Сторінки

четвер, 31 січня 2013 р.

31.01.2013р. Б. / Чим відрізняється Зарваниця від Почаєва


Як відомо, Зарваниця входить до двадцяти найвідоміших Марійських Духовних центрів Європи. Щороку святиню відвідують сотні тисяч прочан. Сюди приїжджають люди не тільки з України, а й зі всього світу. Хто хоч раз побував у Зарваниці, прагне повернутися сюди знову. Насамперед за тією Божественною благодаттю, яка, начебто, відчувається у цьому чудотворному місці. Свідченнями про це діляться самі прочани.
 
– От коли відбуваються воєнні прощі, до мене підійшла майор з Херсона і каже: «Владико, я була в різних місцях, в різних монастирях, але те, що я відчула в Зарваниці, я ніде того не відчула». Інші говорять: «Ми були в Почаєві. Там нас заставляли спідниці одівати, там заставляли хустки надівати. Ви тут нічого не заставляєте. Ви не робите різниці і не питаєтесь, чи то католик, чи то греко-католик, чи то православний, чи то римо-католик. Ви всіх приймаєте». Я кажу: «Так, ми всіх приймаємо. Бо ми є діти одного Бога». Ми повинні шукати ту дорогу, що нас з’єднує, а не ту, що нас роз’єднує, – вважає архієпископ і митрополит Тернопільсько-Зборівський Василій Семенюк.
 
Кир Василій наголошує, що Зарваниця є якраз тим екуменічним місцем, яке об’єднує всіх.
 
– Наприклад, приїжджають до нас на велику прощу. Є отець такий православний, який з Верховини іде два тижні з дітьми пішки. Ми даємо йому монастир і він служить Службу Божу. Інші священики у підземній церкві служать Службу Божу. Нехай служать. Що забере хтось Зарваницю? Ні. Нехай всі служать. Зарваниця є для всіх. Це одне таке чудотворне місце на Україні, де всі можуть служити, всі можуть молитися за ту єдність. Бо ми є діти однієї церкви, ми є діти одного Бога, ми є діти України. Єдність будує, а роз’єднання – руйнує. Ми повинні в єдності жити і в любові. В єдності сила нашого народу, – впевнений архієпископ Василій Семенюк.
 
Як ми повідомляли, владика Семенюк став головною дійовою особою фільму «Зарваниця. Духовний Марійський центр», який відзняла мультимедійна студія «Свічадо». У документальній стрічці розповідається про відновлення і розбудову Зарваниці, її духовну цінність, про життєдайну силу води з її джерела та численні зцілення і навернення.

Джерела: http://zz.te.ua

Воїни Христа Царя

31.01.2013р. Б. / В Івано-Франківську презентували «Слово»


 
У неділю 27 січня в Івано-Франківську відбулася презентація християнського журналу «Слово», в якій взяло участь понад сто осіб. Серед передплатників журналу було розіграно призи. Головний приз — сертифікат на безкоштовну паломницьку поїздку до Риму виграла передплатниця з Івано-Франківська Мар'яна Чернецька. Організатори акції — видавництво «Апостол» та Паломницький центр Матері Божої Неустанної Помочі.
 
Отець Роман Терлецький, церковний опікун і богословський редактор журналу, представляючи видання, сказав: «Наш журнал хоче подати сучасній людині вічні християнські істини у доступний і зрозумілий для неї спосіб, показати актуальність Євангелія та Христової науки, відкрити дар Церкви».
 
«Заклик блаженного Йоана-Павла ІІ до «нової євангелізації» вимагає, щоб ми, католики-миряни, не тільки знали про віру, але були також готові пояснити її розумно, захистити її з любов'ю і ділитися нею ефективно. Наш девіз «Говоримо про все, але по-християнськи». Адже Євангеліє через Церкву торкається всіх сфер життя людини і дає відповіді на всі запитання»,   — розповіла головний редактор журналу Уляна Андрусів. 

Сертифікат переможця розіграшу подорожі вручив представник Паломницького центру Матері Божої Неустанної Помочі — Василь Возняк. Він зазначив: «Нам дуже подобається журнал і наповненням, і дизайном, і підбором тем. Мені молодій людині, дуже приємно тримати в руках такий журнал, і особливо тішить те, що це журнал християнський. Він вартує, щоб його побачили далеко за межами Івано-Франківська чи Києва. Я сам з нетерпінням чекаю нового номера».
 

Також передплатники отримали подарунки від видавництва «Апостол», які вручив директор видавництва Іван Осадчук.
        
Нагадуємо, всеукраїнський християнський журнал «Слово» виходить у видавництві «Апостол». Ідея створення журналу «Слово» у 2011 році виникла у архиєпископа та Митрополита Івано-Франківського  УГКЦ Кир Володимира Війтишина та о. Романа Терлецького, який отримав благословення Преосвященнішого Владики на втілення ідеї в життя. Поступово часопис став розповсюджуватися по всій Україні і виникла потреба розширити його. З 2012 р. часопис почав виходити раз у два місяці, з більшою кількістю сторінок і рубрик. На 2013 рік відкрита передплата на нього. 

Мета журналу — пропагувати євангельські цінності, розповідати про історію Української Греко-Католицької Церкви та людей віри, які її творили, нести читачам Добру Новину, представляючи погляд Церкви на складні проблеми сьогодення свіжим сучасним стилем, у повноколірній графіці та інноваційному форматі. 

Джерело:    КРЕДО

середа, 30 січня 2013 р.

30.01.2013р. Б. / У Львові вшанували пам’ять Героїв Крут


29 січня 2013 року у Львівському державному ліцеї ім. Героїв Крут, як також поза його межами за участю ліцеїстів, відбувалися урочистості з нагоди відзначення 95-ої річниці бою під Крутами.
 
Після покладання квітів на могилу учасника цих знаменних бойових дій Ігоря Лоського на Личаківському цвинтарі (67 поле почесних поховань) керівництвом області, міста, громадськими організаціями, керівниками військових структур та закладів Львівщини капелани ліцею о. Андрій та о. Михайло відслужили панахиду за полеглими борцями за волю України.
 
Далі відбулося проходження урочистим маршем та вечір-реквієм за участю ліцеїстів, курсантів, молоді, ветеранів ОУН-УПА (клуб ліцею) і військових капеланів. Завершилися урочистості свічковою ходою пам’яті ліцеїстів і молоді м. Львова (алея проспекту Свободи, пам’ятник Т. Шевченкові – Марійська площа).
 
По завершенні походу біля пам’ятника Тарасові Шевченку молоді люди свічками виклали «Слава Героям Крут» на знак пошани до тих, хто 95 років тому загинув за Україну під Крутами, і в честь яких був названий ліцей.

Департамент інформації Центру військового капеланства Львівської Архиєпархії

Воїни Христа Царя

30.01.2013р. Б. / У Жовкві подякували за віру та мужність Героям Крут

У 95-ту річницю бою під Крутами, духовенство, очолюване єпархіальним єпископом Михаїлом Колтуном, взяло участь у пам’ятних заходах присвячених героїзму української молоді.
 
У Народному домі м. Жовкви проведено урочистий вечір, під час якого, зі словами вдячності Героям Крут, звернувся єпископ Михаїл: «Ми молимося за тих, хто полягли з думкою про майбутність, щоби ми жили, а ми є вдячні за їхню віру, мужність, яку вони заявили в той відповідальний час. І ми віримо, що їхні крихітні можливості воплотилися в життя сьогоднішньої України, і вони будуть приносити плоди майбутнім поколінням. Ми віримо в їхні зусилля і їхній внесок в життя цілої, соборної України. І дай Бог нам тієї віри, щоби наші зусилля могли долучитися до тих, які відійшли до вічності з вірою в майбутнє. Щоби наші зусилля дали плід в житті сучасної України».
 
Опісля відбулася смолоскипна хода до центральної площі міста, де священнослужителі УГКЦ та представники УАПЦ і УПЦ КП відслужили Панахиду та висловили слова подяки полеглим за волю України.
 
о. Михайло Ткачів, синкел Сокальсько-Жовківської єпархії, наголосив, що на прикладі Героїв Крут ми можемо переконатися, що вислови зневірених чи байдужих людей, про те, що «ми нічого не можемо змінити» чи «з того нічого не вийде» не мають сенсу, бо «Бог і наша молитва може все змінити». Також священнослужитель сказав, що є прикро, що в Жовкві є Церква, яка «не молиться за Україну, не молиться за тих, хто відійшли у вічність, не бере участі в спільних заходах, коли потрібно йти до Січових Стрільців, Воїнів УПА», але незважаючи на це «віра, Церква і народ повинні творити нашу державність», - підсумував о. Михайло.

Прес-служба єпархії

Воїни Христа Царя

вівторок, 29 січня 2013 р.

29.01.2013р. Б. / Папа, гендер і Україна


Минулий тиждень розпочався з досить таки гострої промови Святішого Отця перед учасниками пленарної асамблеї Папської Ради Cor Unum. За своїм змістом і значенням цей виступ можна порівняти хіба що до декларації «Dominus Jеsus», яку свого часу підписав Префект Конгрегації віровчення кардинал Йозеф Рацінґер та Папа Іван Павло ІІ.
 
І хоча ця промова не викликала такого широкого резонансу, як згадана декларація, тим не менше її зміст знову звертається до нагадування церковним пастирям і мирянам про їхній прямий і безпосередній обов’язок – не просто самим залишатися у католицькій ортодоксії, але й цю ортодоксію голосити іншим.
 
Промова не зачіпає на пряму питань догматичного характеру, але, по-найперше, питання моралі, питання біоетики, питання антропології.  Антропологія дає відповідь (чи, принаймні, намагається її дати) на питання «що таке людина?», і від відповіді на це питання залежить наше розуміння того, що є моральним, а що ні, що є дозволеним, а що ні. Тобто антропологія закладає фундамент нашого розуміння людини і людської поведінки.
 
Якщо ж антропологія у самому старті відштовхується від помилкових постулатів, помилковими будуть і всі її роздуми над людською природою. Саме помилкова антропологія закладена у фундамент націонал-соціалізму, фашизму, комунізму, але і неолібералізму та постмодерних ідей.
 
Саме помилкова антропологія доводить до тих незчисленних злочинів проти людства, які, починаючи з ХІХ століття, облили нашу планету потоками людської крові. Помилкові антропологічні уявлення лежать зараз і в суті того, що прийнято називати сексуальною революцією і її прямим наслідком – буйним розквітом гендерних ідеологій, чия суть зводиться до заперечення біологічного факту, що хтось народжується чоловічої, а хтось жіночої статі. Гендерні ідеї пропагують, що різниця між чоловіком і жінкою полягає лише у статевих органах, але не в функціонуванні мозку та інших характеристиках.
 
Ненауковість таких ідей зрозуміла вже навіть тому, хто закінчив середню школу і ще щось пам’ятає з біології людини. Адже у чоловічому і жіночому організмах по-різному функціонують гормональні системи, що не може не впливати на психологічні характеристики та поведінку особи. Ба більше, ці різниці проявляють себе уже в часі внутріутробного розвитку дитини, в часі якого різна кількість гормону тестостерону по-різному впливає на формування людського організму в залежності від того чи йдеться про хлопчика, чи про дівчинку.
 
Заперечення цього наукового факту веде до заперечення не тільки науки як такої і відхилення у шарлатанство, саме за ради цього Нордійською Радою міністрів (Норвегія, Швеція, Фінляндія, Ісландія) і було прийнято рішення закрити Нордійський інститут гендерних досліджень, але й до заперечення людської ідентичності як такої і до повної дегуманізації суспільства, перетворення суспільного організму на купку здегенерованих індивідів. 
 
Наслідки впровадження гендерних та пов’язаних феміністичних ідей в західному світі уже далися в знаки. Так феміністична ідея про жінку, яка має «право» вбити свою ненароджену дитину результатом має 55 млн. вбитих американців за останні 40 років, які так ніколи і не побачили світло дня. Гендерна ідеологія, впроваджена до сексуального виховання в школах, спровокувала у державах, які піддалися на цей безглуздий і злочинний експеримент, зріст злочинності на сексуальному підґрунті, зріст кількості підліткових вагітностей, зріст кількості абортів, практично експлозію гомосексуального/лесбійського переродження людей, зріст кількості педофілів (більшість заступників гендерних теорій не вважають педофілію збоченням), зріст кількості розлучень та випадків сексуального використання людей, в тому числі й дітей.
 
Не слід забувати, що бізнес зацікавлений у визнанні гомосексуальної поведінки нормальною. Рink pound – дохід, який бізнес отримує від продажу товарів, призначених для гомосексуалістів/лесбіянок – є досить серйозною частиною надходжень виробників товарів розкоші. Адже бездітні, необмежені сімейними обов’язками, ґеї та лесбіянки витрачають багато більше грошей на себе, аніж особи сімейного статусу.
 
Також не слід забувати, що біля витоків фінансування гендерної ідеології та її розповсюдження стоїть Фонд Рокфеллера – одна з найпотужніших фінансових установ світу, який до сьогодні витрачає мільярди доларів на поширення гендерної ідеології у світі. Ще один міжнародний грошовий мішок Джордж Сорос через свій Фонд «Відкрите суспільство» також фінансує проекти, які собі за мету ставлять поширення гендерної ідеології.
 
Папа в чергове нагадав пастирям Церкви про небезпеку таких і подібних помилкових ідей, які в кінцевому результаті ведуть до заперечення людської природи і до дегуманізації суспільства. І тут дегуманізацію слід розуміти, як створення суспільства, яке в своїй суті противиться людській природі.
 
Можна відмахнутися від цього застереження Папи Бенедикта ХVІ, адже при теперішньому політичному режимі українському суспільству не загрожує швидке поширення гендерної ідеології, але здається, що всяке нехтування пересторогами Вселенського Архиєрея рано чи пізно негативно відбивається на тих, хто цими пересторогами нехтує.
 
У нас в Україні вже у Києві існує Інститут гендерних досліджень, у Національному університеті «Острозька академія» існує кафедра гендерних досліджень,  у Полтавській державній аграрній академії існує Інститут гендерних трансформацій, у Тернопільському педагогічному університеті існує кафедра педагогіки та ґендерної рівності, і цей список, на жаль, можна продовжувати. І чи не найстрашніше, що у Тернополі готують молодих педагогів на основі шарлатанських гендерних ідей. Виникає запитання: що буде з нашими школами, коли педагоги, сформовані світоглядними принципами гендерних ідеологій, прийдуть у наші школи?!
 
В Україні широку роботу розгорнув також і фонд Сороса, який діє тут під назвою «Міжнародний фонд «Відродження»», який є одним із спонсорів пропаганди гендерних ідей в Україні. Окрім цього, цей же ж таки сорошів фонд є спонсором організації "Право на здоров’я" (HealthRight International ), яка є українським відділенням американської організації «HealthRight International», яка серед своїх пріоритетів перераховує і поширення гендерних ідей. Так що добре профінансовані поширювачі гендерних ідей уже діють в Україні.
 
Як бачимо, гендерна ідеологія без зайвого галасу, через чорний хід пробиває собі шлях у нашому суспільстві. Не потрібно буде довго чекати, щоб її руйнівні наслідки далися в знаки усьому загалу українського суспільства.
 
Тому вже зараз і в Україні стає нагальною потреба інформування українського суспільства про небезпеку гендерної ідеології та про її руйнівні наслідки. Бо завтра вже може бути занадто пізно.
 
Церква з самих початків попереджала людство про небезпеку «нової моралі», яка виникла з гендерних ідеологій. Вже Папа Павло VІ забив на сполох своєю енциклікою «Humanae vitae» у 1968 році, коли гендерна ідеологія тільки-тільки пробивала собі шлях у західних суспільствах.  Засудження гендерної ідеології та ідеологій, пов’язаних з нею, повторив згодом і блаженний Папа Іван Павло ІІ у свої енцикліці «Evangelium Vitae» у 1995 році. Тепер Папа Бенедикт ХVІ ще раз наголосив на потребі інформування вірних стосовно руйнуючих вчинків гендерної ідеології, яка в основі заперечує Божий сотворительський план.
 
Істиною є те, що українським католицьким батькам, у переважній більшості глибоко «до лямпочки», що у школах їхніх дітей навчають історичної «істини» про Католицьку Церкву, як злочинну організацію й споконвічного ворога українського народу. Питання в тому, чи їм так само буде «до лямпочки», коли їхніх дітей навчатимуть, що гомосексуальна поведінка, мастурбація, проституція та порнографія – нормальні речі, коли сім’ю виставлятимуть, як місце насильства над людиною, а нормальні гетеросексуальні відносини, освячені Таїнством Подружжя, як ретроградний пережиток темного минулого.
 
Поки що є час для інформування суспільства про ці небезпеки – користаймо з нього. Прийшов час пробудитися, щоб не пробуджуватися у тоталітарному суспільстві, яке своїм головним ворогом вважатиме народ і Церкву.

о.Орест-Дмитро Вільчинський

Джерело:   Воїни Христа Царя

29.01.2013р. Б. / Архиєпископ Євстратій Зоря назвав причину конфлікту між УПЦ (МП) та УГКЦ у Хмільнику


Глава Інформаційного управління Української Православної Церкви Київського Патріархату Архиєпископ Євстратій (Зоря) вважає, що сьогоднішня влада не вповні виконує законом прописане рівне ставлення до всіх конфесій, і це часто провокує міжконфесійні суперечки і конфлікти. Таку думку висловив Валидка Євстратій у інтерв’ю порталу КІРІОС, коментуючи перебіг конфлікту в Хмільнику.
 
«Всім треба добре розуміти те, що в Україні існують різні християнські конфесії, і тому не можна вважати тільки "свою" конфесію такою, що має якісь певні ексклюзивні, виключні права лише на основі того, що вона має більшість чи історичну перевагу. Такі конфлікти, які виникають час від часу, - то з однією конфесією, то з іншою, то в одному регіоні то в іншому, - вони свідчать про нестачу християнських почуттів і християнського розуміння щодо тих, хто поділяє дещо інші конфесійні погляди».
 
Ієрарх підкреслив, що правдиві християни не можуть закликати до насилля: «Зрозуміло, що будь-які заклики з боку християнина до насильства взагалі неприпустимі. Але, на жаль, це - один з болючих прикладів нашої - і теперішньої, і недавньої історії».
 
Владика розповідає, що у 90-ті роки був пік міжконфесійних інцидентів і конфліктів, які стрясали, зокрема, ледь не всю Галичину, але зараз, дякувати Богові, цей час уже позаду. Проте, як бачимо, рецидиви такого нехристиянського розуміння, як себе треба поводити із вірними іншої конфесії - теж християнами, але тими, хто не належить до тої конфесії, - вони час від часу з’являються.
 
«Сподіваюсь, що держава і влада все-таки дотримається визначеного законом рівного ставлення до різних конфесій, захистить законні права і інтереси віруючих щодо права на молитву і на звершення богослужінь. А публічний розголос таких подій - він допомагає тому, щоби правда торжествувала», - сказав Владика.
 
Наостанок ієрарх зазначив, що, насамперед, дуже важливим є розуміння неприпустимості такої поведінки представниками всіх Церков.
 
Нагадаємо, що конфлікт у Хмільнику розгорівся, коли громаді УГКЦ виділили земельну ділянку під будівництво храму, але місцева громада УПЦ МП різко висловилася про цього, навіть погрожуючи кровопролиттям. Після тиску на міську владу землю в громади УГКЦ таки відібрали.

Джерела: КІРІОС

Воїни Христа Царя

29.01.2013р. Б. / Важкі питання. Що поганого в усиновленні дітей одностатевими парами?


ПИТАННЯ: Що поганого в тому, щоб одностатеві пари всиновлювали дітей? Хіба двоє чоловіків чи дві жінки не можуть дати дитині необхідне тепло і любов? І, в усякому разі, дитині буде краще, ніж у дитбудинку.
 
ВІДПОВІДЬ: Щоб діти могли нормально розвиватися у всіх аспектах, вони потребують не просто тепла і любові, але певного тепла і любові: любові матері і любові батька.
 
Зараз полеміка про усиновлення одностатевими парами - на порядку денному багатьох країн, а в деяких таке усиновлення вже легалізовано. Держава, що приймає подібні закони, штучно створює ситуації, які негативно впливають на дитину і не враховують її прав.
 
Типове заперечення полягає в тому, що ростуть ж діти в неповних сім'ях, в сім'ях, де батьки розлучені або складаються з одних тільки жінок (мама, бабуся), або одних тільки чоловіків (батько і дідусь). Але зауважимо, що нікому не прийде до голови спеціально створювати такі ситуації і заявляти при цьому про благо дітей. Неповні сім'ї з'являються не як щось навмисне, а як результат болючих змін: смерть когось із батьків, відмова одного з батьків від дитини, розлучення, якому, можливо, передували важкі психологічні моменти. Нікому не прийде до голови назвати подібні ситуації ідеальним середовищем для розвитку дитини. Якщо ж одностатеві пари прирівняні до традиційної сім'ї у питанні усиновлення дітей, виходить, що дитина, що підлягає усиновленню, має великий шанс потрапити в гомосексуальну «сім'ю» в порядку черги на усиновлення. Але в світі величезне число традиційних сімей, здатних надати оптимальне середовище для росту дитини, чекають своєї черги на те, щоб подарувати тепло і затишок дітям. Навіщо штучно створювати несприятливе середовище для цих дітей в ім'я відстоювання якогось «права» - права протиприродного, бо дітонародження в одностатевій парі не передбачено природою, і це абсолютно очевидно навіть для людини невіруючої?
 
До цього треба додати, що багато дітей, що чекають усиновлення, вже несуть в собі наслідки психологічних травм і потребують не просто «формальної» сім'ї, а обстановки, яка зцілює, особливо доброчинної. Тому навіть традиційні подружні пари на Заході роками чекають усиновлення, проходячи тривалу психологічну експертизу, під час якої фахівці оцінюють, наскільки здорові взаємини в цій родині, наскільки висока ймовірність, що дитина не опиниться в майбутньому жертвою розлучення, або інших травмуючих ситуацій.
 
Численні дослідження вже показали, що в одностатевих союзах ймовірність конфліктів, нестійкості, нестабільності вища, ніж у традиційних сім'ях. Гомосексуальні союзи несуть в собі набагато більше ризику, ніж союз чоловіка і жінки. Зокрема, до такого висновку прийшли співробітники Мексиканського інституту сексуальної орієнтації. Всього вони провели 31 дослідження в різних країнах Європи та Америки: в Бразилії, Голландії, Норвегії, Англії, США, Новій Зеландії, Франції та Австралії. Серед факторів ризику була виявлена велика поширеність споживання наркотиків, більша схильність до насильства між партнерами, до депресії і самогубств.
 
Таким чином, благополуччя дітей, усиновлених одностатевими парами, піддається більшому ризику, ніж у випадку традиційних подружніх союзів.
 
Загальнонаціональне дослідження про насильство в парах, проведене в США, показало, що жінки-лесбіянки на 18 відсотків частіше стають жертвами насильства з боку партнерок, ніж жінки в традиційній парі, які стають жертвами насильства з боку партнера. У більш ніж 23 відсотків випадків чоловіки піддавалися насильству з боку партнера. Що стосується наркоманії, то за результатами досліджень, серед гомосексуалістів - як чоловіків, так і жінок, - наркоманія зустрічається частіше більш ніж на 110 відсотків.
 
У Голландії було проведено дослідження на тему самогубств. Воно показало, що суїцидні нахили мають більше 40 відсотків чоловіків-гомосексуалістів, у той час як серед гетеросексуалів число потенційних самовбивць становить менше 8 відсотків. Серед жінок це співвідношення дорівнює, відповідно, 23 і 12 відсоткам.
 
І психологи, і соціологи однозначно підтверджують те, що продиктовано самим здоровим глуздом: діти ростуть краще, коли у них є мати і батько. Батьки виконують різні, взаємодоповнювальні і взаємнонезамінні функції в житті дітей. Така взаємодія в процесі виховання є вирішальною для їх розвитку, для особистісного зростання. Афективний розвиток дитини, її впевненість у собі, її самооцінка прямо залежать від наявності цих факторів. Ні для кого не секрет, що за відсутності батька чи матері ймовірність відхилень збільшується. Для формування на емоційному рівні дитині необхідні як чоловіча, так і жіноча фігури. Відомий психолог Тоні Анатрелла стверджує, що «неправильно думати, ніби для дозрівання досить відчувати себе любленим»: «Щоб нормально розвиватися, дитина потребує чоловічої та жіночої постаті, в особах батька і матері».
 
Сьогодні ми змушені констатувати, що для гарантії права на одностатевий шлюб приносяться в жертву права і потреби дитини. Дитина, що має право на батька і матір, ризикує бути відданою у порядку загальної черги парі гомосексуалістів.

Конгрегація віровчення оприлюднила в 2003 році документ «Зауваження з приводу проектів легалізації одностатевих союзів». «Як показує досвід, - свідчить документ, що посилається на численні наукові дослідження, - відсутність сексуальної двополярності перешкоджає нормальному розвитку дітей, які поміщені в контекст подібних союзів. Їм не вистачає досвіду материнства і батьківства. Залучення дітей до гомосексуальні сім'ї за допомогою усиновлення означає насильство над цими дітьми: їх беззахисністю зловживають для того, щоб помістити їх в обстановку, яка не сприяє їх повноцінному розвитку ».
 
Безсумнівно, подібна практика аморальна. Вона входить у відкрите протиріччя і з принципом, визнаним також Міжнародною конвенцією про права дитини, згідно з якою, завжди в першу чергу повинні враховуватися інтереси дитини, найбільш слабкого і беззахисного компонента усиновлення.

За матеріалами: Радіо Ватикан
 

Читайте також:

Важкі питання. Як Церква ставиться до вакцинації і до знеболювання наркотичними препаратами?

Важкі питання. Як Церква ставиться до великої різниці у віці наречених?
Важкі питання. Чи страждає Бог через вічну загибель Своїх створінь?
Важкі питання. Чи потрібно сприймати повчання священика після сповіді як слова Самого Христа?
Важкі питання. Чи може називатися "сином Божим" людина, що відмовляється від Хрещення?
Важкі питання. Чи не є Хрещення немовлят насиллям над особистістю?
Важкі питання. Чи можна приймати Причастя щодня?

Важкі питання. Чи є нехристиянська віра даром Божим?
Важкі питання. Що відбувається під час Хрещення?
Важкі запитання: Чи є гріхом користуватися неліцензійним програмним забезпеченням?
Важкі питання. Яке відношення до апостольської традиції має догма про взяття Діви Марії на Небо?
Важкі питання. Чому католики вшановують святих і їх мощі?
Важкі питання. Чи може Католицька Церква в майбутньому дозволити висвячування жінок?
Важкі питання. Як розуміти слова апостола Павла "Немає влади не від Бога"?
Важкі питання. Чи можуть чоловік і жінка, розписані тільки в РАГСі, приступати до Сповіді та Причастя?
Важкі питання. Чи залежать від Божественного Провидіння такі дрібниці, як корки на дорогах, зустрічі та запізнення?
Важкі питання. Де у ембріона душа і чи можна його вважати людиною?
Важкі питання. Що таке первородний гріх?
Важкі питання. Чи гріх займатися радіестезією?
Важкі питання. Чи має реінкарнація відношення до походження людей?
Важкі питання. Чи існують особливі випадки, в яких допустиме використання презерватива для католиків?
Важкі питання. Як слід розуміти заклик Бога до воєн і знищення цілих народів у Старому Завіті?
Важкі питання. Що означають слова Ісуса "ви боги"?
Що робити фармацевту-католику, якого змушують продавати протизаплідні засоби?
Важкі питання. Чи можна християнинові дотримуватися кашрут?
Важкі питання. Як відрізнити одкровення Бога від диявольських навіювань?
Важкі питання. Чи можуть помисли бути таким же гріхом, як і дії?
Важкі питання.Чим психотерапевт відрізняється від духівника?
Важкі питання.Чи потрібно прощати тих, хто не просить прощення?
Важкі питання. Як вибирали Римських Пап після святого Петра?
Важкі питання. На якому камені збудована Церква – на Петрі чи на Ісусі Христі?
Важкі питання. Хто такий Антихрист?
Важкі питання. Чи є гріхом для католика перейти у православ'я?
Важкі питання. Навіщо сповідувати гріхи священикові?
Важкі питання. Чи можна молитися за перемогу улюбленої збірної на Чемпіонаті з футболу?
Важкі питання. Чи не відходять католики від Святого Письма в питанні підпорядкованості жінки чоловікові?
Важкі питання. Що сказати людині, яка думає про самогубство?
Важкі питання. Які обов'язки накладає Таїнство Шлюбу, і чи може їх невиконання стати виправданням для розлучення?
Важкі питання. Чому Церква скасувала заборону відспівувати самогубців?
Важкі питання. Чи може гомосексуаліст стати священиком?
Важкі питання. Чи є гріхом ходити на дискотеку?
Важкі питання. Чи є гріхом не перехреститися перед вживанням їжі?
Важкі питання. Чи суперечить християнству психоаналіз Фрейда?
Важкі питання. Два питання від мусульманина
Важкі питання. Чи може диявол вселитися одночасно в кількох людей?
Важкі питання. Багатство і розкіш Церкви
Важкі питання. Католицтво і англіканство
Важкі питання. Що відбувається, якщо мученик в момент смерті не перебуває в стані благодаті?
Важкі питання. Що відбувається з душею при трансплантації органів? Як позбутися сторонніх думок під час молитви?
Важкі запитання. Чи можна контактувати з померлими родичами?
Важкі питання. Хто встановлює день нашої смерті?
Важкі питання. Чи можна християнинові займатися карате?
Важкі питання. Яка різниця між святими і блаженними, між Отцями Церкви і Вчителями Церкви?
Важкі питання. Чи можна молитися за тварин?
Важкі питання.В яких джерелах йдеться про мучеництво апостола Петра в Римі?
Важкі питання. Чому важко потрапити відразу в Рай?
Важкі питання. Чи буде наше тіло у воскресінні таким же, як зараз?
Важкі питання. Чи всі помруть, коли прийде останній день?
Важкі питання. Чи можна причащатися без попередньої Сповіді?
Важкі питання. Чи можна сповідатися у різних священиків?
Важкі питання. Як перемогти страх "поганої Сповіді"?
Важкі питання. Якщо Бог знає все, то навіщо Він створює людей, які підуть в пекло?
Важкі питання. Чому Церква за аборт відлучає, а за вбивство - ні?
Важкі питання. Про реінкарнацію
Важкі питання. Чи гріх жити разом до шлюбу, дотримуючись цнотливості?
Важкі питання. Чи правда, що Адам прожив 930 років?
Важкі питання. Що значить - хула на Святого Духа не проститься?
Важкі питання. Що означає відлучення від Церкви?
Важкі питання. Вона - католичка, він – розлучений православний. Чи можливий шлюб?
Важкі питання.Чи бачить диявол наші думки?
Важкі питання. Від кого походять люди?
Важкі питання. Протестанти і апостольське спадкоємство
Важкі питання. Як Бог може бути єдиним і в той же час Трійцею?
Важкі питання.Чи нормально для християнина боятися смерті?
Важкі питання. Чому не можуть приступати до Причастя розлучені, котрі вступили в новий шлюб?
Важкі питання. Чи правда, що Бог любить мене?
Важкі запитання: Звідки взялася дружина у сина Адама і Єви?
Важкі питання: Як прийняти Таїнство Хрещення у дорослому віці?
Важкі питання: Чи правда, що євреї досі очікують прихід Месії?


Джерело:   Воїни Христа Царя

понеділок, 28 січня 2013 р.

28.01.2013р. Б. / В Архикатедральному соборі святого Юра урочисто розпочали Рік віри

У неділю, 27 січня, в Архикатедральному соборі святого Юра, що у Львові, урочисто розпочали Рік віри, проголошений Патріархом УГКЦ Блаженнішим Святославом, 14 жовтня 2012 року Б. у Римі, з нагоди посвячення, після реставрації, собору святої Софії Премудрості Божої.
 
Після завершення Божественних Літургій у соборі святого Юра, усім вірянам роздавали Пастирське Послання Блаженнішого Святослава з нагоди Року віри, видане у формі книжечки, з логотипом Року віри на титульній сторінці.
 
Наступний захід розпочався Вечірнім Богослужінням у супроводі молодіжного хору собору, під керівництвом п. Наталі Капітан. Відтак слово про віру у сучасному світі виголосив о. д-р. Любомир Ржиський, сотрудник собору святого Юра, наголошуючи, «що віра є даром Божим, але людина покликана помножувати цей дар, співпрацюючи із Творцем. Особливо сьогодні, у тотальному наступі лібералізму та матеріального світогляду необхідно читати Святе Письмо – джерело християнської віри; брати участь у Божественній Літургії та Святих Таїнствах Церкви; передавати правдиву віру дітям та онукам, щоб постійно зростати у вірі, аж до осягнення справжньої християнської зрілості» - завершив промовець.
 
На завершення всіх присутніх полонив неперевершений спів Клиросного хору священнослужителів Львівської Митрополії «Глас», у виконанні якого прозвучали стихири Різдва Христового з Львівського ірмологіону 1904 року та сучасного церковного співу.

Віра Ценглевич

Джерела: www.ugcc.lviv.ua

Воїни Христа Царя

28.01.2013р. Б. / Архиєпископ Фізікелла: усі віруючі – катехити


Кожен охрещений повинен бути сучасним катехитом, поєднуючи свою віру з повсякденістю, переконаний архиєпископ Рінно Фізікелла, голова Папської ради з нової євангелізації. На його думку, Євангелізація повинна увійти в повсякденне життя кожного християнина, який повинен усвідомлювати своє покликання, бути носієм Євангелія.
 
Архиєпископ Фізікелла, у статті на сторінках «L'Osservatore Romano», пише, що саме катехизація є новим інструментом для успішної місії Церкви нести Добру Новину кожному. У контексті Року Віри «це - інструмент надзвичайно високої якості», - переконаний глава ватиканської дикастерії. Він підкреслює, що бути віруючим - зовсім не означає жити казками або міфами минулого, але прагнути особисто вносити вклад в правду об’явлення, яке знаходить свою повноту в Ісусі Христі. Усвідомлення цього і може призвести до мети нової євангелізації - дати можливість усім віруючим зустрітися з Ісусом. Ієрарх наголошує, що нова євангелізація відбувається у сучасному світі, який переживає зовсім незнайомі досі процеси, зокрема коли адресат  об’явлення все більше занурений у технологізовану культуру. 

«Бути освіченим у вірі, насправді, обов'язок кожного віруючого, який він повинен відкрити заново для побудови власної ідентичності і вирушити до все більшого поглиблення таємниці, в яку вірить», - зазначив архиєпископ Фізікелла. Ієрарх з оптимізмом зазначає, що релігійна неосвіченість християн може бути з успіхом подолана. 

За матеріалами Католицький Оглядач

Джерело:       КРЕДО

неділя, 27 січня 2013 р.

Величний, як народ

Величний, як народ
Після 18 років комуністичних концтаборів владика Йосиф Сліпий в еміграції засновував українські університети, часописи й музеї і дбав про єднання українства...


Папа Іван Павло ІІ та патріарх Йосиф (Сліпий). Рим, поч. 1980–х рр. Фото з архіву.
У неділю в київському соборі святого Василія Великого відправили молебен у пам’ять патріарха УГКЦ Йосифа Сліпого. Він був особистістю планетарного масштабу. Людиною, яка в один день 1963 року стала в центрі уваги усіх світових мас–медіа як очільник найбільш переслідуваної в ХХ столітті християнської церкви. До його думки прислухалися понтифіки. З ним мали за честь зустрічатися найвидатніші політичні, державні, релігійні діячі того часу...
 

Спокій чи УПА

Пакт Молотова—Ріббентропа та Друга світова війна внесли кардинальні зміни в життя науковця–богослова Йосифа Сліпого. Парафії УГКЦ на українських землях опинилися у двох окупаційних зонах — СРСР та Німеччини. Розпочалися масові арешти українських політичних діячів, інтелігенції, студентства, священиків, селянства. Була припинена робота Богословської академії. Прикутий до інвалідного візка, митрополит Андрей Шептицький iз благословення Папи Пія ХІІ таємно хіротонізує отця ректора Йосифа архієпископом iз правами наступництва на митрополичому престолі. «У час гоніння свячення не є честю, а в першій мірі тягарем. Замість єпископського жезла я одержав від митрополита дерев’яну палицю», — напише у 1942 році Сліпий. 

Німецька окупаційна влада була нестерпною. Утім попереду чекали ще важчі випробовування. Про прихід у 1944 році «других більшовиків» Йосиф Сліпий писав: «Клався я ввечері спати і не був певний, чи рано встану на волі». Можливо, питання ліквідації УГКЦ для Москви було вирішене після двох таємних зустрічей Сталіна із прем’єр–міністром Великобританії Черчіллем, на які він прилітав у СРСР у 1941—42 роках. Їхня концепція устрою повоєнної Європи була затверджена в офіційних документах учасниками антигітлерівської коаліції на Тегеранській конференції у 1943 році. Конкретні ж заходи щодо ліквідації УГКЦ стали справою техніки радянських каральних органів. Сталіну потрібні були підконтрольні релігійні структури. А формальний центр УГКЦ містився у Римі. Митрополит намагається врегулювати відносини УГКЦ iз державою на підставі діючих у СРСР законів. Утім Москва поставила ультиматум: ставлення радянської влади до УГКЦ залежатиме від ставлення церкви до ОУН і УПА.

17 березня 1945 року Сталін підписує «Інструкцію № 58», яка передувала ліквідації УГКЦ та передачі її майна Російській православній церкві. Сотні священиків, тисячі вірних ув’язнили. Владику Йосифа арештували 11 квітня 1945–го. Слідство тривало більше року. У тюрмах на Лонцького у Львові, Лук’янівській — в Києві, на московській Луб’янці від нього вимагали підписати сфальшовані протоколи допитів або ж пропонували очолити Київську митрополію. Усе це — аби домогтися зречення єдності з католицькою церквою.

«Нічне ув’язнення, таємні судилища, нескінченні допити і підглядання, моральні і фізичні знущання й упокорення, катування, морення голодом; нечестиві слідчі й судді, а перед ними — я, безборонний в’язень–каторжник, «німий свідок Церкви», що, знеможений, фізично і психічно вичерпаний, дає свідчення своїй рідній мовчазній і на смерть приреченій Церкві, — писав згодом патріарх Йосиф у своєму заповіті. — Силу на оцьому моєму хресному шляху в’язня Христа ради давала мені свідомість, що цим шляхом іде також моя духовна паства, мій рідний український народ, всі владики, священики, вірні, батьки і матері, малолітні діти, жертовна молодь і безпомічні старці. Я не самотній!».

«Ліквідувати» не вдалося

У березні 1946 року відбувся інспірований радянським урядом та каральними органами львівський псевдособор, на якому УГКЦ була поставлена в Радянському Союзі поза законом. Утім вона стала «катакомбною» церквою. «Військовий трибунал» над патріархом відбувся без обвинувачення та захисту в травні 1946 року. «Зраднику Отечества», «ватиканському та німецькому шпигуну», «керівнику збройного підпілля» присудили для початку вісім років таборів. 

Йосиф Сліпий і на каторзі працював активно: писав історію Вселенської церкви, пастирські послання. І знайшов способи передавати це все вірним в Україну. Однак якось рукопис «Історії...» і привітання митрополитові від Папи Пія ХІІ з нагоди 40–ліття священства перехопили працівники КДБ. І от, у червні 1959 року, новий вирок: ще 7 років таборів за «антирадянську агітацію і пропаганду». Його знову намагаються схилити до «співпраці». Відповідь — рішуче «нi!». 

Зрозумівши, що патріарха зламати не вдасться, радянське керівництво приймає остаточне рішення про його «ліквідацію». У вересні 1962 року Судова колегія Верховного Суду УРСР під грифом «секретно» приймає ухвалу про переведення митрополита, як особливо небезпечного рецидивіста, в колонію особливо суворого режиму. Це прирікало немолоду людину на повільну смерть...

Утім неочікувано для світової громадськості, після вісімнадцятилітнього поневіряння по тюрмах, таборах і «пересилках», радянське керівництво раптом звільняє митрополита Йосифа Сліпого. 

Є багато думок, що спонукало Микиту Хрущова до такого рішення. «Карибська криза» та бажання пом’якшити вихід зi скрутного становища і не провалити імідж країни знову до сталінської безодні? Особисті клопотання Папи Івана ХХІІІ, єдиного католицького президента США Джона Кеннеді, європейських діячів та вдало змодельовані переговори, які провів у Москві з Хрущовим американський дипломат Норман Казенс? Запрошення на ІІ Ватиканський собор (1962—1965 рр.) делегації від РПЦ? А може, Хрущову здавалося, що 70–річний старець, захвороблений концтаборами, швидко опиниться у потойбіччі?.. 

У Римі, після кількаденного відпочинку, Йосиф Сліпий береться до праці. Енергія митрополита зосереджується на відновленнi прав вірних УГКЦ в СРСР, єдності Церкви від України до Австралії, від Південної та Північної Америки до Європи.

«Великого бажайте!..»

«Ми пропонуємо Київсько–Галицьку митрополію піднести до гідності патріархату», — завершив свою промову 10 жовтня 1963 року кир Йосиф на другій сесії Другого Ватиканського собору, який став найбільшим собором в історії. Синоди українських греко–католицьких єпископів у 1963 та 1969 роках зверталися до Папи з проханням присвоїти титул патріарха Йосифові Сліпому. Двічі папська курія відмовляла. Врешті–решт у 1975 році верховний архієпископ, кардинал Йосиф Сліпий самостійно прийняв титул Патріарха УГКЦ. Через це дійшло до дипломатичного скандалу між Москвою й Ватиканом. Делегація РПЦ на чолі з митрополитом Никодимом Ротовим, яка з цього приводу прибула у Ватикан, вимагала від Папи Павла VІ відмовитися від визнання патріархату УГКЦ та погрожувала розірвати стосунки з Ватиканом. Невдовзі голова КДБ УРСР Віталій Нікітченко повідомляв у ЦК КПУ, що Синод католицької церкви під впливом Павла VІ відхилив рішення українських католицьких єпископів щодо патріархату УГКЦ...

Патріархат УГКЦ владика Йосиф розглядав як перший крок до «великого бажання» — патріархату для єдиної Української церкви. 

«Отож заповідаю вам усім: моліться, працюйте і боріться за збереження християнської душі кожної людини українського роду і за весь український народ і просіть Всемогутнього Бога, щоб Він допоміг нам завершити нашу тугу за єдністю і наші змагання за церковне об’єднання у постанні Патріархату Української церкви!» — писав він у своєму Заповіті. Стверджував, що українські православна та греко–католицька церкви суттєво не відрізняються і належать до єдиної київської традиції. «Він дивився на ці поняття з точки зору християнства часів Володимира Великого», — говорив про позицію владики Йосифа його наступник, кардинал Мирослав Любачівський.

Йосиф Сліпий єднав українство по всіх континентах. У 1968—1973 роках відвідав українців у 14 країнах: Канаді, США, Перу, Австралії, Новій Зеландії, Англії, Індії... 14 жовтня 1963 року було підвищено статус Української малої семінарії у Римі до папської, що відкрило випускникам двері до кращих вищих шкіл світу. Того ж року владика відкрив у Римі Український католицький університет Храм Святої Софії у Римі — реалізована велика мрія патріарха, який звершив створення потужного українського духовного науково–освітнього та культурного центру апостольської столиці.

Уже на схилі життя патріарха Йосифа сталася ще одна знакова подія — за підтримки Папи Івана Павла II 25 листопада і 2 грудня 1980 року черговий Синод УГКЦ ухвалює Декларацію про недійсність рішення Львівського псевдособору 1946 року про ліквідацію УГКЦ.
Марія ПРОЦЕВ’ЯТ,
Тарас ПРОЦЕВ’ЯТ


ФАКТИ ЖИТТЄПИСУ
Йосиф Сліпий (справжнє прізвище — Коберницький–Дичковський) народився 17 лютого 1892 р. у селі Заздрість на Тернопільщині. Закінчив тернопільську гімназію, Львівську греко–католицьку духовну семінарію. Священничі свячення Йосиф Сліпий отримав у 1917 році — в Уневі, від свого вчителя та попередника — митрополита Андрея Шептицького. В Інсбрукському університеті захистив дві дисертації. Далі — дорога до Риму, навчання в Григоріанському університеті та Папському Східному інституті. З поверненням на рідні землі стає ректором Греко–католицької семінарії у Львові... 

Помер 7 вересня 1984 року.

Джерело:    УКРАЇНА МОЛОДА

субота, 26 січня 2013 р.

26.01.2013р. Б. / Догналіти шукають захисту в народного депутата Вадима Колесніченка


Колишній католицький священик, а нині один із лідерів релігійного угрупування Антоніна Догнала, Маркіян Гітюк звернувся до депутата-регіонала Вадима Колесніченка з проханням посприяти реєстрації їхньої релігійної громади.

Лист до депутата Гітюк написав 22 вересня 2012 року, незадовго після прийняття Верховною Радою скандального закону про мову авторства В.Колесніченка.
 
«Три роки ми постійно звертаємося до Міністерства, яке відсилає нас до облдержадміністрації, щоб ми найперше зареєстрували громади. Коли ми це робимо, ОДА стверджує нам, що спочатку ми повинні мати зареєстрований центр у Києві, і таким чином постійно повертають нам документи», — скаржиться автор.
 
Маркіян Гітюк висловлює щире здивування, чому держава може дозволити собі поділити Православну Церкву, а УГКЦ – ні.
 
«Православну Церкву Міністерство культури із політичних намірів ділить і реєструє – 5 Православних церков, але для Греко-Католицької Церкви УГКЦ штучно утримує монополію, щоб вона могла і політично маніпулювати громадськістю», — пише він.
 
Принагідно поскаржився депутатові Гітюк і на журналістів, науковців, громандських діячів. На його думку, ці люди не тільки зводять наклепи на їхнє релігійне угрупування, а й готують «політичний путч».
 
«Голова масонської організаці Львова С. Павлюк (академік НАН України. — РІСУ) є в єдності з кардиналом Л. Гузаром і М. Мариновичем, які заснували так звану «ініціативну групу». Вона має на меті «змінити правила гри у державі» (політичний путч). Водночас Голова Львівської обласної ради О. Панькевич на імпульс ієрархії УГКЦ дійсно приготував підступний сценарій. Він організував збір підписів проти закону Про державну мовну політику і в той же час послужився цим для ліквідації УПГКЦ», — звітує Вадиму Колесніченку один з діячів догналівського угрупування.
 
«Тому просимо Вас, як народного депутата, щоби у справі реєстрації нашої релігійної меншини Ви звернулися в міністерство культур з проханням, щоби наше законне право на реєстрацію було нарешті реалізовано», — завершує листа Маркіян Гітюк.
 
Зауважмо, що М.Гітюк ні слова не каже В.Колесніченку, лідеру міжфракційного об’єднання «На підтримку канонічної Православної Церкви» у ВРУ, що рівно півроку тому — у травні 2012 року — їхня релігійна «меншина» піддала анафемі Патріарха РПЦ Кирила за участь у з’їзді представників традиційних світових релігій в Астані.

Джерела: РІСУ

Воїни Христа Царя

пʼятниця, 25 січня 2013 р.

Віра і наука (о. Йосип Сліпий)


Віра і наука

о. Йосиф Сліпий
 
1. ВСТУП

Два крила, якими підноситься людський дух в безкраї простори - це віра й наука. З зарання людської історії вели вони людину впродовж віків, як два невідлучні товариші, удосконалювали її знання, мораль і життєві вимоги. Щойно середньовічний гуманізм, захоплений старовинною поганською літературою і мистецтвом, став глядіти з нехіттю на християнську віру. Відтоді починається щораз-то сильніший наступ, щоб відірвати віру від науки, ба навіть викликати між ними ворогування.


Реформація Лютера, французька революція, матеріялізм та атеїзм XX століття, - ось важніші етапи боротьби за т.зв. усамостійнення-автономію людського розуму. Лютер проголосив засаду, що кожний має право пробувати й видавати осуд що правдивого і неправдивого є у вірі і тим заперечив владу Церкви. Лібералізм французької революції намагається увільнити чоловіка на всіх ділянках від надземної Божої сили, а матеріялізм не хотів бачити нічого поза матерією.


Ця боротьба поділила людство на два ворожі табори і це не лише на два непримиримі, чисто теоретичні становища, які занимають не раз вчені, але відповідь на взаємовідношення віри й науки врізується в найширші громадські шари і надає напрям державним устроям, викликуючи густо-часто сатанічну ненависть до віруючих християн, як ось в СССР, Мехіку, Еспанії. Тому слушно сказав Гете в своїм творі «Східньозахідній Диван», що властивим, одиноким і найглибшим предметом історії світу і людства, якому підпорядковані всі інші питання, є конфлікт між вірою і невірством. І, вправді, відношення віри до науки, це центральне і найбільш пекуче питання.

Отже, чи дасться погодити віра з наукою?

- Наука і віра не зносять себе, як світло й темрява, - звучить бравурна відповідь, починаючи від XIX століття. Тому не диво, що в не одного доброї волі віруючого християнина постає сумнів, чи супроти такого розрізу може він бути віруючим, чи може посвятитись науці, чи не попаде він в затяжний душевний конфлікт через те, що може християнська релігія заборонить йому назвати правдою те, до чого дійшла наука. Чи не наразиться він на глум і компромітацію?


Але, щоб зрозуміти, в чім саме здогадна розбіжність, та навіть непримиренність віри й науки, пригляньмося їм ближче та з'ясуймо раніше їх поняття.


2. ОСНОВНІ ПОНЯТТЯ ПРО ВІРУ Й НАУКУ

Коли інтелігент чує слово «християнська віра», «католицька віра», здебільша думає, що тут мова про якісь релігійні тези, проголошені папою, єпископами та священиками, які нам треба принимати без- критично за правду, без доказу, лише на слово тому, що так кажуть. Ні досвідною дорогою при помочі змислів, ні розумуванням не дадуться вони доказати, а рішальним є тільки авторитет духовенства. Якщо б так дійсно було, це був би жалюгідний стан віруючого католика і, взагалі, християнина.


Вірити значить, в загально людськім розумінні, прийняти за правду те, що спирається на чужім свідоцтві. Коли мій знайомий розповідає мені про Америку, її будівлі і т.і., уважаю його оповідання правдивим тому, що саме він мені розповідає. Зрештою, і другі люди, що вертаються звідтіль, потверджують це. Я не бачив хмаросягів, але всі, що вертаються з Нью-Йорку, розповідають про них і привозять їх світлини. Я знаю з досвіду, що мій знайомий заслуговує на довір'я і тому говорить правду. Моє переконання остаточно спирається на знанні. Я йому вірю, бо знаю з досвіду, що він є достовірним свідком. Для розуму не є наглядним, що оповідання відповідає дійсності, бо остаточно міг він з малюнків світлити і видумати оповідання, але воля спонукує розум до згоди, піддаючи питання, якже ж можна тут розумно сумніватися і не прийняти за правду. Це є людська віра, і з нею стрічаємося на кожному кроці. Вона є головним джерелом людського знання, ба й навіть кожна наука спирається на вірі, бо одні приймають висліди других за правдиві, не провірюючи їх. Коли я дивлюся на довколишній світ, переконуюся, що кожна річ має причину свого буття, нічого не діється в нім без достаточно!' рації; з того вношу, що цілий світ мусить мати якусь причину. Я бачу, що існує рух, а матерія сама від себе змагає до безвладности, отже хтось мусів її рушити. Ця причина мусить бути розумна, бо в світі царює великий лад, краса, доцільність і гармонія. Всі люди є переконані, що існує таке над- земське єство і звуть його Богом. Отже існує Бог; також переконуюся з історії, що Бог об'являвся Мойсееві й пророкам і викладав їм нові правди, щоб вони передали їх людям. А для повнішого обучения обіцяв післати Месію - Христа, який вправді народився у Вифлеємі, жив, учив нарід і вмер. Свою науку засвідчив Він чудами і смертю та домагається від кожного чоловіка, щоб він прийняв це за правду. Це все можу ствердити розумовими й історичними свідченнями.


Супроти того не залишається мені нічого іншого, як прийняти об'явлення й вважати його за правдиве. Але ж в нім говориться, що є один Бог і три особи; що Христос в одній особі має природу людську і Божу; що є сім тайн, первородний гріх і т.д., чого розумом остаточно не можу ясно зрозуміти. Та тут відзивається воля: Признай це за правдиве, бо це ж говорив всемогучий і непомильний Бог. Він же сама правда і не схоче вводити тебе в блуд та на манівці. Отже розум приймає за правдиве ціле об'явлення. Католицька віра, так каже Ватиканський Собор, спирається на приниманні за певну правду того, що Бог об'явив і тільки тому, що сам він об'явив, а не задля того, що я розумом цю правду поняв (Євр. 11,7; 6-17). Отже віра не є без- критичним і бездушним припущенням, але глибоким переконанням розуму про правду того, що є представлене до вірування і це на основі непомильного свідоцтва Бога. Воля спонукує розум, щоб признав це за правду.


Одначе, слід ще раз підкреслити, що акт віри припускає розумове пізнання Бога, його існування, об'явлення і вимогу вірити в об'явлення. Та, проте, цей розумовий акт не становить віри. Це є так звана в теології preambula fidei, тобто передумовини віри. В різних людей вступні переконання є різні, більше або менше дитинні, основні й наукові. І так в дитини вони спираються на авторитеті батьків, бо так батько і мама кажуть. В дозрілих вони є розумовими раціями, а в освічених - науковими обоснуваннями. Та сам акт віри є однаковий в усіх, в неосвічених та й освічених. Його суттєвими прикметами є найперше:


1. неевідентність (таємничість), бо Бог не об'явив внутрішньої правди віри (чому є можливе існування трьох осіб в одній природі, присутність Христа під видами хліба й вина і т.д.), але тільки сам предмет віри. Вправді можна деякі об'явлені правди пізнати природним розумом (існування Бога, Боже Провидіння, заплату за добро і зло і т.д.), але тоді це вже буде акт розуму, а не віри. Не можна, одначе, тим самим актом розуму і під тим самим оглядом і вірити і знати, напр. і вірити і бути переконаним, що Бог існує.


2. Акт віри є свобідним актом. Розум не є свобідний, коли наглядно бачить правду предмету. З тієї хвилини, як пізнає, що річ мається (два рази два є чотири), конечно видає осуд і дає свою згоду на правду. В акті віри нема евідентности, тому розум не є приневолений прийняти за правду об'явлений предмет, лише воля склонює добровільно розум робити це і то тому, що це говорить непомильний Бог. Воля, одначе, може не хотіти спонукувати розум і відкинути предложения. І в тім саме заслуга віри: блаженні ті, що не бачили та й увірували. Крім цього, щоб збудити акт віри, є конечна добра воля, значить, щоб вона не впливала на розум з упередженнями, але склонювала до признання об'явлення. Можна ще тут спитати, чи взагалі є можливе, щоб воля впливала на видання осуду? Та це потверджує досвід. Пристрасті, любов, ненависть можуть впливати на наше думання і в доброму, і в злому напрямі. Тому воля може спонукати до глибшої застанови або відтягати розум від праці. Це й є також причиною чому від упередженого годі ожидати безстороннього рішення і від упередженого недовірка збудження акту віри.


3. Предметом віри є непомильна правда, ціле об'явлення, тобто все, що Бог об'явив. В об'явленні не може бути і тіні неправди, бо Бог є наймудріший і всевідучий. Отже не можна прийняти однієї правди, напр. що існує Бог, що Христос був Богом, але відкидати чуда, тайни і т.д. Хто відкидає лиш одну правду, тим самим доказує, що авторитет Божий є непомильний.


Зі сказаного не слідує, що кожний християнин має знати всі об'явлені правди віри, щоб спастися. Конечним є вірити, що Бог є і нагороджує за добро, а карає за зло. В інші правди віри треба вірити включно (implicite). Більш освічений в справах віри знає більше правд. Також умовини часу вимагають глибшого знання деяких правд віри. Хто більше читає противних вірі книжок, мусить також основ- ніше пізнати правди віри, бо інакше не вдержить рівноваги духа і попаде в невірство.


4. Дальшою прикметою акту віри є певність (Гал 1,8; Лук 21,33). Коли я приймаю за певне це, що довідався я від правдомовного свідка, без порівняння більшою є певність, коли за правду ручить Божий авторитет. Та, одначе, і цю певність можна стратити, якщо воля відвернеться.


5. Врешті, віра є актом розуму і волі, довершеним при помочі Божої благодаті. Актом віри ми звертаємося до Бога, як до вічної нагороди, а до того є потрібна надприродна поміч.


Тому, що об'явлення є дане Богом для всіх народів і поколінь, - і вони мають одержувати об'явлення ненарушене і несхиблене своєвільними поясненнями, - установив Христос Церкву, що при помочі св. Духа має берегти ціле depositimi fidei: депозит віри. Та Церква не береже віри, як мертвого скарбу, але як життєвий принцип вищого світу правд і моральних законів. Як учителька народів має Вона бачне око на їх потреби, на поступ науки, культури і надприродними засадами віри кермує їх життям та поступом.


Нових правд віри Церква не може видумати або проголошувати нині таку правду, а завтра протилежну, бо за Нею стоїть Божий непомильний авторитет, який не може подавати неправду за правду.


Інша річ, коли мова про пізнавання даного вже Богом об'явлення. В тім Церква може і de facto робить поступ. Не всі правди є однаково ясно об'явлені. І тому до пізнання деяких правд віри, що містяться вже в об'явленні, доходить Церква з часом і то по довгих теологічних дослідах, як напр. непомильність папи, непорочне Зачаття...


Компетенція Церкви розтягається виключно на об'явлення. Тому Церква має право заборонити книжки, що перечать віру і нарушують мораль, осудити блуди, єресі і т.д. На полі природних правд, які не торкають віри, Церква не може рішати і тому смішним було б побоюватись, щоб Церква колись проголосила, що геометричне твердження Пітаґора є неправдиве, що 2 + 2 є 5, що сума кутів в трикутнику не виносить 180 градусів або що нові фізичні досліди фізики не відповідають дійсності. Це вже належить до компетенції науки, про яку саме хочемо говорити. Це пізнання починається від вражінь. Я приймаю їх при помочі змислів, але й провірюю їх осібною снагою - розумом. Коли гляджу на прут, що вистає з води, бачу, що він у воді виломлюється. Витягаю його і переконуюся, що це була злуда. Пізнання не є нічого іншого як відтворення дійснос- ти, яка є поза чоловіком. Наука йде дальше, вона доходить до певного, вільного від сумнівів знання, тобто до осуду про предмет і явища з пізнанням їх причин. При тім сума знання мусить бути упорядкована. Щойно систематично уложені, певні, однорідні відомості про якусь річ з пізнанням причини звемо наукою. І таку суму пізнань і дослідів з обсягу природи з узглядненням причини, звемо природничими науками. Збір відомостей і дослідів з громадського життя людини на основі джерел і прагматично, і генетично та хронологічно схоплений становить науку історії і т.д. Саме ствердження й описання факту не є ще науковим знанням. Щойно прослідження зв'язків, причин і наслідків діяння є науковим пізнанням. Щоб був хліб, треба до муки додати дріждя - це знає кожна селянка. Відповідь, чому і як перетворює грибок скріб - є щойно науковим пізнанням. Що трутина вбиває чоловіка, це відомий факт, але чому, дає наука відповідь і т.д.


Пізнані наукові правди мусять мати, і це конечно, загальне значіння, а не справджуватися тільки в одному випадкові. Кути в трикутнику мусять завжди і всюди виносити 180 градусів і все 2 + 2 = 4. І тому наука, хоч виходить від досвіду й одиничного, конкретного випадку, творить загальні поняття і ними орудує. Та в який спосіб розум творить загальні поняття, нема ще ясної відповіді. Сутинною природною властивістю розуму є здібність абстрагувати прикмети і лучити їх та доходити до поняття. Аналогічно можна спитати, чому маленьке курятко береться саме до дзьобання круп. Це є гін в його природі.


Зрештою, квестія творення понять є зв'язана з другим питанням, на яке також нема вдовільняючої відповіді, а саме, в який спосіб розум переймає вражіння змислів, слуху, зору, маку, нюху і т.д. Християнська філософія каже, що як всі речі є відбиткою Божих ідей, так і розум є відблиском Божого ума. Тому всі люди мають такі самі спосібності, творять собі менш-більш такі самі поняття і засади, які стають спільним добром цілого людства. На основі того можуть між собою порозуміватися і найстарші Генерації з наймолодшими.


Дальше наукове знання мусить також бути правдиве, значить відповідати дійсності. Згідність між предметом і пізнанням називаємо правдою: напр., св. Володимир охрестив Русь. Вчений не витворює собі предмету, астроном звізд, Геолог землі, фізик матерії і т.д., але має його перед собою. Одна наука різниться від другої іншим предметом (історія, фізика) і оглядом, під яким розсліджує предмет (історія, антропологія і психологія). Наука охоплює всі ділянки досвіду (обсервації, експерименту), історії і філософії, все, що розум може пізнати.


Крім певного і правдивого знання, наука обни- має також гіпотези, правдоподібні припущення і помічні засоби, якими доходить до певного пізнання і до правди. Наука не утотожнюється з правдою, але правда є її ціллю. Вона не є чимсь самостійним для себе, надлюдським генієм, що відкрив книгу правди - як її уособлюють, але діянням обмеженого і залежного від умовин, пристрастей та спосібностей людського розуму і разом з ним підлягає хибам та незавершенностям. Саме найбільші генії відчували це найкраще. Арістотель казав, що наш розум мається до Божого пізнання, як око сови до соняшньо- го світла. Ньютон на склоні свого життя порівнював свої наукові здобутки з хлопчиною, що над берегом моря знайшов кращу черепашку від других, але цілий безмежний океан моря лишився йому невідомий. Коли з таким трудом поступає наука на досвідних ділянках, ще тяжче йде на позазмислових.


Вкінці треба додати, що як підлягає наука правді, так підлягає вона і Богові, своєму Творцеві. І як залежить цілий чоловік від Бога, так підлягає Йому в усім своїм діянню, в науковім і культурнім життю. Тому чоловік не може ігнорувати Бога і в наукових дослідах і, якщо існує Бог і якщо Він дав об'явлення, то і муж науки мусить Його признати. Цим останнім висновком ми вдираємося в саме ядро питання, про яке ми натякнули у Вступі та стаємо перед труднощами, а саме, чи таке становище можна погодити з серйозним науковим дослідом. Іншими словами, чи можна бути і глибоко віруючим християнином-католиком і поважним вченим? Чи може заходить таки між наукою і вірою суперечність, якої навіть за поміччю найкращої волі не дасться усунути?


3. ЧИ МОЖЕ БУТИ СУПЕРЕЧНІСТЬ МІЖ ВІРОЮ І НАУКОЮ?

Тих, що спішать з відповіддю, можна поділити на три групи. Представники першої групи відповідають потверджуючо, другі дають вимагаючу відповідь, а треті, вкінці, рішуче заперечують можливість справжнього конфлікту.


Атеїсти і матеріялісти, які перечать існування Бога і поза матерією, чи енергією не хочуть нічого бачити, консеквентно не признають ніякої релігії або дивляться на неї, як на перестарілий забобон. На їх думку, віра, як здогадно виказує історія, була все противником досліду, свободи науки й поступу. Навпаки, наука має обов'язок розглядати всі питання, отже доторкувати також справи віри і не може глядіти байдужим оком на її догми й подані факти, які очевидячки противляться науці. Коли взяти до уваги ще й це, що віра перечила наукові висліди і в'язала свободу науки, про якусь гармонію, не кажучи вже про співпрацю, не може бути й мови. Віра є по своїй внутрішній суті незмінною і непорушною, а наука є знову, по своїй суті, поступовою; отже, мусіли остаточно із-за того, що не можна було цього укрити, розійтися. Боже об'явлення не може знести ніякого спротиву, воно мусить відкинути в принципі всякий поступ. Отже і віруючого, і науковця годі погодити в одній особі.


Інакше вив'язуються із того положення Кант і численні протестанти разом з модерністами, яких попереджали в середніх віках авероїсти. Вони твердять, що віра й наука - це дві різні речі. їх обсяг діяння інший і тому не може бути між ними ніякої суперечности. До віри належить почування, внутрішні вимоги і бажання серця, туга за чимсь невловимим і це, чого розум бажати не може обняти, значить ірраціональна ділянка. Чоловік відчуває свої слабості і свою залежність. Це почування зроджує в ньому бажання звернутися до якогось всемо- гучого єства і така думка його скріпляє. Отже, існування Бога є конечним. Наука знову охоплює поле діяння розуму. Віра й наука йдуть у зовсім протилежних напрямах і тому собі не перечать. А якщо входить та сама річ в обсяг однієї і другої ділянки, тоді ніщо не стоїть на перешкоді, щоб наука по своїм вимогам її заперечувала, а віра знову по своїм її прийняла: існує Бог, нема Бога, матерія сотворена і матерія вічна.


Та один і другий погляд не може нас вдоволити, перший своєю поверховністю, а другий прямо своїм цинізмом. Існування Бога не є науково відкинене, отже не можна й відкидати віри або уважати її пережитим забобоном. Навпаки, на наших очах вона росте і до неї горнуться і найбільше освічені уми. А дальше, коли хтось признає, що та сама річ може бути і правдива і ложна, що тоді діється із засадою противорічности? Як може здорово думаючий припускати, що та сама річ і під тим самим оглядом одночасно і є, і її нема? Віра не є лише почуванням, але розумовим переконанням.


Третю розв'язку дає католицька наука. Вона твердить, що між вірою і наукою не може бути противорічности. Наука і віра - це вправді два роди пізнання. В науці є чинний розум, у вірі діє також розум, але просвічений надприродним об'явленням.


В науці доходить розум до посередньої або безпосередньої наглядности-евіденції, у вірі знову до тієї точки, де розум переконується, що Бог це об'явив, значить до авторитету Бога. Предметом науки є природні правди, а віри об'явлені тайни. Супроти того не має між вірою й наукою ні тотожности, ні змішання однієї з другою. Противорічність могла б постати, якщо б віра заперечувала розумові права шукати правди, відкидати блуд, справляти похибки, принимати принцип достаточно!" рації і т.п. Але віра стоїть саме на тім становищі, послуговується розумом і береже ті засади.


Противорічність могла б ще заходити зі сторони розуму, якщо б він силою своєї природи мусів заперечити віру. Та такої конечности нема. Віра домагається, щоб розум підчинився Богові і це зовсім зрозуміле, як навпаки, гордість і зарозумілість є недоречні. Як не понижує повірити чоловікові, так хіба не нарушує людської гідности вірити Богові, коли є докази Його існування.


Пригляньмося поодиноким точкам повищої аргументації дещо ближче й основніше:
а) найперше, чи можливе є противенство між вірою і розумом з огляду на Бога, як їх спільного джерела? Бог дав чоловікові розум, щоб доходив до пізнання правди. Та з огляду на обмежені сили розуму, той самий Бог об'явив ще надприродні правди, до яких пізнання чоловік своїми власними силами не міг би ніколи дійти. Обидва об'явлення, природне пізнання розумом і надприродне доповнення природних правд, які приймає чоловік вірою, походять від Бога. Він не може собі противорічити, ані себе заперечувати. Якщо б Він, даючи змогу пізнати якусь правду розумом, одночасно в об'явленню її заперечував, очевидно було б між вірою й наукою противенство, але дивний і злобний був би такий Бог.


Дальше: Бог є наймудріше єство і для Нього нема різниці між природним і надприродним. Дво- родність правд є лише в поніманню чоловіка і тільки з огляду на його скінчену обмежену природу й умову проможність. Об'єктивно беручи, в поніманню Божім нема природних і надприродних правд, а за цим ні природного ні надприродного пізнання, тільки одна правда й один акт знання. Справу пояснить дещо приклад.


З підвищеного місця на землі може людина бачити якусь частину земської площини. З літака він побачить куди більшу. Обидві частини, об'єктивно беручи, творять одну цілість. Різниця заходить тільки з огляду на підвищення. Консеквентно і в їх пізнанню не може бути суперечности. Подібно мається справа, коли дивлюся на небозвід вночі. Голим оком бачу мільйони звізд. Та коли візьму сильний далековид, побачу, що їх є куди більше. Друге пізнання не заперечує першого. Дивлячись зі становища Бога, Він однаково пізнає та бачить всі правди і тому, ще раз кажу, не може бути в Його акті пізнання суперечности, а також не може бути противенства, коли Він відкриває цю правду чоловікові. Аналогічно і двояке пізнання не може викликувати противенства, бо з віри пізнає розум більше і краще, а не противне, як доходить розумуванням і тому не може мати причини твердити, що те, що з певністю пізнає розумом, заперечує тим самим і Об'явлення.


б) Переходимо до предмету пізнання і метафізичного доказу. Щоб пізнати правду, можна послуговуватися різними засобами і доходити до неї різними шляхами. Правда є злучена з буттям і є його невідлучною прикметою. Все, що існує, є правдивим і як під тим самим оглядом щось не може одночасно бути і не бути, так, водночас, не може воно бути під тим самим оглядом і правдивим, і ложним. Напр. цей чоловік жиє. Одночасно не може це бути і правдивим, і неправдивим, як, водночас, не може він бути і живим, і мертвим. Тому, що онтологічна правда є одна, також і логічна правда, значить згідність між нашим пізнанням і предметом, може бути тільки одна. Бо або відповідає наше пізнання дійсності або ні, і тим самим наш осуд буде тільки правдивий, а противорічний ложний.


в) Що справді такі висновки є правдиві, свідчить і життєвий досвід. Скільки-то було і є віруючих учених і то між найвизначнішими й основ- никами нових наук. В попередніх століттях майже всі були віруючі, приймали існування Бога і безсмертність душі. Пригадаймо тільки декого з старших учених: Ньютон, Копернік, Галілей, Ляйбніц... Це ж хіба наглядний доказ, що наука не була і не є атеїстичною, і що віра й наука дадуться погодити. Фізик Лорд Келвин писав: «Наука твердить позитивно, що є творча сила - сила, яка всім проводить, осібний вплив від фізичних динамічних і хімічних сил. Ви не боїтеся бути вільнодумцями. Коли приза- думуєтеся глибше, наука змусить вас вірити в Бога, який є основою всякої релігії. Ви зобачите, що наука не є противником, але помічником релігії».


г) На кінець, неможливість суперечности між наукою і вірою слідує з схожости між науковим пізнанням і актом віри. Це є також рацією, що вченим не справляло труднощів вірити. Віра супо- нує пізнання Бога і факт об'явлення. Отже і до акту віри належить акт філософічно-історичного пізнання. Дальше сам акт віри має аналогію в науці, яка приймає правду на основі чужого свідоцтва. Скільки-то в науці береться за правду що оповідають другі, ба навіть спеціялісти спирають на вірі більшу частину свого знання, приймають чужі спостереження, висліди й висновки. Крім того, як віра має містерії і таємниці, так і наука не вільна від численних загадок, перед якими стоїть безрадна. Отже, між процесом акту віри і наукового пізнання є велика подібність.


Одначе, супроти тих висновків може хтось завважити, і не без деякої слушности, що все є таки в історії були конфлікти між вірою і наукою. На це можна з місця відповісти, що ці зударення були тільки позірні. Найперше між багатьома науками і вірою нема спільної точки, на якій міг би виринути спір. А якщо заходить суперечність між вірою і науками, які сходяться в тих самих питаннях і предметах, тоді десь зроблено похибку. Або природне пізнання не є певне і правдиве, або друге з обсягу надприродного не є об'явлене, але особистою гадкою одиниць. В такому випадку треба перевести основну провірку. Перейдім кілька прикладів.


Теологи раніше принимали, що потоп обнимав всю землю і ввесь людський рід. По основніших дослідах показується, - і це підтверджують природничі науки, - що Св. Письмо не говорить про загальний (під географічним оглядом) потоп. Та й під оглядом антропологічним нема в Св. Письмі також абсолютної певности.


Подібно мається справа з теоріями про постання неорганічного і органічного світу. Дуже добре дасться погодити з об'явленням погляд і твердження, що Бог сотворив первісну матерію з питомими прикметами і полишив її природному розвоєві, а не- формуючи безпосередньо по черзі сонце, землю, місяць і т.д. Так само в органічнім світі. Зрештою вже св. Августин ставив гіпотезу, що першої глави Книги Буття не треба брати буквально.


А справа з Галилеем? Його осудила конґреґація за відомістю Папи за це, що приймав оборот землі і відкидав систему Птоломея. Та Церква не осудила його як непомильний авторитет, бо конгрегація не має дару непомильности і тому не зайшла суперечність між вірою і наукою, але, як це не раз буває, між вченим і світською владою, між вченими та єпископами.


Багато здогадних непорозумінь постає з прямого незнання віри чи теології. Деякі філософи уважають Пресвяту Трійцю за противорічність, як квадратове коло. Очевидно, не мають вони поняття про глибоку спекуляцію, подібно і мирянин сміється з аналітики і різничкових рахунків. Пресвята Трійця не є твердженням 1=3, бо Божі особи щодо особовосте є різні, а щодо природи є одно.


Св. Тайни - це магічні знаки, які ділають, чи чоловік хоче, чи ні - так закидають. На ділі - це оруддя, знаки, якими послуговується Бог до уділення ласки чоловікові. Чоловік може їх уживати або ні без фізичного примусу. В Пр. Євхаристії є присутній Христос правдиво, реально і субстан- ціяльно, але не в такий спосіб, як є в просторі мате- ріяльні речі, тільки в духовий. Ділання Бога ласкою на чоловіка не нарушує свободи волі. Цього вчать всі богослови, мимо різниці шкіл. Старозавітні й новозавітні книги є надхненні Св. Духом у всіх своїх частях, навіть в тих, в яких говориться про світські речі, це значить, що вони не можуть містити блуди. Та, водночас, не є вони науковими розвідками, але релігійно-моральними поучениями, якими послуговуються популярними висловами свого часу, так як ми нині науковими.


Непомильність папи не є тотожна з всевідучістю і негрішимістю папи. Папа є непомильний, коли проголошує правди віри і моралі. Почитания образів не є почитанням предметів, але осіб, яких зображують. Віддавання почести святим є звеличуванням їх задля святости і заступництва перед Богом.


Тому слушно замітив вже Тертуліян, що Церква не хоче більше, як тільки цього, щоб не осуджувати її раніше, чим її як слід пізнається. А маршал Фош сказав, що віра не має ворога в науці, але в незнанню.


Наука заперечує багато правд, але цього не доказує. Один філософ перечить існування Бога і душі, сотворения і т.д., а другий принимає. Отже твердження першого не є абсолютно певні. Деякі мислителі доходять до крайного скептицизму, так що говорять навіть про патологію людської думки. Очевидно, що між вірою і такими «науками» не дійде до згоди.


Перейдім ще кілька зразків здогадних різниць між вірою і природничими науками. Найпопуляр- ніший закид є неправдоподібність чуд. Деякі професори говорили перед війною: «Мої панове, нині не вірить в чуда жоден розумний чоловік». Найкраще переконається сьогодні, коли поїде до Люрду, де всі випадки є совісно провірені. Хто принимає існування Бога, не стоїть ніщо на перешкоді, щоб послідовно прийняти чуда. А що нема Бога, цього наука не доказала і не може доказати. Аргументи існування Бога спираються на засадах причиновости й об'єктивности людського пізнання і на природі людини, а цього наука не змінить, хіба змінить природу чоловіка і всесвіт.


До непоказаних «дезидератів» науки лежить вічність матерії. Атеїсти приймають це як конечність, хоч доказів на це нема, хіба цей, що інакше треба логічно дійти до Сотворителя. Також нема доказів, що життя постало на землі з матерії. Біологи колись непохитно твердили: Omne vivum ex vivo (що живе, від живого походить). Зрештою, якщо б навіть доказано і виказано постання життя з матерії, це ще не заперечувало б Бога, бо Він може дати такі властивості матерії, що з неї вивяжеться життя. Одначе, питання залишається відкритим, чи воно так сталося. Продовженням цієї квестії є гіпотеза еволюції. Еволюціоніст, якщо приймає існування Бога, не противиться вірі. Тяжча є справа з дарвіністичним твердженням еволюції розвою чоловіка з нижчої тварини. Але до наукової певносте еволюціонізму в цілій його ширині дуже далеко. Навпаки, ще перед світовою війною наука біології основно захитала теорію еволюції, особливо від часу, коли Г. Мендель доказав, що природа со- творінь змагає до збереження їх Гатунків, а не до еволюції. А сучасний найбільший американський фізик, лявреат Нобля, O.A. Міллікен каже, що та еволюція була, але в думці Бога, що творив якнайбільшу суму екзистенцій. На основі різних дослідів доказано, що всі знані досі кістки «антропосів», - бо були деякі вчені, що ділили людину на «антропос» і «homo», - належать до повної людини. Немає ніяких посередніх форм поміж малпою та людиною.


Так само, коли взяти до уваги початок одности людського роду, нема ніякого доказу проти. Різниці рас не вистачають до прийняття кількох пнів людського роду. Його старовинність не була ніколи предметом догматичної дефініції. Святе Письмо не дає на це прямої відповіді. Вправді є деякі основи в числі наведених в Біблії генерацій, але родовід не є повний. Так само вік тривання людського роду, який подають палеонтологи, доходячи до мільйонів літ, є також лише гіпотезою. Пригадую собі ще з гімназійних часів, яке вражіння викликало в усіх в клясі, коли професор приніс образ первісного чоловіка, наче не знати який сильний атут проти віри. На ділі це зовсім не противиться Біблії, бо вигнаний з раю Адам вів життя первісного чоловіка, примітивними засобами і серед грози природи та небезпеки від диких звірів.


Деякі вчені думали, що кінець світу, коли звізди будуть падати на землю, це казка Св. Письма. Нині знову можливість зударення землі з кометами й іншими плянетами приймається в астрономії, як велику правдоподібність. Взагалі, у XVIII ст. не хотіли вчені вірити, що можуть падати на землю метеори. З музеїв усували їх, щоб не наразитись на сміх. Коли коло Загребу упав метеор 1751 р., віденський професор Stütz 1790 р. сказав: «Що паде залізо з неба, могли ще колись вірити. Але в наших часах було б непростимим уважати такі байки за правдоподібні». В 1790 р. упав метеор в Juillac і війт післав звіт до Академії в Парижі з підписами 300 свідків. Референт Bertholon казав, що можна співчувати з такою громадою, яка має такого війта і що це є неможливий феномен.


Ось ще один приклад з літератури перших християн. Скільки гіпотез не видумано стосовно Євангелій, що це леґенди; що християнство - дальший розвій поганських містерій і т.д., прямо одна теорія переганяла другу, одна другу повалювала й одна другій противорічила. Я сам цілий рік мусів студіювати, пишучи докторську дисертацію, щоб щойно зорієнтуватися в цім хаосі. Протестантські раціоналісти минулого століття уважали прямо, що ціла староцерковна література - підроблені пізніші еляборати. Та, згодом, мусіли самі заявити устами А. Гарнака, що вже минув безповоротно час, коли вважали старохристиянську літературу включно з Новим Завітом за підроблену зліпку й обман. А якщо дослід зводить віру й науку коло однієї правди, вона є для них тією самою правдою. З хвилею, як розум пізнав правду, мусить її за таку признати і не може приймати чогось противного. Чоловік не є творцем правди й її джерелом. Таким є Бог, «Теос метрон пантон (Бог є для всього мірилом)» - як каже Плятон. Чоловік змагає до пізнання правди і приймає її ззовні. Церква знову, якщо та сама правда є також об'явлена, на основі непомильного авторитету Божого, подає її до вірування і в тім не може помилитися. Двома різними дорогами віра й наука доходять до того самого висліду.


Якщо віра подає правду, до якої розум не може природними шляхами дійти, розум мусить її прийняти, бо Бог має право вимагати, щоб признати за правду те, що Він об'явив, а наука не може її перечити. Така залежність від віри зовсім не відбирає чести науці. Вона не перечить правди і тим не спро- невірюється своїй цілі пізнати правду. Тому хибно думав Павлзен, коли писав, що підчинитися тому, що Церква вчила, вчить і буде вчити, включає постанову вважати за правду те, що зовнішньо і внутрішньо видасться ложним непідкупленому розумові по неупереджених дослідах або зректися серйозного досліду, скоро і коли тільки Церква видала рішення про філософічні і теологічні погляди. Розум і в справах віри не зрікається досліду, бо мусить пізнати, що Бог існує і що сам цю правду об'явив.


Отже, справжній науковий дослід не противиться вірі, бо й не може задля повищих рацій. Ціль науки є пізнати правду. Об'явлення не відводить науки від правди, але, як вище сказано, відкриває нові. Певність надприродних правд є більша, чим природних, бо їх відкриває непомильний Бог, а не по- мильний чоловік. І тому наука й віра не тільки не можуть собі противорічити, але навпаки, мирна співпраця і взаємна поміч виходить їм на обопільну користь. Філософія помагає доказувати вірі розумові основи об'явлених правд, пізнати їх зміст і робити дальші висновки. Інакше, без розумового пізнання стане віра самим почуванням і сентимен- том. Тому кожний теолог є і філософ. Віра знову береже науку від блудів. Клясичний в тому значенні є вислів Пастера, коли його учень питав його, як він по стільки наукових працях може бути ще віруючим? Пастир отак відповів: «Саме по стільки роздумуваннях і дослідах я зберіг віру доброго бретонця (знаних зі своєї глибокої релігійности у Франції), а якщо б я був ще більше студіював, був би дійшов до віри бретонки».


4. ВІРА І СВОБОДА НАУКИ

Признаючи однозгідність правди між вірою і наукою в пізнанню, можна без уваги це ще закинути, що Церква спиняла розвій науки. Вона, будучи більше консервативною, придержувалася старих поглядів, а навіть забороняла проповідувати нові думки. Також своїми догмами вона в'яже науковий дослід. Ренан сказав, що віруючий чоловік не може бути дослідником, бо він наперед вже знає свої висліди..., що наука, гідна цього імени, є можливою лише під умовиною повної автономії. Також Генрих Пуанкаре уважає, що свобода є конечна для науки, як воздух для тварини. Позбавлена свободи, гине з удушення. І ця свобода має бути безмежна. Гадка ніколи не може підчинятися ані догмі, ані партії, ані пристрасті, ані користі, ані упередженню, ані жадній іншій речі. Свобода - це солодке слово. За неї бор- яться народи, кривавиться людина, не може дати собі вирвати її й наука.


Перед війною свобода науки була паролем в устах всіх ліберальних вчених, особливо, коли хотіли робити з'їдливий докір Церкві. Сьогодні, по воєнних досвідах, більшовицьких знасилуваннях науки і гітлерівських імперативах, та справа затихла. Бо ж чим було обмеження свободи науки Церквою в порівнянні з нинішньою тиранією? Воно не- раз аж смішно виглядало, як протестували проти поневолення вірою науки техніки, математики, географи, хоч вони зовсім не сходяться в своїх дослідах з вірою. Та нині, на жаль, загал учених мовчав, коли більшовики вимагали більшовицького напряму навіть від математики і лише одиниці виступили проти такого трактування науки. Але «порівняння - це не розум». Тому, що робимо закид деяким сучасним правлінням насилування науки, не звільнимо ще від того заміту Церкви. Ото ж пригляньмося тому закидові, який, як сказано, від XIX ст. став дуже популярним. А чейже вчений дослідник мусить бути вільний від всього, що обмежує і спинює його наукову працю.


Найперше треба підмітити, що свобода науки не рівнозначна розперезаності, цілковитій независи- мості і безоглядній незалежності від усяких законів. Як всюди, так і в науці свобода є допустима тільки до відповідних меж. Бо кожний науковець є обмежений правилами логіки, основними засадами, науковою методою, матеріялом, засобами і т.д. Він не може переносити століття, мішати події, робити з неморальних падлюк світил і т.д. Словом, муж науки стає невільником правди і на таке обмеження свободи кожний мусить згодитися.


Вільність науки лежить тільки в тім, що вона виходить зі своїх принципів і послуговується своїми методами. Наука виходить з очевидних аксіомів або від спостережних фактів. Свобода лежить дальше у звільненні від неоправданих зовнішніх обмежень, що перешкаджають шукати правди. Такими можуть бути зовнішні чинники, авторитети, що забороняють досліджувати питання, уживати старих і вишукувати нові методи, які провадять до пізнання правди, не дозволяють признати правдиві висліди або не дозволяють користуватися дослідами других. Отже, наука мусить бути вільною від зовнішніх неоправданих чинників, як від держави, партії, протекції, служальства і в такій самій мірі від Церкви, коли хоче осягнути свою ціль. Перед правдою мусять уступити набік всякі опортуністичні й егоїстичні огляди. Та є й оправдане обмеження від зовнішнього чинника. Не маю на думці, що вчений є зв'язаний культурною поведінкою й пошануванням прав ближнього. Йому не вільно по дахах ходити, непокоїти других, душити других газами, тому що він вчений і робить досліди. Але навіть в самих дослідах вчений є зв'язаний зовнішнім авторитетом. Коли інші вчені виказали якусь правду, наслідники є змушені її прийняти, бо інакше всі зачинали б спочатку і не рушилися б з місця. Звідси і засада auctoritas valet tantum, quantum argumenta (авторитет вартує стільки, скільки aptyменти).


Чим більше вчений знає здобутки других, тим більше є залежний, а чим менше знає, тим свобідніший, але, на жаль, для блудів. Та не в цім вже хіба досконалість. Також чим культурніший чоловік, тим більше зв'язаний, а навпаки, де менше є обмежень і залежности, там ближче первісного ступня. Кожний культурний чоловік в'яжеться правилами й законами, але з того не слідує, що він є в гіршім положенні, як первісний бразилієць, чи африканець і австралієць. Кожний свобідний громадянин мусить бути вільний від тиранії, та не від громадських обов'язків. В громадськім житті він мусить себе підпорядкувати добру загалу, але тим він себе не нищить, а навпаки, підносить і розвиває.


Подібно й мистець є зв'язаний правилами краси, технікою й осягами своїх попередників. Від свободи досліду треба відрізнити свободу навчання, стосовно якої можуть бути куди більші і оправдані застереження. Навчання припускає поширювання засад, які можуть нарушувати не раз і прилюдний спокій, і викликувати заколот, як ширення монархічних ідей в республіканській державі і навпаки, або загалом анархістичних. Тому може влада на це не дозволити.


Отже, якщо є допустиме обмеження свободи науки й людським авторитетом, куди більше авторитетом Божим. Бо природний розум доказує, що Він існує і дав об'явлені правди. Наука мусить це признати і взяти до уваги, бо ніхто не є зобов'язаний, і навіть не може, приймати тільки блудів. Та скаже хтось, в такому випадку не має наука вже що досліджувати, хоч би й ті правди, які знає з Об'явлення. Наприклад Бог існує, це певне з Об'явлення, отже філософія не має вже що говорити. Воно, одначе, не так. Філософія має своїми засобами доходити до доказу цієї правди. Воно навіть зовсім не противиться науці, коли вона ще новими доказами потверджує вже доказану тезу. І тому можу доказувати логічно правду, знану з віри, абстрагуючи від того, що вона об'явлена. Коли дослідник дійшов до іншого висновку, знак, що десь зробив похибку і мусить перевести провірку.


Правди віри є тільки негативною нормою для науки. Об'явлення не є для неї ані джерелом, ані доказом, а лише вказівкою, що деякі правди не можна оспорювати. Геологія не була б геологією, математика математикою, фізика фізикою і т.д., якщо б почали доказувати свої тези з Об'явлення і теології. Для них є лише це основою і результатом, що вони прийняли, як свої основи, і доказали своїми засадами й методами. Та все ж таки вони не можуть заганятися в не свої ділянки, перечити Пр. Трійцю, во- плочення, тайни і т.д., бо цим переступають свої компетенції. Віра не каже що наука має вчити і не домагається зовсім від світської науки, щоб вона доказувала і приймала за свою правду об'явлені правди, які вона сама своїми засобами рішуче не може доказати, наприклад, щоб геолог чи антрополог доказував, що перший чоловік називався Адам. Тому радше виглядає на кпини, чим на закид, коли проф. Йодль говорив, що «дальше Церква поручить фізикові в часі Цеппеліна доказати вознесіння на небо Христа і Марії на основі його аеростатичних поглядів».


Церква має берегти тільки Об'явлення і тому віра може бути негативною вказівкою для науки лише стосовно того, що є об'явлене, що відноситься до релігії і моралі, а тим самим неоднаково торкається всіх наук. Тому не всі науки можуть мати стичність з правдами віри в своїх дослідах. Є науки, як математика, хімія, фізика, філологія, фармацевтика, і т.д., які зовсім не входять в ділянку віри. Етнологія, біологія, геологія і філософія, навпаки, мають спільні точки з Об'явленням і може постати спір, якщо якась переступить пороги метафізики й почне робити висновки, які виходять поза межі її досвіду.


Врешті є ще третя категорія наук, які занимаються тим самим предметом, що й теологія, але з іншої точки зору, як філософія й історія. Вправді, переповідження фактів не є католицьке або некато- лицьке, але правдиве або неправдиве. Та все ж таки відіграють тут велику ролю філософічні й релігійні основи, з яких історик виходить, насвітлює події і прагматично їх укладає. Коли історик не вірить в Бога, не признає Христа, Церкви, чуд, моральних законів, очевидно його історія буде інакше виглядати, як віруючого дослідника. І тому, хоч не говоримо про католицьку математику, геологію і т.д., все ж є католицька історія.


Подібно мається справа з філософією, бо вона має багато спільних точок з вірою на полі світогляду, метафізики й етики, які є найтяжчими питаннями. Не диво, що в цих ділянках зробила наука найменший поступ і найбільше поповнила блудів, і тому негативні вказівки віри є для неї найконечніші. Добре завважив один німецький філософ, що «якщо б повставали з гробів найбільші німецькі природники, лікарі і географи, вони здивувалися б на вид поступу їх наук; вони б сиділи немов учні у стіп сьогоднішніх учителів, недоставало б їм основних понять, які знає кожний початкуючий, мусіли б наперед вчитися, і багато: що вони вважали колись за певні факти, представлялося б їм, як обман або лише гіпотеза. Одначе Плятон, Арістотель, Зенон та Епікур могли б також ще й нині без підготовки забирати голос у філософічних дебатах про Бога й душу, чесноту й безсмертність. 1 вони могли б спокійно послуговуватися старою зброєю, яку в порівнянні з давньою гостротою тільки незначно притупила ржа і ворожа справність. Вони чудува- лися б хіба лише незначним осягом: що тепер, по 2000 літах, на ті самі питання дається ще майже ті самі протилежні відповіді».


Віра не обмежує свободи науки, як рецензент не обмежує свободи автора твору. Він справляє його хиби, як одна наука справляє другу, і ніхто не бачить в цім якогось поневолення. Подібно мається справа, коли віра справляє науку. Не є обмеженням свободи туриста, якщо він бачить краскові вказівки дороги або остороги перед безоднями, або для корабля світло морської ліхтарні, що остерігає перед скелями й мілинами. Інакше будуть не раз «великі кроки за дорогою», як каже св. Августин. Показуючи свої береги, віра остерігає науку, щоб не розбилася, а тим самим і підпомагає науку. Віруючий чує опору у вірі, а не перепону. Маючи на увазі восьму заповідь, віруючий вчений все вважатиме правду правдою, а неправду неправдою. Релігійно вихований вчений все скорше опанує свої пристрасті і склонності, як нерелігійний, і буде вважати обов'язком своєї совісти підійти якнайближче до об'єктивносте, пам'ятаючи слова Христа «і правда освободить вас»


5. НЕУПЕРЕДЖЕНІСТЬ НАУКИ І ВІРА

Другим закидом проти однозгідности віри з наукою є вимога неупередження в науці. А що правди віри вже наперед закреслюють висліди в науці, і без відклику, отже упереджують тим самим науку в шуканні правди. Домагання неупереджености в науці видвигнули ліберальні круги разом з свободою науки і злучили обидві прикмети нероздільно. Це виявилось особливо тоді, коли професором історії на штрасбурзькому університеті мав стати католик М. Spahn. Всі протестантські університети в Німеччині негодуючи заворушились, а старий історик Момзен сформулував в 1901 р. такий протест: «Життєвим нашим нервом є неупереджений дослід, який не знаходить цього, що він зумисне, по замірові, застановах і зглядах повинен і волів би знайти, що служить іншим практичним цілям, які лежать поза наукою, але це, що логічно й історично совісному дослідникові видається слушним, одним словом правдивість. Покликання історика або філософа, який мусить бути або католиком або протестантом і який має служити цій або другій конфесії, значить зобов'язати, поставити межі його праці, де висліди можуть бути невигідні конфесійній догмі... Сподіємося, що не милимося, що цим ми висловлюємо і переконання наших товаришів».


Щоправда наука не може мати упереджень і робити припущень, але ложних. В своїх дослідах не може наука спиратися на засадах і кермуватися правилами, які не може ніяк доказати. Також наука вимагає лиш того, щоб дослідник не приймав за певне що не є певним, або припущенням. Коли ж щось є доказаною правдою, навпаки, може дослідник її прийняти, бо вона може йому бути тільки помічна, а не шкідлива. Правда не може противитися правді.


Момзен мав на увазі католицького вченого. І якщо його становище було б правдивим, жаден католик і взагалі віруючий не міг би бути науковим дослідником, лише атеїст. Віруючий приймає існування Бога, безсмертність душі, надприродне ді- лання і т.д. і з того становища насвітлює предмет досліду. Але таке саме положення є атеїста, який виходить з противних засад, нема Бога, душі, позагро- бового життя і т.д. і з них насвітлює також події. Нема чуда, це недоказане припущення. Так само є упереджений і загалом не може бути ніякої науки, бо всі виходять з якихось заложень. Майже кожна наука мусить припускати інші висліди, бо інакше немислимий який-небудь поступ. І так астрономія су- понує математику, фізику, хімію, логіку і т.д. і не переводить доказу всіх математичних, фізичних, хімічних і логічних правд. Природник не доказує, що тіло існує, є тяжче, тверде і т.д., але приймає те все за певне. А проте ніхто не робить йому докору, що він приступив до досліду з упередженнями і припущеннями.


Історик принимає, що старовинні пам'ятки передають нам такі самі поняття і принципи колишніх народів, які маємо ми в нашім думанні. Робить це тому, бо інакше не можна було б їх ніяк зрозуміти. Історик, як і кожний дослідник, приймає природну певність.


Також і філософ припускає, що думаюча одиниця існує. Щоби провірити правильне думання, треба прийняти, що розум є до цього спосібний і що існує засада причиновости, достаточної рації, то- тожности і противорічности. Інакше неможливі були б дальші висновки.


В громадськім житті є також різні погляди: монархізму, демократизму, націоналізму, соціялізму, з яких діячі виходять і супонують в своїй акції.


Отже нема науки без прийнятих заложень, засад і кожний вчений належить до якоїсь школи, системи, заявляється за цією або іншою методою, має світогляд, з якого оцінює і розв'язує питання. Я є українець і з того становища пишу історію України. В противному разі, хіба неосвічений чоловік мав би найкращі кваліфікації на науковця. Отже нема зовсім науки без попередніх заложень і не може бути.


Маючи це на увазі, можемо тепер спитати, чи віруючий, приступаючи до наукового досліду, відповідає науковим вимогам, чи ні? Відповідь ясна, що так. Він супонує правди віри, які є доказані і певні. А що є правдиве і певне, це може вчений класти в основу своїх розшуків. Не кожний католицький вчений є в тім положенні, щоб опирався на Об'явленні, навіть як на негативній нормі. Ані Ке- плер, ані Ньютон не виходили в своїх доказах від Об'явлення, ані не супонували його. Інша річ, коли історик пише про Церкву. Він не може виключати надприроднього діяння, бо це противиться вірі, яка опирається на Об'явленні і розумі. Таке припущення є самозрозумілим, бо як буде писати про Церкву, якщо її нема, або як буде писати історію України, якщо її не признає в жодному, ані територіяльному, ані державному, ані національному значінні.


Не трудно завважити, що в цій аргументації, ліберальних вчених криється груба тенденційність.


Можна бути моністом, матеріялістом і геґеліянцем, і не бути упередженим, лише невільно бути католиком. Слушно завважує педагог Ферстер: «Я міг зробити впродовж років цікаві досвіди стосовно неймовірного упередження багатьох представників «неупередженого» досліду. Для них згори є догмою, що все, що заступає католицька Церква, є глупістю, забобоном і хворобливістю; вони, взагалі, не можуть собі представити, що неупереджений чоловік саме через конкретний досвід, неупереджений дослід і серйозну застанову може до цього дійти в науці, на полі виховання, щоб потвердити деякі погляди римської Церкви, як неминучі наслідки кожного глибокого знання душі і життя. Таке признання є нека- толикові прямо заборонене; для нього мусить кінчитися правда, де зачинається католицьке, і він не може тут нічого притакувати, або під оглядом науковим його не будуть поважно трактувати».


Вправді бути атеїстом належало до доброго тону в науці.

Отже, так справжня наука не може противитися вірі, а віруючий католик має повне право до поважної наукової роботи і своїми совісними працями може собі заслужити тільки на вдячність від всіх, яким дорога наука.


Джерело: о. Й. Сліпий Віра і наука. Рим, 1990 (Вперше стаття «Віра і наука» була опублікована в 1935 році в літературно-суспільному журналі «Дзвони» у Львові).


Джерела: http://ugcc.org.ua

Воїни Христа Царя