендеристи, на чолі з відомим пропагатором педофілії, головою фракції зелених – Даніелем Кон-Бендітом, введення в Конституцію Угорщини визначення сім’ї як життєвого союзу одного чоловіка і однієї жінки не є порушенням європейських конвенцій. Щобільше, саме  пункт 12 Європейської конвенції про захист прав людини тільки традиційну сім’ю вважає таким правом, про гомо-«сім’ї» там не йдеться.

 

У реальності ґей-лобі та гендеристи, покликаючись на міфічні вимоги ЄС, які насправді є всього-на-всього незаконними маніпуляціями європейських лібералів, вводять в оману європейські суспільства, щоби впровадити культуру оперту на вседозволеності, повампіреному ліберальному фашизмі та християнофобії. Але це не є ані правдивим лицем Європи, ані реальними вимогами ЄС до країн-учасників цієї асоціації, чи тих країн, з якими ЄС прагне мати партнерські відносини. Тому реальне інформування європейських християн про дійсну, а не віртуальну реальність має бути одним з пріоритетів тих, хто прагне зберегти традиційну християнську культуру європейського континенту.

 

Християни мусять докладати усіх можливих зусиль, щоб інформувати свої суспільства про ненауковий, а ідеологічний характер гендеризму, та відсутність юридичних аргументів у лобістів ґей-руху. Інакше, використовуючи непоінформованість європейських мас, сексуальні та політично-суспільні збоченці й надалі просуватимуть у європейських країнах свої ідеологеми, які дегуманізують суспільство.

 

Попри тужливі крокодилячі сльози московського агітпропу і його помічників в Україні, попри тріумфалізм рожевих фашистів, Європа виявились значно здоровшою від свого ліберального бомонду: французи, незважаючи на поліційні репресії, не збираються змиритися з накиданням країні гомо-сімей; поляки, угорці, литовці й латвійці конституційно захистили традиційну сім’ю; скандинави проголосили гендерну ідеологію шахрайством; у більшості європейських країн триває боротьба проти гендеризму та витирання християнської культурної ідентичності. Європа, християнська і традиційна Європа, жива, і вона бореться за своє існування, подібно як здоровий організм бореться проти інфекції, що його атакує.

 

А що ж в Україні з її тотально хворим суспільством. В Україні гендеризм обрав стратегію тихого проникнення у суспільство, часто виставляючи себе борцем за рівноправність чоловіків і жінок в нашому суспільстві. Ця оманлива тактика, яку живлять постійні фінансові вливання не тільки закордонних фондів і фундацій, але й держави, уже по-тихому дає свої плоди. В Україні розвернуто широку мережу гендерних студій у різних наукових установах, і одними з центрів поширення гендерезму стали Харківський національний університет імені В. Н. Каразіна, Донецький державний університет інформатики та штучного інтелекту, Тернопільський національний педагогічний університет ім. Володимира Гнатюка, Київський національний університет ім. Т. Шевченка, Національний університет «Києво-Могилянська Академія», Національний університет «Острозька академія», Львівський національний університет ім. І. Франка, Житомирський державний університет ім. І. Франка і чимало інших.

 

За такого масового промивання студентських мізків вистарчить одного десятиліття, щоб гендерна ідеологія набула масового поширення в Україні. Хоча зараз українське суспільство не приймає ідеї про гомо-«сім’ї», за років десять вона має усі шанси стати цілком прийнятною для українського суспільства. Тому бити на сполох варто вже зараз.

 

Цьогорічні маніпуляції з проведенням/забороною ґей-параду в Києві, державне фінансування гендеризму, політичні ігри довкола закону проекту про дискримінацію не дають підстав очікувати спонтанного опору українського суспільства проти накидання йому гендерних ідеологічних проектів.

 

У нашому суспільстві більшість людей є банально непоінформовані про сутність гендерної ідеології, у традиційних церквах не має спеціалістів, які би були здатні дати для ЗМІ відповідний, адекватний, аргументований коментар про християнський погляд на деконструкцію людини, сім’ї і суспільства, які гендерна ідеологія просуває. На превеликий жаль, значна частина католиків, хоча інстинктивно відчуває небезпеку гендеризму, не знає про заяви Учительського Уряду Церкви стосовно цього питання. У цю невеселу суміш варто додати відторгнення здичавілої антигендеристської пропаганди догналівських та інших сектантів, яким вже вдалося усяку боротьбу християн з накиданням суспільству антихристиянської гендерної ідеології та просування ґей-«прав» зробити смішною, і ситуація дійсно виглядатиме зафарбованою у кольори веселки, але не як символу Післяпотопного Союзу Бога з людством, але як символу ґей-руху.

 

Свого часу ідеології ХХ ст. принесли стільки лиха народам тим, що обіцяли рай на землі та спокушали людину обіцянкою подолання обмежень людської природи, бо так само, як і сучасний гендеризм, опиралися на помилкових, в реальності антинаукових, постулатах та маніпулювали інформацією. Гендеризм – плоть від плоті ідеології, яка сексуальні збочення вважає нормою та заперечує Божественний сотворительський акт, як і кожна подібна ідеологія уже в самому початку свого поширення показує усі ознаки тоталітаризму. І саме від нас, а не від якогось вуйка чи цьотки з Гамерики чи Австралії, залежить, чи буде встановлено гомо-диктатуру, чи ні. Якщо ми хочемо опинитися у суспільстві, яке уже не утискатиме християн, а відкрито їх переслідуватиме, то продовжуймо і далі жувати інформаційну жуйку ліберальних ЗМІ і спокійно займатися таким рідним і зрозумілим для нас хатаскрайством.  

о.Орест-Дмитро Вільчинський


Джерело:   Воїни Христа Царя

27.05.2013р. Б. / Французька поліція кийками і сльозогінним газом розганяла захисників традиційної сім’ї

Як повідомляють світові інформаційній агентства, мирний протест проти законодавчого скасування традиційної сім’ї 26 травня у Парижі, стараннями французької поліції переріс у криваву бійню молоді з поліцією. ЗМІ повідомляють про 400-500 тис. демонстрантів та про близько 400 затриманих поліцією учасників протесту.

Уже після закінчення мирної демонстрації і мітингу, французька поліція спровокувала напад групи молодиків у масках, які взяли участь у протесті. За повідомленнями частини ЗМІ поліціянти грубими образами та фальшивими атаками спровокували цю групу на агресивні дії, а потім врізалися у натовп, який не приймав участі у розборах поліції та молодиків. Офіційна версія подій дещо відрізняється від заявленої очевидцями. Згідно з офіційної версії молодики спровокували поліцію на розгін демонстрантів. Хоча обидві сторони заявляють про конфлікт між поліцією та близько 200 молодими людьми, в офіційній версії не подано жодного пояснення чому поліція накинулася також і на мирних демонстрантів. У цілій цій історії цілком не зрозумілим залишається також питання, хто закидував мирних демонстрантів пляшками та камінням.

В часі розгрому демонстрації присутні на протесті священики та мирні демонстранти молилися та співали побожних пісень. Точна кількість постраждалих від насилля поліції та невідомих молодиків у масках не відома.

За матеріалами www.jutarnji.hr / http://24tv.ua

• 
• 
• 
• 
• 
• 

Джерело:   Воїни Христа Царя

26.05.2013р. Б. / У Франції поширюється християнофобія

Кількість актів вандалізму по відношенню до християнських культових місць з кожним роком зростає. За останні 5 років їх кількість подвоїлася.

 

Згідно з офіційною статистикою, 2008 р. у Франції зафіксували 275 актів християнофобіі, 2009 р. – вже 390, 2010 р. – 522, 2011 р. – 527, а 2012 р. – 543. Ця статистика говорить тільки про випадки вандалізму в храмах та на кладовищах і не містить даних про образу священиків, антихристиянські заяви в ЗМІ та інше. 

Для порівняння: 2008 року у Франції зареєстрували 15 актів вандалізму щодо єврейських кладовищ і 14 – щодо мусульманських культових споруд та поховань. У 2012 р. постраждало 40 єврейських культових місць і поховань та 84 мусульманських. 

Цю статистику оприлюднив журнал Національної асамблеї. У 2002 р. Міністерство внутрішніх справ Франції у співпраці з єврейською громадою погодилася визнати протизаконними антисемітські акти. Аналогічну угоду підписали з французькою мусульманською громадою в кінці 2010 р. Факти вбивств і насильства на релігійному ґрунті, заподіяння шкоди культовим спорудам та власності, наприклад кладовищам, відповідно до цих угод, є кримінальними злочинами. 

За матеріалами: Католицький Оглядач

Джерело:   КРЕДО 

25.05.2013р. Б. / «Сьогодні осиротілою почується вся наша Церква», - Блаженніший Святослав

25 травня у Коломиї Блаженніший Святослав, Патріарх УГКЦ, очолив Заупокійну Божественну Літургію за усопшим архиєреєм Миколою (Сімкайлом). З Патріархом УГКЦ співслужили: владика Володимир (Війтишин), Архиєпископ і Митрополит Івано-Франківський, владика Василь (Семенюк), Архиєпископ і Митрополит Тернопільсько-Зборівський, владика Софрон (Мудрий), Єпископ-емерит Івано-Франківської архиєпархії, владика Дмитро (Григорак), Єпарх Бучацький, владика Йосафат (Говера), Екзарх Луцький, владика Тарас (Сеньків), Апостольський адміністратор Стрийської єпархії, владика Йосиф (Мілян), Єпископ-помічник Київський, владика Венедикт (Алексійчук), Єпископ-помічник Львівської архиєпархії, владика Мілан (Шашік), Єпарх Мукачівський, владики Римсько-Католицької Церкви Петро (Мальчук) і Леон Дубравський, о. Пйотр Тарнавский, секретар Апостольської нунціатури, та інші численні священнослужителі.

Проповідь виголосив владика Володимир (Війтишин), Архиєпископ і Митрополит Івано-Франківський. Митрополит пригадав життєвий шлях покійного єпископа, який був «сповнений глибокою вірою в Господа Бога і великою жертовною любов’ю до свого народу». Крім того, проповідник наголосив, що владика Микола збудував величний катедральний храм, висвятив 60 священиків, освятив 32 нових храми, відкрив сиротинець і дяківсько-регентську школу в Коломиї.

На завершення проповіді митрополит Володимир попросив тричі прощення від імені усопшого архиєрея Миколи і передав йому квітку, яку члени Постійного Синоду УГКЦ привезли з Казахстану, місця його народження.

Після Літургії до присутніх звернувся Блаженніший Святослав. «Сьогодні осиротілою почувається Коломийсько-Чернівецька єпархія і вся наша Українська Греко-Католицька Церква. Сьогодні владика Микола є між нами і безмовними устами промовляє до нас потужним Божим Словом. Найперше він каже нам, що потрібно жити так, щоб бути готовими в будь-яку мить із чистою душею стати на Суд Божий… Друге слово, яке він до нас промовляє, є те, що тільки Бог є початком і кінцем людського життя. Немає іншого початку, як тільки в Бозі, і немає іншого спочинку для нас, як лише в нашому Творцеві… І третє слово. Українська народна мудрість каже: блаженний той чоловік, за яким у час його кончини плакатимуть убогі. Сьогодні за ним сумують ті, яких відкидає цей світ, ті, для яких він був Святим Миколаєм», - наголосив Патріарх УГКЦ.

Після проповіді Патріарха УГКЦ відбулося останнє цілування, розрішальна молитва та полиття тіла усопшого єлеєм.

Відтак відбувся процесійний хід довкола катедрального собору.

Поховали владику Миколу ліворуч від собору Преображення Господнього в Коломиї, біля ісповідника віри владики Павла (Василика).

Пригадуємо, що помер владика Микола (Сімкайло), Єпарх Коломийсько-Чернівецький, 21 травня в реанімаційному відділенні Коломийської ЦРЛ. Причиною смерті стало хворе серце.

Джерела:   Департамент інформації УГКЦ

Сайт парафії Преображення Господнього, м. Кам'янське

24.05.2013р. Б. / Єпископи УГКЦ у Казахстані молилися за жертв російсько-більшовицьких репресій (відео)

20 - 29 травня у Казахстані перебувають члени Постійного Синоду Єпископів УГКЦ. У перший день Синодальні Отці на чолі з Патріархом Церкви Блаженнішим Святославом відвідали місця, пов'язані з минулим і сьогоденням українців в Казахстані. Зокрема члени Синоду побували на Спаському меморіальному кладовищі, де похоронені жертви російсько-більшовицьких політичних репресій різних національностей.

Джерела: http://ugcc.tv

Воїни Христа Царя

23.05.2013р. Б. / Будівничий Церкви. Владика Миколай завершив чин служіння Богові й народу

У вівторок, 21 травня, раптово відійшов у кращі світи до Господа правлячий єпископ Коломийсько-Чернівецької єпархії УГКЦ владика Миколай Сімкайло. Він помер в реанімаційному відділенні Коломийської райлікарні в обідню пору. Причиною смерті став обширний інфаркт. 

Працівники нашої газети низько схиляють голови перед світлою пам’ятю безстрашного Христового воїна й видатного мужа Церкви архієрея Миколая Сімкайла. В ці жалобні дні, разом з вірними УГКЦ та читачами, пригадаємо важливі моменти життя владики Миколая, які часто були знаковими подіями в історії нашого народу.

Народжений на засланні. Священиче покликання.

Преосвященний владика кир Миколай Сімкайло народився 21 листопада 1952 року в м.Караганді (Казахстан), де відбували заслання його батьки за участь в УПА. В той час в Казахстані знаходилося 22 концентраційних табори, через які пройшло кілька мільйонів громадян «щасливої країни рад». Там у страшних кліматичних умовах, без будь-яких засобів до життя й існування, від важкої фізичної праці люди вмирали сотнями. Там його матір Анна народила двох синів Миколу й Григорія, яких пізніше віддасть на служіння Церкві й народові. Вона рідко згадувала ті часи, але одного разу сльози мимовільно полилися з її очей, коли вона згадала як народивши дитину вгамовувала її крик м’якушем ерзац-хлібу, бо в грудях від виснажливої праці не було молока… Вижили, не зламалися. Пізніше, владика Миколай підкреслить благодатний вплив його бабусі на формування й закладення духовної складової його характеру, яка завжди вчила онуків молитви, основ віри й любові до свого народу. У 1963 році батьки повернулися в Україну, і майбутній владика вступив до восьмирічної школи в Підпечарах, яку закінчив в 1967 році, а згодом й Угорницьку середню школу. Оскільки до жодного вищого навчального закладу як «син націоналістів» майбутній священик УГКЦ не міг потрапити, то він зупиняє свій вибір на Івано-Франківському технічному училищі № 1, де здобуває фах слюсаря-ремонтника промислового обладнання. На той час родина Сімкайлів була близько знайомою з єпископом підпільної УГКЦ Павлом Василиком, який часто відправляв Богослужіння в їхній хаті. Побачивширевність у духовному житті Миколи та Григорія (молодший брат), Владика Павло ознайомив їх зі становищем УГКЦ і запропонував їм стати священниками: «Будеш священиком? — запитав владика Павло. Буду,— спокійно відповів Микола». Тобто, покликання на священство і особистий вибір обох видатних мужів Церкви наскільки співпадали й були для них само собою зрозумілі, що не вимагали багатьох слів,— це було очевидно. З тих пір обидва брати наполегливо студіювати богословські науки в підпільній духовній семінарії. І 15 травня 1974 р. в с. Підпечари під час Божественної Літургії владика Павло Василик висвячує Миколу на священика підпільної УГКЦ. Розпочинається тернистий шлях служіння Церкві й народові в підпільних громадах УГКЦ Івано-Франківської, Тернопільської та Львівської областей. Оскільки, офіційно бути священиком УГКЦ в СРСР було заборонено і каралося тюремним ув’язненням, то священики намагалися обрати собі такий рід мирської професії, яка б дозволяла мати більше вільного часу на душпастирювання. Отець Микола обирає професію пожежника. З того періоду пригадується один героїчний випадок, коли з палаючої дерев’яної церкви в Микитинцях,  підпаленої комуністичною владою, за мить до того як вона мала завалитися, пожежник Микола Сімкайло (тоді вже отець) виносить стародавню ікону. Пізніше він врятує від тління й загибелі не одну сотню ікон, як й не одну сотню душ…

1989-й: 50-тисячна демонстрація за відродження України

Вихід з підпілля УГКЦ 4 серпня 1987 року на чолі з владикою Павлом Василиком та його учнями, серед яких першим завжди намагався бути о. Микола (на той час священик з 13-літнім душпастирським досвідом), разом з групою українського духовенства, монахів і мирян, сколихнув підвалини Радянського Союзу і викликав резонанс в усьому світі. Розпочинається боротьба за легалізацію УГКЦ. В числі перших безстрашних воїнів Христових — отець Микола. Він був членом делегації, яка виборювала права УГКЦ в Москві, а також ланцюгового голодування, що тривало з 19 травня до 24 листопада 1989 року. Серед подій того часу, які ще не знайшли вдячного дослідника, особливо виділяється одна з найбільших в Україні народних демонстрацій єдності Церкви й народу за свої релігійні та національні права.— 16 червня 1989 року в Івано-Франківську на понищених комуністичною владою могилах Січових Стрільців (сьогодні Меморіальний сквер за готелем «Надія») відбулася 50-тисячна демонстрація вірних і прихильників УГКЦ. Її духовним осердям стала панахида, яку відслужив о. Микола і виголосив полум’яну проповідь за права і свободи Церкви й українського народу. На закінчення проповіді, взявшитерновий вінець і піднісши його над головою, отець Микола сказав: «Люди, настане час, коли цей терновий вінець зацвіте прекрасними ружами волі та свободи нашої Церкви і нашої Української держави й Україна займе гідне місце в колі світових держав». Тоді вперше такий великий здвиг народу пройшов нашим містом під українськими національними прапорами: люди, об’єднавшись у колони, йшли вулицями Івано-Франківська, співаючи стрілецькі та повстанські пісні. Стало зрозуміло, що комуністичному режимові з його ідеологією войовничого атеїзму приходить кінець. Без сумніву, виступити головним призвідцем такого заходупотрібно мати мужність. Адже тоді привселюдна релігійна відправа в атеїстичній країні греко-католицького священика в ризах переросла в «націоналістичний мітинг і демонстрацію з жовто-блакитними знаменами». Це була вже не просто опозиція до влади, це було конкретне заперечення існуючого суспільного «щасливого комуністичного» ладу. Владика Миколай ніколи не чіпав собі «відзнак» з того приводу, а більше підкреслював інший важливіший момент тої події: «Панахида на могилах Січових Стрільців у1989 році в Івано-Франківську стала початком відновлення їх доброї пам’яті та продовження їх справи і водночас свідченням духовної зрілості самого народу. То велика насолода говорити до такої великої кількості українського люду, якого налічували, за різними підрахунками, від 60 до 90 тисяч. Однозначно, більше 50 тисяч було точно, але то вже справа істориків».А в іншому місці, з властивим йому почуттям гумору, яке особливо його вирізняло серед священства, зауважив: «Взагалі, для мене той незабутній 1989 рік був дуже врожайним як на великі відправи,так і на адміністративні штрафи за них від «не нашої»влади. А штрафів таких в 1989 році я «назбирав»понад 100».

Він був свідомий ролі УГКЦ в житті свого народу та гідно сповняв своє священиче й душпастирське служіння, про що в одному з інтерв’ю коротко підсумує так: «Від часу, коли сталінська репресивна машина загнала УГКЦ в підпілля, і до згадуваних подій як священство, так і вірні вірили й надіялися на кращі часи — обов’язково прийде свобода для Церкви і нашого народу! І ми ніколи не відділяли одне від одного. А щодо мене особисто, то зауважтеде 1989 рік, а де був 1974-й, коли мене висвятили на священика. Тобто 15 років священичого служіння в умовах підпільної УГКЦ. А мені під рукою владики Павла Василика було абсолютно не страшно йти на будь-яку місію служіння нашому народові, так був я вихований, так були виховані його учні. Владика Павло казав чітко: «Якщо зловлять, тюремний термін однаковий — чи ти будеш у фелоні відправляти Службу Божу, чи без фелона». Я завжди відправляв у священичих ризах».

15 років настоятелем катедри

На постійні вимоги єпископа владики Павла Василика, священиків, українських патріотів і ревних вірних 28 січня 1990 року комуністична влада повернула УГКЦ один із двох її єпископських храмів в Україні— катедру в Івано-Франківську. Таким чином, повернення єпископського осідку УГКЦ в колишньому Станіславові знаменувало собою початок фактичного визнання більшовицькою владою її протиправних дій щодо Церкви на Львівському псевдособору 1946 року, як і якісно новий етап легалізації УГКЦ в УРСР. В той день, 28 січня, по закінченніСлужби Божої перед закритим катедральним собором Святого Воскресіння в Івано-Франківську голова Івано-Франківського облвиконкому урочисто передав ключі від храму єпископам УГКЦ. Настоятелем катедри йдеканом Івано-Франківського деканатуУГКЦ призначений о. Микола Сімкайло. А катедра з тих пір на 15 років стає духовним центром, який збирає навколо себе усі небайдужих до відродженої Церкви й майбутньої молодої української держави: колишні політв’язні, політики й урядовці, творча інтелігенція, студентська й шкільна молодь. Для кожного він знаходить добре слово, суттєву пораду, реальну допомогу. З перших кроків свого урядування, отець Микола активно бере безпосередню участь у відновлюванні греко-католицькі парафій і деканатів в Івано-Франківській області, у творенні численних громадських та культурницько-просвітницьких організацій в краї. Завдяки його старанням, при катедральному храмі засновуються хори, християнські молодіжні організації, поблизу катедри будується Катехитичний центр, розпочинає радіомовлення перше в Україні релігійне радіо «Дзвони», виходить часопис «Милосердна Україна». Отець Микола Сімкайло першим в Україні починає розбудовувати благодійну організацію «Карітас», виконуючи обов’язки її директора в єпархії та обласному центрі. Так що вже в скорім часі своїми здобутками організація стає широко відомою як в Україні, так і за кордоном: благодійна їдальня, де харчуються щоденно сто потребуючих, благодійна аптека, де видаються безкоштовно ліки тисячам людей з числа соціально-незахищених верств народу, налагоджуються тісні контакти з релігійними благодійними службами із закордону, які спрямовують відчутну допомогу до лікарень, дитячих інтернатів, хворих і потребуючих області.  Завдяки його ініціативі, одночасно постає Мальтійська Служба Допомоги та реабілітаційний центр для узалежнених у Вістовій. Окрім цього о. Микола починає активно збирати ікони, дерев’яні хрести, антикварні духовні книги, церковні старожитності, словом, закладає основи церковного музею, ідею якого він вже реалізує як єпископ в Коломиї. А ще — підтримка десятків дітей наших краян, які отримали вищу освіту завдяки старанням отця Миколи. Словом, здається що не має ні одної ділянки суспільного життя в краї де не була б помітною присутність отця Миколи. Так що за громадянську активну позицію громадяни Прикарпаття обирають отця депутатом до обласної ради. Його служіня було помічене також Папою Римським Іваном Павлом ІІ, який нагородив отця Миколая нагрудним хрестом з прикрасами, мітрою, грамотою і медаллю «Почесний Хрест за Церкву та Вселенського Архієрея».Втім, він не забуває й за поглиблення власних теологічних знань: упродовж 1991-1995 років закінчує Теологічно-катехитичний духовний інститут. Взагалі отцеві була притаманна жага самоосвіти. Ще на початках виходу з підпілля, оглядаючи книги його бібліотеки в Підпечарах, привернула увагу 200-томна бібліотека світової літератури, сторінки томів якої вирізнялися численними помітками олівцем. Хоч він ніколи не хизувався своїми знаннями, а завжди з кожним  намагався привітно й простими словами вести бесіду. Його священиче й душпастирське служіння завжди розпочиналося ранковою Службою Божою в катедрі. Хоч мав багато обов’язків й урядів у Церкві, він часто сідав до сповідальниці — отець Микола вмів розрадити людину з її душевними й щоденними клопотами.

Єпископське служіння

Прийшов час, і верховна влада УГКЦ 2 червня 2005 року номінувала отця-мітрата Миколу Сімкайла єпархом Коломийсько-Чернівецьким УГКЦ. Єпископська хіротонія владики Миколая звершилась 12 липня 2005 року в катедральному соборі Святого Воскресіння м. Івано-Франківська, а наступного дня відбувається його введення на престол Коломийсько-Чернівецької єпархії. Він переймає уряд правлячого архієрея у владики Володимира Війтишина і стає гідним продовжувачем свого духовного вчителя й співробітника у Христовому винограднику Ісповідника віри владики Павла Василика.За цих коротких й неповних вісім років владикою Миколаєм завершено будівництво й розписи найбільшого храму в Західній Україні — катедрального собору Преображення Господнього в Коломиї, який урочисто відкрито минулого року, відреставровано Катехитичний коледж й інститут підвищення богословського рівня для священиків, нове дихання отримали єпархіальні благодійні служби та молодіжні християнські згромадження й організації, владикою Миколаєм висвячено 60 священиків і дияконів, 100 теологів закінчили богословські студії в Україні та закордоном, збудовано 32 церкви, єванелізаційно-катехитичний центр в єпархії, розпочато реставрацію приміщення під дитячий садочок ім. Івана Павла ІІ в Коломиї, а на другий вже вироблено відповідну документацію…

Окремою сторінкою його діяльності є його тісна екуменічна співпраця з православними братами, яка розпочалася зі спільного посвячення з владикою Андрієм, УАПЦ, пам’ятного знаку патріархові Мстиславу в далеких 90-х, а знайшла своє продовження й особливо сприятливий розвиток у братньому порозумінні й служінні коломийській громаді спільно з владикою Іоаном Бойчуком, УПЦ КП. Як і численних зустрічах та конференціях з владиками українських церков, які не один раз наша «Галичина» мала за честь приймати. А ще — продовжується будівництво екуменічної церкви святого Пантелеймона…

На жаль, набагато більше залишилося нереалізованих ним планів та задумів, що прийдеться вже довершити його наступникам. А ще залишиться світла пам'ять про видатного мужа Церкви, який своїм життям показав як потрібно служити Богові й народу.

З думок владики Миколая:

***

Християнин відрізняється від невіруючої людини передусім ділами милосердя.

***

Минула епоха комуністичних часів характеризувалася передусім богоборством. Ніхто не звертав уваги на людську душу. Тепер та «віднайдена душа» перелякана і перестрашена не стільки світом, скільки пропагандою людини без моральних орієнтирів.

***

Ще ніхто не бачив помираючого з голоду, котрий не мав би часу наїстися, а для духовного життя людини такою їжею є молитва. Коли ж навчимося віддавати час Богові — будемо краще вміти знаходити час і для себе, і для своїх дітей.

***

Якщо діла милосердя залишаться прерогативою лише інституцій Церкви, то наше суспільство і надалі залишатиметься духовно хворим. Бо мусимо визнати, що воно наразі приділяє недостатню увагу таким людям.

***

Головна таємниця успішного суспільства полягає саме у взаємній допомозі одне одному. Однак, окрім того, ми повинні пам’ятати ще наступну важливу річ: щира участь у справах милосердя — одна із найважливіших умов особистого спасіння кожної людини. Тому прошу всіх: в міру своїх сил і можливостей, не припиняйте творити діла милосердя.

***

Мені би хотілося прокинутися одного ранку і побачити в нашій країні при владі шляхетних і  мудрих депутатів й чиновників. Безкорисливих, умілих, освічених. І щоб вони, як св. Миколай, мали в своєму житті одне-однiсiньке покликання, одну-однiсiньку амбіцію: служити своїй країні, своєму народові, робити все заради поліпшення його життя. І знаєте, я вірю, що св. Миколай виконає моє прохання. Хоча, може, і не зразу...

***

Священний обов’язок кожного священика  — бути з народом.

***

Сучасний стан речей, як і майбутнє в розбудові молодої Української держави та розвитку нашої Церкви визначальною мірою залежатиме від нас самих. І ми ще далеко не всі наявні для цього засоби використали і не всі таланти своїх людей розкрили, нам ще сьогодні ой як бракує єдності в народі, яка б могла привести нас до кращих часів.

Роман ІВАСІВ

Джерело:   Воїни Христа Царя

22.05.2013р. Б. / «Цей дім навчає іншої логіки, аніж дикий капіталізм»

 

Вчора увечері, 21 травня, Святіший Отець відвідав ватиканський притулок для вбогих, званий Домом Марії.

 

«Ви, убогі, – дар для Церкви! Ви показуєте нам, що любити Бога і ближнього – це цілком конкретна справа, і що в кожній людині можна побачити обличчя Бога. Ви є обличчям Ісуса», – сказав Папа. 

«Ми всі повинні віднайти значення дару, безкорисливості, солідарності, – говорив він. – Дикий капіталізм навчає логіки визиску за будь-яку ціну. Дати, аби отримати. Визиск, який не зважає на людину. А наслідки цього ми бачимо у кризі, яку нині переживаємо. Цей дім є місцем, яке вчить любові, є школою любові, яка навчає виходити назустріч кожній людині не заради зиску, а з любові». 

Папа Франциск нагадав, що ватиканський притулок існує вже 25 років. Його початки заклали двоє блаженних, Йоан Павло ІІ і Мати Тереза з Калькутти. То саме Місіонеркам Любові папа-поляк довірив опіку над убогими, які зголошуються до Ватикану. 

«Ви, любі сестри, разом з місіонерами любові та співпрацівниками, робите так, що любов Церкви до бідних стає видимою, – сказав Святіший Отець. – Завдяки вашому щоденному служінню ви стаєте, як каже псалом, рукою Бога, який заспокоює голод усіх живих істот. Упродовж усіх цих років – скільки ж то разів, немов милосердний самарянин, ви схилялися над потребуючим, дивилися йому в очі, подавали йому руку, щоби його підвести. Скільки ж то було звільнено від голоду завдяки вашій терпеливості й самовідданості! Скільки ран, зокрема духовних, ви перев’язали!» 

За матеріалами: Radiо Watykańskie 

Джерело:    КРЕДО

22.05.2013р. Б. / Перший у Тбілісі гей-парад закінчився втечею содомітів

 

Православні християни Тбілісі (Грузія) під керівництвом православних монахів і священиків (зокрема, знаного в Грузії о.Василія Мкалавішвілі з Грецької Старостильної Православної Церкви) розігнали пропагандистський парад, запланований на 17 травня з нагоди «дня гомофобії».

 

Число грузинів – противників параду сягало близько 30 тис. осіб! Содоміти, яких було заледве кількадесятеро, фактично не мали жодних шансів. Хоч їм і так пощастило, бо якби не жовті поліцейські автобуси, які їх звідти забрали, справи могли поточитися гірше. 

Навряд чи варто обурюватися методами, застосованими в Грузії. Той, хто хоч трошки знає ментальність цього народу, не дивуватиметься цьому. Демонстранти несли плакати «Не хочемо Содому і Гоморри!», «Демократія не означає аморальності», «Стоп пропаганді гомосексуалізму з Грузії». 

«Ми не дозволимо цим хворим людям проводити паради геїв у нашій країні. Це проти наших традицій і нашої моральності», – сказала Сусанна Тавадзе, з пучком кропиви в руці, готова пустити її в хід проти геїв. 

Отець Давид, православний священик – один з організаторів антигейської демонстрації, сказав, що цей парад «принижує традиції народу». Грузинська влада дала зелене світло зібранню, заявляючи, що всі грузини, незалежно від орієнтації, мають право виражати свою думку в публічному просторі. 

«Ми проти пропаганди гомосексуалізму», – сказав 21-річний студент Ніколай Кіладзе. – «Якщо ми мусимо погоджуватися з такими парадами, аби стати членом Євросоюзу та інших західних організацій та блоків, то я проти вступу до них». 

Минулого четверга предстоятель Грузинської Православної Церкви патріарх Ілія ІІ звернувся до властей, щоб вони не погоджувалися на гей-зібрання, додаючи, що це є «порушенням прав більшості» і образливе для грузинських традицій. 

За матеріалами: PRAWOSŁAWNY PARTYZANT

Джерело:    КРЕДО

Олівер Баллоґ: «Росія ще може себе врятувати, але приречена втратити російськість»

Погляд британського русофіла на духовні причини демографічної катастрофи російського народу            

Ця країна досі не відійшла від «тоталітарного експерименту над народом», вона «хвора», її титульний етнос «вироджується», – стверджує автор нової книжки «Остання людина в Росії та боротьба за порятунок вимираючої нації» («The Last Man in Russia and the struggle to save a dying nation»), що побачила світ у квітні. Олівер Баллоґ аж ніяк не є зловтішним русофобом, який смакував би муками народу, що гине, – радше навпаки. Він – один із тих західних інтелектуалів-русофілів (такі існували в різних поколіннях), хто, вивчившись в Оксфорді, подавсь на цілі роки до Росії, щоб її пізнати. Проживши кілька років у Москві, Петербурзі, а також у Середній Азії, попрацювавши журналістом на Кавказі, молодий британець побачив більше, ніж напевне сприйняв би, не зазнавши психічної травми, звичайний європеєць. «У 1960-х роках, коли Радянський Союз проголосив, що будує рай на землі, російський народ почав спиватися насмерть, – сказано в анотації. – Певний час прибутки держави від горілки перевищували надходження від нафти». Таких, як Олівер Баллоґ, вражає і дивує те, що «спивання насмерть» фактично триває і досі.

Смертність здебільшого чоловічого населення працездатного віку Росії виливається в те, що 2010-го померлі переважали там своєю кількістю новонароджених на 240 тис. А загалом за 1991–2010 роки людність Російської Федерації зменшилася від 148,5 млн до 141,9 млн. Водночас її склад радикально змінюється, бо приріст, хоч він і не досягає позитивних показників, відбувається головно за рахунок імміграції з неросійських республік, а також вищої, ніж в етнічних росіян, фертильності серед національних меншин. Чи не подумають, наприклад, китайці, що величезні простори Сибіру й Далекого Сходу РФ із безлюдними селами та напівпорожніми містами насправді росіянам не потрібні (див. Тиждень, № 17/2013)»? Якою буде Росія, в котрій дедалі більшу частку населення становитимуть, наприклад, мусульмани? І нарешті, чи зможуть росіяни відмовитися від закомплексованої тотожності з радянським народом із потягом до «збирання земель» та домінування над іншими й почати вирішувати власні нагальні проблеми? Олівер Баллоґ у своїй книжці намагається відповісти на ці запитання, а в інтерв’ю Тижню пояснює, як і чому доходить своїх висновків.

У. Т.: Ваша книжка називається «Остання людина в Росії…», і під час однієї з дискусій у Лондоні ви сказали, що ця країна «приречена». Що мали на увазі?

– Я раніше написав книжку про Чечню й Північний Кавказ, де відбувалися найкривавіші епізоди історії російського колоніалізму. Росія та її влада постають там, м’яко кажучи, в дуже невигідному світлі. Це фактично набір геноцидів, на тлі яких позитивного враження не справив би жоден уряд. Кілька моїх друзів-росіян, прочитавши книжку, сказали, що їм сподобалось, але що це трохи несправедливо – зосереджуватися лише на таких сторінках історії, ігноруючи факт, що на відміну від, наприклад, нацистської Німеччини чи імперіалістичної Японії, російська влада завжди ставилася так само жорстоко й до власного народу, коли не гірше, ніж до всіх решти. Є певна особливість у тому, як поводилися диктатури в Росії порівняно з режимами інших держав. Отже, вони заявили, що це несправедливо – зосереджуватися тільки на тому, що їхня країна вчинила стосовно неросіян. Тому я хотів написати книжку саме про її титульний етнос, про його труднощі, а найочевиднішою темою зараз є демографічна проблема Росії.

Це катастрофа. Йдеться про дуже високу смертність за дуже низької народжуваності, що можна назвати «російським хрестом». Є чимало країн зі значним коефіцієнтом смертей, але майже завжди в тих випадках спостерігається й неабияка фертильність. А в країнах, де вона низька, зазвичай досить велика тривалість життя. Японія, наприклад, має низький рівень народжуваності, але там люди живуть дуже довго. У Конго тривалість життя мала, але там з’являється на світ багато малюків.

У. Т.: У підзаголовку вашої книжки йдеться про «боротьбу за порятунок вимираючої нації». То Росія, вважаєте, вимирає?

– Так, її нація. В розумінні російський народ, етнічні росіяни.
Їх у світі буде значно менше, ніж ми звикли. Це і в абсолютному, й у відносному розумінні. Рівень народжуваності був дуже низьким так довго, що зараз практично неможливо, щоб народилося достатньо дітей, аби кількість росіян повернулася до тих показників, до яких ми звикли. А це матиме вже відчутні наслідки для армії в РФ, для російської культури, бо якщо єдиним способом утримання певного рівня приросту населення буде величезна імміграція, то ми станемо свідками радикальних змін у російській культурі.

Моя книжка про те, як уряд у Радянському Союзі намагався змінити російський народ. Це, звичайно, стосувалося не лише росіян, а й, наприклад, українців чи киргизів. Але я зосереджуюся на титульному етносі, якому намагалися змінити сутність. Зламати селянську цивілізацію, ґрунтовану на глибоких традиціях, що існували сотні років. Упродовж поколінь цих людей прагнули перетворити на новітній «пролетаріат». Цей процес, від якого потерпала й Україна, й інші народи, був особливо жорстоким у самій Росії, бо вона не могла звинувачувати в цьому іноземців. Грузини зараз скажуть: «То росіяни нам таке вчинили», – і це означає, що Грузія має когось назовні, кого можна звинувачувати. Те саме можуть сказати й українці. А самі росіяни такої змоги не мають. Уряд був російський, і цей факт означає, що вони потерпають від постійного конфлікту й подвійної оцінки того, що з ними сталося.

Це пояснює, чому Сталіна в Росії і зараз вважають видатною постаттю попри те, що він накоїв (див. Тиждень, № 12/2013). Як на мене, то це унікальна дилема, якої не має жоден інший європейський народ, котрий був одночасно і жертвою, і злочинцем.

У. Т.: Тобто багато росіян досі не можуть відірватися від комуністичного минулого, бо це частина їхньої сутності?

– Так. І я собі деколи уявляю, що коли пробігти з останніх сил 100 км, а потім хтось вам скаже, що ви мчали не в той бік, то у вас будуть принаймні спроби знайти виправдання, чому ви туди подалися. Бо, хоч користі від тих зусиль жодної, залишається факт, що дистанцію подолано. Росіяни, наприклад, багато заявляють про перемогу в Другій світовій, але насправді вони не перемогли. Так, вони завдали поразки німцям, але не стали переможцями. Погляньмо на те, що сталося з радянською армією після війни: сотні тисяч людей були заслані в ГУЛАГ лише тому, що побували в полоні у німців, хоч це не їхня провина. Так зі своїми переможними арміями країни не поводяться. Є в росіян певна віра в те, що «ми чогось досягли». Маю колегу в Москві, котрий після того, як Роман Абрамовіч придбав відомий футбольний клуб в Англії, сказав: «Ми володіємо «Челсі». А я йому на те: «Ні. Не ви його власники, а людина, яка майже за безцінь скупила держпідприємства й скористалася тими величезними багатствами, щоб завести собі ФК за кордоном». Росіяни тим клубом не володіють. Він власник «Челсі» завдяки коштам, що належали російському народові. Тут є певне дивне ототожнення росіян із тими, хто їх експлуатує. Із психологічного боку це дуже цікаво.

У. Т.: Чому Росія, як ви кажете, унікальна? Яка причина, що, наприклад, британці масово не спиваються й не побиваються за втраченою великою імперією? Що їхня еліта не посміла проводити над власним народом такі соціальні експерименти, які чинила над своїм російська?..

– Це запитання, яке заглиблює нас в історію. Я вважаю, ідеться про географічну природу Росії. Британія, оскільки ми острів і завжди були країною мореплавною, у результаті стала торговельною державою; це означало, що в нас існували певні способи збагачення. А Росія розширювалася на суходолі. На сході в неї не було потужних держав, і вона стала імперією в інший спосіб. Але кожна імперія: Британія, Франція чи будь-яка інша зазнає травм. Нація, яка розбудовує імперію, створює собі проблеми вдома. Оскільки Британська імперія розпалася давніше, сама країна дала собі з цим раду легше. Але минули десятки років, перш ніж її громадяни усвідомили втрату статусу в світі й з нею змирилися. У Росії імперія розвалилася відносно недавно, і сталося це досить дивно, майже випадково, 1991 року. Саме тому багато росіян досі цього не сприйняли. Не погодилися з тим, що вони вже не є світовою потугою, як колись, і що зараз їхня країна – на рівні Британії чи Німеччини, а не США чи Китаю. До такого треба довго звикати. Утім, хоч я і не маю наміру глузувати, насправді Росія більше нічого не досягла. Ми, британці, можемо пишатись іншими речами – чи то своєю демократією, чи то багатством, – а вона не така вже й заможна, та й народовладдям не похвалиться. Імперія була частиною її національної тотожності. Втрата імперії болісна. Чому росіяни спиваються? Щодо цього є купа запитань... У багатьох північних країнах рівень споживання алкоголю вищий: у фінів чи шведів я точно не знаю причини. Але це особливо помітно в Росії, і поєднання традицій політичного гніту й алкоголю як національної культури стало катастрофічним.

У. Т.: Дивлячись на це з українського боку, можна зауважити, що у вашій книжці є кілька згадок про українців, переважно в’язнів ГУЛАГу. Але зараз поширене твердження, що ліберальність російських інтелектуалів закінчується там, де починається українське питання. А Збіґнєв Бжезінський стверджував, що, втративши контроль над Україною, Росія, нарешті, перестане бути імперією і зможе перетворитися на нормальну країну, зосереджену на добробуті власного народу. Чи погодилися б ви з важливістю українського питання для її майбутнього?

– Я не знаю. В Україні я провів небагато часу. Окрім періоду Помаранчевої революції, бував там іще кілька разів потім. Але  згоден, що росіяни мучаться з Україною приблизно як багато хто в Англії з Ірландією. Я сам родом з Уельсу, тому здатен дивитися на це ніби збоку. Чимало англійців, якщо їм згадати про злочини Британської імперії в Ірландії, намагалися б шукати виправдань у такий спосіб, у який вони ніколи не відбілювали б злочинів у Кенії чи Індії. Факт полягає в тому, що ірландців сприймають не як іноземців, а як британців. Так само багато росіян неспроможні визнати, що українці – інший народ. На їхню думку, факт російськості сусідів такий очевидний, що тих або підкупили, щоб вони себе росіянами не визнавали, або вони просто дурні й не усвідомлюють реалій. Чимало політиків у РФ вважають, що ті, хто з ними не погоджує, або зрадники, або несповна розуму. Це в тамтешній політичній культурі має глибоке коріння. Думаю, стосується й України: таких росіян дратує, що українці, мовляв, не усвідомлюють, що саме Росія – їхній найкращий друг, старший брат, і Київ просто повинен робити все, що кажуть у Москві. Такі росіяни дуже нервують, бо вважають просто очевидним, що саме так і повинно бути. Факт, що Україна може бажати приязних відносин, наприклад, із Польщею, видається їм просто божевіллям.

Читайте також: Не Росія. Захід не розуміє, що таке Україна

У. Т.: Ви жили в Росії багато років. Таких поглядів меншає чи, навпаки, більшає? Бо навіть від тих, кого там називають представниками прогресивної опозиції, наприклад її лідера Алєксєя Навального, часто чути доволі шовіністичні й імперіалістичні твердження, особливо коли мова про Україну.

– Я не помітив змін на краще чи на гірше, але думаю, що це залежить від політичної ситуації в Києві. Коли при владі був Ющенко, багато було сказано про Голодомор 1932–1933 років, а це росіян неймовірно обурює. Їм важко навіть визнати сам факт того, що таке було, а того факту, що це був геноцид проти українців, вони не визнають узагалі. Тому, коли на цю тему говорять українські суспільні діячі, росіяни всіх політичних мастей надзвичайно дратуються. Те, що нинішній уряд у Києві про сталінські репресії говорить мало, означає, що росіяни порівняно менше переймаються цим питанням, але проблема для них не зникла.

Вони досі не усвідомили, що було зроблено від їхнього імені. Так само, як чимало з нас, британців, не визнають того, що скоїли від нашого. Хоча, можливо, ті діяння були не такі жахливі. Схожа ситуація з Чечнею. Якщо в розмові навіть із наймилішим росіянином зачепити те, що вчинили з чеченцями (згадати, скажімо, про депортації 1944 року), натрапляєш на стіну: він відмовляється визнавати, що це був злочин і зло. Так само і з Голодомором в Україні. У відповідь у Москві кажуть, мовляв, навіть якщо це й сталося, то зачепило не лише українців, і взагалі українці повинні замовкнути, бо то було давно. Приблизно так само турки говорять про вірменів.

У. Т.: Хіба не це корінь російської трагедії – невизнання того, що було зроблено під гаслами Москви та Радянського Союзу?

– Це, може, й так, якщо дивитися з українського боку. Але всередині Росії і для самих росіян те, що відбувалося назовні, є відносно неважливим. Для них істотніше те, що діялося власне в їхній країні. Отже, моя книжка про російський народ і про те, що було вчинено з ним на його теренах. Хоча й те, що було за межами Росії, звичайно, жахливе. Якби моя розвідка була ширшою (про Радянський Союз, наприклад), тоді треба було б говорити і про депортації чеченців, інгушів та інших народів, і про Голодомор, і про те, що сталося з кочівниками в Казахстані, але, оскільки йдеться саме про росіян, я намагався зосередитися на них та їхній історії. Саме тому писав і про алкоголізм, і про ГУЛАГ, і про утиски церкви. Але у книжці я згодом зупиняюсь і на антисемітизмі, бо євреї фактично були іноземцями, які жили в Росії. Тому вони стали символом усіх меншин у Радянському Союзі. Сподіваюся, що пояснюю це. Антисемітизм став серйозною ідеологією в Росії у 1980–1990-х роках, і це одна з великих тем книжки.

У. Т.: Чи здатна Росія врятуватись як нація? Може вона бути щаслива сама із собою?

– Мене дуже обнадіюють теперішні процеси в РФ не тому, що я хочу бачити її ліберальною демократією абощо, хоч я і прихильник останньої. Але той факт, що молоді росіяни встають і вимагають, щоб із ними поводилися гідно і з пошаною, я визнаю дуже важливим, і цей рух вражає. Як на мене, що події в Росії 2011–2012-го мають багато спільного з Помаранчевою революцією в Україні. Коли хлопці та дівчата вимагали, щоб до них ставилися як до громадян, а не як до підданих. Вважаю, це означає надію, що нове покоління в Росії не терпітиме такого знущання, якого зазнавали попередні. Однак відбувається те запізно. Тож хай там що буде з РФ як із країною, навіть коли вона зробиться вільнішою, російська нація стане значно меншою, ніж зараз. І це додасть чимало проблем. Хочу сподіватися, що прийде нове покоління й візьме справу в свої руки. Але, на жаль, Росія не має в запасі 20 років. Коли генерація Путіна відійде і настане черга нової, ця остання матиме справу з жахливою спадщиною, і завдання в неї будуть неймовірно складні.

За матеріалами:  Український тиждень

Джерело:     Сайт парафії Преображення Господнього УГКЦ (м. Кам'янське)

19.05.2013р. Б. / Розпочалася найбільша в Україні молодіжна проща

У Стрийській єпархії розпочалася найбільша піша молодіжна проща в Україні. ХХІ проща до Гошева, яка традиційно відбувається у третю неділю травня. 

 О 5 год ранку у Катедральному храмі Успення Пресвятої Богородиці розпочався Молебень до Богородиці біля чудотворної ікони Ліської Божої Матері, який очолив о. Богдан Манишин, протосинкел Стрийської єпархії УГКЦ. Співслужили йому кілька священиків, які пізніше в дорозі сповідали прочан. Після завершення молебня, о. Богдан звернувся із напутнім словом до молоді, де наголосив на тому, що ця проща є присвячена Року Віри. Потім семінаристи винесли на подвір’я храму копію Чудотворної ікони Гошівської Божої Матері, а за нею почала вишиковуватися величезна колона прочан. 

За приблизними підрахунками, кількість прочан вже на самому початку прощі перевищила 10 тис, а далі ця кількість почала поступово зростати. Колона всіх учасників прощі розтягнулась на відстань більше 5-ти кілометрів. Волонтери, пластуни, скаути і члени організації Українська Молодь Христові, які спільно із Молодіжною Комісією Стрийської єпархії є організаторами прощі, слідкують за порядком і надають потрібну допомогу.

Джерела: http://paraskeva.org.ua

Воїни Христа Царя

18.05.2013р. Б. / «Сьогодні у світі простежується тенденція, коли приватні колекціонери намагаються привласнити духовні та культурні скарби свого народу», - Патріарх УГКЦ у Львові

17 травня 2013 року Блаженніший Святослав (Шевчук), Патріарх УГКЦ, взяв участь у відкритті постійної виставки «Йов Кондзелевич. Визначна пам’ятка українського бароко – Богородчанський іконостас (1698–1705)» у Національному музеї у Львові імені А. Шептицького. Був також владика Ігор (Возьняк), Архиєпископ і Митрополит Львівський УГКЦ.

Додамо, що 2013 року виповнюється 100 років відтоді, як Митрополит Андрей (Шептицький) подарував Національний музей у Львові українському народові, та з часу відкриття першої експозиції.

Урочисте відкриття розпочалося під спів «Господи, силою Твоєю», твору видатного українського композитора церковної музики Дмитра Бортнянського, у виконанні Львівської державної чоловічої капели «Дударик» (під керівництвом заслуженого діяча мистецтв України Миколи Кацала). Потім до присутніх звернувся директор Національного музею у Львові імені Андрея Шептицького п. Ігор Кожан. Він розповів про історичну минувшину Богородчанського іконостаса, наголосивши, ця пам’ятка є унікальною для української культури, зокрема для сакрального мистецтва: «Твір відомого маляра Йова Конзелевича – одна з найкращих перлин доби раннього українського бароко».

Як відомо, іконостас створювали протягом семи років – з 1698 по 1705-й. Свою назву він одержав за місцем останнього перебування – містечка Богородчани, що на Івано-Франківщині. У 1916 році, під час Першої світової війни, австрійські військові перевезли іконостас до Відня, де він зберігався у Музеї мистецтв та релігії. А 1920 року іконостас передано із Відня до Варшави. За стараннями Митрополита Андрея та Іларіона Свєнціцького вдалося добитися того, що Міністерство культурної спадщини Речі Посполитої передало іконостас на збереження до Національного музею у Львові, де він і знаходиться сьогодні.

«Цього року УГКЦ та весь український народ відзначає сторіччя надзвичайного і символічного жесту. Мій великий попередник Митрополит Андрей протягом багатьох років свого архипастирського служіння рятував духовні скарби нашого народу. Сто років тому все те, що йому вдалося зібрати та врятувати, він передав українському народові. Таким чином тут, у Львові, постав Львівський національний музей», – зауважив Патріарх УГКЦ, пояснюючи значення цієї столітньої річниці.

На його переконання, такий жест Митрополита для нас є повчальним і сьогодні. Бо у світі простежується протилежна тенденція: приватні колекціонери намагаються привласнити собі духовні та культурні скарби народу.

Наприкінці свого слова Верховний Архиєпископ УГКЦ наголосив, що цей іконостас врятував Митрополит Андрей. Адже щоб повернути цей скарб українському народові, він викупив його за власні кошти.

«Сьогодні діло Митрополита Андрея продовжується. Бо вкотре цей іконостас повертається до очей, сердець, умів та сумління сучасного українця. Дякую всім, хто продовжив цю справу, рятуючи іконостас», – завершив він.

У заході взяли участь і представники влади: Голова Львівської ОДА Віктор Шемчук, Голова ЛОР Петро Колодій, Міський голова Львова Андрій Садовий.

На завершення прозвучала молитва «Отче наш» у виконанні капели «Дударик». Після цього учасники та гості відкриття виставки оглянули експозицію Богородчанського іконостаса.

Наостанок Патріарх УГКЦ поспілкувався із львівськими журналістами. «Ми часто кажемо, що ми, українці, є народом, у якого вкрали історію і скарби культури та духовності. Богородчанський іконостас є свідченням глибини та висоти нашої духовної культури і її світового рівня. Без перебільшення можна сказати, що цей іконостас справді є скарбом загальнонаціонального значення світового рівня. Я б хотів, щоб іконостас повернувся до храму, але перспектива залежить від Господа Бога, а також від доброї волі працівників Національного музею», – сказав, спілкуючись із представниками мас-медіа, Блаженніший Святослав (Шевчук).

Департамент інформації УГКЦ

Воїни Христа Царя

17.05.2013р. Б. / Воскреслий Ісус і зваблювання змія. Як в Писанні говориться про диявола

Після того, як з'явилася людина, – плід шостого дня Створення, – у світі відчувається таємниче і вселяє тривогу присутність змія. Того, який спокушував прабатьків, поставивши собі метою вразити і збентежити їх: вселити їм підозру стосовно Бога, тобто переконати їх, що Його заборони пояснюються ревнощами і страхом, що люди можуть уподібнитися Йому. Cпочатку створення світу і його історії змій втілює присутність заздрості: «Заздрістю диявола увійшла у світ смерть, і відчувають її ті, що належать до його спадку» (Книга премудрості Соломона, 2, 24). У Новому Завіті часто повертаються до цього змія. Ісус посилається на нього, кажучи, що диявол був «душогубець від початку, і правди він не тримався, бо правди нема в ньому. Коли говорить брехню, зі свого говорить, бо він брехун і батько лжі» (Ів. 8, 44). Ісус називає його також «князем світу цього» (Ів. 12, 31; 16, 11).

Павло стверджує, що «змій Єву обманув лукавством своїм» (2 Кор. 11, 3): і вказує на тих, хто збився «слідом за сатаною» (1 Тим. 5, 15). Цей же апостол говорить про тих, які жили «звичаєм світу цього, згідно з владою князя повітря, духа, що діє тепер у синах бунту» (Еф. 2, 2); згадує про «підступи диявольські» і про нашу битву «проти начал, проти властей, проти правителів цього світу темряви, проти духів злоби в піднебесних просторах» (Еф. 6, 12).

Перше Послання Петра згадує «противника», «диявола», який «ходить, як лев рикаючий, шукаючи, кого пожерти» (5, 8). І в Посланнях святого Івана говориться про «антихриста», який повинен прийти (1 Ів. 2, 18); «брехун», який відкидає, що Ісус є Христос; «антихрист, що відрікається Отця і Сина» (2, 22).

У Книзі Одкровення говориться: «І настала війна на небі: Михаїл і ангели його воювали проти дракона, і дракон воював та ангели його, та не перемогли, ані місця не знайшлося їхнього більше на небі. І повержено дракона великого, змія стародавнього, званого дияволом і сатаною, що зводить вселенну, – повержено на землю, і ангели його з ним повержені» (12, 7-9).

Між цими текстами і тлумаченням Ісуса про диявола, душогубця і брехуна від початку, існує досконала згода: йдеться про істоту, вороже налаштовану щодо Бога, мета його полягає в тому, щоб похитнути достовірність Слова; і він одночасно ворожий до людини, прагнучи спокусити її і спонукати повстати проти Божого задуму. Цей змій – втілене зло. Тлумачі особливо сходяться в тому, що диявол спрямовує свою ворожість саме на Ісуса Христа. Таким чином протиставляються два царства: Царство Ісуса і царство князя світу цього. Демон не може більше терпіти Ісуса Христа і намагається всіма способами перекрутити Божий задум про Спасителя. Так було і в пустелі. Але Ісус проголошує Себе переможцем цього князя: «Надходить бо, – заявляє Він, – князь світу цього. Щоправда, в мені не має він нічого» (Ів. 14, 30); точніше, саме до приходу часу Ісуса, – Його вознесіння на Хрест і Вознесіння праворуч Отця, цей князь валиться в порох: «Зараз здійсниться суд світу цього; зараз князь світу цього буде скинутий». З виливом Духа прославленим Господом цей князь знаходить своє засудження (Ів. 16, 11). Павло особливо наголошує на пануванні Воскреслого: в Ньому Отець «визволив нас від влади темряви і ввів у Царство улюбленого Сина» (Кол. 1, 13), і «роззброївши влади й начальства, сміливо їх вивів на посміховисько, перемігши їх на хресті» (2, 15).

Християни стали причасниками панування Ісуса над демоном: «і нас, мертвих провинами, оживив укупі з Христом, (...) і воскресив з Ним, і посадив на небесах у Христі Ісусі» (Еф. 2, 5-6).

Навіть будучи остаточно переможеним Господом, демон все ще намагається будувати підступи і пастки відкупленій людині. Тому треба бути пильними. Петро говорив про його рикання і незгасне бажання шкодити; Павло закликає озброїтися щитом віри, щоб відбивати «всі розпечені стріли лукавого» (Еф. 6, 16). А Сам Ісус навчав молитися, просячи Отця звільнити нас від лукавого (Мт. 5, 13).

Численні тлумачення про змія, який з'являється у витоків людства, спонукають нас до деяких міркувань. По-перше, це давня і вирішена до створення людини «історія» про війну, яка відбулася  на небі (Од. 12, 7), тобто про повстання у світі ангелів: не просто повстання, а направлений на конкретний і одвічний божественний задум, котрим є Ісус Христос.

Повсталі ангели проявили гординю проти Ісуса, «Первенця всього творіння», і, отже, Первенця також і над ними. Таким чином стає зрозуміло, чому життя Ісуса переплетене присутністю і хитрощами диявола, і навпаки – від вістки про Його народження до Вознесіння – вона супроводжувалася і втішалася присутністю ангелів, які раділи про Нього і разом з Ним є переможцями дракона і його супутників, вигнаних і скинених з неба, як стверджує Книга Одкровення. Ісус стверджував, що бачив «сатану, що наче блискавка, падав з неба» (Лк. 10, 18), і говорив про «вогонь вічний, приготований дияволові та ангелам його» (Мт. 25, 41).

Ми говорили про історію, яка передує історії людини: нам відомо те, що наче виникає з прихованої панорами, яка вислизає від нас, про що ми тепер можемо тільки здогадуватися.

Друге міркування стосується вражаючої сили сатани: він настільки сильний і завзятий, що тільки сила Сина Божого може зломити його і перемогти; і навіть більше – це сила Сина Божого, прикутого до Хреста, Який перебуває в ситуації крайньої людської слабкості, що, парадоксальним чином, без праці стає абсолютною силою. Дияволові вдається залучити все і вся, але проти Ісуса він безсилий. Розіп'ятий і Воскреслий Господь відтворює переможне людство, звільняючи його від порочного впливу зла.

Привабливість демона замінюється привабливістю Христа, Який заявляє: «Я ж, коли від землі буду піднесений, усіх притягну до себе» (Ів. 12, 32). Тільки розділяючи силу померлого і прославленого Ісуса, ми можемо протистояти звабам змія.

Проте може виникнути запитання: безсумнівно, падіння ангела і людини залежить тільки від вільної волі творіння; а також: прощення людини було в милосердній любові Отця, Який присвятив Сина Свого Ісуса стати Спасителем; але чому конкретний порядок, обраний Богом, містить це падіння, а, отже, і реальність гріха? На це ми можемо відповісти: це стосується «ведення Божого» і «недосліджених шляхів Його» (Рим. 11, 32-34).

 

І третє міркування – щоб висловити подив у зв'язку з відсутністю в проповідях і катехизисах тем про реальність демона. Не кажучи вже про тих богословів, які, з одного боку, аплодують, що нарешті II Ватиканський Собор оголосив Письмо «душею священного богослов'я» (Dei verbum, 24), а з іншого, не вагаючись, – якщо і не заявляють відкрито про його неіснування (як кажуть про ангелів) – нехтують як несуттєвим цим фактом існування демона, широко засвідченим у Писанні, вважаючи його уособленням якоїсь первісної ідеї зла, яка тепер є неприйнятною.

Така концепція є шедевром ідеології і насамперед вона принижує справу Христа і Його відкуплення людини. Ось чому нам здаються зовсім не другорядними згадки про демона, які трапляються в промовах Папи Франциска.

(О. Інос Біффі)

За матеріалами http://ru.radiovaticana.va

Джерело:    Воїни Христа Царя