Сторінки

вівторок, 31 травня 2011 р.

31.05.2011р. Б. / Яке відношення Московська патріархія має до Десятинної церкви?

Десятинна церква
Яке відношення Московський патріархат може мати до церкви, збудованої за півтора століття до першої згадки селища Москва, за 300 років до зародження Московського князівства і за 600 років до утворення Московського патріархату?
Десятинна церква була колосальним храмом для всієї Східної Європи, адже тоді церкви, якщо вони будувалися, були розміром з кімнату.
У цій церкві було поховано великого київського князя Володимира Великого з його дружиною візантійською принцесою Анною. Там же зберігалися мощі княгині Ольги, перенесені туди Володимиром.
У церкві покоїлися мощі святого Климента Римського, відомого тим, що наприкінці I століття нашої ери його заслали в Херсонес, де його замучили язичники за християнську віру. Перед церквою також стояли дві велетенські мідні статуї коней, вивезені Володимиром із захопленого київським військом Херсонеса.
Під час монголо-татарської навали в 1240 році Десятинна церква була останнім укріпленням киян, якими керував воєвода Данила Галицького Дмитро.
Як пише Плано Карпіні – посол Папи Римського – до монгольського хана, у 1245 році кияни вважали своїми князями Данила Галицького та його брата волинського князя Василька, а мешканці територій від Волині до Києва виказували шану послам цих князів.
Ідеологія євразійства, взята на озброєння нинішній Кремлем, прямо стверджує, що Росія є спадкоємцем Монгольської імперії.
А якщо згадати, що упродовж свого Середньовіччя Москва була васалом держав, котрі вийшли з Монгольської імперії, то яка вимальовується картина?
У цьому світлі намір віддати саме Московському патріархатові місце Десятинної церкви є особливо блюзнірським.
На прикладі Печерської та Почаївської лавр, а тепер і Десятинної церкви, проглядається мета прозелітизму залежного від Кремля Московського патріархату в Україні – "застовпити" собою місце найбільших святинь українців, щоб використати їх у політичних інтересах Москви.
Або, на крайній випадок, ці святині дискредитувати, щоб вони не стали джерелом української солідарності.
Нам хочуть імперськими муляжами перекрити шлях до духовності, використати духовні скарби народу України йому ж на шкоду.
На жаль, окремі церкви в Україні ризикують перетворитися на цілковитий політичний муляж. Як стверджував депутат Святослав Олійник, біля Десятинної церкви один зі священників у відповідь на зауваження депутата українською мовою сказав йому: «Ты тут не шокай человеку с бородой».
Ось як усе просто: іноземець відростив бороду – і вже можна забирати в українського народу його духовні цінності.
Я знаю ситуацію, коли в Білоцерківському районі в село прислали священика УПЦ МП, щойно відставленого військового моряка з Росії, усієї релігійної освіти у якого – тримісячні курси.
Слід відзначити, що Десятинну церкву імперія вже "відновлювала" у 1828 – 1842 роках в імперському московському стилі, що не мав нічого спільного з первісною будовою. Парадокс: елементи шатрової монголо-татарської архітектури, засвоєної Московією, були змуровані на руїнах Десятинної церкви, зруйнованої монголо-татарами.
Примітно, що Київський патріархат ще у 2004 році заявив про свій намір отримати право на відродження Десятинної церкви. Тому рішення провокує вкрай серйозний міжконфесійний конфлікт у серці столиці.
Рішення "української" влади надати перевагу одній конфесії не лише цілковито безглузде. Це ще є відвертою дискримінацією за релігійною ознакою. Адже за всіма наявними соціологічними опитуваннями, кількість віруючих Київського патріархату в Україні більша за кількість віруючих Московського.
Що ж стосується наявних опитувань щодо столиці України, то ситуація ще більш разюча. За даними соціологічного опитування, проведеного в Києві “Українським демократичним колом” у 2011 році, половина киян (49,8%) є прихильниками Української православної церкви Київського патріархату, послідовниками ж Української православної церкви Московського патріархату назвали себе 16% киян, Української автокефальної православної церкви – 5,1%.
Навіть за даними російської компанії ФОМ-Україна, кількість віруючих Київського патріархату в Києві майже в три рази перевищує кількість прихожан Московського патріархату.
Ситуація така, що Московському патріархатові доводиться домальовувати своїх прихожан фотошопом, як це нещодавно сталося в Харкові. Хоча, як писали ЗМІ, золоті годинники у ієрархів справжні.


шахрайство РПЦ


шахрайство РПЦ


І ще питання: чи може добрий пастир кликати свою паству туди, де її знищували мільйонами?
Московський патріархат завдяки своїй антиукраїнській політизації вже пройшов унікальний шлях – перетворився на релігійну меншість в умовах кількісного переважання храмів. Церква Христова – це люди, а не стіни.
По суті, заради цьогохвилинних імперських вигод відбувається руйнування речей, які мають колосальне духовне значення для зв’язків між народами.
Щойно політики замацали до непристойності Свято Перемоги, святе для більшості українців. Тепер ось Десятинна церква... Схоже, ініціатори цих речей навіть не усвідомлюють, які можуть бути колосальні наслідки їхніх діянь у довгостроковій перспективі.
Звичайно, таке використання православ’я надзвичайно шкодить і церкві, і вірі в Україні.
Сподіваюся, що якась частина ієрархів УПЦ МП все ж розуміє свою міру відповідальності.

Олександр Палій, історик, політолог
Джерела:
УНІАН

Мандрівники Христа Царя

неділя, 29 травня 2011 р.

Норман М.Наймарк: «І Сталін, і Гітлер винні у злочинах геноциду»

Норман
Минулого тижня на запрошення Національного університету «Києво-Могилянська академія» столицю України відвідав професор Стенфордського університету (США) Норман М.Наймарк. Візит відомого американського історика насамперед запам’ятався широкою презентацією його нової книжки «Геноциди Сталіна», яка щойно вийшла друком у Видавничому домі «Києво-Могилянська академія». Пан професор люб’язно погодився дати інтерв’ю DT.UA.
У своїй передмові до українського видання (книжка побачила світ 2010 року в рамках серії «Права людини і злочини проти людства» у видавництві Прінстонського університету) Норман Наймарк зазначив: «…історія кривавої політики радянського режиму в 1930-х роках тісно пов’язана з Україною, з її унікальним місцем у російській та радянській імперіях і ключовим геостратегічним положенням між Москвою й центральною частиною Росії, з одного боку, та Польщею — з іншого. Неможливо зрозуміти репресії 1930-х років і «націоналізацію» масових вбивств (перехід від «класової» до «національної» ознаки наприкінці 1920-х — на початку 1930-х років) без вивчення центральної ролі України і українців у цьому процесі. По-друге, ключова роль Сталіна в геноцидній політиці 1930-х років та його антагоністичне — можна сказати, українофобське — ставлення до політики, історії і культури Української Радянської Соціалістичної Республіки та її народу, а надто українських селян, — це невіддільна частина історії геноциду в Радянському Союзі».
Книжка Нормана Наймарка торкається багатьох аспектів геноцидної практики Йосипа Сталіна: формування його як особистості, як «народовбиці», боротьба за владу в Кремлі після смерті Леніна, колективізація — розкуркулення селянства, Голодомор в Україні 1932 — 1933 рр., «полювання» на національні меншини, Великий терор 1937 — 1938 рр. і, нарешті, порівняльний аналіз злочинів «вождя всіх народів» та фюрера Німеччини Гітлера. Зокрема, дуже важливим є перший розділ, у якому досить широко подано історію виникнення та тлумачення питання геноциду.
Пан професор вважає, що діяння «батька всіх народів» у XX столітті можна й потрібно називати геноцидом, і український Голодомор — лише один із його проявів…
— У вашій книжці відзначено, що, на наполягання СРСР, із розширеного тлумачення терміна «геноцид» у «Конвенції про запобігання злочину геноциду і покарання за нього» від 9 грудня 1948 року було вилучено соціальні та політичні групи і залишено тільки національні, етнічні, расові та релігійні. Це була важлива для сталінського СРСР «поступка» західних демократій. Ви наголошуєте: визначення поняття «геноцид» у редакції Рафаеля Лемкіна вже застаріло. Хоча відомий факт, що вже 1953 року Р.Лемкін до 20-ї річниці Великого Голоду виголосив доповідь «Радянський геноцид в Україні», в якій назвав злочин сталінщини геноцидом проти української нації (зберігається в архіві Нью-Йоркської громадської бібліотеки). Ви вважаєте, що поняття геноциду має охоплювати більш широкий аспект злочинів проти людства?
— Я почав відстежувати історію цього визначення, як це прописував Лемкін, із 1930-х років; стежив і за законодавчою історією цієї конвенції — як вона приймалася, розглядалася в комітеті ООН. Я працював із внутрішніми записами членів комітету, що доступні для користування. Хочу сказати, що не лише Союз був проти розширення тлумачення зазначеної конвенції, проти виступили і британці, які непокоїлися через своє колоніальне минуле, і навіть представники Аргентини, Бразилії, Ірану... Крім того, Радянський Союз тиснув не лише політично, підготувавши багато літератури на підтримку своєї позиції. Це був також інтелектуальний тиск, а США не бажали вникати в ці аспекти, вони хотіли просто швидше прийняти конвенцію через дуже сильний тиск єврейського лобі, і сам Лемкін активно її лобіював. Насправді 1948 року мало кого хвилювали куркулі, колективізація, Голодомор, «Велика чистка»…
— Як ви прокоментуєте політичні декларації на державному рівні щодо злочинів геноциду?
— Насамперед, я вважаю неправильними резолюції з боку держав, бо це питання — не політичне, а історичне, культурне, інтелектуальне, суспільне. Держави не повинні втручатися. Це стосується позиції Туреччини й Росії, відповідно, у питанні винищення вірмен 1915 року і Великого голоду 1932 — 1933 років. Якщо російські історики мають якісь докази щодо Голодомору, то вони можуть приїжджати й презентувати свої розвідки українським історикам. Зазначений підхід — насамперед європейський, але важливо, щоб він поширився і на інші країни, щоб держави все-таки не втручалися в питання історії, бо це ускладнює діалог між людьми, які мають різні погляди. Так, мій знайомий-науковець із Росії похвалив книжку, але сказав: одна проблема — що Голодомор не був геноцидом. Важливо, що люди мають можливість дискутувати. Також неправильно, якщо ухвалюють закон, який забороняє висловлювати сумнів у тому, що те або інше явище було геноцидом.
— У своїй книжці ви грунтовно простежили шлях Сталіна до влади, і як він зростав як політик, і як змінювався його характер… Як пояснити жахливі сталінські репресії на психоемоційному рівні?
— Ми маємо дуже мало свідчень і доказів щодо його психоемоційного стану. Мало людей писали про Сталіна за його життя, а він сам не залишив ані щоденників, ані спогадів, на основі яких можна було б робити якісь висновки. Тому багато про що доводиться лише здогадуватися. Можемо назвати його людиною, котра будувала параноїдальну фантазійну систему уявлення про світ, підозрювала найближчих людей, підозрювала кожного. І на основі цього вибудовувала цілу конспірологічну систему. Я вважаю, що у Сталіна була певна психопатологія, певний різновид ментальної недуги…
— Найвищого рівня вона сягнула після смерті 1932 року його другої дружини — Надії Алілуєвої. Це була вже зовсім інша людина, чи не так?
— Я згадаю і смерть С.Кірова 1 грудня 1934 року. Це також вплинуло на його здоров’я. На думку лікарів, спеціалістів із цього питання, з якими я спілкувався, поставити Сталінові діагноз — дуже важко. Якщо людина справді потерпає від психічного захворювання, мають бути якісь симптоми, проте у Сталіна вони не зафіксовані. Він діяв гранично чітко, не виникало проблем у його повсякденному житті, його діяльності. Тобто якщо захворювання і було, — воно не проявлялося, тож поставити діагноз практично неможливо… Ще один бік цього питання — емоції. Можна припустити, що він справді був холодною і байдужою людиною, але можна припустити також, що ця холодність, байдужість — тільки на поверхні і під їх прикриттям насправді вирували емоції та гнів. Вони могли вириватися назовні, коли йшлося про такі речі, як опір. І тоді на арені діяв рішучий змовник і вправний лицемір, який змітав усе на своєму шляху.
— Практично з середини 1930-х років держава була віддана на розтерзання силовим структурам. Відбувалося своєрідне соцзмагання, у якому брали участь три великі сили, що їх уособлювали три людини: М.Єжов, А.Вишинський, В.Ульріх (тобто НКВС, прокуратура, військова колегія Верховного суду). Не можна говорити про хаотичність терору, і про це пише у своїй книжці «Червоне століття» академік Попович. Геноцидна практика 1930-х була спланованою акцією: так планувалася перша п’ятирічка, готувалася колективізація. І, як сьогодні відомо, вбивство С.Кірова також стало прелюдією Великого терору 1937 — 1938 років. Сталін знищив опозицію у ВКП(б), а невдовзі приборкав державу. Це був конвеєр. Мова про те, що всім керував, усе контролював саме Сталін із допомогою підручних, яких легко кинути в небуття чи холоднокровно вбити…
— Я повністю погоджуюсь із тим, що ви сказали. Сталін насправді міг передавати якісь свої повноваження підлеглим, міні-менеджерам, міні-управлінцям. Але щойно вони отримували владу, зміцнювали її, — їх замінювали (часто — вбивали) на інших, як Ягоду — на Єжова, а потім останнього — на Берію. Я категорично не погоджуюся з твердженнями окремих осіб, що Сталін — не відповідальний за те, що відбувалося. Бо він цим терором керував, підписував вироки, покарання, накази, абсолютно розуміючи, що робить… У дослідженнях про німецьких нацистів, авторами яких є самі німецькі історики, останні вживали такий концепт, як «працювати для фюрера», тобто робити те, чого хотів би Гітлер. Можливо, йому навіть не доводилося озвучувати накази. Люди, які були в цій піраміді, намагалися вгадати, чого фюрер хоче. Припускаю, що те саме відбувалося в Радянському Союзі, що люди, котрі працювали зі Сталіним (такі як Молотов, Каганович), намагалися вгадати, чого Сталін хоче. Отже, вони здогадувалися, що він хоче, аби вони вбивали. І вони це робили, будучи переконаними, що цього бажає Хазяїн…
— Більшість академічної спільноти у світі уникає порівняння злочинів Гітлера і Сталіна. Особливо це було видно у дослідженнях німецьких учених 1960–1980-х років, навіть із ФРН. Гітлера затавровано як абсолютне зло… На їхню думку, Сталін є представником держави, яка відіграла визначну роль у перемозі над нацизмом. Чому відхід від зазначеної позиції відбувається досить несміливо? І сьогодні багато західних інтелектуалів (серед них чимало людей із лівими поглядами) уникають ототожнення двох режимів — сталінського і гітлерівського. Так, погані вчинки, так, він був жорстоким, але обставини вимагали бути таким. Далі йде перелік заслуг. Цікаво, чому, на думку пана професора, весь повоєнний час, і навіть тепер, багато західних вчених дотримуються таких поглядів?
— До холодної війни про це говорили мало, мало хто хотів порівнювати Сталіна і Гітлера. На Сталіна дивилися як на союзника, лідера великої країни, і намагалися уникати неприємних для нього порівнянь. Почали це робити люди, котрі належали до правого флангу політики, котрих можна назвати, у певному сенсі, «реакціонерами», — а ліві після смерті Сталіна так само намагалися уникати зазначених аналогій. Коли ж почалася холодна війна, то, пам’ятаючи про ядерну загрозу, західні політики намагалися оминати ці «гострі кути». Академічна наука взагалі уникала порівнянь, ототожнень двох диктаторів. Роберт Конквест, автор першої книжки про голодомори, сталінські репресії — «Жнива скорботи», власне, був поза академічною спільнотою. Дуже довго на його дослідження не зважали. Бо ж він базувався на не цілком очевидних доказах, переважно на спогадах, якихось нелегальних публікаціях. Р.Конквест був першим, хто назвав Сталіна злочинцем. Я не згоден із тим, що нічого не змінюється у сприйнятті Сталіна та збудованої ним системи, тому що все почало змінюватися після падіння СРСР і об’єднання Німеччини. Про це почала говорити навіть академічна наука. Але слід сказати, що це не є порівняння на найвищому рівні: Сталіна і Гітлера. Це — порівняння якихось речей на найнижчому рівні: гестапо і НКВС, сільськогосподарської політики Гітлера і колгоспів за Сталіна, порівняльний аналіз кіноіндустрії СРСР і нацистської Німеччини. Можна сказати, що за 50 років таких текстів на Заході вийшло чимало. І Сталін, і Гітлер винні у злочинах геноциду.
— Покійний американець із українською душею, невтомний дослідник голодоморів в Україні Джеймс Мейс на початку 2003 року сказав мені, що більшість науковців зі США — людей лівих поглядів, неомарксистів — сформували своєрідну комуну, в якій він був чужинцем. Не думаю, що сьогодні вони «склали повноваження». Напрошується аналогія: Голодомор в Україні, тим часом до СРСР приїздять відомі всьому світові ліві інтелектуали Андре Жід, Ліон Фейхтвангер, Бернард Шоу, Ромен Роллан… Лише А.Жід, побачивши ці «потьомкінські села», по поверненні до Франції наважився сказати правду про події в Україні. А всесвітньо відомі письменники продовжували співати мантру, що голоду немає і в цій країні щасливо живуть робітники та селяни. Мені важко повірити, ніби з падінням СРСР ліві інтелектуали відразу почали рух до переосмислення історії. Так, у нас в Україні, завдяки передусім західній діаспорі, цей рух до переосмислення історії розпочався. «Лівий фронт» чи Інтернаціонал ще діє?
— У книжці Пола Голландера «Від ГУЛАГу до полів смерті» ідеться про те, що люди, котрі мали справді позитивне ставлення до Радянського Союзу, дуже критично дивилися на суспільство, в якому вони жили, до якого належали. І саме на цьому базований їхній перебільшений оптимізм, перебільшено позитивне ставлення до Союзу. Вони не бачили тих недоліків…
— Чи не хотіли бачити? Дехто й не хотів бачити, як той-таки геніальний Шоу, чи Фейхтвангер…
— Звісно, не хотіли бачити. Зрозуміло, що Радянський Союз багато зробив і для приховання правди, і для маніпулювання гостями (ті ж таки «потьомкінські села»). Але про таке бачення і про перевагу лівих сил можна говорити у 60—70-х, навіть до початку 90-х років, до падіння Радянського Союзу. Багато що змінилося, вийшло чимало досліджень Голодомору і сталінських злочинів, геноцидів. Я не думаю, що тепер аж так багато важить належність до лівого чи до правого академічного середовища. Тому зміни відбуваються.

Сергій Махун «Дзеркало тижня. Україна» №19, 27 Травень 201

Джерело:
Дзеркало тижня. Україна

субота, 28 травня 2011 р.

Оголошується набір на навчання за сертифікатною програмою «Соціальне вчення Митрополита Андрея Шептицького та сучасність»
baner

Преосвященному Владиці Степану Меньку
Екзарху Донецько-Харківському
26 травня, 2011 року Божого
Вих.: 11.05/09

Преосвященний Владико!

Цим листом Комісія УГКЦ «Справедливість і мир», а також Інститут релігії та суспільства Українського Католицького Університету оголошують набір на навчання за сертифікатною програмою «Соціальне вчення Митрополита Андрея Шептицького та сучасність». Заняття відбуватимуться в Брюховичах, у реколекційному центрі Львівської архиєпархії, з 20 до 26 червня 2011 року. Мета програми – глибше ознайомити учасників семінару з духовним спадком Митрополита Андрея та розвинути їхнє вміння жити згідно з християнськими цінностями у суспільному житті.
Під час навчання щоранку відбуватимуться тематичні заняття й дискусії з лектором та обговорення у малих групах з модератором. Завдання семінару – показати актуальність соціального вчення Церкви та випрацювати постійнодіючу сертифікатну програму інтенсивного літнього курсу, яка вивчатиме суспільну думку Митрополита Андрея. Під час лекційних зустрічей будуть підняті питання історичного контексту та богословського виміру суспільного вчення, суспільно-політичної етики Митрополита Андрея, а також актуальності його вчення. Почесним гостем заходу буде Блаженніший Любомир (Гузар).
До участі в навчанні запрошуються старшокурсники гуманітарних предметів українських вузів, мирянські та політичні активісти-практики, а також ті, хто бажає поглибити знання християнського суспільного вчення. Проект також передбачає духовну та культурну програму (щоденні молитви у каплиці реколекційного центру, молитву у крипті собору святого Юра, похід до Національного музею імені Андрея Шептицького у Львові, поїздку до Прилбич, зустріч з успішними в публічному житті християнами тощо).
На завершення курсу учасники отримають сертифікат із переліком прослуханих тем і годин. Витрати на виготовлення матеріалів семінару та на проживання покриваються за рахунок організаторів. Транспортні витрати покриваються самими учасниками.
Обов’язковою умовою зарахування на навчання є мотиваційний лист і попереднє прочитання матеріалів курсу.

Просимо Вашого благословення на участь вірних Вашої (архи)єпархії у нашій програмі й на поширення цієї інформації в деканатах і парафіях.

Дані просимо надсилати до 10 червня на електронну адресу: jpc@ugcc.org.ua
Довідки за телефоном: 032 243 78 92, +38 066 929 00 97.

Сподіваємось на Вашу прихильну відповідь та співпрацю.
З великою пошаною і проханням про молитви,
Леся Коваленко,
Голова Комісії «Справедливість і мир» УГКЦ
Мирослав Маринович,
Президент Інституту Релігії і Суспільства УКУ

Джерело:

Інститут Релігії і Суспільства УКУ

четвер, 26 травня 2011 р.

БЛАЖЕННИЙ СВЯЩЕННОМУЧЕНИК ТЕОДОР РОМЖА

Блаженний Теодор
Теодор Ромжа як вирок безбожному режиму


Щопонеділка о сьомій годині вечора в церкві Святого Миколая Чудотворця на Аскольдовій Могилі в Києві відбувається акафіст Теодору Ромжі з благословеннями мощами. У щирій молитві українські християни згадують про єпископа-мученика Греко-Католицької Церкви, якого Святійший Отець Іван Павло ІІ беатифікував під час свого пастирського візиту в Україну.
На жаль, треба визнати, що ім'я і духовний подвиг владики Теодора ще маловідомі широкому загалові. Тим часом його постать, з одного боку, віддзеркалює драматичну, трагічну і водночас героїчну долю греко-католиків в Україні, а з другого — є безапеляційним вироком безбожному радянському режимові, який вчинив страшний злочин супроти єпископа Теодора Ромжі, Церкви до якої він належав, українського народу та всіх християн.
У даному випадку не ставлю за мету у деталях розповісти про життя і діяльність Теодора Ромжі. У мережі Інтернет та церковній літературі про нього є чимало розповідей. На мою думку, куди важливіше на окремих фактах його життєпису осмислити роль і значення Церкви у протистоянні комуністичному режимові. Адже життя і смерть Теодора Ромжі — яскравий приклад того як можна і необхідно боротися за віру, національну і людську гідність, історичну справедливість.
Головна «провина» священика і єпископа із Закарпаття перед радянською владою полягала у тому, що він не просто не захотів підкоритися безбожній владі, а вдався до рішучого спротиву, який ця влада так не змогла здолати. Будучи реальним духовним лідером греко-католиків Закарпаття, єпископ Теодор Ромжа категорично відкинув запропонований йому сценарій розгрому Церкви, який було реалізовано на Галичині, коли у результаті Львівського псевдособору 1946 року розпочався процес ліквідації УГКЦ та перехід її у підпілля.
Щоб не допустити знищення Греко-Католицької Церкви на Срібній Землі Теодор Ромжа постійно об'їжджав місцеві парафії, проводив богослужіння, вів розмови із священиками і парафіянами, чим стверджував їх впевненість у необхідності берегти і відстоювати віру предків. Як виявилося, радянська влада із її могутнім ідеологічним та репресивним апаратом так і не змогла нічого протиставити місіонерській і пастирській діяльності авторитетного єпископа.
Не випадково питання про долю Мукачівської єпархії ГКЦ опинилося в епіцентрі уваги вищого керівництва СРСР. Спочатку у жовтні 1947 року уповноважений у справах РПЦ по Закарпатській області І. Ромер надіслав в обласний комітет комуністичної партії доповідну записку у якій стверджував: «Єпископ Ромжа і його заступник Хіра повинні бути негайно в тій чи іншій формі позбавлені можливості продовжувати тягнути майже півмільйона радянських людей Закарпаття до Риму, їх необхідно негайно позбавити можливості продовжувати творити антидержавну, антипатріотичну справу».
Згодом МДБ СРСР ухвалило секретне рішення вбити харизматичного єпископа, що мало б відкрити шлях для «добровільного» переходу греко-католиків Закарпаття під юрисдикцію Руської Православної Церкви, а отже фактичної ліквідації Мукачівської єпархії.
Символічно, що з-поміж організаторів злочину був вищий офіцер МДБ Павло Судоплатов, у послужному списку якого на той час вже було вбивство лідера ОУН, відомого державного і політичного діяча часів УНР полковника Євгена Коновальця. Зокрема генерал-лейтенант відділу «ДР» (диверсія і терор) МДБ СРСР Судоплатов власноручно написав звернення до XXIII з'їзду КПРС у якому вихвалявся: «За вказівкою члена Політбюро ЦК ВКП(б) і першого секретаря ЦК КП(б) України Хрущова, за планом, розробленим МДБ УРСР і схваленим Хрущовим, у м. Мукачеві був знищений Ромжа — глава греко-католицької церкви, що активно опирався приєднанню греко-католиків до православ'я».
Характерним є і те, як був ліквідований Теодор Ромжа. Після спланованої, але невдало здійсненої автомобільної катастрофи, єпископа у важкому стані помістили до Мукачівської лікарні, де переодягнена у медсестру спецагент МДБ ввела у вену Теодора Ромжі смертельну отруту.
Через деякий час з допомогою отрути спецслужбами СРСР були ліквідовані Лев Ребет і Степан Бандера — визначні діячі українського національно-визвольного руху.
Іншими словами, Греко-Католицька Церква в Україні, її визначні діячі, в тому числі єпископ Теодор Ромжа становили для радянського режиму не меншу загрозу, аніж національно-визвольний рух під проводом ОУН і УПА. Щоб позбутися цієї загрози режим змушений був вдаватися до страшних злочинів — вбивства.
Водночас смерть владики Теодора Ромжі завжди буде своєрідним нагадуванням. Ворогам Христової Церкви, що всі їх намагання знищити духовний провід нації — приречені, оскільки так з'являються нові святі, що стають дороговказом для майбутніх поколінь. Християнам, зокрема українцям - що вони мають надійну духовну опору, на якій можна і необхідно будувати майбутнє нації.

Богдан Червак
парафіянин Церкви Святого Миколая Чудотворця на Аскольдовій Могилі

Джерело:
Мандрівники Христа Царя

27.05.2011р. Б. / Залишки азіатства у нашій крові, або роздуми з нагоди «Дня Пабєди»

Загребельний
Ігор Загребельний

Задум написання даного матеріалу з'явився ще на початку останнього місяця весни. Зранку 9-го травня, по дорозі на Службу Божу, бажання лише посилилось. Тож прийшовши після Святої Літургії додому відразу почав переводити у цифровий формат свої враження від порозвішуваних на адмін- (і не тільки) будівлях червоних прапорів. Та згодом бажання пропало через те, що ідеї блогу видались занадто банальними (і справді, важко доводити речі, які, здавалось би, є аксіомою). Славно-сумнозвісне 9-те травня залишилось в недалекому минулому, і, можливо, не варто було до нього повертатись, однак 9-те травня - це більше, ніж просто дата, це надзвичайно важливий індикатор, який показує, «ху іс ху» і не тільки.
Нехай «дядьки отєчєства чужого» по старій совковій традиції «к датє» повторюють заяложені імперські міфи й базікають про свою турботу над ветеранами (при цьому обливаючи останніх водою із калюж на своїх обвішаних георгіївськими стрічками «майбахах»), а потім абсолютно забувають і про реальних учасників війни, і про пенсіонерів загалом, і про всіх громадян. На противагу їм усі, хто хоче знати правду і за її допомогою визволитись, повинні добре розуміти, чим була так звана «Пабєда» і чому її святкують ще досі.
Так, Україна пережила ще одне 9-те травня... Масштаби та характер цьогорічного святкування явно відрізняються від того, до чого ми звикли на протязі останніх п'яти років. Але, як це часто буває, тут є одне «але»: специфіка «Дня Пабєди» a-la Янукович-Табачник була закладена ще за Ющенка. Саме попередній Президент, отримавши від народу величезний кредит довіри та неабиякий потенціал політичного впливу, не здійснив якісних змін, спрямованих на утвердження національної державності українців. Зокрема, Ющенку так і не вдалося провести докорінної декомунізації та постколоніальної (по суті - антиімперської) реконструкції України. Проявом цього є реванш тих політичних сил, котрі сьогодні не лише вирішили реанімувати старі імперські міфи, але й намагаються створити бліду копію ресталінізації у Російській федерації (в останній реабілітація Сталіна триває не перший рік, до того ж, не лише на державному, але й навіть на церковному рівні - чого лише варта ікона за участі Йосипа Віссаріоновича в монастирі м. Стрєльна Ленінградської області...)
Гуманітарна політика сучасної влади, зрештою, як і її геополітичні устремління, не дивує, тож було б нерозумно її за це критикувати - нинішній режим проводить ту політику, яка відповідає його сутності; до того ж, Партія регіонів ніколи не приховувала своїх поглядів. Цікавить інше: чому такий стан речей допустили українці – законні господарі цієї землі? На нашу думку, причина цього лежить в деяких цивілізаційних особливостях українського народу.
Не можна заперечити думку Дмитра Донцова про те, що українці були і є крайнім сходом Заходу, але аж ніяк не крайнім заходом Сходу. Однак таке розташування України «на грані двох світів» певною мірою призвело до цивілізаційної деструкції, орієнталізації української нації – явища виразно протиприродного й однозначно шкідливого. Період від фатального 1654 року до падіння династії Романових мав цілий ряд негативних для України наслідків, зокрема домінування на наших землях азійсько-московського «праваслав'я», яке не лише відривало наш народ від Заходу, але й спотворювало релігійність народу. Проте ні епілептик Пьотр І, ні проститутка Єкатєріна ІІ, ні їхні наступники все ж докорінно не змінили європейської сутності українців. Більших «успіхів» досягли більшовики.
Вперше комуністи прийшли до влади саме в Росії. Ворожі європейському духу ідеї марксизму були реалізовані там, де визначальними цивілізаційними рисами були колективізм та деспотично-рабська свідомість. Червона тоталітарна система майже нічого не змінила за винятком хіба того, що «казьонне» московське православ'я ще більше утвердило свою цезаропапістську специфіку, і що певною мірою європеїзована російська аристократія була знищена - після цих більшовицьких «здобутків» А. Блок без жодної краплі лукавства міг констатувати: «Да, азіати ми, с раскосимі і жаднимі глазамі...» І азіатство справді стало природою Homo Soveticus'а.
Найгірше те, що більшовизм розвивався не як національна ідеологія росіян, а як потужний інструмент московського імперіалізму. Знищенням найкращих представників нації, утвердженим потужною репресивною системою тотальним страхом, соціальним зростанням всілякого непотрібу, що радо слугувував окупантам - всім цим комуністи посприяли частковій втраті українцями європейського духу. Наслідки цього ми бачимо сьогодні.
Посилення російського реваншизму, особливо в гуманітарній сфері, було б неможливим, якщо між Україною та Росією існував би міцний цивілізаційний бар'єр; однак так не є, тому значна частина населення України говорячи про «Перемогу», має на увазі не лише перемогу над націонал-соціалізмом, але й насамперед перемогу у азійському Drang naht West, перемогу Сходу над Заходом.
Московський імперіалізм завжди живився ідеєю протистояння європейській цивілізації. Щоб обгрунтувати ідею Третього Риму, чернець Філофей безапеляційно стверджував, що «Пєрвий Рім падоша» (при цьому чомусь забував, що Вічне Місто не може впасти, бо саме в ньому була закладена скеля Церкви, яку ніколи не подолає пекельна брама). Згодом, щоб не уподібнитись «єретичним» латинникам, московити були готові відкинути будь-яку правду православної віри. Опісля наші північно-західні сусіди підхопили чеську ідею панславізму й до тез захисту «праваславнай вєри» почали додавати твердження про себе як рятівників «славянскаво міра». Апогею ненависті до Заходу було досягнуто в епоху комунізму, зокрема під час Другої світової.
Звісно, перемога над безбожним націонал-соціалізмом була життєво необхідною і для Європи, і для усього людства. Однак не забуваймо, що перемога над нацизмом в 1945 році була поєднана з тріумфом не менш людиноненависницької і сатаниниської ідеології комунізму.
Проводжаючи новобранців дивізії «Галичина» на вишкіл, отець Василь Лаба наголошував: «Йдете в похід не тільки за Вітчизну, але й за віру Христову, за Христову моральність, за свободу совісти, за культуру людства. Йдіть боротися проти орди, що надвигається дорогами татарви на наші землі...». Дійсно, похід Червоної армії на Захід був походом орди. На це не часто не звертають увагу у зв'язку з абсолютною демонізацією Німеччини: якщо німці погані, значить, всі, хто проти них воював - добрі... Так, нацистська ідеологія була засадничо хибною та злочинною, під проводом біснуватого Гітлера німці зробили дуже багато помилок. Проте це не означає, що переможці Німеччини були святими, а сама перемога - благом; наслідок боротьби сатани і диявола благом бути не може.
Як більшовики, що нібито проповідували інтернаціоналізм, ставились до німців? Чи не найкращою відповіддю на це питання є слова радянського пропагандиста Іллі Еренбурга: «Мы поняли: немцы не люди... Не будем возмущаться. Будем убивать. Если ты не убил за день хотя бы одного немца, твой день пропал... Если ты убил одного немца, убей другого - нет для нас ничего веселее немецких трупов» (газета «Красная звезда», 24 липня 1942 року). Звісно, ці слова можна пояснити природньою для війни озлобленістю, однак не лише нею.
Більш переконливо говорять свідчення очевидців «освобождєнія» Європи від нацизму. Лев Копельов, в минулому - радянський майор, згадував: «К вечеру въехали в Найденбург. В городе было светло от пожаров: горели целые кварталы. И здесь поджигали наши... На одной из боковых улиц, под узорной оградой палисадника лежал труп старой женщины: разорванное платье, между тощими ногами – обыкновенный городской телефон. Трубку пытались воткнуть в промежность. Солдаты кучками и поодиночке не спеша ходили из дома в дом, некоторые тащили узлы или чемоданы. Один словоохотливо объяснил, что эта немка – шпионка, ее застукали у телефона, ну и не стали долго чикаться». А ось ще одне свідчення вояка, якому більшовицька пропаганда не вибила з голови залишків людяності: «Посреди мостовой идут двое: женщина с узелком и сумкой и девочка... У женщины голова поперек лба перевязана, как бинтом, окровавленным платком. Волосы растрепаны. Девочка лет 13-14, белобрысые косички, заплаканная. Короткое пальтишко; длинные, как у стригунка, ноги, на светлых чулках – кровь. С тротуара их весело окликают солдаты, хохочут».
Американский історик Вільям Пірс писав про Східну Прусію січня 1945 року: «Когда советские воинские части перехватывали колонны бегущих на запад немецких беженцев, то они творили такое, чего в Европе не видели со времён нашествия монголов в Средние века. Всех мужчин... обычно просто убивали на месте. Всех женщин, почти без исключений, подвергали групповому изнасилованию. Такова была участь и восьмилетних девочек, и восьмидесятилетних старух, и женщин на последних стадиях беременности. Женщинам, которые сопротивлялись изнасилованиям, перерезали горло, или застреливали. Часто, после группового изнасилования, женщин убивали. Многих женщин и девочек насиловали по столько много раз, что они от одного этого погибали».
В той же час І. Еренбург виливав на сторінки газет свої брехливі помиї: «Наша ненависть — высокое чувство, оно требует суда, а не расправы, кары, а не насилия. Воин Красной Армии — рыцарь. Он освобождает украинских девушек и французских пленных. Он освобождает поляков и сербов. Он убивает солдат Гитлера, но он не глумится над немецкими старухами. Он не палач и не насильник. На немецкой земле мы остались советскими людьми. Мы видим немок, еще вчера издевавшихся над нашими девушками. Эти немки испуганы, угодливы, блудливы. Мы говорим: пусть работают в поте лица своего. Пусть те из них, кто повинен в злодеяниях, ответят перед судом. Но советский воин не тронет женщины».
Дійсно, «нє тронєт»... В 2002 році вийшла книга авторитетного англійського історика Ентоні Бівора «Падіння Берліна. 1945». В цій праці Бівор зазначає, що лише в самому Берліні до 130 тис. німецьких жінок та дівчаток стали жертвами радянських згвалтувань, близько 10 тис. померло. Всього за період «асвабаждєнія» Німеччини було згвалтовано до 2 млн. осіб (не даремно меморіал Червоної армії у Берліні німкені називають «Могилою Невідомого Гвалтівника»).
Слід зазначити, що жертвами червоноармійців ставали не лише німкені, але й інші європейки - українки, білоруски, польки, чешки, сербки. Загалом, Червона армія поводила себе всюди однаково - грабувала, палила, вбивала, гвалтувала. Коли ж сербські комуністи висловили своє обурення, Й. Сталін з гнівом відповів: «Как так, Вы не можете понять солдата, который... хочет развлечься с женщиной или взять себе какую-нибудь безделушку?».
Всі ці подробиці «асвабаждєнія» чумусь дуже нагадують сцени з роману Ю. Горліса-Горського «Холодний Яр». «Звільняючи» Україну, солдати «рабоче-крєстьянскай» так само грабували селян, вбивали цивільне населення, гвалтували жінок - від маленької дівчинки до старої горбатої карлички-монахині... Все та ж поведінка дикої орди.
Для пересічного українського обивателя ці факти мало відомі. Тому для багатьох жителів України радянська армія ще досі є «нашою». При цьому на підсвідомому рівні розуміється, що «наші» перемогли не просто Німеччину, а «Запад». Тож у природному бінарному архетипі «свій / чужий» «чужий» ототожнюється саме з Європою.
Чи слід говорити, що перемогли «наші»? Чи можемо ми гордитися, що українці були співучасні до окупації половини Європи? Чи не краще визнати, що наші співвітчизники були змушені крокувати аж до Ельби у пілотках з червоними зірками в силу своєї бездержавності? Чи не повинен викликати ненависть і бажання помсти той факт, що наших батьків та дідів було змушено проливати свою «кров добру, не чорну» (Т.Шевченко) за чужі імперські інтереси (змушено або просто обдурено, зазомбовано)?
Перед тим, як відповісти на ці питання, замислимося ще над одним фактом.
За перемогу СРСР у Другій світовій було заплачено надзвичайно високу ціну. Не будемо наводити цифри, які є дуже неточними і суперечливими, але й так зрозуміло, що відсоток людських втрат радянської держави був значно більший, ніж у країн Осі чи західних союзників. Причина цього - далеко не в людиноненависницькій поведінці німецьких окупантів (чомусь у Західній Європі наслідки «нового порядку» та подальшої антинімецької визвольної боротьби не несли за собою таких втрат). Набагато більшу роль відіграло ставлення до населення комуністичної влади. Радянське керівництво ставилось однаково і до солдатів власної армії, і до цивільних громадян. Для більшовиків не було і не могло бути ні «рядового Райяна», ні його матері - для них взагалі не існувало цінності людської особистості, існували лише «совєтскіє граждані» та «совєтскій народ». В Радянському союзі існували лише величезні ресурси (насамперед, людські) та заокруглені статистичні дані. Тож немає нічого дивного в тому, що командування Червоної армії кидало в бій не навчених і майже не озброєних юнаків, що «звільнення» Києва планувалось не з тактичного чи стратегічного розрахунку, а із забаганки партійних бонз взяти столицю України під річницю «вєлікай актябрьськай ревалюциі».
А як до такої політики ставились самі радянськими громадянам? Не будемо рівняти всіх під одну лінійку і відразу зазначимо, що далеко не всі червоноармійці, працівники тилу, жителі окупованих територій були до останньої краплі крові відданими Сталіну та компартії. Однак нас цікавлять ті, кого від червоного прапора та серпа із молотом дійсно не нудило. Чому люди, до яких ставились як до бидла, покірно хилили свої голови? Де була їхня гордість, їхня самоповага, почуття власної гідності? Чому вони залишалися вірними тим, хто вважав їх за ніщо? Причина цього знов ж таки в цивілізаційних особливостя радянської держави. В СРСР стосунки населення і влади мали класичний східний характер. Неначе азійський деспот, дивився на населення власної держави Й. Сталін; неначе східні сатрапи, керували підлеглими військові та партійні «начальнікі»; неначе позбавлені гідності безправні раби, виконували накази зверхників радянські громадяни. Однак якщо для росіян такий стан речей є досить природним, українцям він був нав'язаний - їх зламали «через коліно»...
Цивілізаційний генофонд України залишається зламаним і по нинішній день. Українці ще досі повністю не пробудилися з євразійського сну. У відносинах влади і народу продовжує панувати деспотично-рабська свідомість, яка разом із нав'язаними цивілізаційними орієнтирами утворює згубне зачароване коло. Тому й вивішуються 9-го травня на адмін- (і не тільки) будівлях імперські червоні ганчірки «пабєди», а переважна більшість наших посполитих або повторює ворожі українському духові радянські мантри, або радіє з подачки в стилі «хліба і видовищ», або не має достатньої цивільної відваги, щоб сказати «Ні!» дрейфу України у червоне минуле чи, не дай Боже, у двоголово-пташине майбутнє.
Щоб змінити ситуацію, потрібно позбутися своєї цивілізаційної половинчастості. Нам потрібно очиститись від зовнішнього бруду і внутрішньої гнилизни. В плані Другої світової ми повинні усвідомити увесь трагізм тих часів, коли надзвичайно велика кількість українців, воюючи з німецьким націонал-соціалізмом у лавах радянської армії, водночас сприяла просуванню на захід московської комуністичної орди. При цьому не слід кивати лише на поганих-препоганих «воріженьків» - вони були, є і будуть, вони не згинуть «як роса на сонці», якщо ми їм не допоможемо. Необхідно усвідомити: в тому, що більшовики перегвалтувати пів-Європи є і наша вина - ми не знищили, хоч і могли, російський комуноімперіалізм у 1917-20 роках. А ще - ми не збудували сильної держави, яка змусила б наших європейських сусідів з нами рахуватися, яка їх переконала б, що з українцями потрібно дружити, а не претендувати на їхні землі та готувати асиміляційні сценарії (бо не відомо, що було б, коли Польща, Угорщина та Румунія отримали після Першої світової по зубах і придушили свої імперські амбіції... можливо, єфрейтор Шикльгрубер не шукав би «лібесрауму» на землях сконсолідованої Центрально-Східної Європи?).
Однак так не сталось. Вирісши в умовах деспотії російського самодержав'я, українська еліта кінця ХІХ - початку ХХ ст. захопилася результатами денерації Європи - ліберально-соціалістичними ідеями, як наслідок - нащадки Чингізхана та хозарських каганів поновили свою владу над сходом Європи. Не пройшло й століття, а ситуація повторюється. Наша сьогоднішня «національно-патріотична еліта» єдиною противагою московському експансіонізму бачить всі ті ж «болотяні вогні»... Та годі шукати орієнтирів у «цінностях» ліберастичної Псевдо-Європи. Годі йти хибним шляхом! Надягання чужих масок не допоможе. Щоб відродити українську націю, щоб відродити її у європейському дусі, потрібно вбити в собі азіата - гарячим залізом випалити рабську приязнь до «старшого брата», вирізати всі метастази, які зв'язують нас з самопроголошеним Третім Римом! Лише зробивши це, ми не допустимо, щоб по Україні й надалі гуляли орди, щоб українців перетворювали на яничар. ...А коли ми відродимо Україну, то, дай Боже, виконаємо свою місію у світі.

Ігор Загребельний
(Нинішній в'язень сумління (Запорізьке СІЗО), член ВО "ТРИЗУБ" ім. С. Бандери)

Джерело:
КРЕДО

неділя, 22 травня 2011 р.

23 травня. День Героїв. Акція під Лук’янівським СІЗО

герої України
Підтримаймо сучасних борців за Українську справу – поетесу Ганну Сінькову, активіста підприємницького майдану Сергія Костакова. Вшануймо героїв, які раніше карались за Україну на "Лук’янівці" – холодноярців, упівців, дисидентів.
Початок: 23 травня, 15:00, вул. Дегтярівська 13 (біля КПП).
Під час акції музиканти заспівають українських пісень, поети будуть читати вірші, в такій спосіб підтримують сучасних політв’язнів та вшановують тих, хто боровся раніше.
Комітет визволення політв’язнів закликає всі політичні партії, громадські організації націонал-патріотичного спрямування підтримати Українських героїв, а місцеві патріотичні громади – організовувати в цей день акції в інших регіонах.
Комітет визволення політв’язнів був утворений на початку січня 2011р. До складу КВП увійшло 12 політичних партій та громадських організацій. Мета Комітету – визволення патріотів, яких окупаційний режим на початку цього року почав ув’язнювати, репресії тривають і дотепер. Зусиллями об’єднаної української громади наразі вже звільнено на підписку про невиїзд 9 активістів ВО Тризуб ім. Степана Бандери.
Закликаємо всю Українську громаду не зупинятись на досягнутому і продовжувати боротьбу, поки всі політв`язні не будуть визволені. Окрім ув’язнених у Києві, наразі в Запорізькому СІЗО перебувають троє активістів ВО Тризуб ім. Степана Бандери. Це Ігор Загребельний, Віктор Давиденко, Артем Циганок. Також в Івано-Франківську утримується під вартою Степан Бичек, член "Тризубу".

Разом переможемо! Слава Україні!


Координатори КВП:
Микола Коханівський 097 496 45 04
Юлія Смірнова 099 369 50 76
Сергій Чаплигін

Джерело:
МАСОНСЬКА МОРДОКНИЖКА

22.05.2011р. Б. / Янукович підписав скандальний закон про червоні прапори

червоні ганчірки
20 травня президент Віктор Янукович підписав закон про порядок офіційного використання копій прапора Побєди. Віднині червоний прапор може підніматися на флагштоках поряд з державним прапором України.
"Президент підписавши 20 травня 2011 закон України "Про внесення змін до закону України "Про увічнення Перемоги у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 років" про порядок офіційного використання копій прапора Побєди", - повідомляє прес-служба глави української держави.
"За результатами правової експертизи вищезгаданого закону Кабінет міністрів України і Міністерство юстиції України висловилися за його підписання", - підкреслюється в повідомленні.
Як повідомлялося, парламент 21 квітня ухвалив закон про використання копії прапора Побєди під час святкування 9 травня.
5 травня голова ВР Володимир Литвин підписав документ і направив його на підпис президенту. Після цього стало відомо, що закон був направлений на експертизу до Міністерства юстиції.
Законом встановлюється порядок офіційного використання прапора Побєди. Прапор Побєди трактується в документі як "символ перемоги радянського народу, його армії і флоту над фашистською Німеччиною в роки Великої Вітчизняної війни".
Відповідно до закону, зовнішній вигляд копій прапора Побєди має відповідати виду штурмового прапора 150-й ордена Кутузова другого ступеня Ідріцької стрілецької дивізії.
Закон також встановлює порядок використання прапора Побєди біля Вічного вогню, могил невідомого солдата і невідомого матроса, а також під час урочистих заходів, присвячених Дню Побєди.
Нагадаємо, ухвалення Радою закону стало причиною заворушень 9 травня у Львові, де через публічне розгортання червоного прапора з нагоди Дня Перемоги виникли масові зіткнення.
Читайте також:
Джерело:


"Президент підписавши 20 травня 2011 закон України "Про внесення змін до закону України "Про увічнення Перемоги у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 років"
Це ж треба до такого плінтуса опустити себе й всю українську націю, яка чи не найбільше постраждала у роки ІІ-ї Світової Війни від ДВОХ ІМПЕРІЙ ЗЛА, вигадати та запровадити в життя такий святотатський ЗАКОН. Вони, ці ідіоти від влади, назвали ДЕНЬ ЗМІНИ ОКУПАЦІЇ - ДНЬОМ ПОБЄДИ!?
Ну, переконайте мене хто-небудь, що "наш" президент Віктор Янукович не хворий на всю душу й голову ІДІОТ (читай переклад з грецької) чи САТАНІСТ. Бо чи міг би християнин при здоровому розумі піти свідомо й добровільно на цей, жахливий своїми наслідками для всіх українців, нахабний злочин? Чи міг би він плювати в обличчя Тому, Хто за нього страждав, помер і воскрес? Чи міг би він свідомо чинити зло і беззаконня? Чи міг би він, той православний християнин, своїм життям служити сатані, батькові усієї брехні?
Янукович і К (ПР) роблять все, щоб потрапити до пекла і щоб нащадки їх прокляли, бо перекрувши правду - на брехню, вони зневажили не лише нас, живих українців, але й тих, хто протягом століть боровся проти всіх ворогів за незалежність України.

Катехит парафії Преображення Господнього р.Б. Леонід.

пʼятниця, 20 травня 2011 р.

21.05.2011р. Б. / Грузія законодавчо заборонила радянську і нацистку символіки

свастики
Вчора, 20 травня, парламент Грузії прийняв історичне рішення – «Хартію свободи», яка на законодавчому рівні прирівнює радянський режим до нацистського, забороняє обидві ідеології та їхню символіку. Також колишнім комуністам та комсомольцям заборонено виконувати будь-які державні функції. Окрім цього буде змінено усі географічні та топографічні назви, пов’язані з радянським минулим Грузії.
Прийнявши «Хартію свободи», Грузія продовжила політику дерадянізації. Таке рішення Грузії є моральним дороговказом для усіх держав пост-радянського простору.
За матеріалами www.mignews.com
Джерела:



"...яка на законодавчому рівні прирівнює радянський режим до нацистського, забороняє обидві ідеології та їхню символіку..."
Наймудрішим рішенням цієї хартії є обов'язкова люстрація у владній вертикалі - «Також колишнім комуністам та комсомольцям заборонено виконувати будь-які державні функції» Ну, а ми українці, що? Та такий розумний приклад Грузії просто гріх не перейняти. Невже ми й далі будемо "триматися, як віш кожуха" старих, шкідливих для всіх українців та України вцілому "ідей з чужого (читай російського) поля"?

Катехит парафії Преображення Господнього р.Б. Леонід.

20.05.2011р. Б. / Тернопільська міська рада закликала заборонити комуністичну ідеологію, як людиноненависницьку

УКУ
Вчора 19 серпня Тернопільська міська рада прийняла звернення до Верховної Ради України і До Президента України з вимогою законодавчої заборони комуністичної ідеології, як злочинної та людиноненависницької.
У вмотивувальній частині звернення тернопільські народні депутати серед інших жахливих злочинів комуністичного тоталітарного режиму наводять і те, що цей режим переслідував Українську Греко-Католицьку Церкву.
Вимоги тернопільських народних депутатів наступні:
- прийняти офіційне рішення про засудження злочинів комунізму, скоєних комуністичною партією проти Української нації; - ініціювати проведення міжнародного судового процесу над комунізмом; - провести повну ліквідацію комуністичних символів та пам`яток і недопустити їх встановлення чи відновлення у майбутньому; - заборонити комуністичну ідеологію у всіх її проявах як людиноненависницьку, що завдала невиправної шкоди українському народові.
Джерела:

Мандрівники Христа Царя


"...заборонити комуністичну ідеологію у всіх її проявах як людиноненависницьку..."
Ну, ось нарешті, дочекалися ЧЕТВЕРТОГО УНІВЕРСАЛУ, бодай від одної, окремо взятої Міської Ради... Та це РІШЕННЯ запізнилося у часі на цілих ДВАДЦЯТЬ років. Давно пора було це зробити і нині жоден політикан чи ворог - український народ не ділив би, не зводив брехнею та не розділяв. А тепер ось їхній час і влада темряви, а ми "у великій нужді" за гріхи наші. Бо це Славко казав, що "не будемо переслідувати відьом" і цим сприяв приходу цього часу темряви, зла і беззаконня...

Катехит парафії Преображення Господнього р.Б. Леонід.

середа, 18 травня 2011 р.

19.05.2011р. Б. / «Русский блок» вимагає не допустити передачі кінотеатру в Севастополі під католицький храм

костел

Партія «Русский блок» вимагає не допустити передачі будівлі кінотеатру "Дружба" в центрі Севастополя під католицький костел. Про це "Новому Региону" заявив депутат міськради Севастополя Геннадій Басов, лідер партії «Русский блок». "Ми виступаємо категорично проти цього", – сказав він.

За словами депутата, "Католицька Церква – далеко не бідна структура, тому, якщо вона бажає побудувати костел в Севастополі, повинна пройти відповідно до закону всі процедури здобуття земельної ділянки, і там споруджувати свою будову".

Окрім цього, Басів звернув увагу на те, що глава католицької громади міста брав участь в останньому засіданні "Конгресу українців Севастополя". Депутат охарактеризував конгрес як "захід, учасники якого були украй негативно настроєні відносно Росії і російської більшості населення Севастополя".

Як повідомлялося раніше, на початку травня католики пікетували міськраду Севастополя з вимогою передати будівлю кінотеатру "Дружба" їх громаді під костел. Як очікується, "католицьке" питання буде розглянуто на червневій сесії ради. На ній буде присутній генеральний консул Польщі в Севастополі Веслав Мазур.

За матеріалами: Портал-Credo.Ru

Джерела:

Портал-Credo-sRu



Мандрівники Христа Царя




"...Кожна несправедливість є - зло і беззаконня..."

Як влучно сказав наш владика Степан (екзарх Донецько-Харківський у м. Харкові після зруйнування пам'ятної дошки Й.Сліпому): "Та скільки ж вам-росіянам потрібно нас-українців бити, щоб ви схаменулися і усвідомили себе дітьми божими, а не дітьми сатани?!"

Катехит парафії Преображення Господнього р.Б. Леонід.

понеділок, 16 травня 2011 р.

16.05.2011р. Б. / Отці Василіяни запрошують на Відпуст до Крехівського монастиря

Крехів
21–22 травня, з нагоди перенесення мощей св. Миколая, у Крехівській обителі Василіян відбудеться Відпуст. Програма заходів передбачає богослужіння, молитовні чування у храмі, похід до джерела, процесійне винесення ікони святого Миколая, нічне чування для молоді та урочисту Архиєрейську літургію у Неділю, згідно повідомлення отця ігумена Пантелеймона Саламахи, ЧСВВ, очолить Архиєрейську літургію Блаженніший Святослав (Шевчук).

Джерела:
Прес-служба Сокальсько-Жовківської єпархії

Мандрівники Христа Царя


Крехівський та Гошівський монастирі ЧСВВ






Афон у Карпатах


субота, 14 травня 2011 р.

АНАТОМІЯ ХРУНЯ

хрунь
Тарас СОБКО
АНАТОМІЯ ХРУНЯ


Епідемія, або
«І будеш хрунем ти і твої діти»
Хрунь – свиновато-серемудрий тип,
зрадник, що сповідує ідеологему «моя хата скраю».


Прийшов на обід. Вмикаю телевізор: молоде дівча затягає хлопця в кімнату, швиденько знімає з нього штани, швиденько роздягається сама… Секс подається як вид спорту, з жартами, жуванням гамбургерів і вболівальниками через вікно. Для кого ці фільми!? Дорослі ж на роботі. Поки батьки на роботі, наших дітей виховує «українське» TV. Вчить хитро і непомітно. Ненав’язлива, непомітна пропаганда розпусти, гомосексуалізму, легких наркотиків, реклама презервативів і абортаріїв в дитячих передачах, масони – класні хлопці, Батьківщина – дурниця, усіх, хто тобі не сподобався – треба «мочити». І щоб мозок по стінах. Улюблені герої наших дітей – «Бригада». А скільки календариків і плакатів тої «Бригади» продається. Котигорошка замінили Міккі-Маусом, а замість крутого Міккі – «бригади крутих» до кольору, до вибору, в натурє, з панятіямі і горою трупів. Підслухайте, як розмовляють між собою діти на вулиці. Тільки перед тим вуха підклейте пластирем, бо одразу зав’януть. На зауваження вчительки учень відповідає мовою кумира: «Фільтруйте базар, Ганно Петрівно!»
Ось на розкладках книжки – джерела духовності. Глянув – московитська література про аферистів, бандитів, збоченців, злодіїв(майже підручники), порно-газети, мемуари проститутки, спогади ката… А недалечко і збоченське відео – і лесбо, і педро, і з дітьми, і зі скотиною, і з трупами… Епідемія. Хвороба заразна: на базарі, що коло Церкви, дуже голосно і весело звучить коломийка:


Як ми милий запердолив
Коло мої хати,
Очи ми повилізали,
Уздріла’м Карпати.


Фольклор добре чути з вікон Білого Дому, та і священники, здається, не глухі. І хоч би хто пальцем ворухнув! А мо’всі на вуха заслабли? Епідемія? Так виходить, що по всій Україні чи то епідемія, чи то демократія (від слова «демон»).
Щось я ніколи не бачив ні мітингу, ні якоїсь демонстрації, щоб батьки, чи вчителі запротестували і спробували захистити наших дітей від цієї глобальної, спланованої атаки маразму. Декотрі розуміють, але бояться. Страх за поли тримає. Виступити доведеться ой-ой-ой проти кого! А проти кого? Ніхто не знає проти кого треба виступати, але все ж страшно!
Увечері молода, здорова (фізично), українська, творча еліта зібралася – презентація нової книжки молодого письменника. Він читає своє найкраще: опис статевого акту в туалеті. Але так, в деталях! З розумним виглядом слухають дівчата, жінки, смакують мистецько-інтелектуальні ньюанси дійства в кльозеті, аплодують…(Святий Петро все це записує в свою книжку.) Шо ви там знаєте! Це ж високе мистецтво!
За перепрошенням, дозвольте нагадати: Сором – це запобіжник від згоряння совісті. Яка совість? А наші, «рідні», пархаті ЗМІ про це нічого не казали. Вони трублять в один голос: «Гєва-а-алт!!! ГЛАВНАЄ – ЕКАНОМІКА !!!» А все інше, котре відрізняє людину від скотини? Мораль? Батьківщина? Порядність? Честь? Віра? Нинішню ситуацію можна схарактеризувати так: обидлювання нації власниками ЗМІ. Націю обидлюють, але вона, чогось, не дуже пручається.
Главнає – еканоміка! І багато хто відгукнувся на клич, і заліпили Ісуса на образах баксами, і під аккомпанемент «Владімірского централа» моляться до образів з апгрейдом! Ех, як неправильно влаштований Всесвіт! Гаруєте на ті доляри, грішите заради них, а на Той світ, з собою, забрати не мош ніяк. Забираєш з собою лиш те, що було у тебе на серці (…а на серці були доляри...).
Нації, котрі не займаються своєю ідеологією вмирають і населення стає рабами тих, хто щедро фінансував власну ідею. Так було, є і буде. Виходить так, що з молоденької дівчинки-України хтось виховує для себе бездушну, тупу, залякану прислугу? Настільки залякану, що і мову рідну забула. До речі, про мову: споконвік чужою мовою послуговуються тільки гості, емігранти, окупанти і раби.
Підміна понять – головний інструмент диявола. Деякі поняття в Україні, особливо на TV, вже плутають: гроші зароблені і гроші вкрадені, вибори чесні і вибори куплені, людина розумна і людина багата, честь і зрада, нація і населення… Про підміну музичних смаків, які нав’язуються ЗМІ, говорити вже не будемо. Навіть у високих кабінетах звучить блатняк – душа вимагає найріднішого... (Скажи мені яку ти музику слухаєш і я скажу хто ти.)
Ще зо 5 років такої роботи ЗМІ і Содом з Гоморою будуть для нас взірцем цноти. А хто ж власник того TV, FM, чи порно-газети? Таємниця… А хто власник банків, бізнесових структур котрі спонсорують ці ЗМІ? Таємниця… Давайте простіше. Хто в центрі міста продає матюкові коломийки? Ще простіше – хто власник магазину, де Ви купуєте хліб ? Конспірація…
Маразми твої, Україно: в багатосерійній телепередачі видатний український науковець, доктор, професор, член-кореспондент і т. д., як паяц, стоїть на кухні і вчить телеглядачів смажити пляцки. Яка влучна і символічна демонстрація відношення владоможців та суспільства до розумних. За той самий ефірний час професор міг би навчити нас багато розумних речей.
До речі, аскільки в Києві серед журналістів українців? А скільки в Харкові? Дайош свободу слова! Кому?!
А скільки українців у нашому парламенті? Ну-у-у, це вже «Велика Державна Таємниця» за сімома печатями! Мабуть наступний український парламент буде взагалі без українців. Какая разніца? Знаєте, в народі кажуть: свій як не заплаче, то хоч скривиться. А хто ж «свій»? За паспортами всі громадяни України – безпородні дворняги. Хто ж виграв, викресливши графу «національність» у своєму паспорті? Хто демократично виплакав демократичне виключення з мого паспорту графи «національність»? І хто ж так соромиться і хоче сховати свою національність!?
Місцевий хрунь безапеляційно заявляє: «Я си політиков не займаю, се брудна справа!» Це тебе, хруня остатного, так навчили, що політика є брудною справою, щоб залив очі самогоном і туди не пхав свого українського носа. Хай політикою займаються носи більші від твого, а ти будеш пожинати плоди їхньої політики і вічно скуліти з протягнутою рукою. А що ж таке політика? Політика – це: сформувати Ідею, знайти однодумців і втілювати цю Ідею в життя. Виходячи х цього, найвизначнішим політиком нашої цивілізації був Ісус. І пропагував настільки людяну, яскраву і гарну Ідею, що опоненти його «замочілі».
А що вимагати від пересічного, коли у більшості української інтелігенціїї майже та сама теляча позиція невтручання. В приватній бесіді він, український інтелігент, говорить мудрі, революційні речі. Він чітко знає, як навести порядок у своїй галузі, він бачить, що твориться в Україні. Чоловіче,скажи про це людям, крикни про це, напиши статтю, виступи по телебаченню, збери однодумців! Для цього і дав тобі Господь розуму більше ніж іншим. Але у відповідь елітний хрунь плаче: «Та знаєш, у мене діти, мені ще дисертацію захистити треба», або ще щось там, таке жалісливе-жалісливе. Хруню! Це – твій Страх! Генетичний Страх, котрий записаний в твоїх генах. Ще від пра-прадіда переданий. Ти боїшся всіх, хто газдує у твоїй хаті! Навіть у різдвяних вертепах неповний склад героїв! Страх є Гріхом. Страх не від Бога! Страх від його рогатого опонента! Господь дав тобі тіло, душу, розум, заповіді і свободу! Боятися маєш право тільки Бога і то, якщо нагрішив…
І чого то мене в патетику понесло? А може все простіше? Може то вірус такий на українців кинувся, «паличка UA», котра викликає тяжку, смертельну для нації хоробу хрунельоз, від якої українець стає навіки перестрашеним мутантом-хрунем і котра лікується виключно українськими антибіотиками. Батогоміцином і канчукозоліном (вживається по плечах і нижче).
Маємо ще один гатунок громадян держави Україна, котрі занадто не встидаються і кажуть прямим текстом: «Атстаньтє са сваєй Украіной! Ми налогі платім? І хватіт с вас! Я нє абязан єйо любіть! Я здєсь просто живу і плєвать я хатєл на ваши расклади!» Вибачайте за некоректну аналогію, але це життєва позиція «блохи на собаці». Блохи загризають пса і самі гинуть. Ви – частина Системи, яка має назву Україна. Впаде Система – і Вам не втриматися. Так було споконвік і Ви не будете виключенням. Нагадайте собі долю росіян у Чечні.
«Диявол вам батьком»,– сказав Ісус секті-партії фарисеїв (Йоан,8,44). Дві тисячі років товклася по світах та партія і, закамуфльована під трояндовий кущ(о), опинилася в українському парламенті. Народ «обрав». Газдують, як у себе вдома. Чужинці кричать-розриваються про свободу і рівність. Рівність між професором, котрий усе життя працював, і пияком-гулякою, котрого крім «вкрасти і випити» нічого в життю не цікавить. Професор і пияк – абсолютно рівні! У них одинакове право обирати керівництво України. Пияк за 100 грам, випитих прямо на виборчій дільниці, проголосує хоч за дідька. А гад-професор ще чогось буде задумуватися і голосувати за розумних українців. І для чого чужакам думаюча, українська еліта? Оголосимо рівність і братерство. Всі одинакові і голосують однаково!
Дуже смішні у нас вибори в глибинці. Приходить в село чужинець і каже: «Я вам побудую в селі міст через річку, а ви за мене проголосуєте». Cело від щастя аж вівкнуло і проголосувало. Чужинець побудував міст, але село не помітило, що міст побудований на гроші, які чужинець вкрав у села ще до того.
А ще, хруня абсолютно не хвилює питання, для чого чужинець йде в той парламент? Нема часу думати, горілка стигне. П’ють села, ой як п’ють-заливаються. Шкода молодь, у котрої прогресує алкогольна хруньомутація. Сумно і сиротливо дивляться на спиті українські села давні Хрести Тверезості. І хто ж спинить на селі ту епідемію пияцтва? Колись, в старі часи, це б зробив священник…
Хрунь викопав коло хати фосу. Попри фосу – дорога. На тій дорозі, з часом, утворилася яма, яку авто почали об’їздити, заломлюючи край фоси. Щодня хрунь бере лопату і ремонтує власну фосу, кленучи шоферів і яму. Хтось йому порадив взяти пару шуфель шутру і засипати ту яму, щоб машини фосу не заломлювали. Хрунь аж образився: «Шо? Я їм ше дороги ремонтувати маю?»
Загадка: яка різниця між хрунем на міністерському мерседесі і хрунем на фірі? Відгадка: у хруня на мерседесі більша швидкість та благородніший запах перегару. І все. Клони!
З вищенаведеного можна зробити висновок – Україна в небезпеці! Мабуть настав час задіювати останню соломинку – Службу Безпеки. Може хоч СБУ назове вчителям і батькам прізвища тих, хто своїми ЗМІ тихо розволочує наших дітей? Чи може попередить виборців, як їх будуть дурити. Ну що тут злого, як заради безпеки в державі, прийде до виборців офіцер СБУ і оповість все про кандидатів в депутати: якого він роду-племені, де його батьківщина, який у нього IQ, чи не збоченець часом, якою мовою спілкується в родині, скільки грошей вкрав, скільки років відсидів, патріот якої держави і т.д. Кажете, що у Вас, в СБУ, такої інформації нема? Перепрошую, але в такому випадку Ви не СБ, а СО (служба охорони).
В будь-якій державі СБ – це єдина служба застрахована від моральної імпотенції і там служать виключно патріоти своєї Вітчизни. А у нас з цим як? Наша СБУ, як Феміда, з зав’язаними оченятами і додатково заклеєними вушками. І телевізори у них всі поломані. Шановні, масована пропаганда «бригадної» бездуховності (дияволізму) для держави набагато небезпечніша від шпигунів, наркотиків, арабських терористів і політичних хуліганів з УНСО. Просто процес надто інерційний. Кажете, що драматизую ситуацію? Ну-ну, дуже скоро, навіть Вам, доведеться у свої лави хрунів записувати, бо нормальні не будуть народжуватися!
Поширення епідемії хрунельозу так потужно спонсорується, що одна надія на Вас (жарт).
В СБУ бовдурів мало, але виходить так, що патріотів України ще менше. Вірніше, вони відсутні. «Ой-ой-ой, ми бідні-нещасні, у нас нема законодавчої бази…» Шановні, не треба нас дурить! Блощиць у своїй хаті давлять! Давлять, не звертаючи увагу на протест організацій по захисту тварин !!!
Тарас СОБКО
Джерело:
Українське життя в Севастополі

середа, 11 травня 2011 р.

12.05.2011р. Б. / УГКЦ як народний трибун – єдиний порятунок для українства

А.Шептицький
Червонопрапорна провокація у Львові 9 травня цього року довела повне збанкрутіння українського політикуму. Держава вочевидь могла унеможливити це, але не схотіла. Так само і політичні партії, які обмежились незрозумілими заявами, судовими позовами, слабкою інформаційною кампанією. Дії націоналістів розцінювати інакше, як вмисне потурання провокаторам, важко, хоча до їхнього оправдання служить той факт, що на брутальні крики типу: «Хохлы - параша! Победа эта наша!» і «Смерть Галичине!» та тому подібні важко було не зреагувати. Інша справа, як усе це подали «українські» та московські ЗМІ. Але якби націоналісти дійсно хотіли зробити щось, щоб не дозволити провокацій у Львові, то могли би просто заблокувати дороги і не допустити червонопрапорного шабашу. Знахабнілим московським нацистам можна було дати цілком інакшу відповідь. Але… Як каже Леонід Макарович: «Маємо те що маємо». Маємо збанкрутілу політичну еліту, яка не є здатна захистити наш народ від банальних політичних провокаторів з боку українофобів. Про державу годі й говорити –від неї очікувати захисту – все одно, що в Сахарі чекати дощу, раз на 10 років, може, й випаде.
Нерозвинутість громадянського суспільства і втрачена за роки комуністичного терору здатність нашого народу до самоорганізації цю ситуацію роблять ще трагічнішою.
Відірваність інтелектуальної еліти від народного життя стає все більшою. Наші інтелектуали часто нездатні збагнути, як то народ може робити такі дурниці, якщо інтелектуали його попереджали. Збанкурутіле «високоморальне» «противсіхство» виразно засвідчило цей розрив.
Наш народ опинився у ситуації, коли він не спроможний захистити сам себе. Ренесанс совка загрожує цього разу самому його фізичному існуванню. Йому за всяку ціну потрібен трибун, який боронитиме його інтереси. І єдиним таким трибуном може стати лише УГКЦ.
Чому саме УГКЦ? Розрізнені протестантські віросповідання не мають належного авторитету в суспільстві, УПЦ МП є інструментом імперської політики Кремля, а УПЦ КП та УАПЦ ментально не в стані протиставитись державній антинародній політиці та й не мають такого досвіду. Чітко видно, що Римо-Католицька Церква в Україні є церквою меншості, й вона може допомогти УГКЦ у Її посланні народного трибуна, але не може це служіння очолити. Суспільство просто такого не прийме.
УГКЦ має величезний досвід, як вберегти народ навіть у часі підпілля. Шкода, що цей досвід так мало вивчений навіть у середині самої УГКЦ, досвід народного трибунства, якій пролягає через усю Її нелегку історію. Що більше, УГКЦ має не так віддалений приклад – діяльність Слуги Божого митрополита Андрея Шептицького.
Варто перегорнути двотомне видання творів цього «українського Мойсея», щоб побачити, який колосальний об’єм народного життя перебував під його опікою. Школи, лічниці, банки, народна просвіта, сиротинці, підприємства, лісництва, різні народні товариства. Церква під його проводом стала для українства того часу своєрідною національною державою, яка керувалася не політичною доцільністю, а законами Христового Євангелія. Митрополит не лише дбав про туземне добро своїх вірних, але й про їхнє християнське життя, тому розгорнув широку програму воцерковлення формальних греко-католиків. Програма діяльності Слуги Божого митрополита Андрея не втратила своєї актуальності й в наш час.
Перед навалою московського імперського совка українство мусить змобілізуватися на платформі зовсім протилежній від криптобільшовизму. І такою платформою властиво є Євангеліє Христове. Католицизм, на відміну від більшості християнських віросповідань, не має однієї чітко встановленої духовності, він не асоціює себе з жодною політичною силою, його соціальна доктрина є чи не найсправедливішою реально можливою до використання. Конфліктогенні ідеології типу нацизму, фашизму, комунізму, соціалізму, расизму, ксенофобії, антисемітизму не лише засуджені Католицької Церквою, вони противляться самій суті католицизму. Високий рівень довіри до УКГЦ, який в тричі перевищує кількість Її вірних, є серйозним потенціалом, який надає змогу УГКЦ бути почутою усім суспільством.
Звісно, можна зауважити, що у часи митрополита Андрея УГКЦ була багатою, а, обдерта комуністичними окупантами, вона перетворилася на жебрачку. Але таке твердження не оправдовує бездіяльності. Діяльність УГКЦ, яка старається охопити якомога більше ланок народного життя, тому свідчення.
Але народне трибунство УГКЦ має бути переосмислене у новій реальності, тій реальності, коли саме фізичне існування українського народу стоїть під питанням. Загроза втрати Україною державності або її розколу, на жаль, перестала бути пустим фантомом. Совок усе більше втягує Україну в орбіту нової Московської імперії, до того ж, за згодою мовчазного потурання Заходу. Тільки консолідація українства на платформі УГКЦ може реально протиставитись цій загрозі. Ця консолідація не мусить бути прозелітизмом, бо у такому випадку це буде ще більшим розколом українства. Але некатолики, якщо бажають врятувати українство, могли би допомогти УКГЦ у вершенні народного трибунату. Потрібна клопітка мурашина праця на відбудові та розбудові інститутів народного життя і самоорганізації, зруйнованої московським тоталітаризмом. І ця праця вимагає від усього українства усвідомлення того, що совкова уніфікація, совкова виключність і нездоровий месіанізм є тими прикритими небезпеками, які, вкриваючись релігійними і національними шатами, спроможні зруйнувати українство зі середини. Православний нехай буде правдивим православним, протестант – протестантом, католик – католиком. Але загальна консолідація довкола Євангелія Христового і відповідна атмосфера толерантності є необхідними чинниками для порятунку народу в тій ситуації, яка є зараз. Це би був правдивий екуменізм на ділі. Наш народ необхідно реєвангелізувати – це буде найефективнішим засобом проти ренесансу совка. Зараз мусимо рятувати рідну хату, а вже потім можемо дискутувати, чи називати креденц креденцом чи буфетом, а канапу канапою чи диваном, і чи має креденц стояти на кухні чи у вітальні.
Вороги українства чітко розуміють усю загрозу, яку несе відродження УГКЦ Московській імперії, тому не вщухає антиуніятська істерика у підконтрольних їм ЗМІ і тому не зникають спроби Її компрометації, не перестають намагання Її розколу. І необхідно, щоб українство також побачило це. Інакше перспективи самого існування українського народу стають дуже туманними і непевними.
о.Орест-Дмитро Вільчинський
Джерело:
Мандрівники Христа Царя

понеділок, 9 травня 2011 р.

10.05.2011р. Б. / УПЦ КП не збирається об`єднуватися з УГКЦ

філарет
Раніше неодноразово навколо Київського Патріархату намагалися роздмухати інформаційні провокації з приводу співпраці УПЦ КП з Українською Греко-Католицькою Церквою. Опоненти Київського Патріархату заявляли, що «автокефалія – шлях до унії», що сама ідея існування Патріархату в Києві – «уніатська», тощо. Також бажання мати по можливості мир з усіма (див. Рим 12:18), вести діалог заради подолання ворожнечі, прагнення на благо українського народу співпрацювати з інославними християнами у питаннях захисту суспільної моралі, державно-церковних відносин, інших питаннях, які турбують суспільство, – критики Київського Патріархату наполегливо намагаються видавати за «зраду православної віри».
І Предстоятель, Святійший Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет, й інші ієрархи Київського Патріархату неодноразово і однозначно заявляли про те, що діалог і співпраця Київського Патріархату з іншими Українськими Церквами, зокрема з УГКЦ, не мають на меті об’єднання УПЦ КП з Католицькою Церквою чи її частиною Греко-Католицькою Церквою, визнання примату Римського папи, латинської догматики, тощо.
Бажаючи підтримувати добрі відносини з УГКЦ, Київський Патріархат твердо і незмінно притримується догматів православної віри та відкидає ті латинські догматичні нововведення, які привели до Великої схизми 1054 р., зокрема вчення про примат Римського папи, про ісходження Святого Духа від Отця і Сина, а не тільки від Отця, про непорочне зачаття Діви Марії та інше. У зв’язку з цим Київський Патріархат не вважає можливим євхаристійне єднання з УГКЦ.
Доки Католицька Церква чи, зокрема, її частина УГКЦ, сповідує ці нові догмати, – об’єднання в одну Церкву Православної та Католицької Церков загалом, а Київського патріархату та УГКЦ зокрема – неможливе.
У Київському Патріархаті не забувають важких, а часом і трагічних сторінок історії взаємних відносин православних та греко-католиків – як у давні часи, так і у нещодавньому минулому. Проте, пам’ятаючи ці сторінки, не слід забувати і слів Священного Писання: «Блаженні миротворці, бо вони синами Божими назвуться» (Мф. 5:9), «Не будь переможений злом, а перемагай зло добром» (Рим. 12:21). Справжнім християнам належить шукати приводи не для ворожнечі, а для її подолання, вміти прощати, а не носити у своєму серці ненависть.
Тому, у відповідь на черговий сплеск спекуляцій навколо співпраці Київського Патріархату з УГКЦ, з благословення Святійшого Патріарха Філарета Прес-центр Київської Патріархії вкотре офіційно заявляє: співпраця УПЦ КП і УГКЦ ведеться й надалі буде вестися виключно зі збереженням вірності Київського Патріархату догматам, канонам та віровченню Православної Церкви. Доки Католицька Церква загалом чи УГКЦ зокрема дотримуються латинських догматів, які відрізняють її від Православної Церкви, – об’єднання УПЦ КП та УГКЦ в єдину Церкву неможливе.
Інші думки чи висловлювання будь-кого з тих, хто належить до Київського Патріархату, якщо вони суперечать цій позиції, є лише приватними судженнями і не повинні розцінюватися чи називатися думкою УПЦ Київського Патріархату.
Джерела:
Прес-центр Київської Патріархії

Мандрівники Христа Царя

понеділок, 2 травня 2011 р.

03.05.2011р. Б. / Freedom House: преса в Україні вже не вільна

преса

Стан свободи преси в Україні за минулий рік занепав і тепер оцінений як «частково вільний», мовиться в оприлюдненому сьогодні звіті правозахисної організації Freedom House («Дім свободи»).

Організація звернула увагу, що йдеться про негативну тенденцію в Україні, яка раніше тривалий час була серед найкращих за свободою преси в регіоні. Але після приходу до влади минулого року Президента Віктора Януковича ця свобода зменшилася.

Правозахисники, серед іншого, нагадують, що радіостанції і телекомпанії, які критикували владу, повтрачали частоти. Також в Україні зросло незаконне переслідування й залякування журналістів, що призвело до поглиблення самоцензури.

преса

Занепад свободи преси протягом минулого року спостерігався й загалом у світі, заявили дослідники організації.

Звіт оприлюднений напередодні Всесвітнього дня свободи преси, що відзначається 3 травня.

На початку цього року Freedom House уже так само перевів Україну з вільних до категорії «частково вільних» за загальним станом свобод у країні після минулорічної зміни влади.

преса

А наприкінці минулого місяця «Дім свободи» видав спеціальний звіт про згортання демократії в Україні за влади Януковича, названий «Сигнал тривоги».



Додатково читайте тут:

Українські журналісти назвуть своїх ворогів

...і тут:

Придушення свободи преси в інтернеті зростає – правозахисники

Джерела:

Радіо Свобода



Мандрівники Христа Царя